2. М. Горкгаймер та т. Адорно – критика ідеології Просвітництва

М. Горкгаймер (1895 – 1973) народився у Штутгарті, в родині фабриканта. у 20-х роках значний вплив на становлення Горкгаймера як мислителя виявив марксизм – у формі, поширеній у тодішній Європі. То були праці Георга Лукача, Антоніо Грамші, Карла Корша. Але Горкгаймер від самого початку відкидав претензії, як він говорив, догматичного марксизму на знання об’єктивної (абсолютної) істини, разом з Лукачем виступав проти натуралістичного догматизму у поглядах Енгельса. Промарксистськи налаштовані європейські інтелектуали шукали свій шлях, указуючи на загрозу фашизму, з одного боку, і сталінізму, – з іншого.

У 1930р. у Франкфуртському університеті спеціально для Горкгаймера було засновано кафедру соціальної філософії. З 1931 р. (по 1965 р.) він був директором Інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні, видавав вельми впливовий «Журнал соціального дослідження», навколо яких гуртувалися неангажовані ліволіберальні інтелектуали.

Перш ніж розглянути основні ідеї Гокгаймера, які були представлені в його головному творі «Діалектика Просвітництва» (1947), необхідно ознайомитися з деякими віхами духовної біографії іншого автора цієї знаменитої книги, Теодора Адорно.

Теодор Візенгрунд-Адорно (1903 – 1969) народився у Франкфурті-на-Майні в родині виноторговця. Після одержання освіти займався філософськими дослідженнями, був близький до феноменології. Крім того, будучи музично обдарованим, він також отримує і музичну освіту у Відні. Після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів емігрує спочатку до Англії, а потім до США. Саме там, у Каліфорнії, в роки Другої світової війни, він разом з Гокгаймером працює над «Діалектикою Просвітництва». У 1949 р. Адорно повертається до Німеччини. З 1953 р. він був співдиректором, а з 1958 р. – директором Інституту соціальних досліджень і одночасно, з 1956 р. – професор філософії та соціології у Франкфуртському університеті. У 1966 р. надруковано ще одну його знаменита книгу «Негативна діалектика».

«Критична теорія» Франкфуртської школи в основному досліджує ідеологічні підвалини класичної думки та класичної філософії і робить це, спираючись на здобутки марксистської філософії, що розглядається як опорна точка всякої теорії. Але слід відмітити, що йдеться про марксизм недогматичний, очищений від будь-якого економізму й загалом насичений найрухливішими аспектами геґелівської діалектики. Переставши бути застиглою догмою, марксистська думка відкривається для подвійної проблематики, центральної в дослідженнях франкфуртців: для критики раціонального розуму і для прояснення проблеми домінації.

Крах раціонального розуму і раціонального світогляду (що деградують у сучасне варварство, як приклад, «франкфуртці» наводять надраціональну організацію концентраційних таборів) приводить до загального аналізу домінації. «Чому ж зазнали невдачі сили раціональності?» – пошуки відповіді на це питання привели до створення «Діалектики Просвітництва» (1947 р.). Хвороба раціонального розуму спричинена не якимсь нещасливим випадком, вона тісно пов’язана з особливостями сили, що є знаряддям розуму: з тиранією понять та ідеологій. Якщо раціональність руйнується, то це пояснюється законом спотворення, невіддільним від її застосування. Народжений від імпульсивного прагнення людини панувати над природою, раціональний розум містить в собі властивості тиранічної практики. Горкгаймер говорить про одвічну хворобу, яка вражає раціональний розум безпосередньо. «Якщо ми хочемо поговорити про хворобу, яка вражає раціональний розум, треба буде усвідомити, що ця хвороба не вразила раціональний розум у якийсь точно означений історичний момент, а що вона невід’ємна від самої природи раціонального розуму в умовах такої цивілізації, якою ми її досі знали. Хвороба раціонального розуму пояснюється тим, що цей розум народився з імпульсивного прагнення людини панувати над природою й «одужання» залежить від знання первісної причини недуги, а не від лікування найпізніших симптомів. Справжня критика раціонального розуму неминуче проллє світло на найглибші прошарки цивілізації і зможе дослідити найпервісніші фази її історії. Від тих часів, коли раціональний розум став знаряддям панування людини над людською і позалюдською природою, тобто від самих його початків, він зазнав невдачі у своїх спробах відкрити істину. Це пояснюється тим, що він перетворив природу на простий об’єкт і не зумів виявити сліди самого себе в такій об’єктивації навіть тоді, коли мислив у поняттях матерії та речей або намагався все пояснити через Бога і духовність. Можна твердити, що колективне безумство, яке сьогодні проявляється в безлічі форм – від концентраційних таборів до цілком невинних, на перший погляд, явищ масової культури, – було вже в зародку в примітивній об’єктивації, в зацікавленому спогляданні світу як здобичі первісної людини. Підкорення природи обертається поневоленням людини і навпаки, і так триватиме доти, доки людина зрозуміє сутність власного раціонального розуму і того фундаментального процесу, через який вона створила і підтримує антагонізм, що погрожує її знищити. Паранойя, цей прояв безумства, який дав матеріал для побудови теорій манії переслідування, не є просто пародією на раціональний розум, вона так чи інакше проявляється в кожній формі раціонального розуму, що являє собою лише пошук наперед визначеної мети.

Таким чином, хвороба раціонального розуму далеко не обмежується очевидними органічними відхиленнями, якими характеризують його сьогодні. Раціональний розум може реалізувати те, що є в ньому раціонального, тільки через роздуми про хворобу світу, таку, якою її створює й відтворює людина. В такій самокритиці раціональний розум водночас залишиться вірний самому собі, утримавшись від застосування до прихованих рушійних сил принципу істинності, якій ми завдячуємо лише йому. Раціональний розум може бути чимось більшим, ніж природа, але тільки тоді, якщо він чітко й конкретно усвідомить свою «особливість», яка має тенденцію прагнути до домінації (панування), ту саму тенденцію, яка в парадоксальний спосіб відчужує його (розум) від природи і приводить до домінації (панування) людини над людиною. Ось в чому полягає діалектика Просвітництва.

Інша риса цієї трагічної діалектики проявляється в тому, що людство через просвітництво прагнуло усунути міфи, зробити зрозумілим і доступним знання; але в результаті воно створило нові міфи. До таких належать абсолютний раціоналізм та сцієнтизм, утворені внаслідок міфотворчості розуму і науки.

Наука та філософія Просвітництва цікавиться не одноразовими, неопосередкованими, неповторними процесами, а лише загальним, повторюваним. Тим самим здійснюється «негація неопосередкованого», вводиться «принцип повторювання», який дає конкретне знання про конкретний предмет до підпорядкованості абстрактним, бажано математичним, стандартам. Світ мов упаковується в систему понять, категорій логіки.

Цю думку Т. Адорно продовжує у «Негативній діалектиці» (1966 р.) Він пише цю роботу з опорою на Геґеля, маючи на меті розкрити справжній смисл геґелівської діалектики. При цьому Адорно робить вибір на користь Геґеля як діалектика, але не систематика. Йому імпонує діалектика геґелівської «Феноменології духа» на відміну від його «Логіки» та «Філософії права» з їх систематичністю. Діалектиці синтезу та примирення він протиставляє діалектику заперечення, що не визнає тотожність дійсності та мислення. Тільки нетотожне мислення, нещасна свідомість, яке витримує біль розколу і суперечностей, може і повинна врятувати шари свідомості, які живуть досвідом наслідування реальності і, крім того, постійно пригнічуються існуючими системами соціальних інститутів. У зв’язку з цим Адорно постійно звертається до страждання, фізичного болю, тому що досвід тілесного страждання – це і є основний життєвий досвід, який постійно протистоїть та опонує теорії, раціонально-логічному поняттю взагалі. Опонує як щось таке, що принципово не раціоналізується, що виявляється тільки ціною розколу поняття, активного протистояння замкнутій цілісності. Саме тому тілесне страждання, фізичний біль, нещасна свідомість є мотором нетотожного мислення. З цього випливає своєрідне вирішення такої важливої для філософії проблеми, як подолання протилежності між суб’єктом та об’єктом (знання, історії). На думку Адорно, філософська класика, при всьому розмаїтті своїх відтінків, у подоланні відчуженості між суб’єктом та об’єктом завжди віддавала перевагу діяльності свідомості суб’єкта. Завдання нової, «негативної» діалектики, як її розуміє Адорно, – повернути філософію до простої та неспростовної ідеї, згідно з якою об’єкт, нехай він мислиться тільки суб’єктом, завжди відданий суб’єкту у своїй «інакшості». «Традиційна філософія прагне пізнати несхоже, зробити його схожим», – пише Адорно. Але реальність не є розумом, тобто вона поза розумом, і це «підтверджує те, що критика тотожного тяжіє у бік об’єкта». Негативна діалектика матеріалістична, оскільки реальність не є чимось раціональним, радше вона щось розірване та незаспокоєне.

Те, що буття співвідноситься з мисленням, доступне для нього, — ілюзія, яка є причиною невдач традиційної метафізики – феноменології, ідеалізму, позитивізму, марксизму Як позитивні теорії вони трансформуються в ідеології. «Філософія – пише Адорно, – сьогодні служить тільки маскараду реальності, для того щоб увічнити існуючий порядок». На його думку, тільки принцип нетотожності буття та мислення дає змогу, уникаючи камуфляжу, разом з тим говорити осмислено про реальність. Завдання негативної діалектики – перевернути хибну впевненість філософських систем та привернути увагу до індивідуального.

Рішуче не погоджується з інтерпретацією марксизму корифеями «франкфуртської школи» близький до марксизму французький філософ Луї Альтюссер.