26. Загальна характеристика бароко як літературного напряму хуіі ст. (на прикладі філософської драми Кальдерона «Життя – це сон»).

Бароко — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVII століть. Термін «бароко» вперше був застосований для характеристики стилю архітекту­рних споруд. Розквіт європейського літературного бароко припадає на XVII століття, яке по­єднує дві великі епохи — Ренесанс і Просвітництво. У бароковому напрямі варто вбачати синтез мистецтв двох епох — Відродження та Середньовіччя (Готики), хо­ча не можна відкидати і наявності у ньому цілої низки оригінальних стилістичних прийомів і поетичних рис.

Характерні риси напряму: трагічна напруженість; трагічне світосприйняття; песимізм; скепсис, розчарування; людина, згідно із провідною бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті; протиставлення реальності та ілюзій; гармонійне сполучення трагічного з комічним, піднесеного з вульгарним, жа­хливого з кумедним, тобто «поєднання непоєднаного»; інакомовність; нахил до ускладненої форми; погляд на Бога як на вершину досконалості; збереження античного ідеалу краси, але спроба поєднання його з християнсь­ким ідеалом. Завданням бароко було зворушити людину, справити на неї сильне враження.

Центральною постаттю іспанської барокової літератури є, безперечно, Педро Кальдерон де ла Барка. Загальновизнаним шедевром Кальдерона є драма "Життя-це сон" (біля 1631), яка разом з тим справедливо вважається одним з найхарактерніших творінь літератури бароко. Справді, в цій драмі знайшла чи не найповніше втілення характеризована вище парадигма бароко, інтенція духовної інтеграції після кризи Відродження, нового синтезу на іншій світоглядно-естетичній основі. Її Кальдерон шукає не в наяв­ному світі, не в природі і людині як її частці, а в сфері ірраціональній, в містичних глибинах буття і людської душі, належної до духовного універсуму, знаходячи в них начерки провидіння, волю Бога. Реалізації всіх цих інтенцій якнайк­раще відповідає організуючий мотив драми, винесений в її заголовок.

Цей мотив не був чимось новим в літературі, аналогії життя і сну можна знайти у фольклорі різних народів, зустрічається він в античному, середньовічному и ренесансному письменстві. Але найбільшого поширення набув він у літературі бароко. Не випадково літературознавці не можуть підібрати визначення жанрово-тематичного різновиду твору: його називають і релігійно-символічною драмою,і теолого-містичною,і морально- філософською, і т.д. Всі ці се­мантичні елементи є в драмі. Дія драми відбувається в Польському Kopoлівстві (По­лонії), але воно, так само як і герцогство Московія, є чистою умовністю, без реальних географічних, суспільно-політичних чи етнокультурних прикмет, проекцією тогочасної Іспанії на нейтральний простір. Коли у короля Басиліо народився син, гороскоп застеріг, що він буде свавільною та жорстокою лю­диною і підніметься проти батька. Щоб уникнути цієї перспективи, король наказав назавжди замкнути сина у вежі серед гір, скутого ланцюгами. Замучений сумлінням, король вирішив у день досягнення принцем повноліття випробувати його, вві сні перенести в палац та розкрити йому правду. Обурений жор­стокою несправедливістю, вчиненою над ним, Сегізмундо піддається нуртівним пристрастям і поводиться так, що підтверджує лихі "застереження зірок". Король наказує, знову ж вві сні, повернути принца в його кам' яницю й ланцюги, і ко­ли той прокидається, йому здається сном все те, що напере­додні сталося. Та піднімає бунт військо, щоб не допустити пе­редачу трону іноземцеві, і проголошує Сегізмундо королем. Басиліо і придворні чекають від нього найгіршого, помсти і розправ, але принц повівся зовсім по-іншому. Він прощає батька і повертає йому трон, звертається до нього як підданий до монарха.

Всіма це сприймається як дивовижна метаморфоза “звіра", як чудо, насправді ж виявляється те, що було закладене в принцеві, духовна сутність людини, що пов'язує її з безкінечністю, з Богом. Спізнавши те, що життя-це сон, Сегізмундо спізнав і глибинні істини й дійсні цінності буття.

В драмі "Життя - це сон" виразно проявляється бароко­ве розуміння людини як амбівалентної істоти, що поєднує про­тилежні начала, духовне й тілесне.

Ті буйні пристрасті, що вирують в Сегізмундо до прозріння, мають тілесне походження і характер, вони при­родні й водночас руйнівні. Однак не слід впадати в крайнощі й приписувати Кальдерону проповідь аскетичного долання при­страстей та осудження тілесного в середньовічному дусі.

Хвилюючою для Кальдерона, як і для інших інтелектуалів бароко, була свобода волі людини і її співвідношення з волею Бога. В християнській теології долю людини визначає Провидіння, і католик Кальдерон приймає цей постулат, хоч не ігнорує в драмах і роль об'єктивних об­ставин та дій героїв, але ця роль далеко не визначальна. Через всю драму "Життя - це сон" послідовно проводиться ідея: людина може і має бороти не долю, а саму себе шляхом духовно­го й моральногo удосконалення, і це є той істинний шлях, що веде до Бога. Разом з тим тут відкривається вихід автора на актуальну суспільно-політичну й морально-етичну проблема­тику, яка посідає значне місце в творі. Йдеться про тематичний мотив виховання, чи, точніше, самовиховання принца Сегізмундо як ідеального монарха, що мало першорядне значення для епохи абсолютизму.

У своїй драмі К. Ставить і вирішує загальнолюдські проблеми:

Хто така людина в цьому світі?Чи може вона вплинути на свою долю чи їй слід жити за схемою фаталістів?Що таке честь для людини і чи може збезчещена людина взагалі вважатися людиною? Чого в людині більше: людського чи тваринного?

Характерні риси твору: надзвичайна енергія (Сигізмундо має стільки знань проте має найменше свободи), зневага до життя (Життя на землі – це символ в’язниці.)