3. М. Гайдеггер – ек-зистенція як прорив до буття

М. Гайдеґґер (1889 – 1976), німецький мислитель, учень Гуссерля, вибухово з’являється на філософській сцені в 1927 p., коли вийшла друком його книжка «Буття і Час» («Sein und Zeit»), що ставила на меті, як пояснює нам сам Гайдеґґер на самому її початку, дослідження проблеми виявлення сенсу буття. Перш за все слід визначити, що ж воно таке, буття? Цей термін означає скоріше загадку, аніж поняття, яке передбачає точне, обмежувальне визначення. Вже видатний вчений та філософ Блез Паскаль, який жив у XVIIст., зауважив, що «неможливо точно визначити буття, не впадаючи в очевидний абсурд: бо неможливо дати визначення слову, яке не містило б у собі дієслова «бути», незалежно від того, називають його прямо, чи мають на увазі. Отже, щоб визначити буття, треба сказати: «Буття є...» — і таким чином застосувати слово, що визначається, в його ж таки визначенні». Не будучи ані загальним поняттям, ані терміном, який піддається точному визначенню, буття «подає сигнал» про духовне джерело, з якого ллється світло на окремі сутності, про «таємницю», яку годі звести до будь-якого сущого. Отже слід, ніколи не намагаючись твердити, що буття є тим чи іншим: ідеєю, субстанцією чи еманацією божества, звертатися до цього джерела світла, до цього буття, яке перебуває під охороною людини. Словом, буття є таким, що неможливо визначити через те, що воно не є чимось існуючим як предмет для свідомості. Навпаки буття та свідомість є чимось злитим, перебувають у стані, який Гайдеґґер називає амальгамою і безпосередньо проявляє себе в людському мисленні за часів античності, але тільки до формування філософської позиції Сократа. Тому для досократиків буття було відкритим, цю відкритість буття для мислення Гайдеґґер назвав aletheia (алетейя). І, оскільки буття було відкрите для мислення, не існувало проблеми діалогу мислення та буття, бо стан амальгами це є злитість мислення та буття, яка передбачає єдність істини буття та буття істини. Тут мислення не відноситься до буття ззовні, а буття не є предметом для мислення. Така безпосередня відкритість буття характерна для першого етапу розвитку мислення людини, розвитку її свідомості.

Але надалі єдність мислення та буття порушується. Їх розірване становище характерне для другого етапу розвитку людської свідомості, який починається від Платона і продовжується до новоєвропейського раціоналізму на чолі з Декартом. На цьому етапі істина та буття розділяються. Мислення стає суб’єктом, який протистоїть об’єкту – всьому зовнішньому для себе, що існує як річ, предмет для діяльності. Тому істина більш не є ядром буття, вона стає характеристикою судження, чимось притаманним лише сфері свідомості. Тут мислення не тільки протистоїть усьому об’єктивному, але й саме мислить себе як мислячий предмет, тому й існує лише як предмет – як самосвідомість. Це є епоха «метафізики» – виокремлення людською свідомістю себе самої поза істиною буття. У перспективі, яку метафізика «накинула» на світ, в тому баченні світу, яке вона нав'язала, людина ставиться до світу тільки як до сукупності сущого, того, чим можна оволодіти, – спочатку в мисленні, а потім у дії людина прагне благ, чинів, слави. Тим самим, вона перетворюється на функцію від цих чинників (відсутність того, на що вона націлена, стає її сутністю) і через це людина утверджує себе негативно, тобто несправжнім образом (не я є, а я маю чи не маю). Мотив, що є основою метафізичного підходу до світу, — це «мати», тобто присвоїти (за висловом Гайдеггера, бути «володарем» буття), тоді як «бути» людиною в світі означає бути «пастухом» буття. У цьому сенсі протиставлення «мати» і «бути» широко використовується і Г. Марселем. Воно, до речі, покладене в основу відомої праці неофрейдиста Е. Фромма «Бути чи мати».

Третій етап у розвитку мислення – це діалог мислення та буття. Його представником є сам Гайдеґґер, який намагається відродити єдність мислення та буття. Але як це зробити? Гайдеґґер звертається до повсякденного життя людини, тому що тільки тут можлива єдність мислення та буття, яку свідомість спроможна «зчитати». Необхідно описати буденність буття, слід проаналізувати суще, чи буття у вузькому значенні, («суще» дорівнює усій специфічній реальності, у яку ми занурені), й опрацювати методи аналізу цієї людської реальності, так званого Dasein (буквально, «буття-тут»), Що воно таке – «буття-тут»? Що ми собою являємо? Певну «стурбованість», тобто, в гайдеґґерівському розумінні, — сукупність структурних характеристик людської свідомості, яка завжди зазирає поперед себе і випереджає себе саму, втікає, рятуючись від того почуття, що йде з самої реальності і яке ми називаємо тривогою, що просипається від будь-якого зіткнення з буттям як чимось зовнішнім. Наслідком того, що все зовнішнє для людини виступає тільки як предмет, є те, що й сама вона у своїй самосвідомості виступає для себе тільки як щось зовнішнє, як те, що може бути замінене іншим. Тому стурбованість втікає в саме осереддя повсякденної банальності, в штучний світ, де тріумфує невизначена особовість, посередність, специфіку якої Гайдеґґер передає висловом з німецької мови – «Das Man». «Man» у німецькій мові позначає суб’єкт неозначено-особових речень: «говорять, що…», «вважається, що…». «Das Man» – сила, що примушує нас діяти анонімно й неавтентично. Суб’єкт невизначеної особовості не визначає нічого, окрім свого ставлення до буття як до предмета своєї діяльності, це така собі форма реальності, де я зрікаюся відповідальності перед «похованим» буттям і сам ховаюся від своєї тривоги. В буденному житті (на роботі, в транспорті) ми поводимося як пересічні люди. Тут ми усереднені громадяни, а не особистості. Нас можуть замінити і замінюють інші. Нам притаманні певні способи прийняття до свідомості інших людей, ми чекаємо від них відповідних правил поведінки, розраховуючи на те, що й вони чекають від нас дотримання певних правил. Це анонімні, не персоніфіковані установки на інших людей. Індустріальне масове суспільство є суспільством соціальних ролей, суспільством анонімів. Нікому не має справи до екзистенції іншого. Ніде не почуваєшся так самотньо, як у натовпі.

На відміну від царства, в якому панує невизначена особовість, автентичність людини розкривається в процесі прийняття смерті – невід’ємної структурної ознаки життя, що розуміється як остання нагода і найпотаємніший шифр моєї долі на цьому світі. Відколи людина народжується на світ, вона вже достатньо стара, щоб умерти, каже нам Гайдеґґер, звертаючись до вірша знаменитого німецького поета Рільке. Смерть далека від того, щоб бути просто сконом, кінцем, явищем суто емпіричним, вона визначає той онтологічний вимір, у якому я відкриваю самого себе і визначаю основу всякого завершеного і довершеного існування. Від смерті не втечеш, тобто її не здолаєш, тому її не можна опредметити, ставитися до неї, як до чогось підлеглого. Як наслідок людина в досвіді смерті неспроможна опредметити і саму себе, стати звичайним предметом в ряді інших. Тому через досвід смерті людина набуває власної автентичності. Смерть виявляє і виражає онтологічну схильність «буття-тут», що містить у собі саме буття. В цій перспективі смерть виступає як джерело або підвалина часу, тому що без неї часу не існувало б. Вмирання – є життя кінцевого, мовою Гайдеґґера, темпорального існування. Тоді як у традиційних філософіях плин часу завершується смертю, Гайдеґґер обертає процес у протилежний бік, і смерть у нього лягає в основу часу; вона також є складовою основ або підвалин нашого власного буття.

Усвідомлення смерті ставить людину обличчям до Ніщо, що занурює її в стан екзистенційного Жаху (на відміну від буденного страху він не викликається якимось конкретним предметом). Жах, який характеризується почуттям безсилля, зреченості, байдужості до всього конкретного парадоксальним чином є беззаперечний знак деякої екзистенціальної «реальності»; він відкриває для людини Буття як таке, в його максимальному визволенні від будь-якої фактичної наповненості. В почутті Жаху перед обличчям смерті, якої не уникнути, людина відчуває неповторність і самобутність свого існування. Вона виявляється здатною до «трансценденції» стосовно будь-якого сущого, тобто, існуючої реальності. Це робить людину вільною, дає їй змогу висвітлити буденну суєту усього існуючого у світлі його довершеного стану. Оскільки цей стан відкривається тільки людині перед обличчям Нічого, то він є станом речей у світі людської ек-зистенції, здатності відриватися від існуючого заради того, щоб розгорнути існуюче до повноти його буття. Таким чином людина спроможна через свою ек-зистенцію бути відкритою для буття, перебувати у прояві буття. Причому, на думку Гайдеґґера, людина приречена бути в ситуації, в конкретних обставинах. На відміну від «трансцендентального суб'єкта» класичної філософії, який, подібно до птаха, ширяв над дійсністю, Гайдеґґер розглядає трансценденцію як ек-зистенцію. Це означає, що вихід за межі існуючого здійснюється людиною тільки через занурення в буття. В буття людини апріорно «вплановане» розуміння світу, людина налаштована на світ у такий спосіб, що вона його розуміє і він їй відкритий. Розуміння, на думку Гайдеґгера, передує пізнавальному ставленню людини до світу. В ньому відсутній поділ на суб'єкт і об'єкт, що було характерним для пізнавального ставлення до світу.

Наприклад, у певній ситуації (йдучи вулицею чи сидячи в кабінеті) людина розмірковує над науковою проблемою (взагалі думає про щось). Її свідома пізнавальна діяльність над чимось приховано супроводжується розумінням конкретної ситуації, в якій вона перебуває (розуміння себе на вулиці, в кабінеті). Тут свідомість як суб'єкт пізнання, що думає над чимось, і свідомість-екзистенція, яка приховано розуміє ситуацію, діють у різних площинах. Екзистенція людини – не розум, що витає за хмарами, а приховане розуміння конкретної ситуації, в якій вона існує, розуміння, яке постійно супроводжує її існування. Тому Гайдеґґер стверджував, що європейська філософія, починаючи з Парменіда, «забула» проблему буття. На його думку, європейська метафізика, розуміючи буття як суще, що відображається у свідомому мисленні людини, стала основою тієї впевненості, з якою наука і техніка приписували свої моделі природі і людині». Так зникла сама проблема буття. Це, за Гайдеґґером, мало трагічні наслідки. Як образно він висловився, «першим кроком до атомної бомби була теза Парменіда про те, що буття є, а небуття немає. Таким чином ек-зистенція, як крок до буття здійснюється через стихійне мислення, яке висвітлює буття перш за все в слові, а свідоме мислення за своєю суттю просто відносить до буття те, чого торкнулося світло свідомості. Завдяки цьому стихійні дії буття (Sein) проявляються як по-дії, стають тут-буттям (Da-sein).

У виявленні буття Гайдеґґер, як і Ясперс, визнають таку важливу рису екзистенції, як комунікація. На думку Гайдеґґера, буття з іншим вплановане в структуру мого буття. Екзистенція не може бути даною об'єктивно, але вона може відкритись у спілкуванні з іншою екзистенцією. Комунікація схожа на душевну розмову, коли людина не розумом, а чуттям, симпатією відчуває іншу людину, сприймає істину її існування. Комунікація – це можливість прориву до іншої екзистенції без загрози перетворення її на об'єкт. Вона не безособове спілкування, за якого її учасники виступають носіями певних соціальних ролей, а інтимність відкритості іншому та відкриття іншого.

Тож треба навчитися дослухатися до мови, не нав’язувати їй сучасних конструкцій, бо сучасність розглядає мову лише як знаряддя для передавання інформації. Це призвело до того, що мова розглядається як щось чуттєво-речовинне, наприклад як частина тіла людини. В цьому Гайдеґґер вбачає велику небезпеку, тому що зі смертю язика, як мови (мовлення) губиться зв’язок людини з буттям, гине живе джерело культури. Мова не знаряддя людини, навпаки мова є домом буття. Мислителі та поети – мешканці цього житла, їх призначення – забезпечувати відкритість буття, оскільки вони надають йому слово через мову, тим самим зберігають її в мові. Останнім притулком буття залишились, на його думку, мова і поезія. Безособове спілкування в повсякденному житті та в науці більше приховує екзистенцію, ніж відкриває її.

Так Гайдеґґер подав романтичну критику науково-технічного суспільства і західної цивілізації загалом за те, що вони приводять людину до стану відчуженості щодо своїх коренів, свого «ґрунту», і навіть по щодо до самого себе. Вихід з цього становища відчуженості він бачить у зміні установки на світ, у віднайденні шляху до буття, всупереч перебуванню у межах існування у світі речей. Майбутня настанова породжує думку, яка здатна сходити до злиденності змісту свого первинного попереднього існування в простому мовленні. Тільки в архаїчних шарах мови і в творах деяких поетів надається слово неспотвореному свідомістю смислу буття. Вона ближча до витоків, ніж метафізика. Нам залишається лише «подружитися» з «незвичністю простоти». Тому майбутнє мислення вже не зможе, як вимагав Гегель, перестати бути «любов’ю до мудрості» і стати самою мудрістю у вигляді абсолютного знання.

Розуміння через мовлення прокладає непримітні борозни в мові, через що висвічується первинне сприйняття буття, не викривлене метафізикою. Воно є ще менш примітним, пише Гайдеґґер, ніж борозни, які селянин повільним кроком проводить по полю.

Тим самим філософія Гайдеґґера і екзистенціалізму в цілому приходить до необхідності розвитку герменевтичної традиції в сучасній філософії.

Часто недооцінювана в наші дні «екзистенціалістська» течія має велику вагу в філософському, історичному і в літературному контексті: через неї здійснюється перехід від «філософії чистої свідомості», характерної для першої половини XX ст., до спроб піддати деконструкції європейську метафізику, що мають місце у філософії на рубежі XX – XXI ст.