3. Релятивістська онтологія в. В. О. Куайна

Аналіз мови завжди домінує в сучасній англосакській думці. Американський філософ В. В. О. Куайн (нар. у 1908 р.) посідає чільне місце в цих дослідженнях. Перебуваючи під впливом логічного емпіризму, він, проте, розкритикував деякі з його тез і своїми працями намагається ліквідувати прірву, що давно утворилася між наукою і метафізикою, яку було зведено до висловлювань, позбавлених сенсу. Без метафізики, пише Куайн, ми явно опиняємося в полоні досить-таки безглуздої доктрини, що нібито немає жодної різниці, хоч би якої вона була природи – об’єктивної чи суб’єктивної – між означенням (референцією) того чи іншого предмета та означенням кожною з його частин, або кожним із його часових сегментів. Очевидно, що референція в цьому випадку перетворюється на нонсенс. Щоб розв’язати цю дилему, почнемо, не виходячи за межі нашої мови, шукати всі необхідні нам для означення предикати та допоміжні механізми. У словнику нашої мови ми знайдемо такі слова й вислови як «предмет», «частина предмета», «часовий сегмент предмета», «формула», «число», а також двомісні предикати ідентичності та відмінності, логічні частки. За допомогою цих ресурсів ми можемо, відібравши певну кількість необхідних слів, сказати, що це формула, а це – число, що це – предмет, а це – частина предмета, що це і це – один і той самий предмет, а це і це – різні частини предмета, причому сказати саме такими словами, а не якимись іншими. Ця мережа термінів, предикатів та допоміжних механізмів є нашою рамкою референції і нашою системою координат. Стосовно неї ми можемо говорити, і ми говоримо коректно і без плутанини. Потім, за тим самим принципом, що й у попередніх абзацах, ми передбачаємо запасні денотації для знайомих нам термінів. Ми починаємо помічати, що широка й мудрована перестановка цих денотацій, супроводжувана компенсаторними змінами в інтерпретаціях допоміжних часток, цілком уживається з наявними в мові засобами. Отже насправді, референція – це нонсенс, лише коли її не співвіднести з системою координат. Розв’язання нашої дилеми спирається на цей принцип відносності.

Немає сенсу казати, що в загальному плані наші терміни «предмет», «частина предмета», «число» позначають відповідно реальні предмети, частини предметів, числа тощо, бо насправді вони позначають денотації, які можна хитро переставляти. Немає сенсу так говорити в абсолютному розумінні; ставити таке питання можна тільки у випадку віднесеності до якоїсь мови заднього плану. Саме вона дає нам смисл, якого ми шукаємо, хоча цей смисл буде відносним; бо це смисл, пов’язаний зі згадуваною метамовою. Шукати референцію в більш абсолютному розумінні скидалося б на пошуки абсолютного положення або абсолютної швидкості замість положення та швидкості, які визначаються стосовно певної системи координат. Це було б те саме, що припустити, ніби наш сусід систематично бачить речі догори ногами або в протилежних кольорах, тоді як ніхто цього не помічає.

Якщо питання референції стосовно виду, який ми в даний момент вивчаємо, має сенс лише щодо мови заднього плану, то очевидно, що питання референції для цієї мови у свою чергу мають сенс лише у щодо нової мови заднього плану. Само собою зрозуміло, що ми перериваємо нескінченну послідовність координатних систем дуже просто: показуємо пальцем на одну з них і оголошуємо її останньою. Але це на практиці. А як взагалі, тобто поза практикою, визначити мову заднього плану? Відповідь на це питання, природно, знаходимо в релятивній доктрині простору: вона проголошує, що замість абсолютних швидкості і положення існують взаємні відносини координатних систем між собою і, в кінцевому підсумку, відносини речей між собою. Аналогічне запитання стосовно денотацій має аналогічну відповідь, тобто має сенс лише пояснення того, як теорія об’єктів інтерпретується або реінтерпретується в іншій теорії і не має сенсу шукати абсолютного пояснення об’єктам тієї чи тієї теорії. Припустимо, що ми працюємо в рамках певної теорії, а отже, маємо справу з її об’єктами. Ми це робимо, маючи справу зі змінними цієї теорії, змінними, значеннями яких є ці об’єкти, хоча й не існує остаточного сенсу, в якому може бути специфікований цей усесвіт. Мова нашої теорії включає в себе предикати, завдяки яким ми відрізняємо певні частини цього всесвіту від інших частин, і ці предикати відрізняються між собою лише тією роллю, яку вони відіграють у законах теорії. Всередині цієї теорії, розглядуваної як теорія заднього плану, ми можемо показати, як підпорядкована їй теорія, всесвіт якої є частиною всесвіту заднього плану, може, через реінтерпретацію, бути зведена до іншої підпорядкованої теорії, всесвіт якої є меншою частиною всесвіту заднього плану. Ця розмова про підпорядкованість теорії та їхні онтології має сенс, але тільки стосовно теорії заднього плану з її первісно прийнятою і, в кінцевому підсумку, непроникною онтологією».

Таким чином, онтологія для Куайна, як і для всіх філософів аналітичного напряму, має зовсім інший зміст, аніж той, якого звичайно надають цьому терміну (онтологія – це вчення про істинне буття). Перебуваючи у філософії Куайна, ми опиняємося у світі логіки з її посиланням на теорію в канонічній формі та на кількісні змінні (зокрема на екзистенційний квантифікатор: існує x такий, що …). Власне кажучи, йдеться радше про онтологію сущого, аніж про онтологію буття в класичному його розумінні. З цього погляду Куайн продовжує роботу, розпочату Расселом, який вважав, що тільки сингулярні терміни, тобто власні назви, мають певний денотат, а саме існуючу сутність, яка їм відповідає. Тому онтологія для Куайна є релятивістською: це одна з його істотних тез. Можна лише витлумачити теорію чи мову (тобто інтерпретувати їх) у відношенні до теорії або мови «заднього плану». Не існує онтології в абсолютному розумінні. Правда, Куайн надає певної переваги тій онтології, яка лежить в основі сучасної науки.