7. Провідні жанри і проблеми французької прози хіх століття.

Французький романтизм сформувався пізніше, ніж англійський і німецький. Статус загальнонаціонального явища він набув лише у 20-х рр. ХІХ ст. Каталізатором розвитку романтизму завжди ставав розвиток буржуазних настроїв у суспільстві. На заміну феодальним, релігійним цінностям прийшли цінності інші. Відмовившись від суворого давнього Бога, люди післяреволюційної епохи створили нового кумира – грошового, який ніяким чином не міг задовольнити художньо налаштовані душі. Так було в Англії на початку індустріальної революції, так було в Німеччині, де геніальна особистість вимушена була усамітнитися, відгородити себе від світу філістерів. Ставлення до буржуа у Франції на початку ХХ ст. було іншим: там буржуа виступили революційною силою, вони проливали кров на барикадах, героїчно руйнуючи жорстокий світ абсолютизму. Тому на відміну від англійського і німецького, французький романтизм не відмовлявся від реальності, навпаки - він її стверджував як реальність героїчну. Мова йшла про сучасне суспільство і сучасного героя. Романтичні ідеї Франції навіть не припускали відокремленості художника від сучасності, яка була романтичною сама по собі. Жермена де Сталь, Шатобріан, Костан, Балланш, Сенанкур, не дивлячись на критику спадщини “філософів” ( так у Франції насмішливо називали просвітників ) наслідують Вольтеру, Дідро і Руссо у плані активного втручання у життя силою публіцистичного слова. Вони пишуть трактати про політику, про суспільну мораль, про ставлення літератури до суспільних установ. І ця заінтересованість у злобі дня не залишить французький романтизм ніколи. До політики прийде навіть “серафічний” Ламартин, корифеї французького романтизму Гюґо і Жорж Санд будуть постійно виступати як політичні і соціальні художники, створять жанр соціального роману. Хоча на пізньому етапі розвитку саме французький романтизм зробить ґрунт для виникнення напрямку “мистецтва заради мистецтва” ( Бодлер, Леконт де Ліль, Флобер, Ґотьє ), який в свою чергу виступить живильним середовищем для розвитку новітніх напрямків в поезії. Головною метою французького романтизму було знищення тиранічних правил і табу “класичного віку”. Художники-романтики намагались довести французькій публіці: мірилом “доброго смаку” можуть бути і народне мистецтво, і героїчна сучасність, а не тільки застарілі класицистичні нормативи. Традиційне для німецьких і англійських романтиків тяжіння до ірраціонального проявилося в колі французького романтизму лише “на периферії” ( деякі твори Нодьє, Ґотьє ), але воно завжди було спровокованим німецькими або англійськими моделями і мало раціональне пояснення. Фантастичне і позареальне взагалі не є притаманним французькому духу, який завжди схилявся до раціонального осмислення дійсності. Єдиною широко розкритою містичною тематикою у французькому романтизмі була тематика християнська ( Шатобріан, Ламартин ). Але християнська міфологія теж набула інтересу до соціального життя. Апологія християнства в творчості Шатобріана виникла як реакція на антиклерикалізм просвітників, яких звинувачували у жахах Великої Французької революції, як осмислення з релігійних позицій феномену Наполеону, і модіфікувалась вже у творчості Жорж Санд і Гюґо у тяжіння до утопічних соціалістичних програм ( сен-симонізм ).

Віктор Гюґо – найавторитетніший з французьких романтиків, вождь французького романтизму і його теоретик. Він народився у досить дивній родині: батько, селянин за походженням, під час революційних подій став наполеонівським генералом, мати походили з давнього аристократичного роду. Батьки розлучилися, коли Віктор був дитиною. Мати виховала сина у дусі католицизму і роялізму. В своїх перших поезіях юнак проклинав Наполеона і оспівував династію Бурбонів. В 14 років він записав у щоденнику: “Хочу бути Шатобріаном або ніким”. Творчий шлях Гюґо умовно розділяється на три періоди: перший ( 1820 – 1850 ) – реформа французької поезії, створення національної теорії романтизму, ствердження романтичного театру, ствердження французького історичного роману;

другий ( 1851 – 1870 ) – створення соціально-романтичного роману, граничне загострення політичних мотивів у ліриці;

третій ( 1870 – 1885 ) – осмислення революційного шляху Франції, загострення трагічного забарвлення творчості.

В XIX веке во Франции, как и в других странах Европы, литература вступила в новый период своего развития. До этого времени книги были доступны сравнительно небольшой части образованных людей. Лишь отдельные выдающиеся произведения (роман Рабле «Гаргантюа и Пантагрюэль») становились достоянием народа. В послереволюционную эпоху активность народных масс и значительный прогресс в образовании привели к тому, что не только великие произведения эпохи, но и творчество многих писателей в целом были восприняты широкой аудиторией как выражение общенациональных интересов. Это, например, объясняет совершенно исключительную роль, которую сыграл во французской литературе Виктор Гюго.

Без преувеличения можно сказать, что французская литература XIX века полностью оправдала надежды великих писателей прошлого, видевших в искусстве средство преображения и духовного пробуждения широких масс. В XIX веке происходит процесс ^демократизации всего французского искусства, возглавленного прогрессивно мыслящими романтиками. Гюго обращается непосредственно к народу, в народной среде находит своих героев (Квазимодо, Эсмеральда, Жан Вальжан, Гаврош). Он первый начинает широко пользоваться «нелитературным» языком улицы, вводя в свои пьесы, несмотря на то что они написаны стихами, разговорные обороты. Полемика романтикоз с классиками XVII века приобрела широкий резонанс именно потому, что литературная реформа Гюго была связана с изменением идейного содержания искусства, которое отказывалось служить аристократии.

Вслед за социалистом-утопистом Сен-Симоном (1760-1825), который утверждал, что общество должно охранять не наследственные права аристократии, а гражданские права трудящегося человека, Виктор Гюго, Жорж Санд, Жюль Берн, оставаясь в своем творчестве моралистами, мыслителями, будили сознание современников, раскрывая перед ними перспективы развития общества. Постепенно они становились выразителями духовных и социальных чаяний всего человечества, все более проникаясь социалистическими идеями, откликаясь на важнейшие политические события эпохи. Этому способствовало развитие социальной борьбы во Франции.

Демократизация французской литературы обнаруживает себя также в творчестве писателей-реалистов. Беранже, Стендаль, Мериме, Бальзак, Флобер, Золя, Мопассан, придерживаясь различных политических взглядов в понимании задач искусства, в требовании его приближения к жизни, пошли дальше романтиков. Писатели-реалисты выработали свой метод изображения среды. На смену прекраснодушным героям романтиков в их произведения пришли люди из народа, изображенные без идеализации в песнях Беранже, в романах Стендаля, Бальзака, Золя и новеллах Мопассана. При этом борьба против отвлеченно понимаемого «зла» сменилась в творчестве писателей-реалистов острой критикой дворянства и буржуазии, которых эти писатели умели показать в соответствии с историческим моментом в развитии классовой борьбы во Франции.

В XIX веке существенно меняется соотношение между «взрослой» и «детской» литературой. В детскую литературу входят многие явления большого искусства, т. е. произведения, предназначавшиеся отнюдь не только для детей,- романы В. Гюго, А. Дюма, отдельные произведения Жорж Санд, П. Мериме, А.” Доде. Наряду с этим детская литература значительно обогащается произведениями Ж. Верна, Э. Лабуле, Ж. Рони, Г. Мало, Ф. Гра и других, написанными для детей и юношества.

Жанровое и стилевое разнообразие литературы XIX века, ее познавательное значение, то обстоятельство, что большинство писателей эпохи не отделяли задач искусства от задач воспитания, нравственного совершенствования человека и общества, имели исключительное значение для развития детской литературы в целом. В XIX веке лучшие произведения детской литературы уже не носят дидактического характера. Литература становится одной из активнейших форм познания, привлекая читателей и своей буйной романтикой, и смелостью научных гипотез. Детская литература обогащается развитием новых жанров: исторический роман, научная фантастика, научно-познавательная повесть, бытовая и психологическая повесть - вот далеко не полный перечень жанров, которые вошли в постоянный круг детского чтения. Особо следует отметить, что XIX век - век великих поэтов - сделал достоянием широкого круга читателей, и прежде всего юношества, шедевры поэтического искусства В. Гюго, А. Ламартина, А. Виньи, А. Мюссе, которые были включены в школьные программы. В России из французских поэтов популярны П.-Ж- Беранже (в переводах В. Курочкина) и автор «Интернационала» Эжен Потье.

2-4 ковбасенко