1. Д. Лукач: еволюція від активізму суб’єкта до визнання онтології суспільного буття

Якщо говорити про розвиток марксистської філософії у Західній Європі, то слід в першу чергу згадати про оригінальне сприйняття і продовження ідей Маркса в творчості угорського мислителя Дердя (Георга) Лукача (1885 – 1971). Син відомого будапештського банкіра Лукач отримує освіту спочатку в університеті Будапешта, а потім Берліна, де знайомиться з Дільтеєм та Зіммелем. З 1912 по 1915 рр. він живе у Гейдельберзі і стає близьким до гуртка М. Вебера. Повернувшись до Угорщини, Лукач приєднується до антимілітаристського руху, а у 1918 г. вступає в ряди компартії Угорщини, обирається членом її ЦК, а за часів угорської революції 1919 р. – обіймає пост народного комісара у справах культури. Після придушення революції емігрує до Відня, Берліна, а у 1930 р. переїздить до Москви, де бере активну участь у літературних та філософських дискусіях. тут Лукач зближається з Мих. Ліфшицом – ідейним лідером так званої літературно-філософської «течії», що гуртувалася навколо журналу «Літературний критик». Це знайомство виявило значний вплив на становлення Лукача як філософа-марксиста. Після розгрому фашизму 1945 р. Лукач повертається на батьківщину, де й залишається до кінця свого життя. Лукач автор багатьох творів, серед яких найбільш помітні: «Історія і класова свідомість» (1923 р.); «Руйнування розуму» (1954 р.); «Молодий Геґель і проблеми капіталістичного суспільства» (1938 р.); «Своєрідність естетичного» (1963 р.); «До онтології суспільного буття» (1974 р.).

Роздуми раннього Лукача розвивалися у руслі тих тенденцій, що мали місце в європейській філософії на початку XX століття. То були роздуми про спроможність людської свідомості знати істину, долаючи протилежність між собою та об’єктивним світом речей. За Лукачем це здійснюється через діалектику суб’єкта та об’єкта історії, сам хід якої постає у нього як становлення самосвідомості людини, яка осягає історію через її становлення. «Доки людина спрямовує свій інтерес суто споглядально на минуле або майбутнє, – пише Лукач, – доти і те, і друге застигають у якомусь чужому бутті і між свідомістю суб’єкта та об’єктом постає непрохідний «шкідливий простір теперішнього». Тільки для того, хто здатен зрозуміти теперішнє як становлення, відкриваючи у ньому ті тенденції, з діалектичного антагонізму яких він здатен творити майбутнє, – тільки для того теперішнє стає його теперішнім». Для вирішення проблеми подолання розриву між суб’єктом та об’єктом історії необхідно перш за все зрозуміти спотворення свідомості у феномені товарного фетишизму і взагалі ідеології. Цей феномен має місце в суспільстві, основаному на розподілі праці. Адже в такому суспільстві людина потрапляє в залежність від предмета своєї діяльності, захворює на так званий «професіональний кретинізм». Тому діяльність свідомості людини зводиться до усвідомлення дій предмета та своїх реакцій на ці дії. Як наслідок при цьому людина залишається тільки об’єктом серед об’єктів, вона неспроможна подолати вузький горизонт погляду зі «своєї печери» і побачити реальність, навіть предмет своєї діяльності, в цілому, таким, який він є насправді.

Отже «ранній» Лукач вбачає походження відчуження між свідомістю людини, як суб’єкта історії та самою історією з її об’єктивним рухом у явищі опредметнення свідомості людини і навіть взагалі в предметному характері свідомості. Тому він, виступав проти розуміння свідомості як споглядання істини, адже будь-який вплив на свідомість людини будь-чого об’єктивного є впливом чогось зовнішнього, що неминуче веде до пошкодження свідомості та її спотворення. Інакше кажучи, «ранній» Лукач пов’язує відчуження між свідомим суб’єктом історії та самою історією з такою свідомістю, яка виключає людину, як суб’єкта з практичного процесу перетворення світу, з суспільно-історичної практики.

Суб’єктом же такої практики за Лукачем здатен бути тільки пролетаріат, оскільки саме його свідомості притаманна здатність осягати сутність опредмечення чи оречевлення (по суті Лукач їх ототожнює) та відчуження між суб’єктом та об’єктом історії. Звідси її здатність розглядати суспільство в цілому, як цілісне конкретно-історичне утворення, органічну суспільну тотальність. У цьому Лукач спирається на Маркса, як і він, Лукач виходить з того, що пролетаріат відчужується тим суспільством, умовою існування якого він є сам. Це призводить до того, що в умовах життєдіяльності пролетаріату усі життєві стандарти суспільства досягли вищої точки відчуженості. Та саме завдяки цьому пролетаріат має змогу відірватися від цього суспільства відчуження у своїй свідомості, подолати його уречевлення та набути спроможності дістатися істини історії в процесі практичного перетворення існуючого її виявлення. Істина або тотожність суб’єкта та об’єкта знання не виходить з теорії, а народжується в практичній діяльності по перетворенню реальності. «Діючи, для того щоб розуміти, і розуміючи, для того щоб діяти, пролетаріат як суб’єкт соціального мислення одним махом кладе кінець дилемі безсилля – дилемі фаталізму чистих законів та етики чистої інтенції (чистій цілеспрямованості», – підкреслює Лукач. При такому трактуванні природи свідомості, її уречевлення та подолання зречевленого стану свідомості на практиці для Лукача виявляється неприйнятним розуміння свідомості як віддзеркалення дійсності, між тим саме на такому її розумінні якраз наполягав Ленін. Але Лукач вважає, що в теорії відображення теоретично об’єктивується непереборна для оречевленої свідомості подвоєність буття та мислення, дійсності та свідомості. Виходячи з цього, в розумінні свідомості наголос робиться винятково на її активний характер, відповідно до цього марксистська філософія трактується винятково як практична філософія як філософія «самодіяльності». Тому не дивно, що розуміння свідомості молодим Лукачем, його розуміння подолання уречевленості свідомості та її відчуження цілком вписувалося не тільки у повне несприйняття та відкидання суспільного строю, що існував у Росії до революції, і продовжує існувати в усьому іншому світі, але й теоретичним обґрунтуванням ультрареволюційної суб’єктивістської активності, поширеної в 20-ті роки.

У 30-ті роки в Москві Лукач знайомиться з «Економіко-філософськими рукописами 1844 року» Маркса та зі справжнім ленінським розумінням свідомості як віддзеркалення дійсності, яке представлено, наприклад, у статті Леніна «Лев Толстой как зеркало русской революции». Як вже говорилося, останнім знайомством Лукач зобов’язаний спілкуванню з відомим (тоді ще молодим) радянським філософом та мистецтвознавцем Мих. А. Ліфшицом. Ці знайомства мали вирішальний вплив на подальший творчий розвиток Лукача.

Тому в пізній період своєї творчості, тобто у 50 – 60 роки, Лукач прагне зрозуміти суть нових форм здійснення процесу відчуження вже з позиції, яка враховує неминучий предметний характер свідомості людини, тобто неминучу залежність людської свідомості від предмета та умов споглядання і мислення.

Він бачить, що у другій половині XX століття гігантські корпорації цілком опанували вже не тільки сферу виробництва, але й споживання і, що особливо важливо, сферу культури, яка здавна була саме сферою свідомості, де було можливе вільне духовне виробництво. Внаслідок цього, незважаючи на зростання рівня життя в розвинутих капіталістичних країнах, явище відчуження не тільки не ослабло, а навіть посилилось, прийнявши при цьому більш тонко завуальовані форми. Пояснюється це новими умовами, які сприяли небувалому розширенню можливостей маніпуляції свідомістю суспільства та окремої людини. Аналіз свідомості, форм поведінки людини і в цей період посідає центральне місце в творчості Лукача. Він постійно виступає проти прагнення подати свідомість як щось вторинне, що лише супроводжує суспільне буття, наслідуючи його. В нього свідомість розглядається не просто як ментальність, сфера людської психіки, а дійсно як духовна сфера, в якій людська ментальність підіймається до сприйняття істини. Тому свідомість є умовою виявлення суспільного буття в його істині. Свідомість людей – це необхідна умова вільного життя суспільства та здійснення людської самодіяльності.

Виходячи з цього, Лукач і свободу розглядає не просто як пізнану необхідність, а як задане буттям поле діяльності, в межах якого людина вільна приймати рішення. Людина, безперечно, підпорядкована дії необхідності, але специфіка людини завдяки свідомості в тому, що вона спроможна виявляти і створювати найбільш прийнятні для неї можливості визволення від дії чужих зовнішніх для неї сил.

Вірний гуманістичним традиціям філософії XIX ст. з їх вірою в розум та прогрес, Лукач критикує ірраціоналістичні напрями в західноєвропейській філософії XIX – XX століть, антиреалістичні методи творчості у мистецтві, які надають ірраціоналістичним моментам у житті людини першорядного значення. У своїй роботі «Руйнування розуму» (1954 р.) він оцінює виступ Шопенгауера, Ніцше проти класичного гуманізму, за переоцінку всіх цінностей, як таких, що сприяли моральному розкладанню суспільства. Саме у зв’язку з положенням Ніцше «Бог помер» Лукач вперше в літературі вводить поняття «релігійного атеїзму», під яким розуміє таку критику релігії, яка сама базується на міфотворчості і зберігає суть релігійного сприйняття світу.

Сучасна міфотворчість поширюється як реакція на пригніченість свідомості реаліями сучасного життя, для яких вона є зайвою.

Місце Лукача у філософії XX ст. визначається тим, що своєю постановкою проблем він передбачив шляхи, якими пішло багато філософських напрямків XX ст., зокрема екзистенціалізм. З позиції філософії К. Маркса, Лукач зміг осягнути та розвинути гуманістичні традиції його філософії.

Одним з напрямків філософської думки у Західній Європі, що відчув на собі вплив ідей Лукача, був пов’язаний з діяльністю гурту дослідників ліворадикальної орієнтації думки, які реґулярно збиралися у Франкфурті-на-Майні. Цей гурт згодом почали називати Франкфуртською школою. Творчі пошуки її представників – помітне явище інтелектуального життя XX століття. В них відбивається доля цілої епохи, тому що «франкфуртці» здійснили аналіз мислення і дій людей, орієнтуючись на конкретні явища суспільного життя. В еволюції Франкфуртської школи прийнято виокремлювати декілька етапів: європейський (1930 – 1933 рр.), американський (1934 – 1948 рр.) та західнонімецький (50 – 60-ті роки XX ст.). Саме в останній період ідеї «франкфуртців» досягли піку свого впливу у загальній духовній атмосфері західноєвропейської культури. Мабуть найбільш помітними і впливовими теоретиками франкфуртської школи були Макс Горкгаймер та Теодор Адорно.