Міністерство освіти і науки України

Луганський національний університет

Імені Тараса Шевченка

Б.І. Молодцов

„Панорама різновидів філософської думки

Другої половини хх ст.”.

Навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

Луганськ

ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка»

2011

„Панорама різновидів філософської думки

Другої половини хх ст.”.

Зміст

Вступ 1

Тема № 1. Екзистенціалізм 6

1. Концепція „філософської віри” К. Ясперса 8

2. Ж.-П. Сартр – екзистенціалізм це гуманізм 13

3. М. Гайдеґґер – ек-зистенція як прорив до буття 19

Тема № 2. Аналітична філософія 28

1. Поняття та еволюція аналітичної філософії 28

2. Дж. Райл та Дж. Л. Остін – прагматика мовленнєвих актів 34

3. Релятивістська онтологія В. В. О. Куайна 35 Тема № 3. Сучасна філософська герменевтика 42

1. Поняття герменевтичного досвіду 42

2. Х.-Г. Гадамер про специфіку істини в науках про дух 44

3. П. Рікьор про конфліктність герменевтичних практик 49

Тема № 4. Комунікативна філософія 59

1. Теорія комунікативних дій Ю. Габермаса 60

2. К.-О. Апель про онтологічний вимір етики дискурсу 70

3. Н. Луман про специфіку комунікаційних систем 73

Тема № 5. Філософія постпозитивізму 80

1. Критичний раціоналізм К. Поппера 80

2. Методологія науково-дослідницьких програм І. Лакатоса 88

3. Т. Кун про парадигмальний розвиток наукового знання 92

4. «Методологічний анархізм» П. Фейєрабенда 95

Тема № 6. Методологічні концепції новітньої філософії науки 102

1. Л. Лаудан про мережеву модель обґрунтування раціональності 102

2. Х. Патнем про раціональність некритеріального типу 107

3. Р. Рорті – неопрагматизм проти скептицизму 114

Тема № 7. Структуралізм та постструктуралізм 122

1. Структурна антропологія К. Леві-Стросса 124

2. Ж. Лакан та структуралізм у психоаналізі 129

3. М. Фуко та методологія «археології» знання 133

Тема № 8. Філософія постмодернізму 149

1. Ж.-Ф. Ліотар та виявлення «стану постмодерну» 150

2. Ж. Дельоз про «шизоїдну» та «параноїдальну» раціональність 154

3. Ж. Дерріда «розрізнення» як «розрізняння» 161

4. Ж. Бодрійяр про сучасність як симультативну реальність 168

Тема № 9. Різновиди марксистської філософії 176

1. Д. Лукач: еволюція від активізму суб’єкта до визнання

онтології суспільного буття 177

2. М. Горкгаймер і Т. Адорно – критика ідеології

Просвітництва 183

3. Л. Альтюссер про науковий стан марксизму 187

4. Дослідження радянських філософів-марксистів 191

Вступ

Філософія це інтелектуальна рефлексія з приводу проблем, породжених існуючими формами взаємодії людини та реальності, яка її оточує. Звідси випливає, що проблемне коло сучасної філософії зумовлене драмою існування людської особистості з її свідомістю в оточенні специфічних реалій XX століття.

Двадцяте століття називали століттям прогресу науки, перемоги гуманізму та демократії, століттям наближення людства до процвітання та здатності володіти сліпими стихійними силами природи. Але, вже в перші роки XX ст. не менше число вчених, філософів та інших діячів культури стурбовано говорили про те, що століття, яке наступило, буде століттям все більшого озвіріння людей, зростання їхнього аморалізму й безпринципності; що технологія виконання справи перетворить людину – майстра своєї справи – в її простого виконавця, а гонитва за багатством та нескінченними задоволеннями при зростанні могутності тоталітарних режимів з їх спроможністю знищувати демократичні свободи, перетворить людство в слухняний натовп.

Як би там не було, але сьогодні ми можемо констатувати, що реалії XX ст. дійсно породили практику відмови людини від самої себе, від здатності усвідомлювати себе та довколишню реальність. Якщо в класичній культурі в цілому, а внаслідок цього і в філософії, склалося вкрай поважне ставлення до людської свідомості, яка у своїй вищій потенції завдяки розуму була спроможна виносити судження і розрізняти реалії людського буття (насамперед об’єктивне буття від суб’єктної думки про буття), то тепер свідомість часто-густо виступає тільки як зайвий тягар в житті людини і цей факт зумовлює критичне ставлення сучасної філософії до спадщини філософської класики. Критичне ставлення перш за все виражається в тому, що набуває іншого вигляду обличчя самого раціоналізму. Так вже для філософії першої половини XX ст. характерне прагнення подати модель об’єкт-суб’єктного розрізнення реальності як псевдо модель, бо суб’єктність є невід’ємною фундаментальною умовою будь-якого пізнання. Якщо однією з визначальних характеристик усіх форм крайнього і радикального натуралізму є те, що вони, з одного боку, зводять до рівня природного явища свідомість і всі її параметри, іманентні інтенціональності, а з другого, що вони зводять до рівня природних явищ ідеї, а отже, й усі норми та всі абсолютні ідеали, то для того щоб уникнути цього, слід, навпаки, підкреслювати інтенціональну активність свідомості, постійну взаємодію між суб’єктом і об’єктом. Тому треба звернутися до самого суб’єкта, до глибин його свідомості з тим щоб саме там – в специфічній структурі свідомості – шукати і віднаходити останні очевидності, які визначають для нас осмислене бачення емпіричних реалій. Звідси поширення у філософії початку і першої половини XX ст. Уявлення про те, що об’єктивна реальність являє собою тільки реалії людського досвіду і всяка спроба вийти за межі цих реалій, шукати їх позадосвідний, об’єктивний вимір є залишком середньовічної метафізики.

Отже, продовжуючи традиції декартівського апріоризму, виступаючи проти тиранії об’єктивізму, проти будь-якого сцієнтистського ідоловірства, справжнє знання, далеке від суб’єктивізму, має звертатися і спиратися на певні загальні елементи свого конструювання. А це вимагає перш за все зосередитися на інтенціональності свідомості, що й робив Е. Гуссерль (1859 – 1938) у своєму феноменологічному розумінні світу. Свідомість не є вмістилищем речей, це напруга, спрямована на них згідно зі знаменитою формулою, що всяка свідомість є свідомістю чогось зовнішнього. Переставши бути замкненою на себе, свідомість означає тепер тільки порив або рух, такий собі вибух, як висловився з цього приводу видатний філософ XX ст. Ж.-П. Сартр.

У чому ж полягає значення такої інтенціональної активності свідомості людини? Поставивши її в центр свого аналізу, Гуссерль підкреслював наявність постійного обміну між свідомістю і світом: свідомість і універсум, задані водночас, утворюють взаємозалежну структуру, де «полюс-об’єкт» і «полюс-суб’єкт» наповнюються змістом завдяки одне одному, причому жоден не має аніякісінької переваги. Якщо кожна свідомість є свідомістю чогось зовнішнього, тоді рух, який здійснює свідомість у напрямку свого об’єкта, є водночас відкриттям світу і відкриттям речей. На відміну від позитивістів, які віддають перевагу «явищам», об’єктові, реальності, що існують незалежно від суб’єкта, Гуссерль анулює всяке протиставлення суб’єкта та об’єкта. Тим же таки ударом він убиває давню (кантіанську) ідею, згідно з якою річ у собі пізнати не можна. Йдеться про те, щоб через інтенціональний контакт зі світом повернутися «до самих речей», бо об’єктивізм звів буття речей до існування ідеальних, здебільшого математизованих, абстракцій.

Таким чином, повернення до суб’єктивності в визнанні інтенціональної активності свідомості, нерозривно пов’язаної з об’єктом, дозволяють уникнути пасток, поставлених наївним об’єктивізмом та натуралізмом. Перш за все мається на увазі методологія Галілея, яка характеризується домінуванням геометричної моделі, логіко-математичною формалізацією. Гуссерль пише про те, що Галілей, дивлячись на світ поглядом, який іде від геометрії та від усього того, що видається йому відчутним і таким, що може бути описане математичними методами, абстрагується від суб’єктів, які виступають як персони, наділені особистим життям, абстрагується від усього, що належить духові в будь-якому розумінні цього слова. Тим самим, математичний світ ідеальних сутностей розглядається як єдиний реальний світ. Це має принципове значення, тому що звідси походить те, що людина вірить — і дуже часто, — що витвори науки — це природні й незалежні від неї реальності. Отже галілеївський підхід у подальшому звів буття речей до існування математизованих ідеальних величин. Тому, тільки трансцендентальна феноменологія, завдяки здійсненому нею поверненню до суб’єкта, що наділяє речі змістом, до суб’єкта, який майже цілком нехтується математизованою занепаду, яким позначена наша сучасність. Якщо галілеївська наука відкинула суб’єктивність, то феноменологія закладає під знання нові підвалини, підвалини спасенні, на які філософ, цей «службовець людства», може безпечно спертися. Інтерсуб’єктивність – сприйняття усього зовнішнього для мого Я, взагалі Другого, як чогось об’єктивного – вкорінена в більш глибоких шарах людської ментальності, ніж свідома рефлексія. Дорефлексивне Трансцендентальне Еґо має в собі такі переживання, в яких Я передбачає Ти. Тобто з самого початку існує можливість для поєднання смислів, що виявляє життя. Тому вже у творчості пізнього Гуссерля з’являється тема «життєвого світу» людини. Якщо на початку XX ст. в філософії, зокрема в феноменології Гуссерля, домінує тема пошуків трансцендентального виміру людської свідомості, тема логіки та методології наукових досліджень, звідси спроба подати філософію як «строгу науку», то в 30-ті роки XX ст. філософія відкриває для себе сферу повсякденності. Це єдино реальний, що чуттєво сприймається світ, в центрі якого перебуває сама людина. В цій повсякденній для людини сфері все пов’язано з її інтересами, а теоретизувати можна тільки, коли містишся всередині «життєвого світу» повсякденності. Тут кореняться смисли, якими потім займається теорія. Життєвий світ є передаваним для нашої свідомої рефлексії, будь-яка очевидність рефлексії сходить до очевидності життєвого світу.

Ця тенденція відштовхування від класики з її протиставленням великого і повсякденного набула подальшого розвитку і в філософії другої половини XX ст. Перш за все це привело до широкого поширення такого філософського напрямку як екзистенціалізм. Мабуть не буде перебільшенням сказати, що саме цей напрямок, що виник у 30 роки, визначав духовне обличчя Європи аж до 70 років XX ст. антропологічного повороту в українській марксистській філософії 60–80 років.