38. Типові зауваження, які пред'являються судами при прийнятті заяв у цивільних справах.

У реальних ухвалах суддів автори зустрічалися з такими типови­ми (зауваження судді по тексту книги позначені курсивом):

- не указано ціну позову і тому неповно сплачено державне мито з кожної вимоги.

Вважаємо неможливим встановлення справедливої, ринкової вар­тості майна. Тому просимо суд, якщо Він вважає за потрібне, призна­чити експертизу для встановлення ціни на майно. Крім того, у разі відмови у задоволенні нестандартного позову про примусовий про­даж спільного майна не потребуватиметься повертати судовий збір. Тобто без вирішення питання про можливість примусового продажу спільної власності подружжя сплачувати державне мито неможли­во...

У пункті 10 ст. 80 ЦПК України зазначається, що ціна позову, який складається з кількох самостійних вимог, визначається загальною сумою всіх вимог. Тобто судовий збір сплачується з суми всіх вимог - ціни позову. На такий порядок оплати судового збору вказує і Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», де зазначено, що розмір ставки державного мита із позовних заяв становить один відсоток від ціни позову, але не менше трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Добрунова К.В. сплатила мінімальний розмір державного мита і це свідчить про те, що вона готова сплатити державне мито. Якщо б Добрунова була за­безпеченою людиною, то вона, мабуть, могла сплатити максималь­ний розмір державного мита, але позивачка не має такої можли­вості. Якщо суд призначить експертизу для визначення ціни майна і експерт її визначить, то позивачка буде вимушена звернутися до банку за позикою для сплати державного мита, а це додаткові витра­ти по сплаті відсотків за кредит. Тому справедливо спочатку встано­вити частки на спільно набуте майно, продати це майно, після цього з’явиться можливість правильно і без порушення правил сплатити судовий збір, з врахуванням реального відсотка державного мита і Добрунова К.В. не зазначала б додаткових витрат, сплачуючи відсот­ки за кредит у банк. До того ж у суду є можливість відстрочення та розстрочення сплати судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від їх оплати (ст. 82 ЦПК України).

Якщо суддя може встановити вартість позову і зазначає, що мито не доплачено, то чому він не зазначає, яку суму слід доплатити тощо;

- не подано правовстановлюючі документи на дачний будинок, навіть довідку з дачного кооперативу про існування такого будин­ку.

В позовній заяві, яку ми подали 21.10.2005 р., та в частині, де даємо пояснення і вказуємо на дії, які нами були зроблені по усунен­ню недоліків, вказаних в ухвалі від ЗО вересня 2005 р., ми зазначи­ли: «Будинок і земельна ділянка зареєстровані на ім’я колишнього чоловіка позивачки, що унеможливлює отримання нами правовстановлюючих документів на дачний будинок. Тому просимо суд витре­бувати ці документи у відповідача на підставі ст. 93 ЦПК. Ми не маємо можливості витребувати ці документи й у органів БТІ, землев­порядних органів. З підстав не визнання за позивачкою права влас­ності на частку в спільному майні подружжя, вона не здатна належ­ним чином оформити свої права на дачний будинок і землю. Якщо у відповідача немає правовстановлюючих документів на будинок, про­симо формально вважати будинок не добудованою спорудою, хоча насправді він вже давно збудований». Тим самим ми дали вичерпне пояснення, чому не маємо можливості подати суду правовстановлюючі документи на дачний будинок.

В ухвалі від 3 листопада 2005 р. ми знову бачимо вказівку на той самий «недолік», але вже з доповненням: «навіть довідку з дачного кооперативу про існування такого будинку». Дачний кооператив «Мрія» не має повноважень на видачу «довідок про існування бу­динків» . Тільки БТІ має право на проведення технічної інвентариза­ції об’єктів нерухомого майна, тому при зверненні до кооперативу ми отримаємо відмову на отримання подібної довідки або якщо і от­римаємо таку довідку, то згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України: «Обстави­ни справи, які за законом мають бути підтверджені певними засоба­ми доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами до­казування», тому видана кооперативом «Мрія» довідка як засіб до­казування буде недопустимим (ст. 59 ЦПК). Якщо суду потрібно по­дати будь-які письмові докази про існування будинку, то це може зробити і позивачка, давши свідчення на попередньому судовому за­сіданні, вважаю, що відповідач також не буде заперечувати проти цього факту. За ст. 140 ЦПК України суд може особисто впевнитися в тому, що будинок існує, але, за даними позивачки, на нього не складено відповідних правовстановлюючих документів або вони ут­римуються відповідачем. У будь-якому випадку при проведенні екс­пертизи вартості земельної ділянки експерт встановить - існує буди­нок чи ні. Крім того, за ст. 131 ЦПК докази можуть бути подані або про них повідомляється суд до або під час попереднього судового засідання, на якому позивачка має право згідно зі ст. 27 ЦПК заяви­ти клопотання про витребування правовстановлюючих документів із БТІ чи довідки з кооперативу судом, адже за ч. 4 ст. 10 ЦПК суд має сприяти особам, які беруть участь у справі всебічному, повному з’ясуванню обставин справи;

- не залучено до участі у справі кооператив, оскільки може пос­тати питання про членство в кооперативі іншої особи, надання згоди на приватизацію земельної ділянки кооперативом.

В позовній заяві, яку ми подали 21.10.2005 р., та в частині, де даємо пояснення і вказуємо на дії, які нами були зроблені по усунен­ню недоліків, вказаних в ухвалі від ЗО вересня 2005 р., ми зазначи­ли: «Кооператив може бути суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин як третя особа без самостійної вимоги. Згідно з п. 2 ст. 35 ЦПК України: «Треті особи, які не заявляють самостійних ви­мог щодо предмета спору, можуть бути залучені до участі в справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду». Згідно зі ст. 23 Закону «Про судоустрій Украї­ни» Суддя місцевого суду здійснює:

«2) процесуальні дії та організаційні заходи з метою забезпечення розгляду справи»

Тому залишаємо на розсуд суду прийняття рішення про залучен­ня до справи кооперативу. Але зауважимо, що його участь може бу­ти лише формальною, оскільки рішення у цій справі будь-яким чи­ном не вплине на його права та обов’язки, а виконувати і визнавати це рішення кооператив зобов’язаний у силу загальнообов’язковості судових рішень (ст. 14 ЦПК).

Більш того, рішення про взяття участі у процесі третіми особами без самостійних вимог (п. З ст. 36 ЦПК України) приймається сами­ми третіми особами. Законодавцем не встановлено обов’язку брати участь у процесі третіх осіб без самостійних вимог, тому участь ко­оперативу є факультативною і не може впливати на можливість прийняття позовної заяви». Тим самим дали вичерпне пояснення, з яких мотивів не залучаємо кооператив.

В ухвалі від 3 листопада 2005 р. ми знову бачимо вказівку на той самий «недолік», але вже з доповненням: «оскільки може постати питання про членство в кооперативі іншої особи, надання згоди на приватизацію земельної ділянки кооперативом». Поділимо умовно це доповнення на два підпункти:

1) оскільки може постати питання про членство в кооперативі іншої особи.

Оскільки судом не конкретизовано поняття іншої особи, то зроби­мо припущення, хто такі інші особи, - це покупці землі та розташо­ваного на ній будинку. Яка різниця кооперативу, хто буде їм плати­ти внески за участь у кооперативі та інші комунальні послуги? Крім того, членство у кооперативі не є обов’язковим, тому власник у будь-який момент може вийти з кооперативу;

2) надання згоди на приватизацію земельної ділянки кооперативом.

Земля на праві приватної власності належить Добрунову Ю.І. (До­даток 4 до позовної заяви від 21.10.2005 р.), а після визнання 1/2 частки земельної ділянки за Добруновою К.В. на праві спільної сумісної власності як кооператив може вплинути на продаж земель­ної ділянки, яка належить особам на праві спільної сумісної влас­ності? У ч. 5 ст. 35 ЗК України зазначено: «Приватизація земельної ділянки громадянином - членом садівницького товариства здійсню­ється без згоди на те інших членів цього товариства», а тому і пере­хід права власності не може залежати від кооперативу;

- не залучено сільську раду, оскільки в заяві ставиться питання про скасування державного акта, виданого на підставі рішення ради, яке ніким не оспорюється.

Це положення абсолютно не відповідає змісту позовної заяви, ос­кільки її зміст спрямований на те, щоб довести право спільної част­кової власності на землю. Але зміст позовної заяви стосується лише частини земельної ділянки, а не всієї землі. Ми також розуміємо, що прийняте судом рішення будь-яким чином не впливає на права та інтереси органу, який лише реєструє права власності на землю, а то­му його участь у цивільному процесі недоцільна, оскільки для виконання буде достатньо рішення суду, яке має загальнообов’язко­вий характер.

Якщо ж суд вважає за необхідне, то він згідно з п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України на попередньому судовому засіданні може вирішити питання про остаточний склад осіб, які братимуть участь у справі. Це положення стосується й кооперативу та інших осіб, яких суд вважає доцільним залучити до участі у справі. Тобто це питання належить до компетенції суду, а не тільки до процесуальних прав позивача і його представника;

- у позовній заяві відсутні номери засобів зв’язку всіх без виключення осіб, які залучаються до справи.

Потрібно зауважити, що відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК Ук­раїни ця обставина не є обов’язковою умовою і законодавець про це зазначає: «якщо такий відомий», передбачивши, що учасники цивільного процесу:

1. можуть і не мати номерів засобів зв’язку;

2. вони можуть бути невідомі позивачу, наприклад, якщо грома­дянин віддає перевагу листуванню;

3. людина має фобію телефонних погроз;

- замість передбачених процесуальним законом фактичних місць проживання чи знаходження у позовній заяві вказано місця реєстрації обох співвідповідачів.

Навіщо вказувати фактичне місце проживання, якщо воно вже відоме судді, який відрізняє місце реєстрації від місця фактичного проживання навіть не прийнявши позовної заяви до свого провад­ження? Це положення може бути використане для подання заяви про відвід судді;

- належність осіб саме як відповідачів нічим не підтверджена.

У своїй позовній заяві в шостому абзаці я зазначаю, що відповіда­чі є правонаступниками померлого власника (Добруяова Ю.І.) спір­ного майна, що складається із земельної ділянки та дачного будин­ку. Якщо ж суддя не погоджується з визначеними відповідачами, то відповідно до ст. 33 ЦПК України суддя зможе залучити іншу особу співвідповідачем. Ця стаття вказує на те, що для вирішення цього питання потрібно почати розглядати справу, тобто відкрити провад­ження у справі, а не виносити неконкретне зауваження для створен­ня замкнутого кола. Зауважимо, що дана теза з кваліфікацією як не­долік позовної заяви не передбачена істотною умовою позовної заяви у статтях 119 та 120 ЦПК України, тому не може впливати на рішен­ня суду про прийняття чи не прийняття позовної заяви;

- ряд інших фізичних та юридичних осіб, на права та обов’язки яких може впливати судове рішення, ні в якій процесуальній якості позовом не залучається.

Потрібно повторитися, що їх можна буде залучити під час попе­реднього судового засідання і не тільки позивачем відповідно до п. З ст. 36 ЦПК України, а і відповідачем, і судом. Інших фізичних та юридичних осіб, на права яких може вплинути судове рішення, я не можу визначити, тому що просто їх «не бачу». Але будь-яких осіб за допомогою суду, за клопотанням відповідачів ми зможемо залучити під час попереднього судового засідання відповідно до ст. 130 ЦПК України, коли будуть з’ясовуватися позиції відповідачів та моя. Можливо, матиме місце така ситуація, на стадії попереднього судового засідання, що відповідачі визнають позов у повному обсязі.

Ну, не встановлює законодавець у статтях 119 та 120 ЦПК Ук­раїни, на які суд посилається, обов’язку залучення до справи третіх осіб саме на позивача! Така вимога не встановлена саме під час скла­дання позовної заяви! Третіх осіб чи тих осіб, на права яких може впливати судове рішення, можна встановлювати не тільки позивачу, який визначає у позові тільки відповідачів!

Законодавець при прийнятті ЦПК України виходив із конститу­ційних засад, а саме ст. 55 Конституції України, і намагався створи­ти кодекс для допомоги громадянам у розгляді їх справ. Наголошую на положенні ст. 19 Конституції України: правовий порядок в Ук­раїні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Не при­мушуйте мене робити того, що не передбачено ЦПК України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повнова­жень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами Украї­ни. Керуйтеся ЦПК України, а не власними побажаннями.

- зміст позовних переобтяжений викладом різних і здебільшого безвідносних до суті порушуваного спору обставин та цитуванням таких самих норм, а в т.ч. і не чинних нині законів, що значно ут­руднює їх сприйняття та розуміння.

1. В ухвалі судді зазначено, що: «зміст позовних», мабуть, «ви­мог», переобтяжений викладом різних і здебільшого безвідносних до суті порушеного спору обставин. Пояснюю, обставини дійсно різ­ні тому, що їх більше однієї, якщо б вони були однакові, тоді б вона була одна обставина, а не обставини. Неналежними, а не безвіднос­ними так як зазначає суддя в ухвалі, можуть бути докази, а обстави­ни та докази надані за ст. 58 ЦПК на їх підтвердження розглядають­ся у судовому процесі.

Щодо Вашого зауваження про безвідносність даних «обставин» до справи, наголошую, що тільки під час попереднього судового засі­дання суд може з’ясовувати, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обста­вин та встановлювати строки їх подання (ст. 130 ЦПК України).

Тільки після початку розгляду справи по суті встановлюється по­рядок з’ясування обставин справи та дослідження доказів (ст. 177 ЦПК України).

Навіть після закінчення з’ясування обставин у справі є два випад­ки, коли обставини продовжують з’ясовуватися. Один з них - після виходу судді для ухвалення рішення до нарадчої кімнати.

Звернемося до Конституції України, а саме до ч. З ст. 129, де заз­начено:

«основними засадами судочинства є:

1. законність;

2. рівність усіх учасників судового процесу перед законом і су­дом;..

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх дока­зів і у доведенні перед судом їх переконливості». Ці принципи про­писано і в ЦПК України.

Виникає логічне твердження: якщо суддею було встановлено безвідносність обставин справи на момент лише подання позовної за­яви, то суддя вирішив справу без урахування думки сторін, без розг­ляду справи по суті... Тоді треба писати вже рішення, а не ухвалу...

2. Різність та безвідносність норм до справи з’ясовуються під час судового розгляду, між іншим, як і обставин. Тому що ці норми бу­ли застосовані для обґрунтування цих обставин, які мають бути з’ясовані в судовому засіданні. їх цитування було застосовано для зручності, щоб суду не доводилося їх шукати при ознайомленні з по­зовною заявою. Посилання на норми закону згідно зі ст. 119 ЦПК не є обов’язковим елементом позовної заяви, тому суд на них може не звертати увагу, оскільки при вирішенні справи саме судом застосо­вуватимуться «відносні» до справи норми закону!!!

3. Щодо зауважень судді «в т.ч. не чинних нині законів», нага­даю, що за загальним правилом: закон зворотної сили не має. Це по­ложення надає визначеності та стабільності суспільним відносинам. Громадяни у своїх вчинках орієнтуються на чинні закони. Тому нові закони не повинні поширюватися на старі життєві ситуації. У тако­му разі до старих життєвих ситуацій мною і застосовано ті закони, які діяли на той момент, оскільки правовідносини з приводу земель­ної ділянки та будинку виникли ще у 1987 р., будинок був закінче­ний будівництвом у 1990 р., тому до цих правовідносин новий ЦК від 2004 р. застосовуватися не може.

4. Зауваження щодо «виникнення утруднення з сприйняттям та розумінням». Норми законодавства писала не я і при «виник­ненні утруднення з їх сприйняттям та розумінням» потрібно зверта­тися до законодавця. А щодо сприйняття обставин - це життя і воно, дійсно, не просте. Моя позовна заява викладена державною мовою, а щодо стилістики викладу, я лінгвістичних ВНЗ не закінчувала, але до цього мене люди розуміли.

Підсумовуючи, слід зазначити, що дане зауваження ніяк не узгод­жується із положеннями статей 119 та 120 ЦПК України. В цих статтях не йдеться про стилістику викладу та обмеження по зазна­ченню обставин та норм, якими позивач може обґрунтовувати свої позовні вимоги, а якими ні. Сподіваюсь, що суд, заслухавши мої по­яснення під час розгляду справи, мене зрозуміє більш просто;

- в позовній заяві не зазначені належні і допустимі докази на під­твердження всіх істотних позовних обставин дійсної правової на­лежності всієї оспорюваної нерухомості та фактичних і законодав­чих підстав заявлених позовних вимог.

Оцінка доказів дається на стадії розгляду справи по суті, після заслуховування учасників процесу про доцільність приєднання того чи іншого доказу до справи. Під час попереднього судового засідан­ня буде з’ясовано, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи і буде з’ясовано, які факти потрібно доказувати, а які визнаються сторонами.

З огляду на те, що документи на будинок не оформлені, я просила вважати будинок недобудованою будівлею і подала довідку від ко­оперативу на підтвердження даної обставини. Відповідачі не будуть заперечувати проти того, що будинок збудований і збудований під час перебування мене у шлюбі з Добруновим Ю.І., а копію державно­го акта на землю я подала до суду і просила витребувати оригінал у відповідача;

- одразу заявляються й позовні вимоги про скасування відпо­відних правовстановлюючих документів на оспорюване майно без попереднього оскарження в іншому порядку адміністративного су­дочинства відповідних рішень суб’єктів владних повноважень, на підставі яких видані ці правовстановлюючі документи.

Так, ми дійсно це заявляємо з огляду на те, що для скасування від­повідних правовстановлюючих документів потрібно в позовному про­вадженні визначити мої права на це майно, а потім скасовувати рішен­ня. Більше того, після вирішення цього питання може і відпасти не­обхідність у скасуванні актів у порядку адміністративного судочинства в силу загальнообов’язковості судового рішення. Якщо суд визнає за потрібне скасовувати це рішення в порядку адміністративного судочи­нства, то після встановлення факту про моє право на спірне майно відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України буде зупинено проваджен­ня у справі для вирішення питання про скасування цих рішень.

Якщо піти одразу в адміністративне судочинство, то у зв’язку з невизначеністю факту про те, що дане майно є спільно набутим, мені просто відмовлять. Тобто виходить замкнуте коло, у даному заува­женні йдеться, що потрібно спочатку скасувати акт, а акт може бути скасований тільки після визнання обставини, що оспорювана неру­хомість є спільним майном подружжя.

На підставі наведеного, статей 3, 124, 129 Конституції України, ст. 22 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р., п. 2 ст. 35, п. З ст. 36, ч. 2 ст. 59, ст. 80, ст. 82, п. 2 ч. 6 ст. 130, ст. 140 ЦПК України, ч. 5 ст. 35 ЗК України, ст. 23 Закону України «Про су­доустрій України», Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.1993 р. «Про державне мито» ми просили:

1) розглядати пояснення як доповнення до позовної заяви від 21.10.2005 р. та водночас як заяву про відвід судді, якщо він не розцінить наші аргументи достатніми для прийняття заяви і розгля­ду справи по суті;

2) не повертати позовну заяву з доданими до неї документами, а у разі не згоди з наведеними у цих поясненнях аргументами, надати строк для їх усунення, але ухвалу винести вмотивовану, щоб було однозначно встановлено, які «недоліки позовної заяви» і як саме слід усувати ці «недоліки».

У зв’язку з викладеним для надання відповідей на зауваження суду подаємо читачам загальновідомі положення, які можна використовува­ти для посилення їх власної позиції. Суд дуже часто забуває, що він є ор­ганом державної влади і має діяти згідно зі ст. З Конституції України, в якій людина визнається в Україні найвищою соціальною цінністю, пра­ва і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Також судом дуже часто забувається і ст. 22 За­гальної декларації прав людини від 10.12.1948 р., в якій зазначено: «Кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпе­чення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для віль­ного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галу­зях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави». І ці основопо­ложні норми, на основі яких створювалося все законодавство України, а на базисі Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р. створено законодавство багатьох іноземних держав, стають лише красивими дек­ларативними реченнями, якщо органи і посадові особи, яким надала держава владу, не будуть ними керуватися при здійсненні владних пов­новажень.