
- •1.1. Поняття «українська історіографія»
- •1.3. Джерела української історіографії
- •1 Винар л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866-1934) // Силуети епох. - Дрогобич, 1992. - с. 117-118.
- •11.2. Періодизація української історіографії
- •1 Див.: Кравченко в. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIX століття). - Харків, 1996.
- •II.3. Література з української історіографії
- •1 Див.: Дорошенко д. Огляд української історіографії. - Прага, 1923 / Репринтне видання. - к., 1996.
- •III.2. Теологічні трактування історії
- •III.3. Зародження писемності -поворотний етап розвитку історичних знань на українських землях
- •1 Офіційно назва «уніатська» проіснувала до 1774 р., коли вона була замінена на греко-католицьку. З 1960-х рр. Ватикан застосовує назву «Українська католицька церква східного обряду».
- •VI.2. Києво-Могилянська академія -потужний осередок розвитку історичних знань
- •VI.3. Автономістські та антиімперські мотиви історичної думки
- •VI.4. Протистояння ідеїтяглості української історії з часів Київської Русі та монархічно-імперської ідеї Москви
- •VII.2. Вплив виступу і. Мазепи
- •VII.3. Початок антикварної
- •VIII.!. Ідеї українського відродження і визрівання національних засад української історичної думки
- •VIII.2. «Історія Русів» - нове явище української історіографії
- •1 Історія Русів... - с. 287-288.
- •VIII.3. Особливості розвитку історичних знань на західноукраїнських землях
- •1 У 2002 р. У Львові опубліковано український переклад «Хроніки міста Львова» з науковим апаратом і коментарями, що має велике джерельне та історіографічне значення.
- •IX. 1. Формування університетських осередків української історичної науки xi1 —xi11 ст. В. Антонович
- •IX.2. Діяльність Київської археографічної комісії та історичних товариств
- •Це той Первий, що розпинав
- •Ой Богдане, нерозумний сину,
- •X. 1. Історична школа м. Грушевського у Львові. Наукова схема історії України
- •1 Грушевський м. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріали. - Нью-Йорк - Львів - Київ - Торонто - Мюнхен. - 1992. -с. 153.
- •XI. 1. Державницький напрям в українській історіографії
- •XI.2. Вплив Української революції на розвиток історичної науки
- •1 Див.: Лисяк-Рудницький і. Формування українського народу й нації // Історичні есе. - у 2-х т. - т. 1. - к., 1994. - с. 22.
- •XII. 1. Ідеологічна переорієнтація істориків в умовах утвердження влади більшовиків
- •1 Див.: Пиріг р. Я. Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924-1934). - к., 1993. - с.41.
- •1 Див.: Винар л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський. (1866-1934). - Мюнхен, 1986. - с. 75.
- •XII.3. Українознавчі осередки історичної науки в Західній Україні та в еміграції
- •«Двоколісний розвиток» української історичної науки: а) марксистської під контролем тоталітарного режиму в усрр; б) національно-демократичної на західноукраїнських землях та в діаспорі.
- •XIII. 1. Перетворення історичної науки
- •1 Перша частина «Історія України (до кінця XVI ст.)» перевидана в 1993 р.
- •XIV. 1. Відновлення діяльності історичних установ в урср та в діаспорі
- •1 Довженко о. Україна в огні. Щоденник. - к., 1990. - с. 135-136,162.
XIII. 1. Перетворення історичної науки
в ідеологічне знаряддя більшовизму і засіб
утвердження режиму одноособової влади
У радянській пропаганді 1929 рік називався не інакше як роком «великого перелому». Перелом звичайно був, але не в тому, що «середняк пішов у колгосп», а в тому, що Й. Сталіну вдалося зламати внутріпартійну опозицію, видворити за межі СРСР Л. Троцького і остаточно зосередити всю повноту влади у своїх руках. Централізація, тоталіризація та ідеологізація усіх сфер суспільного життя повною мірою торкнулися історичної науки, яка опинилася під пресом партійно-державницького контролю, розгорнулися погроми її національно-демократичного крила.
У 1929 р. за ініціативою ЦК КП(б)У почалася реорганізація структур історичних осередків ВУАН, що мала за мету підірва-
ти вплив М. Грушевського, ослабити роль керованих ним установ в історичній науці. Насамперед було ліквідовано Історичну секцію, якій належало пріоритетне місце в розвитку національної історіографії. Комісія новітньої історії України була об'єднана з комісією історії революції під загальним керівництвом М. Яворського, обраного в 1929 р. академіком ВУАН. Об'єднану комісію Лівобережної та Слобідської України очолив Д. Багалій, якого влада протиставляла М. Грушевському. Діяльність установ і комісій, які ще залишалися, корінним чином змінювалася: вони ревізували з позицій сталінізму попередні праці, теми, що розроблялися, підганялися під марксистські схеми, під методологію так званого історичного матеріалізму, рішуче витіснялися старі кадри, які розглядалися як класово-ворожі, націоналістичні елементи. До середини 1930-х рр. режиму вдалося перетворити ВУАН в інструмент свого ідеологічного впливу, у філію союзної Академії наук.
Паралельно всіляко підтримувалися марксистські структури історичної науки, яким відводилася провідна роль у пропаганді марксизму-ленінізму, творів Й. Сталіна, у боротьбі з українською національною історіографією. Згадуване у попередній лекції Товариство істориків-марксистів розглядалося як передовий загін для боротьби за партійність науки, подолання буржуазної ідеології і підвищення марксистсько-ленінського теоретичного рівня кадрів істориків. Колесо репресій торкнулося і тисяч учасників революційного руху, членів партії і навіть соратників Сталіна, змінилося ставлення до представників старшого покоління партійних істориків, було припинено діяльність Товариства істориків-марксистів (1933), а його чільним провідникам, включаючи М. Покров-ського, висувалися звинувачення у підриві радянської влади.
Повну підтримку партійно-урядових установ дістали Інститут історії партії і Жовтневої революції (1929-1939), Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ, 1929-1931), Комуністичний університет ім. Артема (1922-1938), Інститут червоної професури (1932-1937) та ін. Координацію марксистських установ здійснювали Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів (1931-1936), управління агітації і пропаганди ЦК КП(б)У, органи цензури. Вони розглядалися як партійно-державні інструменти ідеологічного впливу на свідомість населення, контролю за ідейною спрямованістю досліджень з історії. Централізаторська політика більшовиків
284
285
вела
до провінціалізації історичної науки
в Радянській Україні, до повного
перетворення її історичних установ у
філії союзних, до втрати будь-якої
автономії.
Домінуюча роль у одержавленні та ідеологізації історичної науки, у боротьбі проти її українських традицій відводилася Інституту історії партії і Жовтневої революції, який діяв під проводом Інституту Леніна в Москві. Він виробляв інструктивно-директивні документи, які мали стати орієнтиром для істориків, викладачів та учителів при написанні і викладанні історії революційного руху, більшовицьких організацій в Україні.
Формально в структурі УІМЛ існували кафедра історії України (1923) та Кабінет української історії (1926). Фактично вони мали задавати тон марксистського трактування історії України, здійснювати ідейно-методологічний контроль за всіма дослідженнями з української історії. У 1931 р. ЦК КП(б)У визнав за доцільне реорганізувати відділи у самостійні інститути, у т. ч. й Інститут історії, при якому створювалися п'ять секторів: історії України, історії народів СРСР, історії народів Заходу, методологічний та бібліографічний. У 1932 р. історики опублікували перший том історії України, але він був розкритикований за «методологічні помилки», оскільки його періодизація не відповідала марксистському вченню про суспільно-економічні формації, за слабкість висвітлення єдності історичного процесу в Україні та Росії. На пріоритетне місце висувалися питання соціально-економічної історії, класів і класової боротьби, історія більшовицьких організацій, боротьба з меншовиками та іншими непролетарськими партіями, революція 1905-1907 рр., жовтнева революція в Україні, громадянська війна, соціалістичне будівництво, ленінська національна політика тощо.
У 1931 р. Й. Сталін, як «теоретик і вождь, геніальний учень В. Леніна», особисто втрутився в розвиток історичної науки, опублікувавши в журналі «Пролетарская революция» (№ 6) лист «Про деякі питання історії більшовизму». Він виклав офіційні погляди на історію партії більшовиків, які мали стати аксіомою і не підлягали обговоренню. Це остаточно утверджувало партійний диктат щодо історичної науки і догматизм у ній. У листі було поставлено під сумнів значення історичних джерел, заявлено, що паперові документи не можуть слугувати встановленню історичної істини. Фактично запроваджувалося правило відбору лише тих джерел, які не суперечили
сталінській схемі історії більшовизму, обов'язковим був партійно-класовий підхід до джерел і така ж їх інтерпретація. Варто додати, що доступ науковців до роботи в архівах зі середини 1930-х рр. було закрито, а в 1938 р. самі архіви передавалися у відання Наркомату внутрішніх справ.
Серед історичних праць найбільшу питому вагу займали історико-партійні публікації, що присвячувалися вузловим питанням історії ВКП(б), одним із розділів якої розглядалася історія КП(б)У. Було піддано критиці теорію «двокорінного» та «багатокорінного» походження КП(б)У (більшовики і ліві українські соціал-демократи), висунуту М. Равичем-Черка-ським в «Истории Коммунистической партии (большевиков) Украиньї» (1923) і підтриману О. Гермайзе. За помилки методологічного характеру критикувалися праці В. Сухіно-Хомен-ка, М. Свідзинського, М. Яворського, М. Попова, М. Рубача, зокрема за недооцінку ролі робітничого класу в революційному русі. Критиці була піддана книга М. Воліна «История КП(б)У в сжатом очерке» (1930), в якій автор цілком слушно зазначав, що навіть після Лютневої революції більшість більшовицьких організацій РСДРП в Україні були об'єднані з меншовиками, крім Харкова, Катеринослава, Луганська та Києва.
Історія КП(б)У підганялася під схему, за якою висвітлювалася історія ВКП(б) (праці В. Кноріна, О. Ярославського, О. Бубнова та ін.). Остаточно акценти були розставлені в 1938 р. з появою «Истории ВКП(б). Краткий курс» під редакцією Й. Сталіна, оголошеної еталоном партійності історичної науки. Тепер завдання істориків зводилося до коментування, пропаганди та до роз'яснення положень «Короткого курсу» як підручника і «найвидатнішої праці творчого марксизму-ленінізму», як ідейної зброї більшовизму. Вся ця робота супроводжувалася возвеличуванням «геніальності» Сталіна, канонізацією його особи. «Історія ВКП(б). Короткий курс» оголошувався «енциклопедією» марксизму-ленінізму, що надовго зупинило творчий розвиток знань не тільки з історії більшовицької партії, а й усіх розділів історичної науки. Ряд дослідників вважає, що з виходом у світ «Короткого курсу» почалася сталінізація всієї історичної науки, а також філософії, політекономії тощо, встановилася монополія Сталіна на «наукову істину», остаточно ліквідовувався будь-який плюралізм поглядів істориків, уніфіковувався ідеологічний підхід до історії. На ці цілі спрямовувалася діяльність структур цензури і карально-репресивних органів.
286
287
Запровадження централізованого планування науково-дослідної роботи призвело до нав'язування зверху лише тих тем, які партійно-державні структури вважали «актуальними та революційно доцільними». За межами історичних досліджень в УСРР 1930-х рр. опинилися такі теми, як український рух і національне відродження, Українська революція 1917-1920 рр., утворення УНР та ЗУНР, опір тоталітарній системі, голод 1921-1922 та 1932-1933 рр. та ін. Натомість всіляко заохочувалася проблематика, пов'язана з «ленінською національною політикою», «інтернаціоналізмом», «дружбою українського і російського народів», ідеєю «старшого брата» тощо. Сформувалися історики-інтерпретатори та історики-пропагандисти, які виступали відвертими апологетами радянської дійсності, вихваляли «нечувані темпи» індустріалізації, «успіхи» колективізації, «мудрої» політики більшовиків та її вождя.
На українського читача звалився вал марксистської літератури і політичної періодики, що виходили в Москві, Ленінграді, Харкові та інших містах. За аналогією союзних журналів «Больпіевик», «Пролетарская революция» в Україні виходили «Більшовик України», «Літопис революції», «Вісник агітації і пропаганди», перейменований згодом у журнал «Комуністична революція».
Помітною подією в розвитку історичної науки стала ліквідація Української асоціації марксистсько-ленінських інститутів і утворення в системі АН УСРР1 Інституту історії України з відділами: періоду феодалізму та періоду капіталізму. Крім того виділялася дослідницька група історії України радянського періоду. Директором Інституту було призначено партапаратника, колишнього керівника Інституту філософії А. Сараджева2, якого невдовзі замінив С. Бєлоусов (1936-1941). Серед співробітників передвоєнних літ Інституту був ряд здібних дослідників, зокрема доктор наук М. Петровський, кандидати наук К. Гуслистий, В. Дядиченко, Ф. Лось, М. Мар-ченко, О. Оглоблин, К. Стецюк, С. Юшков та ін.
1 У лютому 1936 р. ВУАН була перейменована в Академію наук УСРР, її підпорядкування Раднаркому республіки відбулося ще в 1934 р.
2 А. Сараджев був заарештований і розстріляний як «активний учасник правотроцькістської терористичної організації». Реабіліто ваний в 1955 р.
У 1937-1939 рр. співробітники Інституту підготували та оприлюднили декілька досліджень із серії «Нариси з історії України» за редакцією С. Бєлоусова. Зокрема Ф. Ястребов та К. Гуслистий опублікували монографію «Київська Русь і феодальні князівства ХІІ-ХІН ст.» ( 1937), К. Гуслистий підготував дослідження «Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею» (1939). Особлива увага приділялася вивченню соціально-економічних відносин і суспільно-політичних рухів у дореволюційний період (Ф. Ястребов «Україна в першій половині XIX століття» (1939) та ін.).
З ініціативи М. Петровського було розпочато складання «Хронології історії України», перший випуск якої побачив світ у 1938 р. Розгорнулася археографічна робота, пошук і видання документальних матеріалів з історії України. Однак застосовування партійно-класових критеріїв до відбору документів посилило ідеологічну спрямованість збірників, негативно позначилося на їх репрезентативності та достовірності. Свідченням цього став збірник документів «Червона гвардія на Україні» (1937) та перший том «Історії України в документах і матеріалах» (1939), видані з грубими порушеннями археографічних правил.
Під пильний контроль партійних органів було взято діяльність вузівських кафедр історії та історичних факультетів. Відбувалася уніфікація навчальних планів та програм, пріоритетне місце в яких відводилося обов'язковому вивченню праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна та Й. Сталіна, а також матеріалів партійних з'їздів і пленумів. Єдині принципи історичної освіти схвалила Всесоюзна нарада представників історичних факультетів у травні 1935 р. Змінювалася система комплектування історичних факультетів, за якою головним критерієм відбору абітурієнтів став не рівень знань, а ідейно-політичні переконання, відданість режиму та членство в партії або комсомолі. «Пролетаризація» торкнулася і аспірантури. Від кандидатів вимагалися політична надійність, робітничо-селянське походження. Поступово наукова робота викладачів вузів зводилася нанівець, натомість вони долучалися до пропаганди і популяризації серед населення творів марксизму-ленінізму, коментування партійних рішень, поточної політики.
За умов, коли українська історіографія в СРСР та УСРР нищилася і заборонялася, єдиними острівцями її розвитку залишалася Західна Україна, українська діаспора в Центральній та
288
-) 0 4-183
289
Західній
Європі, Канаді та США. У Львові попри
всі перешкоди з боку польських
властей продовжували діяти НТШ (голова
І. Раковський), його історичний сектор,
комісія старої історії України,
історично-джерелознавча комісія,
зберігалися традиції наукової школи
М. Грушевського. Головою Комісії старої
історії України був І. Крип'якевич, а
його соратниками И. Пеленський, Я.
Пастернак, Т. Коструба та ін. У міжвоєнний
період при НТШ діяв семінар
студентів-істориків Львівського
університету, яким опікувався І.
Крип'якевич. Він поступово перебирав
роль лідера історичної школи М.
Грушевського в нових умовах. Учасники
гуртка, зокрема О. Домбровський, О.
Пріцак разом з І. Крип'якевичем, Т.
Кострубою та іншими, наприкінці 1934 р.
пошанували пам'ять М. Грушевського у
зв'язку з його смертю.
У 1935 р. у Львові Іван Тиктор видав «Велику історію України» за редакцією Миколи Голубця (1891-1942) - визначного українського історика, відомого письменника і мистецтвознавця, автора оригінальних праць з історії малярства, мистецтва і культури, укладача першого українського путівника по Львову, нарису його історії. У передмові до «Великої історії України» наголошувалося на трьох напрямах тисячолітньої історії українського народу: а) освоєння території і вихід до Чорного моря; б) самовизначення українців, ріст їх національної свідомості і створення самобутньої культури; в) українці жили під своєю владою, зрозуміли ціну власної держави і поставили ідеал державності на першому місці у своїх змаганнях.
До речі, Іван Тиктор (1896-1982) - відомий український громадсько-політичний діяч і видавець - заснував часопис «Новий час» (1923-1939) і видавничий концерн «Українська преса», що друкував цілу низку українських пресових видань, календарів та книг, у т. ч. серію «Історична бібліотека». У цій серії, крім «Великої історії України», були оприлюднені у 1930-х рр. такі фундаментальні праці, як «Історія української культури», «Історія українського війська», «Всесвітня історія» та ін. Особливе значення мала «Історія української культури» (автори І. Крип'якевич, В. Радзикевич, М. Голубець, С. Чар-нецький та В. Барвінський), в якій у тематично-хронологічній послідовності висвітлювалися самобутність українського побуту, письменства, освіти, науки, мистецтва і архітектури від найдавніших часів до початку XX ст.
Плідно досліджував історію Закарпаття Василь Пачовський (1878-1942) - галицький письменник, публіцист, історик.
З 1920 р. він працював в Ужгороді, разом з В. Бірчаком редагував часопис «Народ», учителював у Берегові. У працях «Українці як народ» (1907), «Історія Підкарпатської Руси» (1921), «Срібна земля. Тисячоліття Карпатської України» (1937), в публіцистиці В. Пачовський переконливо обстоював ідею соборності України, українськість Закарпаття.
Серед зарубіжних осередків української історіографії у міжвоєнний період особливо плодотворно працював Український науковий інститут у Берліні (директор Іван Мірчук з 1931 р.), в якому співробітничали 3. Кузеля, М. Антонович, Б. Крупницький, В. Кубійович та ін. Ряд цінних досліджень був опублікований у «Вістях Українського наукового інституту у Берліні» (редактор 3. Кузеля).
З 1930 по 1939 р. у Варшаві теж діяв Український науковий інститут (директори О. Лотоцький, А. Яковлів), який досліджував історію українського народу, його господарське і культурне життя. Д. Дорошенко опублікував у 1932-1933 рр. підручник «Нарис історії України». Цінні узагальнення були зроблені в монографічних дослідженнях О. Лотоцького «Українські джерела церковного права» (1931), А. Яковліва «Українсько-московські договори в ХУІІ-ХУШ ст.» (1934), Б. Круп-ницького «Гетьман Пилип Орлик» (1938).
Продовжував підготовку істориків для дослідницької діяльності Український вільний університет у Празі, серед викладачів якого були відомі історики Д. Антонович, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, В. Липинський, І. Мірчук, О. Лотоцький, Я. Пастернак, С. Рудницький, В. Щербаківський та ін.
Діяльність осередків історичної науки і центрів українознавства в Західній Україні та діаспорі забезпечувала збереження і примноження національних традицій української історіографії у протистоянні офіційній радянській історичній думці, з якої вихолощувалося все, що засвідчувало її самобутність, насамперед національний зміст.
Отже, встановлення в СРСР режиму одноособової влади, тотальне нищення національних істориків та їхніх праць, насильне насадження марксизму призвело до втрати історичною наукою свого наукового призначення, перетворення її в ідеологічну прислужницю режиму, в знаряддя сталінізації суспільної свідомості. Боротьба з «буржуазно-націоналістичною історіографією» обернулася на утвердження сталінської псевдо-марксистської історіографії. Кожен історик в УСРР був зобов'язаний твердо дотримуватися принципу партійності та історичного
290
291
матеріалізму,
бути ідеологічним бійцем комуністичної
партії. Опинившись у лещатах сталінізму,
історичні дослідження зосереджувалися
на вивченні та пропаганді «теоретичної
спадщини» Сталіна. Історики, які
насмілювалися не погоджуватися з таким
трактуванням завдань історичної науки,
піддавалися переслідуванню та репресіям.
XIII.2. Репресії сталінізму проти українських істориків та нищення наукових праць
Долаючи спротив з боку різних верств українського суспільства, насамперед інтелігенції, у т. ч. й національно свідомих істориків, тоталітарний режим нарощував репресії та переслідування представників української історичної науки. Головний удар влада та її карально-репресивні органи намагалися нанести по історичних установах ВУАН, очолюваних М. Грушевським, по його науковій школі. їх ідеологічний, організаційно-структурний та кадровий розгром розпочався в 1929 р. з ліквідації Історичної секції ВУАН. Було реформовано кафедри історії України за марксистською періодизацією, призначено нових керівників Д. Багалія, М. Слабченка, Д. Яворницького та М. Яворського, змінено їх персональний склад. Однак майже всі вони невдовзі були піддані остракізму.
У попередній лекції говорилося, що репресії більшовиків супроти української інтелігенції, провідників українського руху, істориків національно-демократичного спрямування розгорнулися ще за часів В. Леніна, коли насаджувався тоталітарний режим в Україні. Прямо або опосередковано істориків торкнулися гучні судові процеси середини і другої половини 1920-х рр.: «Шахтинська справа», процес над Пром-партією, процес Народної революційної соціалістичної партії, Українського національного центру та ін. Відчутного удару українознавство зазнало у 1929-1930 рр., коли розгорнувся процес над учасниками Спілки визволення України. Серед арештованих були академіки ВУАН С. Єфремов та М. Слабчен-ко, а також історики О. Гермайзе, Т. Слабченко, В. Дурдуків-ський та ін. їм інкримінувалася підготовка збройного повстання з метою повалення радянської влади. Михайлу Слабченку (1882-1952) - відомому українському історику державницького напряму - нагадували, зокрема, його націоналістичні праці з історії українського права і державного устрою Запорозької Січі та Гетьманщини («Соціально-правова організація Січі
Запорозької» (1926), «Паланкова організація Запорозьких вольностей» (1929) та ін.).
За антирадянську діяльність до п'яти років ув'язнення було засуджено відомого історика та археографа Осипа Гермайзе (1892-1958) - вихованця і професора Київського університету, голову Археографічної комісії ВУАН (1924-1929), чільного співробітника кафедри історії України, очолюваної М. Грушевським. Він автор «Нарисів з історії революційного руху на Україні» (1926), готував до друку акти про гайдамаччину та архів Коша Запорозької Січі.
У ході судового процесу по справі СВУ не раз фігурувало ім'я М. Грушевського. Це був сигнал про підготовку кримінальної справи на лідера української національної історіографії, якій мало передувати його повне усунення від керівництва історичними установами, компрометація як ученого і громадянина. Свідченням цього було те, що на пленумі реорганізованих історичних установ (1931) утворили історичний цикл ВУАН, завданням якого стало «розвінчування» історичної концепції і наукової схеми української історії, опрацьованої М. Грушевським.
У підпорядкуванні М. Грушевського залишилася лише кафедра історії України доби промислового капіталу. Частина комісій була закрита або перерозподілена поміж новостворени-ми кафедрами, почалися чистка і відкриті репресії. У 1930 р. були ліквідовані всі серійні видання, створені та редаговані М. Грушевським, зокрема «Студії з історії України», журнал «Україна», збірники «За сто літ», «Первісне громадянство та його пережитки в Україні». Записка-протест М. Грушевського (1930) з цього приводу залишилася без реагування, натомість партосередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його науковими поглядами. Невдовзі почалися арепіти співробітників та учнів ученого, більшість з яких була заслана. Фактично і сам М. Грушевський опинився у засланні в Москві, де в 1931 р. був арештований органами ДПУ і звинувачений у причетності до контрреволюційної організації «Український національний центр». Після звільнення з-під арешту історик, перебуваючи під наглядом спецслужб, продовжував працювати над черговими томами «Історії України-Руси», досліджував українську історіографію ХУП-ХУПІ ст. У листопаді 1934 р. після загадкової хірургічної операції у Кисловодську він помер, згодом його прах перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.
292
293
Фізична
смерть найвидатнішого українського
історика збіглася в часі з остаточним
«упокоренням» ВУАН, звільненням її
від «класово-ворожих націоналістичних
елементів» і перетворенням академії
в одну з ідеологічних установ, підлеглих
ЦК КП(б)У, на її ідеологічний інструмент.
До поля зору органів ДПУ потрапили майже всі історики, які мали творчі зв'язки з М. Грушевським, на яких були зафіксовані агентурні повідомлення та звичайні доноси про будь-які контакти з Західною Україною та діаспорою. Були звільнені з роботи і заарештовані С. Шамрай, І. Мандзюк, К. Кушнірчук, С. Підгайний та ін. У 1933 р. був розгромлений Інститут української культури ім. Д. Багалія, ліквідований Всеукраїнський археологічний комітет.
У результаті чисток та репресій на 1934 р. з колишніх співробітників Історичної секції майже ніхто не залишився, а на уламках історичного циклу було створено Історико-архео-логічний інститут.
Репресії і переслідування торкнулися не тільки істориків національно-демократичного спрямування, але й окремих істориків-марксистів та їх симпатиків. Режим всіляко нацьковував одних істориків проти інших і в такий спосіб розправлявся з «неблагонадійними». Достатньо нагадати, що М. Явор-ський виступав з досить жорсткою критикою концепції М. Грушевського, його схеми українського історичного процесу, теорії двокорінності виникнення КП(б)У М. Рави-ча-Черкаського, розмежування українського і російського революційного руху у працях О. Гермайзе, а вже з 1930 р. започатковується кампанія проти «яворщини». Журнал «Боль-шевик» - орган ЦК ВКП(б)У у статті «О роли пролетариата в революционном движении на Украине» звинуватив М. Явор-ського в недооцінці допомоги російських робітників у боротьбі з українською буржуазією, а в «Літописі революції» було вміщено серію статей В. Манілова, М. Рубача, Д. Фріда, в яких М. Яворському, М. Свідзинському, А. Річицькому, В. Сухіно-Хоменку приписувалося створення «антимарк-систської історії України», підміна класового підходу націоналістичним, гіперболізація ролі українського національного руху. Ці звинувачення підтримали загальні збори Товариства істориків-марксистів, які звільнили М. Яворського від обов'язків голови і виключили з членів Товариства. Незабаром його позбавили й звання академіка, а генсек ЦК КП(б)У С. Косіор на XI з'їзді партії кваліфікував «яворщину» як анти-
марксистське явище, самого історика назвав апологетом дрібної буржуазії, ідеологом затушовування класової боротьби. Особливо гостро критикувалися погляди М. Яворського щодо подвійності походження КП(б)У (дрібнобуржуазне і пролетарське коріння). За циркуляром Агітпропу ЦК КП(б)У в підручник з історії України вводився розділ «Яворщина», що мав служити пересторогою для нових поколінь істориків. Самого ж М. Яворського у березні 1931 р. було арештовано, звинувачено в причетності до Українського національного центру, через рік відправлено на Соловки, а в 1937 р. розстріляно1. Майже одночасно з критикою «яворщини» було засуджено праці М. Свідзинського і теж виключено з Товариства істориків-марксистів. Не минуло й року, як в опалі опинився провідний критик «яворщини» Михайло Рубач. М. Волін інкримінував М. Рубачу не мало й не багато, а ревізію ленінізму. У 1932 р. погляди М. Рубача були розцінені як вияв «розтрощеної яворщини».
На початку 1930-х рр. розгорнулася критика праць Д. Багалія і його наукової школи. У журналі «Историк-марксист» була опублікована стаття «Классовая борьба в украинской ис-торической литературе», в якій до псевдомарксистів були віднесені не тільки М. Яворський, але й Д. Багалій, М. Слаб-ченко та ін. До речі, М. Слабченко хоч і сприйняв марксизм, але залишався українським патріотом, плідно досліджував державно-правові інститути на українських землях, у 1929 р. був обраний академіком ВУАН і в тому ж році заарештований по справі СВУ, засуджений на 6, а потім ще на 10 років ув'язнення. Помер у 1952 р.
У 1931 р. шельмуванню була піддана концепція історії України О. Оглоблина, яка, мовляв, «побудована на засадах «економічногоматеріалізму», «вузькогооб'єктивізму». О. Оглоблина назвали «типовим буржуазним істориком», що прикривається «марксистською фразеологією» і не веде боротьбу з буржуазною історіографією та поглядами Грушевського.
1 Журнал «Більшовик України» (1933) устами партійного ідеолога О. Шліхтера накинув на М. Яворського клеймо «фашист», назвав його автором «куркульської, фашистсько-націоналістичної концепції історичного процесу на Україні». Сам М. Яворський у листі до Комісії ГУЛАГ НКВС писав у 1935 р., що воліє вмерти, ніж прагнути на волю, щоб жити життям хамелеона в умовах національного гноблення, селянського грабежу, загального обману, провокацій і свавілля.
294
295
В
умовах масових репресій, що розгорнулися
після вбивства С. Кірова, в період
«великого терору» нищення залишків
національної історіографії набуло ще
більш витончених форм. З одного боку,
влада демонструвала «зацікавленість»
історичними дослідженнями, свідченням
чого було створення в структурі АН
УСРР вже згадуваного Інституту історії
України (1936), що відкривало надію на
збереження, хоч і в деформованому
вигляді, спеціалізованого дослідницького
осередку з української історії. З
другого боку, перед Інститутом ставилися
не стільки наукові, скільки ідеологічні
цілі, завдання «мобілізації більшовиками
історії для будівництва соціалізму».
В цей період панівною стала формула
Сталіна про те, що «історія починається
з того моменту, коли на неї звертає
увагу партія». Як не парадоксально, але
Інститут історії України мусив
спрямовувати свою роботу не на збереження
історії українського народу, а на її
спотворення і викривлення. Вже з перших
кроків керівництво і співробітники
Інституту відчули на собі пильне око
спецслужб, зазнали переслідувань і
репресій. Були розстріляні директор
А. Сараджев, завідувач відділу історії
феодалізму Т. Скубицький, старші наукові
співробітники М. Трегубенко, Г. Слюсаренко,
К. Гребенніков. У 1938 р. був заарештований
і закатований до смерті в ході допитів
професор Є. Сташевський. їх звинувачували
у «контрреволюційній
фашистсько-націоналістичній пропаганді,
вербуванні членів диверсійно-терористичної
організації, антира-дянській діяльності,
у націоналістичних збоченнях».
До жертв «розстріляного українського відродження» правомірно віднести Гната Хоткевича (1877-1938) - визначного українського письменника, композитора, мистецтвознавця, етнографа, історика. Він автор не лише блискучих художніх і музичних творів на історичну тему (драматична тетралогія «Богдан Хмельницький», роман «Берестечко»), але й науково-популярної «Історії України» у трьох частинах1. Г. Хоткевич сприйняв історіографію В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Багалія, творчо використав праці інших істориків і на цій основі дав патріотичний зріз української історії. Він один з перших подав розрахункову чисельність населення Києва у XII ст. («до ста тисяч»), показав демократичні традиції заро-