5. «Методологічний анархізм» п. Фейєрабенда

Пауль (згодом Пол) Фейєрабенд (1924 – 1997) отримав докторську ступінь у Віденському університеті. Перед цим у Відні вивчав історію, математику і астрономію, у Веймарі – драматургію, в Лондоні та Копенгагені – філософію. В 1958 р. переїхав до США, де до кінця свого життя працював професором філософії Каліфорнійського університету в м. Берклі. Одночасно був професором філософії у Федеральному технологічному інституті в Цюріху. Основні твори: «Проти методу. Нарис анархістської теорії пізнання» (1975р.); «Наука у вільному суспільстві» (1978р.); «Прощавай, розум!» (1987р.).

Спираючись на тезу про те, що iсторiя завжди змiстовно багатша, розмаїтiша, жвавiша, анiж всi висловленi iсторичнi i методологiчнi концептуальнi побудови, Фейєрабенд пропонує враховувати її для розумiння iсторiї та теорiї пiзнання. Вiн вважає, що жодна конкретна гносеологiчна розробка неспроможна вичерпати всi уроки реальної iсторiї становлення i розвитку наук, iсторiї пiзнавального оволодiння людиною довколишнього свiту i проникнення у власну сутнiсть. Разом з тим слiд визнати той факт, пiдкреслює Фейєрабенд, що «важливi вiдкриття в конкретних науках майже завжди робили стороннi люди або ж вченi з незвичайним стилем мислення». Багато з вчених, зазначає Фейєрабенд, порушували норми, які традиційно вважались науковими, але всупереч цьому мали великі наукові досягнення. Фейєрабенд робив з цього висновок про те, що в методологічному плані «все дозволено». Тому вiн закликає до зняття будь-яких обмежувальних правил дослiдження, оголошуючи реальну науку «по сутi анархiстським пiдприємством». Це, на його думку, буде цілком гуманно та прогресивно – як стосовно пiзнання «справдi глибоких секретiв природи, а не декiлькох iзольованих фактiв, так i щодо самої людини, якщо ми бажаємо створити її всебiчно розвинутою, «не затискаючи в лещата кожну частину людської природи». Виходячи з цього, Фейєрабенд витворює свою оригінальну методологічну концепцію, яку він назвав «епістемологічним анархізмом». Анархізм цієї концепції є наслідком двох принципів: «принципу проліферації» і принципу неспівмірності. Згідно з принципом проліферації, вченим, взагалі людству, треба витворювати і розмножувати теорії та концепції, що несумісні з існуючими і визнаними теоріями. Кожен повинен розроблювати і відстоювати свою власну концепцію, якою б абсурдною та дикою вона не здавалася оточенню. Принцип неспівмірності наголошує на тому, що теорії неможливо порівнювати і тим самим захищає будь-яку концепцію від зовнішньої критики з боку інших концепцій. «Прагнення збiльшити свободу, жити повним, справжнiм життям i вiдповiдне прагнення розкрити секрети природи i людського буття, – стверджує Фейєрабенд, – приводить до заперечення всяких унiверсальних стандартiв i задубiлих традицiй». Свій «епістемологічний анархізм» Фейєрабенд відрізняє від анархізму політичного, хоча між ними, безперечно, має місце певний зв’язок. Політичний анархіст має певну політичну програму, він прагне усунути певні ж форми суспільного устрою. Епістемологічний же анархіст іноді може й захищати ці форми, оскільки він не відчуває ані постійної ворожнечі до когось, ані стійкої відданості комусь. Не існує переконання, яким би «абсолютним» чи «аморальним» воно не було, яке б він відмовився критично обговорювати, і немає методу, який би він оголосив цілком неприйнятним. Єдине, проти чого він виступає цілком впевнено і твердо, – підкреслює Фейєрабенд, – це універсальні норми, універсальні закони, універсальні ідеї, такі як «Істина», «Розум», «Справедливість», «Любов» та поведінка, що зумовлюється цими нормами.

Спираючись на дослідження пізнього Поппера, Лакатоса і особливо Томаса Куна, а також на результати власного аналізу діяльності родоначальників та авторитетів сучасної науки Фейєрабенд доходить висновку про те, що наука зовсім не раціональна, як вважає більшість вчених та філософів. Усім вченим відомо, і Кун висловив це з сильно й чітко, що в реальній, а не у вигаданій філософами, науці лютують догматизм та нетерпимість. Отже при визначеннi центральної проблеми фiлософiї науки Фейєрабенд виходить з того, що «критичне дослiдження науки має вiдповiсти на два питання. Перше, що таке наука, як вона дiє, якi її результати? Друге, в чому полягає цiннiсть науки? Чи справдi вона краща, нiж космологiя хопi, наука i фiлософiя Аристотеля, вчення про дао, чи, можливо, наука є одним з багатьох мiфiв, що виникає за певних iсторичних умов?». Відповідаючи на перше питання Фейєрабенд стверджує, що абсолютне панування тієї чи іншої парадигми над душею і тілом кожного з вчених рабів – ось правда про науку. Але тут і виникає друге питання: в чому ж полягає перевага науки над міфом, чому ми повинні поважати науку і зневажати міф? Що стосується другого питання, то Фейєрабенд вказує на те, що воно у нашi днi майже не ставиться; держава та iдеологiя, держава i церква, держава i мiф чiтко вiдокремленi одне вiд одного. Однак, держава i наука тiсно пов'язанi. На розвиток наукових iдей витрачаються величезнi кошти. При цьому, на думку Фейєрабенда, вченi дотримуються особливої iдеологiї, i результати їхньої працi зумовленi принципами цiєї iдеологiї. Iдеологiя вчених рiдко пiддається дослiдженню, її або не помiчають, або вважають безумовно iстинною, або включають до конкретних дослiджень таким чином, що будь-який критичний аналiз обов’язково приводить до її пiдтвердження. Щоб подолати панування ідеології в науці, необхідно відділити науку від держави, як це вже зроблено щодо релігії, вважає Фейєрабенд. Тільки за цих умов наукові ідеї та теорії не будуть нав’язуватися кожному члену суспільства могутнім пропагандистським апаратом сучасної держави, буде знищено панування ідеології у сфері духовного життя суспільства.

Отже значною мірою під впливом праць Поппера, Лакатоса і Куна філософи науки частіше почали звертатися до історії наукових ідей, прагнучи знайти в ній твердій ґрунт для своїх методологічних побудов. Здавалося, що історія може служити більш надійним фундаментом методологічних концепцій, ніж гносеологія, психологія, логіка. Але виявилось, наприклад, в «епістемологічному анархізмі» Фейєрабенда, що навпаки, потік історії може й розмивати методологічні схеми, правила, стандарти; робити відносними всі принципи філософії науки і в решті-решт може підривати надію на те, що вона здатна адекватно описувати структуру та розвиток наукового знання.