26. Жанрові різновиди драматургії в.Шекспіра. Ідейно-художня своєрідність трагедії «Гамлет» (або іншої – за вибором студента).

Драматургічна концепція. Шекспір розробив основні принци ренесансної драматургії. Його концепція драми сформувалася на базі складного синтезу ренесансної історіософії і старозавітної концепції щодо вільної волі людини. Як ренесансний митець драматург підносив свободу волі людини і обстоював її кінцеву перемогу.

Разом з тим, в його зображенні, людина, прагнучи своєї мети постійно наражається на протидію з боку інших людей, які зводять нанівець її вільну волю. Ця протидія може бути з боку іншої людини як свідомою, так і несвідомою.Тоді несвідома протидія уособлює роль випадковості. Людини безсила проти випадковостей; вона може врахувати причинно-наслідкові зв'язки лише в безпосередній близькості від себе, але втручання віддалених сил, які руйнують її життя або вносять в нього хаос і сум'яття, вона передбачити не може. Концепція трагізму. У цьому прихованому характері причин­но-наслідкових зв'язків полягає непевність існування людини, яка може стати трагічною. Це відповідає старозавітній концепції втручання вищих, непізнаванних сил в житти людини. З іншого бику, панування випадковості може стати причиною комічного безладдя (як в комедіях). Поєднання трагічного і комічного. По суті, трагічне і комічне мають у Шекспіра одну основу. В його комедіях, як правило, ми знаходимо серед комедійних колізій одну, де події розвиваються з драматичною гостротою; разом з тим досить часто в трагедіях трапляються комічні ситуації і комічні персонажі, а деякі трагедії до певного місця розвиваються за законами комедійної колізії. Деякі трагедії написані на сюжети комічних італійських новел. Комізм — це домінуючий пафос всієї доби, що виражає звільнення. Через комічне людина внутрішньо звільняється від влади духовних догм, морального примусу тощо. Але, позбавившись від догм, примусу чи духовного ярма, людина опиняється перед складним завданням самостійно приймати рішення і нести тягар відповідальності, самостійно передбачати всі наслідки своїх дій. І тут вона наражається на прагнення іншої людини до такої самої духовноної емансипації, нерідко анархічного утвердження власної волі. Ці окремі волі внутрішньо емансипованих людей внаслідок випадковості зустрічаються, займають протилежні сторони і неминуче зіштовхуються. Від волі ренесансного автора залежить, як показати це зіткнення: як комічне чи як трагічне. З одного й того ж матеріалу він може зробити і трагедію, і комедію. «Гамлет”. Гамлету теж не вистачає прямих, позастанових почуттів з боку друзів, коханої, матері. Відчувши на своїх плечах тягар страшного обов'язку, він хоче у найближчих людей знайти душевну опору, наснажитися моральними силами. Фактично це єдине, що намагається зробити Гамлет під час перших трьох актів. Та цих відкритих відносин він позбавлений назавжди. Кохана Офелія звертається до нього чопорно, відповідно до вимог придворного етикету. Мати грубо нагадує йому, що вона — його королева, а він — її підданий. Все оточення ставиться до нього як до принца, за винятком Гораціо (який бачить в ньому людину) та ще, безперечно, короля Клавдія. Трагізм Гамлета поля­гає також в його людській самотності. Як бачимо, Шекспір в «Гамлеті» досить далеко віддалився від Боккаччо чи Рабле, у творах яких природна сутність допомагала людині вижити й утвердитися в житті. В „Гамлеті” природна сутність людини робить її життя трагічним. Тут ренесансна роздвоєність людини осмислюється як трагічна роздвоєність. Шекспір зіштовхує Гамлета з персонажами, які чинять в аналогічних ситуаціях так, як їм належить чинити за їхнім офіційним статусом. Гамлет-месник опиняється перед необхідністю діяти не відповідно до традиції чи офіційного статусу, а вільно, відштовхуючись лише від власного сумління. Він перебирає відповідальність за свій вчинок на себе персонально. Тож його внутрішня природа фактично вища трансцендентна природа людини як створіння Божого, волає проти вбивства. Цю нерішучість він не може пебороти до самого кінця. Оскільки він переконується, що розірвано всі зв'язки між ним і коханням, дружбою, материнською любов'ю і, що цей розрив набуває трагічної незворотності як віковічний розрив між природним єством і офіційним статусом, то це робить його головну життєву мету — помсту за смерть батька — в його власних очах марною і непотрібною, а його самого з огляду на те трагічним героєм.