26. Роман Сервантеса «Дон Кіхот» як пародія на лицарські романи та трагікомічна епопея іспанського життя. Значення твору для розвитку нової європейської прози.

16 століття переживало Відродження, епоху, коли в літературі чітко виступали дві традиції, частково успадковані від середніх віків: народної поезії та частково відносилися до античної вченої поезії. Творчість Сервантеса була заключним явищем як для іспанського, так і європейського Відродження. Зокрема його "Дон Кіхот", в якому злились елементи ново лицарського, пасторального і «хитруватого» жанрів. Трагікомічним сміхом над "героїчним безумством" і "романтикою" епохи Сервантес реалістично завершив тему і еволюцію мистецтва Ренесансу, що виходило з лицарської ідеалізації людини, з утопії волі індивіда, творця своєї долі і "сина своїх діл", - такий план роману. Творчість Сервантеса - це ідейна і художня вершина ренесансної прози Іспанії. Автор кількох драм, комедій і сатиричний інтермедій, Сервантес створив жанр ренесансної новели в Іспанії, а романом "Дон Кіхот" підвів підсумок розвитку іспанської ренесансної літератури, створив сатиричну панораму життя Іспанії свого часу.

В образі Дон Кіхота він показав "вічний" трагічний  конфлікт між благородними ідеалами і реальністю, роман породив багато продовжень, копіювань і трактувань в світовій літературі. Дон Кіхот хотів бачити у людях по-справжньому божих сотворінь, яким би можна було вірити, яких би можна було любити, заради яких він вартий був покласти своє життя.

         Життя автора Дон Кіхота було досить складним, непростим, але він знайшов у собі сили створити для людства цей образ: трагічний, дещо комічний, але при цьому і глибинно філософський. Бо що наше життя, як не суміш хаотичного, наплутано-комічного і трагічного. То ж нехай окрім цього ще буде трішки чистого і нестримного поривання до чогось високого, благородного. Дарма, що час лицарства позаду. Нам ніхто не заборонив бути лицарями в душі, в своїх мріях та ділах. Пародія на лицарські романи XVI століття побачила світ на початку XVII століття. Саме в цей час відомий іспанський письменник епохи Відродження Мігель Сервантес написав свій роман "Дон Кіхот". Метою твору, за словами автора, було знецінення лицарських романів, які монополізували книжковий ринок XVI століття.

Замисливши написати пародію на лицарський роман, Сервантес постійно вводить у свій твір ситуації з лицарських романів, нещадно їх спотворюючи. Лицарський роман під пером письменника втрачає свою романтичну "впевненість". Усе найкраще, що було в такому романі, втрачає свою привабливість.       Видатний лицар чарівної вроди завжди був окрасою лицарського роману. Герой Сервантеса зовсім не схожий на цей образ. Це не юнак, а людина середнього віку, непривабливої зовнішності. Лицарські романи так вплинули на свідомість героя, що Алонсо Кехано назвав себе Дон Кіхотом з Ламанчі та подався шукати подвигів. Він натяг на себе іржаву зброю, сів на стару шкапу, обрав собі даму серця та пустився у мандри. Дамою серця Дон Кіхота стала сільська дівчина, яку він називав Дульцінеєю Тобоською. Незабаром у нашого лицаря з'являється зброєносець Санчо Панса, який також мало скидався на зброєносців лицарських романів. Мирний землероб Санчо Панса ніколи не був відважною та мовчазною людиною, якою зображувався завжди зброєносець у лицарських романах. Проте він дає розумні поради Дон Кіхоту. Наприклад, коли вони опинилися серед скель і Дон Кіхот вирішив розірвати на собі одяг та битися головою об каміння, Санчо Панса радить йому не вбитися з першого разу. Це зауваження відразу ж викриває усю химерність лицарських романів. Традиційні ситуації, звеличені у них, стають комічними дурницями у романі Сервантеса. Бій Дон Кіхота з вітряками або з баранами спотворює "великі подвиги" лицарів середньовіччя.

Кумедність та божевілля Дон Кіхота дивним образом поєднуються з його мудрістю. На думку Санчо Панси, у красномовстві та мудрості Дон Кіхот не поступався відомим церковним проповідникам. Але Дон Кіхот мріє не про небесне, а про земне щастя для всього людства, і завжди готовий дати пораду та допомогу тому, хто їх потребує. Дон Кіхот закликає Санчо Пансу судити про все, не керуючись "законом особистого свавілля". "Нехай сльози бідняка викликають у тебе більше співчуття, ніж нарікання багатія", - каже Дон Кіхот.

Проте, наділяючи свого героя привабливими рисами, зображуючи його борцем за справедливість, Сервантес у той же час постійно ставить його у кумедні ситуації. Метою автора було показати, що навіть такій доброзичливій людині, як Дон Кіхот, не під силу змінити щось у цьому світі, де панує егоїзм та влада грошей.

Роман завершується поверненням до героя здорового глузду. Перед смертю Дон Кіхот відмовляється від лицарських романів та усіх своїх химерних ідей. Іронізуючи над безглуздими витівками свого героя, Сервантес у той же час захоплюється моральною красою, що так рідко зустрічалась у часи корисливості, егоїзму та бездуховності. Що є в романі Сервантеса від традиційного жанру лицарських романів? Насамперед, мотиви дороги та подвигів, що їх здійснює герой. Та Дон Кіхот - не справжній лицар, він лише уявляє себе лицарем. І подвиги, які здійснює герой Сервантеса - не справжні подвиги, бо часто вони обертаються не допомогою, а шкодою.(Тут варто пригадати історію з пастушком Андресом; розділ IV.)

Проте існує суттєва відмінність між цими пародіями і «Дон Кіхотом». Там герої виражають авторську позицію, автор і герой разом висміюють застарілі моральні й естетичні догми. Але Дон Кіхот разом з автором не сміється з усього застарілого у житті, оскільки сам герой чималою мірою представляє це старе.

Ставлення автора до свого героя неоднозначне, бо він і осміює героя, і співчуває йому. Осміює застарілі й тому кумедні звичаї і ритуали лицарства, вигадливу мову і склад мислення, та водночас віддає належне його людяності й гуманній меті, кодексу честі і високій моралі. Ми бачимо, що така позиція автора досить суперечлива і позбавлена моральної прозорості і однозначності. Пізніше, наприкінці XVIII ст., німецькі романтики назвали це естетично вільне і етично неоднозначне ставлення автора до свого героя і до власних уподобань та переконань іронією. Вона й визначає художній світ роману.