2. Ж. Лакан та структуралізм у психоаналізі

Ж. Лакан (1901 – 1981) починає свою кар’єру як практикуючий лікар, але це не завадило йому серйозно вивчати філософію, психологію, культуру, мистецтво, літературу. Підсумком його прагнення синтезувати результати медичного і гуманітарного знання стала докторська дисертація «Про параноїчний психоз та його відношення до особистості» (1932 р.). Висновки цієї роботи широко використовувались діячами художньої культури, зокрема С. Далі. З середини 30-х років Лакан присвячує себе педагогічній діяльності. Наукова робота в Паризькому психологічному та Французькому психоаналітичному товариствах, керівництво Паризькою фройдистською школою (1964 – 1980) висуває його в ряди відомих європейських психоаналітиків, а дослідження у сфері філософської проблематики приводять до того, що серед європейських інтелектуалів існує навіть своєрідний «культ Лакана».

Авторитет Лакана в європейській культурі другої половини XX ст. пов’язаний з тим, що він вийшов за межі як класичного структуралізму Леві-Стросса, так і ортодоксального фройдизму і тим намітив нові перспективи дослідження світу людини та її культури. Перш за все Лакан піддає критиці декартівський принцип Cogito, тобто декартівське розуміння свідомості як здатності людини критично ставитися до самої себе, дивитися на себе збоку. Cogito ergo sum для Лакана – символ плоскої, банальної, міщанської свідомості, втілення ординарної «самовпевненості дантиста». Заслуга Фройда полягає, на його думку, в тому, що зроблена останнім «коперніканська революція у філософії» докорінно змінила ставлення людини до своєї свідомості. Людина не вичерпується своєю свідомістю, а сама вона перебуває під впливом підсвідомих пристрастей та надсвідомих соціальних утворень. Через це свідомість непрозора для самої себе, тому неспроможна помічати будь яку реальність в її власній ідентичності. Фройдизм же головним визнавав лібідо – несвідоме бажання, яке несе в собі сексуальне навантаження. Саме воно перетворює дантиста в творця.

Лакан продовжує традиційну для фройдистів критику класичного та феноменологічного уявлення про свідомість людини. Він вбачає своє завдання в тому, щоб відшукати механізми («машини»), які впливають на психіку людей. В цьому сенсі «машина – портрет людини». Механізми впливу важливо знати для того, щоб зробити їх дію на людину менш болючою, адже специфіку людської свідомості Лакан вбачає в здатності зробити вільний вибір. Саме це, підкреслює він, відрізняє людину від тварини, яка підкоряється зовнішньому світові і тому застигає в своєму розвитку, перетворюючись на «машину у стані ступору». Здатність до вільного вибору людини реалізується у мові та художній творчості, завдяки чому світ людини перевищує межі його реального існування. Тваринний світ – сфера реального, людський – сфера символічного. Так, в імені Едіпа не має значення реальне буття речей, головне тут – мовленнєвий вузол, що є тим організаційним центром, від якого, наче від оббивочного цвяха, розбігаються промені – пучки значень (наприклад, Едіпів комплекс). Але саме тому людина мучиться мовою, яка для неї не менш вагома, ніж реальність. Виходячи з цього, Лакан розвиває традиційні для нео- і постфройдизму тенденції десексуалізації несвідомого і вибудовує оригінальну концепцію його денатуралізації, дебіологізації. Вже у книзі «Входження в трансфер» (1952 р.) Лакан пише, що Фройд взяв на себе відповідальність показати, всупереч Гесіоду, який говорив про те, що хвороби, які посилає Зевс на людей, занурюють їх у мовчання, що є хвороби, які самі «говорять», і через це дозволяють зрозуміти істину, про яку вони говорять. Виходить, що несвідоме, яке впливає на психіку людей, прирікаючи її на хворобу, це не царина інстинктів, воно є привілейованим місцем для слова. Тому завдання структурного психоаналізу полягає в тому, щоб вислухати, про що «говорять» хвороби. «Несвідоме – це розділ моєї історії, замащений білими плямами та заповнений брехнею, а також розділ, який пройшов через цензуру. Але істину можна встановити, пише Лакан, і часто трапляється, що вона вже записана в іншому місці. Вона – в архівних документах, у дитячих спогадах, які невідомо звідки з’явилися; в семантичній еволюції, яка відповідає моєму словниковому запасі та моєму запасі значень, моєму стилю та моєму характеру. Вона в традиції і навіть в легендах, які у формі заклинання передають мою історію; нарешті вона в сліді, який залишає ця історія, незважаючи на перекручення, яких не можна уникнути, тобто у зв’язках розділу фальсифікованого з розділами, в які вписано моє тлумачення, яке відповідає справжньому смислу. Отже, несвідоме розмовляє, оскільки воно страждає, і чим більш страждає, тим більш розмовляє. Завдання ж психоаналізу не в тому, щоб відновити зв’язок слова з реальністю, а радше в тому, щоб навчити людину розуміти смисл несвідомого. Воно говорить, а тому структуроване як мова.

Вже звідси помічаємо, що Лакан проводить загальну для структуралізму ідею дихотомії означуваного та означаючого. Розумінню знака як цілого, що об’єднує означуване та його образ (означаюче) він протиставив концепцію розриву між ними, відокремлення означаючого. Цей методологічний підхід привабив Лакана можливістю досліджувати мову як форму, інваріантну щодо свого змісту. Досвід практикуючого лікаря-психоаналітика укріпив його в думці про те, що в мовленнєвому потоці пацієнта-невротика означаюче відірване від означуваного (останнє і треба виявити в ході діалогу, розплутуючи вузли мовлення і знімаючи таким чином болісні симптоми), означаюче ковзається, не поєднуючись з означуваним. У результаті такого ковзання з мови хворого можуть выпадати цілі блоки означуваного. Завдання структурного психоаналізу – досліджувати структуру мовленнєвого потоку на рівні означаючого, яка збігається зі структурою несвідомого. Лакан сполучає означуване з тим уявним значенням, що завжди різниться в метушні мовленнєвої практики. Означаюче ж належить до площини символічної ідентичності мови. Воно главенствує над означуваним, воно тим міцніше, чим менше означає: мова характеризується системою означаючого як такого. «Чисте означаюче є символ», – підкреслює Лакан.

Це положення має для структурного психоаналізу принципове значення. Якщо несвідоме, означаюче і символічне об’єднані єдиним структуруючим механізмом, то вивчення фаз символізації дозволяє прийти до фундаментальних загальнофілософських висновків. Фазами символізації в концепції Лакана є такі методологічні універсалії як метафора і метонімія (метафора – симптом, метонімія – зміщення). Орієнтація на метафоричність або метонімічність лежить, на думку Лакана, в основі двох типових способів мислення сучасності – символічного і реалістичного. Символічний спосіб чужий реалістичним порівнянням, метафоричний, оріентований на метафоричну взаємозамінність значень. При реалістичному способі мислення ціле метонімічно замінюється своєю частиною, на перший план виступають деталі. Лакан посилається при цьому на реалізм Л. М. Толстого, якому часом для утворення жіночих образів достатньо було мушок, родинок тощо. Але через це і такі дрібні деталі, підкреслює Лакан, набувають символічного характеру, тому реалізм не може розглядатися як спосіб ставлення до реальності, що адекватний самій реальності. Тому, правильно буде визначити його лише як «так званий реалізм». Адже мова, вважає Лакан, називає не річ, а її значення, знак. Значення ж відсилає лише до іншого значення, а не до речі, знак – до іншого знака. Таким чином, «мова це не сукупність бруньок та ростків, що викидаються кожною річчю. Слово не голівка спаржі, що стирчить з речі. Мова – це мережа, яка покриває сукупність речей, дійсність в цілому. Вона вписує реальність в план символічного. Тільки «мова-птахолов» здатна внести в життя правду.

Лакан поділяє традиційну структуралістську концепцію первинності мови щодо особистого Я, оскільки мова здатна прояснити білі плями людської психіки, пом’якшуючи пристрасті шляхом їх вербалізації (промовляння). Через це вона постає універсальним джерелом креативності. А образ мовної мережі, що окутує весь світ і перетворює його в іронічний текст, де означаюче лише сковзає над означуваним, наприкінці XX ст. став однією з філософських домінант постмодерністської культури.

Думка Лакана про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідомого і про пріоритет символічного над реальним була вихідною і для іншого французького фахівця-інтелектуала М. Фуко. Провідною темою його досліджень є розгляд мови як «єдиного апріорі» культури. Це дало вченому можливість побудувати нову дисципліну «археологію знання», метою якої стало визначення історично змінних умов пізнання та культури.