Фразеологічні словники

Уживання фразеологічних зворотів збагачує мову, надає їй яскравої емоційної забарвленості, виразності. Чимало фразео­логічних довідників присвячено прислів'ям та приказкам — справжнім перлинам народної мудрості.

Надбанням української пареміографії є «Українські приказ­ки, прислів'я і таке інше» М. Номиса (1864); «Галицько-руські народні приповідки» І. Франка — в 6-ти книгах (1901 —1910).

За останні десятиліття видано «Українські народні прислів'я та приказки» (1955, 2-ге вид., 1961), «Українські народні при­слів'я та приказки» (1963), «Вік живи вік учись» (1961), «Народ скаже, як зав'яже» (1971), «Українські прислів'я та приказки» (1976, 1984), «Шляхами народних приповідок» (1994) та ін.

У серії «Українська народна творчість» Інститутом мистец­твознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Риль­ського НАН України опубліковано фундаментальну працю, в якій широко представлені надбання народної мудрості і охопле­ні матеріали попередніх розробок у цій галузі. У 1989—1991 рр. було видано найповніше зібрання паремійних одиниць — три­томник «Прислів'я та приказки» (упорядник М. М. Пазяк).

Крім названих праць, широко вживані в наш час довідники, в яких подано крилаті слова, афоризми, ідіоми та інші фразеоло­гічні засоби. Основні з них: Коваль А. Я., Коптілов В. В. 1000 кри­латих виразів української літературної мови (1964). Друге, пере­роблене й доповнене видання цієї книжки вийшло під назвою «Крилаті вислови в українській літературній мові» (К., 1975).

«Словник українських ідіом» Г. М. Удовиченка (К., 1968). У словнику подано понад 2200 фразеологічних висловів україн­ської мови. Перу цього автора належить також «Фразеологіч­ний словник української мови» в двох томах (К., 1984). У слов­нику представлено досить багатий матеріал, що охоплює ідіо­ми, фразеологічні вислови та синтаксично сталі (переважно

термінологічні) словосполучення, семантична структура яких мотивується лексичними значеннями їхніх компонентів.

«Словник фразеологічних синонімів» (К., 1988), авторами якого є М. П. Коломієць та Є. С. Регушевський, містить групи близьких чи однакових за змістом фразеологізмів, при яких по­даються короткі відомості про їхні змістові відтінки, емоційно-експресивне забарвлення, стилістичне використання та особли­вості вживання в сучасній українській літературній мові.

У «Короткому словнику перифраз» (К., 1985) цих самих ав­торів зібрано перифрази — описові назви різних понять, які особливо активно функціонують у мові засобів масової інфор­мації.

«Українсько-російський і російсько-український фразеоло­гічний словник» (К., 1971) І. С. Олійника та М. М. Сидоренка складається з двох частин: українська містить близько 7000 фра­зеологічних одиниць української мови та їхні російські відпо­відники; в російській частині, що налічує 6500 фразеологізмів, подається український переклад заголовних російських одиниць.

1993 року вийшов «Фразеологічний словник української мо­ви» у двох книгах. Це своєрідний підсумок попередніх надбань у систематизації української фразеології, зібрання найуживані­ших сталих словосполучень з їхніми різноманітними функціо­нальними характеристиками.

СЛОВОТВІР

Сучасна українська лексика постійно збагачується завдяки творенню нових слів за певними закономірностями. Слово­твір як розділ мовознавства вивчає структуру слів, способи їх творення, словотворчі значення, що виникають у процесі слово­творення. Словотворче значення — це значення, що належить слову в цілому і формально виражається внутрішніми засобами ряду слів певної частини мови. Воно відмінне від лек­сичного та граматичного, не має такого загального характеру і виявляється лише в межах словотворчого типу. Так, слово­творче значення в словах крутизна, жовтизна, новизна вказує на опредмечену ознаку, що подається в основі прикметника, сполучуваного з суфіксом абстрактності -изн. Кожне зі слів має своє лексичне значення, об'єднує їх словотворче значення опредмеченої абстрактної ознаки. Словотворче значення конк­ретизується в лексемі, а категоріальна належність визначається формо- та словотворчими афіксами. Тому словотвір тісно по­в'язаний з лексикологією і граматикою.

Зв'язок словотвору з лексикологією безпосередній: слово­твір збагачує словниковий склад мови на базі сучасного мов­ного матеріалу. Крім того, саме лексичні одиниці мови з точ­ки зору свого морфемного складу, структури і способів дери­вації є конкретним предметом-власне словотвору. Наприк­лад, новЬслова місяцехід, космонавігація, мовленнєвий виник­ли з елементів, що існували в мові (лексеми сполучаються за допомогою інтерфіксів або за допомогою відомих суфіксів та префіксів). Зв'язок з граматикою полягає в тому, що всі ново­утворені слова оформляються за граматичними законами мови. Так, слова місяцехід, космонавігація увійшли до складу іменників, мовленнєвий, — до складу прикметників за тради­цією. Зв'язок словотворення з формотворенням виявляється в тому, що творення нових слів часто здійснюється тими сами­ми засобами (наприклад, префіксами і суфіксами), що і тво­рення нових форм. Таким чином, словотворче значення реа­лізується в конкретному слозі, тому основною одиницею сло­вотвору є слово як конструктивне поєднання лексичних і гра­матичних значень.

СТРУКТУРА СЛОВА

Усі слова української мови поділяються на слова з непохід­ними та похідними основами. За структурою слово може бути простим, вираженим тільки одним структурним елементом (ліс, путь, мова, ясен), і складним, здатним членуватися на кілька структурних елементів (русин, призов, апріорний). Ці структурні елементи, найменші значеннєві частини слова, називаються морфемами. Кожна морфема має своє значення, особливе призначення в словотворчій структурі слова, зафіксоване тра­диційним місцем у слові. Залежно від значення, функції, харак­теру та місця в структурі слова розрізняються морфеми коре­неві й афіксальні.

Кореневі морфеми становлять лексичне ядро слова. Ко­ренем слова називається неподільна морфема, спільна для всіх споріднених слів, які мають одне лексичне ядро: сад, садо­вий, садівник, садівництво. Кореневі морфеми існують як непо­хідні (гора, коса, озеро, бджола) і як похідні (загір'я, прокіс, бджільник, озерний). Завдяки тому, що корені містять спільне загальне значення багатьох слів, у словотворчій системі україн­ської мови утворюються гнізда споріднених слів. Слова службо­вих частин мови мають тільки кореневу морфему.

Афіксальні морфеми (службові) надають слову додат­кових значень, маючи словотворче або формотворче значення. Словотворчі афікси є засобом творення нових слів; вони поз­бавлені самостійних лексичних значень і виявляють додаткові лексико-граматичні, лексичні та граматичні значення тільки в межах слова або в його формах. Формотворчі афікси утворю­ють форми одного слова. Афіксальні морфеми представлені в мові префіксами (приростками), суфіксами (наростками), інтер­фіксами, постфіксами, флексіями (закінченнями).

Префікс (від лат. ргае — попереду, Яхиз — прикріпле­ний) — службова морфема, що стоїть перед коренем і-творить нове слово: людний — безлюдний, синтетичний — полісинтетич­ний, фермент — антифермент. Особливість префікса як слово­творчої морфеми полягає в тому, що він приєднується до ціло­го слова. Префікси активно утворюють нові дієслова, надаючи словам різноманітних відтінків значень: писати — розписати, недописати, переписати, надписати. Іноді префікси утворюють тільки форми того самого слова, змінюючи вид, ступінь якості, порівняння: гарний — прегарний, писати — написати, кращий — найкращий. За допомогою префіксів творяться нові слова того ж лексико-граматичного розряду (іменник -> іменник, прикмет­ник -> прикметник, дієслово -» дієслово). Префікси утворюють нові слова разом з суфіксами, постфіксами або в комбінації кількох афіксів: авіаконструктор, посередник, приземлення, вдивлятися. На відміну від суфіксів префікси не закріплюються за частинами мови. Вони можуть утворювати і дієслова, і прик­метники, і іменники: пливти — припливти, міський — примісь­кий, єднання — приєднання.

Суфікс (від лат. §иШхиз — підставлений, прикріплений) — морфема, що стоїть після кореня і має або словотворче, або формотворче значення. За допомогою суфіксів утворюються нові слова різних частин мови: вітчизна — вітчизняний, ліс — лісовий, завивати — завиванець, косий — косо, асфальт — ас­фальтувати. Суфікси закріплюються за певними частинами мови: існують суфікси, що утворюють іменники, дієслова, при­слівники, прикметники. Значення суфіксів надзвичайно багаті і різноманітні. Вони можуть передавати значення належності (динамівець, перчини), абстрактності (бідність, секретність), ек­спресивності (дівчинонько, дідище, питаннячко), надають певно­го стилістичного забарвлення, позначають жіночий рід, опред-мечену дію (горіння, штормище, теличка). Більшість суфіксів ви­конують у мові словотворчу роль, деякі утворюють форми того самого слова.

Формотворчими виступають суфікси дієслів, ступенів порів­няння прикметників та прислівників, дієприкметників: стриба­ти — стрибнути, низький — нижчий, коротко — коротше, зро­бити — зроблений.

Інтерфікси (відлат. іпіегїїхит — прикріплений між) — сполучні морфеми, що використовуються для зв'язку структур­них частин у складних словах. Інтерфікси об'єднують корені (два і більше) в одне самостійне слово, можуть супроводжувати­ся у творенні нових слів суфіксацією. Найважливіші інтерфікси: а, є, о, у, ох. У складних словах може бути кілька інтерфіксів: медоточивий, словотворення, льоносіносушарка, трьохсотий, со-рокаметровий, грязеводолікарня, самозаймистий, краєзнавчий.

Постфікс (від лат. розШхиз — прикріплений після) служ­бова морфема, що стоїть у кінці слова після закінчення, має словотворче або формотворче значення. До постфіксів нале­жать частки -сь, -ся, -небудь, -який, -де: читати — вчитатись, підняти — піднятися, будь-який, хто-небудь. Постфікси -сь, -ся, -но можуть утворювати і форми слів: вмивати — вмиватися, піди-но.

Флексія (від лат. Пехіо — згинання, перехід), — службо­ва морфема, що не входить до складу основи, стоїть після суфі­кса або після кореня (у непохідних словах) і виражає відно­шення слів одне до одного у зв'язному мовленні. Флексії виділя­ються тільки в змінюваних словах, оформляються особливим звуком (звуками): книга, гнучкий, лікувати; разом з тим деякі іменники не мають вираженого звуком закінчення в називному відмінку, воно з'являється тільки в непрямих відмінках. Такі флексії називаються нульовими і є граматичними показниками роду, числа, відмінка.

Афікси виконують у мові важливу функцію — поповню­ють лексику новими словами, які утворюються від споріднених слів.

Велике значення у словотворчій структурі має основа слова, зокрема твірна основа, яка може бути похід­ною і непохідною. Основа — це частина слова (без закінчення), що виражає його лексичне значення. Основу мо­жуть складати або лише коренева морфема, або корінь разом з афіксами: ясен, країна, радощі, каченя, річковий.

Непохідна основа не членується на морфеми, не мо­тивується іншою основою. Це первісна основа, а не утворена за допомогою афіксів від споріднених слів. Значення непохідної основи виявляється зіставленням її з предметами та явищами об'єктивної дійсності. Основи слів світлий, понеділок,реле, небо, земля вважаються непохідними, оскільки в мові немає слів, з якими вони співвідносяться за значенням. Лексичні значення цих слів не мотивуються, основи не членуються на складові час­тини.

Похідна основа — це основа, яка членується на мор­феми, за значенням і формою співвідноситься зі спорідненими словами; у складі похідної основи обов'язково має бути корене­ва морфема та хоча б один словотворчий афікс (префікс, суфікс, інтерфікс, постфікс), який виражає відношення похідної та твір­ної основи: молитовник, підглянути, генетичний, ясно, асфаль­тобетон.

І похідна, і непохідна основи стають твірними в процесі сло­вотворення. Це означає, що кожна з них може утворювати нові слова за допомогою словотворчих афіксів. Твірна осно­ва — це основа (похідна або непохідна), від якої в мові утво­рюються нові слова: холод (непохідна) — холодний (похідна) — холодник; земля (непохідна) — земляний (похідна) — землянка. Кожна з основ є твірною для наступного слова і таким чином утворює цілий ряд дериватів.

Функціонування слів у мові приводить до змін у морфемній будові слова. Основними чинниками зміни структури основи є порушення прямого зіставлення основ. Ці явища називають у мові спрощенням,ускладненням та перерозкла-д о м основ. Спрощення основи — явище, коли зникає межа між двома чи кількома частинами слова або втрачається якась їхня частина. Основи, в яких відбулося спрощення, ста­ють непохідними, не членуються на морфеми. Це пояснюється розривом змістових значень слів у зв'язному мовленні зі змісто­вими значеннями слів, від яких вони утворилися: пиво — пиво, погріб — погріб, сусід — сусід. Перерозклад основ відбу­вається тоді, коли до кореня приєднуються, зливаючись з ним в одну значеннєву частину, суфікс або префікс, і межа між морфе­мами в словах змінюється. Основа слова, залишаючись похід­ною, членується інакше, ніж раніше: вуд\л\шц\е — вудл\ищ\е, ко-с\ин\к\а — косин\к\а. Ускладненням основи називаєть­ся таке явище, коли непохідна основа починає членуватися на морфеми: з кореня виділяються за структурною аналогією ін­ших слів суфікси, не властиві даному слову: фляжка — фляга, космічний — космос, пленарний — пленум. Слова фляжка, кос­мос, пленум, запозичені з інших мов, мали непохідні основи. За аналогією (тобто під впливом членованих основ певної моделі, в яких виділялися подібні суфікси) непохідні основи починають членуватися всупереч етимології. Так утворилися непохідні ос­нови (яких не було в мові, $ якої вони запозичені) — фляжка (ж-г), космос (космічний), пленум (пленарний).

СПОСОБИ СЛОВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Словниковий склад мови чутливо реагує на життя народу — носія і творця мови. Безпосередньо пов'язаний з різноманітною діяльністю людини в суспільстві, він змінюється весь час. Най­більш активним процесом у розвитку лексики української мови, збагаченні її ресурсів є творення нових слів. Словниковий склад української мови збагачується в основному за рахунок утворен­ня нових слів на базі і з використанням того мовного матеріа­лу, яким послуговується мова. У сучасній українській мові роз­різняються такі способи словотворення: морфологічний, мор-фолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний, лексико-семан-тичний.

Морфологічний спосіб словотворення — основний спосіб збагачення словникового складу української мови. Цей спосіб включає афіксацію (суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, постфіксальний способи), безафіксний спосіб, основоскладання, словоскладання, абревіацію та комбінації за­значених способів.

Суфіксальний спосіб — це творення нового слова за допомогою словотворчого суфікса. Суфіксація — найпродук­тивніший спосіб словотворення іменників, прикметників, дієслів, прислівників: Чорнобиль — чорнобильський, насторожений — насторожено, фарба — фарбуващи. Продуктивність суфіксаль­ного способу словотворення визначає й той факт, що в мові для творення різних розрядів слів виробилася певна система суфік­сів — іменникових, прикметникових, дієслівних, прислівни­кових.

Наприклад:

бог — боженько річка — річечка складка — складочка

іменникові

лісовий — лісовик ядерний — ядерник веселий — веселун

іменникові

реактор — реакторний Народичі — народицький душа — душевний

прикметникові

жебрак — жебракувати учитель — учителювати сухий — сушити

дієслівні

прислівникові

тяжкий — тяжко душевний — душевно

рішучий — рішуче )

Префіксальний спосіб — це спосіб творення но­вих слів за допомогою префіксів. Словотворчий префікс при­єднується до самостійного слова й утворює нові слова тієї ж са­мої частини мови. Префіксальним способом творяться дієслова, прикметники, іменники, прислівники. Кожна з частин мови має свою систему префіксів: гуманний — антигуманний, рятувати — зарятувати, сила — несила, нині — донині, звук — ультразвук, реальний — нереальний, виконати — недовиконати.

Суфіксально-префіксальний спосіб — це спо­сіб творення похідних слів одночасним додаванням до твірної основи суфікса і префікса: вікно — підвіконня, міль — антимолін, час — сучасний, море — заморський, світлий — висвіппити, про­стий — по-простому, шостий —ушосте. Суфіксально-префік­сальним способом утворюються іменники, прикметники, діє­слова, прислівники.

Постфіксальний спосіб — спосіб творення нових слів за допомогою постфіксів ся, -сь, -небудь_і Використову- ється у творенні дієслів та займенників: умивати — умиватися, взяти — взятися, хто — хто-небудь.

Безафіксний спосіб — це спосіб творення нових слів шляхом «укорочення» твірної основи (усічення морфем). Цим способом творяться іменники від дієслів та прикметників: зеле­ний — зелень, прокосити — прокіс, перекладати — переклад, за­хистити — захист, неучений — неук.

Основоскладання — спосіб утворення нових слів за допомогою інтерфіксів з двох або більше основ повнозначних слів. Цей спосіб є продуктивним для утворення іменників та прикметників: газобалон, чорнозем, морозостійкий, життє­ствердний, чотиригранник, перекотиполе. Слова, утворені спосо­бом основоскладання, можуть супроводжуватися суфіксацією: літописець, землезнавство, полководець, лівобережний, прапоро­носець, першопроходець.

Словоскладання. При словоскладанні слова утворю­ються без інтерфіксів. Показником об'єднання слів в одне по­няття є зафіксований порядок слів, логічне змістове поєднання слів: фільм-опера, ракета-носій, матч-реванш, прес-центр, пілот-інструктор.

Абревіація — спосіб творення слів від усічених основ. Розрізняють кілька типів абревіатур, залежно від того, як утво­рюються ці складноскорочені слова: 1) складовий тип — нові слова утворюються з усічених основ кількох слів: Донбас, універмаг; 2) ініціальний тип — нові слова утворюють­ся з початкових букв або звуків — слів: вуз, загс, УТН, УНСО, РЄ, ОБСЄ, НА ТО; 3) мішаний тип — нові слова утворю­ються поєднанням усіченої основи одного слова з окремими словами: держадміністрація, держстандарт, завуч, міськрада. Абревіація використовується тільки для творення іменників. Морфологічні типи словотворення — найпоширеніші в україн­ській мові.

Морфолого-синтаксичний спосіб словотворення — це спо­сіб творення нових слів шляхом переходу слів одного грама­тичного класу в інший. При такому словотворенні відбуваєть­ся перехід слова з однієї частини мови в іншу, причому зміню­ються значення і граматичні ознаки слова. Ідеться, таким чи­ном, про субстантивацію (перехід в іменники), ад'єктивацію (перехід у прикметники), адвербіалізацію (перехід у прислівни­ки), прономіналізацію (перехід у займенники): вартовий, шам­панське, набережна, весною, правда, господи, одні, тріскучий, лежачий.

Лекснко-синтаксичний спосіб словотворення — це спосіб ут­ворення нових слів у результаті стягнення в одне слово двох або більше, що виражають одне поняття: сьогодні, шістдесят, вічнозелений, спасибі, вельмишановний, вищезгаданий, допиа, втридорога, чимдуж, горілиць, обидва.

Лексико-семантичний спосіб словотворення — це спосіб тво­рення нових слів унаслідок розщеплення значення слова на два самостійні значення, тобто процес утворення омонімів від бага­тозначного слова: титан (гігант, метал, кип'ятильник), піонер (військо в Іспанії, перший; член дитячої організації"), супутник (проводжатий, космічний об'єкт).

Морфолого-синтаксичний, лексико-семантичний та лекси-ко-синтаксичний способи є малопродуктивними в сучасній ук­раїнській мові, за їхньою допомогою твориться порівняно неве­лика кількість похідних слів.

МОРФЕМНИЙ, СЛОВОТВІРНИЙ І ЕТИМОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗИ

Морфемний аналіз — це поділ слова на морфеми безвідносно до того, в який спосіб і за допомогою яких слово­творчих засобів виникло аналізоване слово: найпередовіший, за­секречувати, бадьоро, приспати.

Словотвірний аналіз — це встановлення способу словотворення аналізованого слова, тобто визначення твірної основи та словотворчих афіксів: атомний — атом + н, розпо­рошений —розпорошити + єн, пізно — пізній + о. Повний слово­твірний аналіз передбачає виділення і первісної основи цілого ряду слів: лісівництво, лісівник, лісовий, ліс.

Етимологічний аналіз передбачає встановлення походження слова, його первісної структури: красний від краса, мило від мити, синиця від синій.

МОРФОЛОГІЯ

ГРАМАТИЧНА КАТЕГОРІЯ. ГРАМАТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ. ГРАМАТИЧНА ФОРМА

Якщо лексичне значення слова виражається усією його фор­мою, то граматичне — лише частиною звукового комплексу, тобто граматичною формою. Отже, граматична форма слова — це засіб вираження граматичного значення, показник грама­тичних значень. Найчастіше виражає одне граматичне значен­ня або й кілька якась одна морфема, наприклад: закінчення -и в іменника. Це може бути і родовий відмінок однини (дороги), і називний множини (батьки, дороги), а закінчення -/ виражає і родовий однини (землі), й давальний та місцевий однини, на­зивний та знахідний множини (земчі), тобто є омонімічним для кількох відмінків. Проте не можна ототожнювати граматичну форму з морфемою — вона визначається з усього слова взагалі. Зіставляючи з рядом форм слів цього ж граматичного значення, можна простежити такі показники граматичних значень: за­кінчення -у (пиш-у, нес-у, вож-у) у дієслів першої особи од­нини, поряд із -еш, -иш, -їш у другій особі однини дієслів тепе­рішнього часу однини; -у, -емо (пиш-у — пиш-емо) у першій особі однини і множини, а флексії -а, -у, -йму у дієсловах несл-а, нес-у, нест-иму виявляють граматичні значення минулого, тепе­рішнього і майбутнього часу дієслів і т. д.

Граматичними формами можуть бути афікси — суфікси й префікси: розоряти — розорити, дати — давати, ступати — ступнути, казати — сказати, нагородити — нагороджувати, співати — заспівати.

Показником граматичного значення може виступати на­голос (голови —.голови, пізнаю — пізнаю, вибігати — вибіга­ти). Наголос диференціює слова з різними граматичними зна­ченнями, бо за написанням вони однакові.

Засобом вираження граматичного значення іноді виступа­ють різні службові слова, найчастіше прийменники, ча­стки: через ліс, на руці, без долі, пішов би, пішла б, пішло б, пішій б. Вони ніби уточнюють те, що виражене закінченням, особливо в тому випадку, коли закінчення кількох відмінків омонімічні (у пісні, при підтримці).

Зрідка використовуються суплетивні форми (фор­ми одного й того ж слова, які утворюються від різних коренів чи основ: брати — взяти, я — ми, поганий — гірший, гарний — кра­щий). Допоміжне значення мають такі засоби граматичних зна­чень, як порядок слів у реченні (Сміх викликає гнів), чергування звуків (перемога — перемозі, заготовити ~ заготовляти). Інколи граматичне значення встановлюється в контексті (Голова зборів сказала). Якщо ми зіставимо кілька слів між собою в одному якомусь відношенні, то виявимо, що гра­матичне значення має ще кілька однорідних значень (однина — множина, чоловічий — жіночий — середній рід, доконаний — не-доконаний вид та інші), на що вказують граматичні форми слів, однотипні для багатьох із них. Однотипність вияву предметів і явищ у граматиці передається ще більш узагальнено, ніж у лек­сиці. І хоч граматичне значення тісно поєднується з лексичним, однак у нього інша ррль — надавати думці мовного оформлення.

Отже, граматичним значенням називається таке абстрагова­не поняття, яке оформляє лексичне значення слова й виражає різні його відношення за допомогою граматичної форми. На­приклад, кількісну характеристику між предметами і явищами відображеної дійсності виявляємо в однині і множині граматич­ної категорії числа, якісна — виражається чоловічим, жіночим та середнім родом у граматичній категорії роду, однотипні відношення до інших предметів та явищ знаходять вираження в граматичних значеннях відмінка. Напр.: Заспівали пісню — у дієслові заспівали закінчення -и та формотворчий суфікс -л- ви­являють граматичні значення множини, минулого часу, дійсно­го способу, а префікс за- вказує на доконаний вид. У слові пісню закінчення -ю виражає знахідний відмінок однини іменника жіночого роду. Граматичні значення таких категорій, як стан, перехідність / неперехідність тощо, у дієслова визначаються за допомогою семантичних засобів.

Граматичні значення внаслідок зіставлення, протистав­лення, взаємовідношення, якщо вони однорідні, становлять собою єдність своїх складників. Так утворюється граматична категорія — одне з найабстрактніших понять. Граматична ка­тегорія своїх показників не має, вона виявляється через грама­тичні значення, засобами вираження яких є граматичні форми. Отже, граматичні категорії — це найбільш узагальнені понят­тя, які об'єднують однорідні граматичні значення, виражені різними мовними засобами. Так, однина і множина станов­лять категорію числа, недоконаний і доконаний вид — катего­рію виду, дійсний, умовний і наказовий способи — категорію способу і т. д.

Граматичні категорії своїм обсягом не однакові. Категорія числа охоплює багато частин мови (іменник, прикметник, за­йменник, дієслово), так само й роду, а категорії часу, способу властиві тільки дієсловам, що пояснюється самим виявом пред­метів і явищ. Роль їхня також різна. Є граматичні категорії мор­фологічні (числа, роду, відмінка, часу, стану, способу, виду, осо­би) і синтаксичні.

ПОДІЛ СЛІВ НА ЧАСТИНИ МОВИ, ЧАСТКИ МОВИ Й ВИГУКИ

Частини мови — це лексико-граматичні розряди слів, які характеризуються спільними лексичними ознаками, власти­вими їм граматичними категоріями, основними синтаксичними функціями і засобами словотворення. Тризначний критерій включає в себе лексичні, граматичні та словотворчі ознаки, на­приклад: господар — господарювати— господарський, господар­чий — по-господарському (-и). Ці критерії не охоплюють повніс­тю прикметника та числівника, службових слів.

Віддавна, ще з часів античної Греції, серед частин мови цен­тральне місце відводиться іменникові та дієслову. «За семантич­ною окресленістю, центральними формально-синтаксичними позиціями в реченні, а також розвиненою сукупністю морфо­логічних категорій і парадигм,— пише І. Р. Вихованець,— діє­слову й іменникові належить центральне місце в граматичній структурі української мови»¹. Прикметник та прислівник вва­жаються периферійними частинами мови, а займенник, числів­ник виводяться за межі частин мови як словесно ущербні. Про­те всі ці розряди слів у сучасному мовознавстві умовно назива­ються частинами мови, або повнозначними словами. Прийменники, сполучники, частки і зв'язки позбавлені рис, якими володіють частини мови. Вони називаються службо­вими словами, або частками мови, які мають суто синтаксичне призначення й виступають аналітичними синтак­сичними морфемами. Вони позбавлені самостійної номінатив­ної функції. Лексичне і граматичне значення у них не розрізня­ється. Будь-які відношення частки мови виражати не можуть самі по собі, а лише у зв'язку з повнозначними словами або син­таксичними конструкціями: брат і сестра, хоч би не запізнити­ся, були задоволені. Окремо виділяється в и г у к: він не належить ні до слів, ні до морфем, а відноситься до всього речення. Отже, класифікація слів на частини мови, частки мови та вигуки роз­глядається на фоні морфеми, повнозначного слова і речення.

¹ ВихЬванець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті., К., 1988. С. 44.

Модальні слова і зв'язки вивчаються в синтаксисі, а кате­горія стану — в прислівнику як окрема група, враховується вза-ємоперехід від однієї частини мови чи частки мови до іншої.

Значення перехідних явищ у сучасній українській мові поля­гає в тому, що вони роблять мову гнучкішою, багатшою, адже за допомогою таких переходів утворюються граматичні омоні­ми (омоформи), які сприяють збагаченню лексичного запасу мови. Найпоширенішими є перехідні явища серед частин мови, а саме: перехід прикметників в іменники (субстантивація), діє­прикметників у прикметники (ад'єктивація), різних форм імен­ників у прислівники (адвербіалізація). Повнозначні слова (час­тини мови) переходять у частки мови (службові слова): у прий­менники — прислівники та іменники (препозиціоналізація), у сполучники — займенники та прислівники (кон'юнкціоналіза-ція) тощо. Перехід може бути повним і неповним. Наприклад, повністю субстантивувалися прізвища і географічні назви: Піс­ковий, Лісовий, Ніжин, Харків, такі слова, як пальне, дядина, лан­кова, — прикметникового походження. Інші ж в одній ситуації виступають як прикметники (посівна кампанія), в другій — як іменники (рання посівна). Так само неповністю адвербіалізува­лися іменники в таких випадках: приїхали весною і повіяло вес­ною, збігли з гори і долинуло згори. Неповна адвербіалізація спо­стерігається і в прислівникових сполученнях на смерть, на сві­танку, на щастя, у вічі, до загину, без пуття, під вечір. При пе­реході діють синтаксичні, морфологічні й семантичні чинники. Найвищим ступенем вважається семантичний, який завершує перехід слів з однієї частини мови в іншу.

ІМЕННИК

Іменник — це повнозначна частина мови, що має зна­чення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка.

Під предметністю розуміється досить широке поняття. У граматиці предметність об'єднує назви істот, речей, явищ природи, абстрактні слова — назви властивостей, дій, станів, що за семантикою повинні належати до інших частин мови. Але в іменника ознаки, дії, стан опредмечені: зелень, сивина, біг, змагання, розташування, сидіння, біль, гіркота, смак.

Опредмечування — один із найчастіше вживаних за­собів абстрагування: людина відділяє від предмета або явища його окрему ознаку й позначає її іменником (чорний — чорнота, мужній — мужність, їздити — їзда, веселий — весілля, стояти — стоянка, зупинити — зупинка). Це допомагає розуміти іменник як щось самостійне. Абстрагування пов'язане з субстантива­цією понять, а та, в свою чергу, ґрунтується на предметності іменника. Опредмечування понять, а отже, й предметність імен­ника мають виняткове значення для пізнання людиною об'єк­тивної дійсності.

СЕМАНТИЧНІ РОЗРЯДИ ІМЕННИКІВ

Серед іменників виділяються назви речей: пальто, двері, ніж, віз; рослин — трава, дерево, айстра, жоржина; істот — вовк, павук, віл, собака; назви людей — дитина, баба, май­стер, журналіст; астрономічні назви: космос, планета, сузір'я, Венера; географічні поняття: океан, протока, острів,материк; назви на позначення природних явищ: віхола, снігопад, гроза, погода. У кожній із цих груп можна виділити окремі підгрупи. Так, у групі назв речей — назви речовин, копа­лин, тканин, будівель, знарядь, одягу, прикрас, посуду, меблів тощо. У групі на позначення людей — назви, що даються за ро­динними стосунками, за професією та родом занять, за націо­нальністю, за соціальним походженням, місцем проживання.