26. «Шахрайський роман» і його вплив на розвиток жанру роману в світовій літературі. (повтор)

26. Загальна характеристика класицизму як літературного напряму хуіі ст. (на прикладі комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич»).

Класицизм — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й набув поширення у країнах Європи до початку XIX століття. Формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у Франції, сприяло утвердженню класицизму як літературного напряму. Ідея національної єдності в політиці монархів знайшла втілення у творах класицистів. Королі і царі наближали до себе письменників, а во­ни у свою чергу прославляли їх у своїх творах, проголошували необхідність гро­мадського служіння державним інтересам. Твори стають більш чіткими, врівноваженими, цільними, підкоряються загаль­ноприйнятим канонам класицизму.

Основні правила класицизму:

Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх на­слідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб набли­зитися до них. Звідси — встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості.

У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:

• високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);

• середні (наукові твори, елегії, сатири);

• низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).

Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історич­ного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жан­ри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жа­нрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалась до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, викривалися вади суспільства і характерів.

Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (трагікомедія) вважалися неприпустимими.

Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.

У комедіях використовувалась проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.

Важливим елементом в естетиці класицизму є вчення про розум як голо­вний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважа­ли, що античні майстри творили за законами розуму. Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язано твердження про універсальність типів людських характерів. Класицисти стверджували незмінність людських харак­терів. Тому класицистичні образи втілюють лише загальні риси, а не індивідуальні ознаки..

Характери чітко поділяються на позитивні і негативні.

Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковуються правилу трьох єдно­стей— часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.

Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.

Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (Мольєр). Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали «вічні» образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Горацій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара).

«Міщанин-шляхтич». Найбільш класично риси «висо­кої комедії» представлені в п'єсах «Міщанин-шляхтич» і «Тар­тюф». Протагоніст першої з них — купець пан Журден — одержи­мий манією, такою собі ідеєю фікс: він хоче будь-що одержати титул дворянина. Його антагоніст — граф Дорант наводить його на думку, що цього можна добитися через високопоставлену коханку. Він же і знаходить таку даму. Це маркіза Дорімена. Пан Журден не шкодує грошей, аби завоювати серце впливової придворної дами. Посередником між маркізою і купцем виступає сам граф. Він передає їй численні подарунки, одержані від палко закоханого Журдена, але від свого імені. Збіднілий дворянин, він сам хоче одружитися з маркізою, тож пан Журден йому потрібний, щоб залицятися до маркізи за його рахунок. Виникає барокова си­туація двох реальностей. Журден переконаний, що з кожним кро­ком наближається до заповітної мрії. Та все сталося далеко не так. Барокова відкритість фіналу. Розв'язка цілком несподівана для пана Журдена: маркіза виходить заміж за графа, Журденова дочка Люсіль всупереч волі батька — за простого юнака Клеона, одружуються навіть слуги. Але цим фінал не вичерпується. Неспо­діванка чекає на маркізу, адже бідність і марнотратство графа мають виявитися на другий день. Багато несподіванок має пережи­ти й сам граф після весілля. Фінал є по-бароковому відкритим: чи можемо ми вважати, що граф Дорант домігся свого?

Мольєр всіх персонажів привів до щастя. Але як мислитель бароко він порушує питання про мо­ральність: кожний одержує те, що заслужив. В комедії є персо­наж — носій тверезого розуму – це дружина протагоніста — пані Журден.

Комедія написана з дотриманням правил класицизму. Єдине, що порушує автор: єдність дії. У комедії виведено три сюжетні лінії: Журден і Дорімена, Клеонт і Люсіль, Ковьєль і Ніколь. Ніколь — служниця в будинку Журдена – за нормативними правилами класицизму повинна була зображувати чесність, однак Мольєр наділяє її зовсім іншою якістю. Разом із всіма персонажами вона обдурює "бідного багатія" Журдена.

Пан Журден, у якого водяться гроші, зажадав зрівнятися в усьому з панами з вищого світу. Він наймає вчителів, щоб стати розумнішим. Однак, як не намагається Журден уподібнитися аристократам в одязі, в манерах, у спробі завести коханку, — всякий раз він виглядає смішним і безглуздим. До речі, і французькій аристократії теж дісталося в комедії. Граф Дорант і маркіза Дорімена ставляться до честолюбного Журдена, як до "дійної корови". На перший погляд, безневинна п'єса, яка написана на прохання короля тільки для того, щоб висміяти турецького посла, перетворюється на суспільну комедію, де сучасні звичаї висміяні з такою легкістю, що навіть і не помічаєш, що глузуєш сам із себе. Уся комедія — низка смішних сцен: "навчання" Журдена, Журден і кравці, присвячення Журдена в "мамамуші". У комедії, як прийнято, любовний сюжет (Клеонт і Люсіль — дочка Журдена) закінчується благополучно. Але єдиний персонаж, що не залишає глядача байдужим, – це наївний і старанний, смішний Журден. Так, він єдиний, хто в комедії говорить про освіту, про знання, про необхідність учитися.

Безглузде прагнення стати аристократом позбавило його здатності міркувати тверезо і зробило посміховиськом в очах близьких йому людей. В образі лицемірного графа Доранта Мольєр показує зубожіння дворянства Франції в 17 ст. Викриваючи їх, опору королівської влади, він кидає виклик усьому вищому світу, виступає проти неосвічених міщан, які у своїх бажаннях досягти дворянської величі втрачають власне обличчя.