XII. 1. Ідеологічна переорієнтація істориків в умовах утвердження влади більшовиків

Здійснивши збройний переворот у Росії в листопаді 1917 р., більшовики розгорнули експорт радянської влади і на Україну, переслідуючи мету знищити Українську Народну Республіку, заборонити не тільки рух за самостійність України, а й саму самостійницьку ідею. З проголошенням Харкова столицею УСРР влада всіляко протиставляла «проле­тарський Харків» «буржуазно-націоналістичному Києву». Наступ на національну ідею і самостійницький напрям й стосу­вався української історичної науки, її національної схеми, опрацьованої М. Грушевським і розвиненої іншими історика-

ми, оскільки вона науково обґрунтовувала історичне право ук­раїнського народу на власну державу. Керуючись настановами В. Леніна про партійність літератури і класовий підхід до історії, абсолютизуючи марксистські догми, більшовики вже з перших кроків узурпації влади стали нав'язувати історикам комуністичні ідеали, відповідні ідеологічні схеми і орієнтири. Шляхом спотвореного трактування вузлових проблем україн­ського історичного процесу, національно-визвольного руху, замовчування наукової спадщини української історіографії ідеологи більшовизму прагнули деформувати історичну свідомість українців.

Курс більшовиків на відлучення «старих буржуазних спеціалістів», у т. ч. й істориків, від науково-педагогічної ро­боти, їх перевірка на лояльність до радянської влади призвели до збільшення числа науковців, які були змушені емігрувати за кордон або втратили роботу взагалі. В еміграції опинилися М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Огієнко, В. Винниченко, В. Біднов та ін.

Були відведені кандидатури В. Базилевича, О. Гермайзе, О. Оглоблина, Б. Курца, Н. Полонської при комплектуванні науково-дослідної кафедри історії України в Київському уні­верситеті, який реформувався в Інститут народної освіти.

Національно-свідома частина української інтелігенції, у т. ч. й чимало істориків, опинилися в опозиції до утворення Союзу РСР, насильницької політики більшовиків, що послу­жило виправданням репресивно-каральних заходів влади -арештів, політичних показових судилищ. Одним з перших з них став процес над учасниками «Київської організації «Цент­ру дій» (липень 1923), по якому проходило 18 осіб, зокрема ряд членів і співробітників ВУАН: М. Василенко, П. Смирнов, Б. Язловський, Л. Чолганський та ін. їх звинувачували у шпи­гунстві на користь Франції та Польщі, у зв'язках з еміграцією, у «буржуазній пропаганді»¹.

У боротьбі проти «старої інтелігенції та інакомислячих», для переслідування істориків режим використав так звану «шахтинську справу», яка супроводжувалася масовими ареш-

¹ Історика Миколу Василенка було засуджено до розстрілу, але вирок замінили на 10 років ув'язнення, а його дружину Н. Полонську-Васи-ленко звільнили з роботи у Всеукраїнському археологічному комітеті. На клопотання ВУАН в 1925 р. М. Василенка було амністовано.

258

259

тами і репресіями спеціалістів за звинуваченнями в шкід­ництві та контрреволюційній діяльності. На тлі репресій і пе­реслідувань особливо виділяється політика войовничого атеїзму, яку більшовики спрямували для зміни парадигми про місце релігії в історії людства. Уже з 1921 р. були згорнуті дослідження з історії церкви, що їх проводили Ф. Міщенко, К. Харлампович та ін. Емігрували за кордон такі провідні істо­рики церкви, як В. Біднов, О. Лотоцький та ін. Натомість всіляко заохочувалися публікації антирелігійного спрямування. І все ж під натиском антибільшовицького повстанського руху, опору української інтелігенції Москва була змушена змінити тактику в царині національної політики, вдатися до «українізації», що була різновидом курсу на «коренізацію» (1923). Вона офіційно декларувалася як сприяння розвиткові культури і мов корінних національностей, залучення їх до будівництва соціалізму. Насправді головна мета політики «українізації» полягала в тому, щоб добитися підтримки з боку мас, особливо селянства, ослабити його спротив режиму, перехопити ініціативу національної інтелігенції. Слід під­креслити, що політику «українізації» стимулювала інерція, започаткована Українською революцією. її підштовхували історики, які аналізували причини російщення українців, трагічні наслідки реалізації зловісних циркуляру Валуєва та Емського указу. Ця критика на перших порах була співзвуч­ною з ідеологічними гаслами більшовиків, які в деяких питан­нях намагалися дистанціюватися від національної політики царизму.

Розгортання «українізації» благотворно впливало на розви­ток історичної науки, оскільки національне відродження ство­рювало сприятливий ґрунт для дослідження української історії. Українізація сприяла виокремленню історії України як самостійної і обов'язкової навчальної дисципліни в усіх ланках загальної освіти, викладанню її українською мовою. Водночас слід мати на увазі, що більшовики прагнули, щоб ук­раїнська мова, за словами одного з соратників В. Леніна Л. Троцького, стала мовою комуністичної освіти українських трудящих мас.

Як показали наступні події, політика «українізація» була лише прикриттям для комунізації та радянізації українського суспільства. Вона супроводжувалася ідеологізацією історичної науки, зміною її орієнтирів. На чільне місце політики у сфері

історичної науки більшовики поставили вивчення історії класової боротьби і жовтневої революції. Вже в 1921 р. було утворено в Харкові Всеукраїнську комісію з історії української (читай - соціалістичної) революції і комуністичної партії (Істпарт ЦК КП(б)У). Водночас засновувалися науково-дослідні кафедри історії України, історії української куль­тури. Зокрема, при Харківському інституті народної освіти кафедру історії України очолив Д. Багалій. Вона мала 4 секції: історії України, історії Росії, історії українського права, етнології та краєзнавства. Тут працювали В. Барвінський, А. Ковалевський, В. Романовський, О. Татаринова-Багалій та ін. Подібні кафедри були створені в Ніжині, Одесі, Катерино­славі, Чернігові, Полтаві, а згодом в інших містах. Влада намагалася контролювати їх роботу, впливати на тематику досліджень.

Перед кафедрами історії України ставилося завдання дати марксистське трактування подій та явищ минулого з позиції класової боротьби. Рух за створення національної історичної освіти за умов політики «українізації» наштовхувався на спротив проросійсько-більшовицьких сил і представників офіційної влади в Харкові. Сам зміст історичних знань у про­грамах шкіл та вузів підпорядковувався союзній схемі. З 1924/25 навчального року за прикладом РСФРР почалася ліквідація предметного викладання історії як окремої дис­ципліни, натомість запроваджувалися комплексні програми марксистської освіти. За цими програмами вивчення україн­ської історії в основному зводилося до краєзнавства. Централь­ною темою була визначена «Жовтнева революція», в якій ак­цент мав бути зроблений на боротьбу з Денікіним, Петлюрою та Польщею. До цього треба додати, що насадження марксизму супроводжувалося масовими чистками учителів шкіл, викла­дачів технікумів і вузів, вилученням з їхнього складу націо­нально свідомих професіоналів.

Водночас, у Києві продовжували діяти УАН та УНТ, але під тиском більшовицького режиму в червні 1921 р. в адміні­стративному порядку вони були об'єднані у Всеукраїнську академію наук, яка проголошувалася найвищою державною науковою установою. До неї було включено також Історичне товариство Нестора Літописця. Хоч президентом ВУАН після від'їзду В. Вернадського було обрано М. Василенка, наркомат освіти не затвердив його. У 1922 р. президентами обиралися

260

261

О. Левицький, а потім В. Липський, однак більшість учених не хотіли коритися партійному диктату. Своєю працею вони намагалися зберегти і примножити традиції української істо­ричної науки, українознавства загалом. Ці зусилля наштовху­валися на адміністративне втручання в діяльність Академії з боку функціонерів Раднаркому та ЦК КП(б)У, на групівщину в самій Академії, на запровадження цензури.

У структурі ВУАН продовжував функціонувати Історико-філологічний відділ (керівник Д. Багалій), у рамках якого стала формуватися кафедра української історії з секціями методології, філософії, історії, археології, історії давнього, литовського, козацького періодів, Гетьманщини, Нового часу, історії революції, історії Росії. До керівництва секціями пла­нувалося залучити М. Василенка, О. Покровського, О. Гіляро-ва, М. Біляшівського, В. Пархоменка, О. Грушевського, В. Ро-мановського, О. Гермайзе, О. Оглоблина, П. Смирнова та ін. Однак зреалізувати цей план не вдалося, оскільки багатьом з цих істориків були висловлені політичне недовір'я, звинува­чення у співпраці з Центральною Радою, урядами П. Скоро­падського та Директорії.

Тактика більшовицького уряду щодо історичної науки полягала в тому, щоб розколоти істориків національно-де­мократичного спрямування, посіяти ворожнечу між ними, утвердити дуалізм організаційних структур. На противагу історичним установам ВУАН, що діяли в Києві, створювалися ідеологізовані осередки історико-партійної науки в Харкові. У 1921-1922 рр. почали функціонувати Інститут червоної професури, Український інститут марксизму-ленінізму, Кому­ністичний університет ім. Артема, став виходити «Літопис революції» як орган Істпарту. В 1928 р. тут було засноване Ук­раїнське товариства істориків-марксистів. У Статуті Товарист­ва істориків-марксистів як першочергове завдання ставилася розробка марксистської методології історії, ознайомлення мас з досягненнями марксистів у галузі історії. Історик розглядав­ся як ідеологічний «боєць партії», «пропагандист її політики», марксизм закладався в основу професійної підготовки нау­ковців. Усі ці інституції, їхні кадри мали стати ідеологічним знаряддям партії більшовиків.

Історична наука в Україні вже в першому десятиріччі радянської влади зазнала помітного партійно-ідеологічного забарвлення. Особливо це стосується соціально-економічного

напряму, очолюваного Д. Багалієм. Його представники одни­ми з перших сприйняли ідеологію класової боротьби, маркси­стську термінологію, хоча вже на початку 1930-х рр. багато з них були піддані остракізму, включаючи й самого Д. Багалія, який посідав важливі посади: керівник Центрального архів­ного управління УСРР, директор НДІ Т. Шевченка. Йому зга­дали дорадянське минуле, «ідейні збочення». Серед найбільш вагомих праць Д. Багалія, підготовлених в 1923-1928 рр., можна виділити «Нарис української історіографії», «Ук­раїнський мандрований філософ Г. Сковорода» та «Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті». Остання була максимально наближена до марксистської методології спробою розглянути українську історію через призму класів і класової боротьби. В дослідженнях істориків соціально-економічного спрямування обстоювався формаційний підхід до історії, негативно оцінювалися всі досоціалістичні еко­номічні системи, ринкові відносини, конкуренція. Поняття «соціальний рух» трактувалося як «класова боротьба», а її вищою формою називалася «соціалістична революція». Спіль­ними для усіх напрямів і течій історичної науки були заходи щодо розвитку джерельної бази, архівної справи, видання істо­ричних пам'яток, документів. Але для кожної з них окреслю­валися свої пріоритети. Так Інститут марксизму-ленінізму при державній підтримці видавав твори В. Леніна, К. Маркса, Ф. Енгельса, частково й українською мовою. Істпарт публіку­вав документи більшовицької партії, її керівників. Тільки в 1925-1926 рр. було опубліковано 143 збірники документів з історії України періоду «соціалістичної революції». На сторінках «Літопису революції» оприлюднювалися джерельні матеріали з історії революційного руху, листівки, спогади учасників революції.

Прихильники соціально-економічного напряму розгорнули пошук і систематизацію матеріалів з історії робітничого класу, селянства, фабрик і заводів. Однак вся архівна та археогра­фічна діяльність централізувалася і підпорядковувалася політико-ідеологічним завданням режиму, ідеологічній бо­ротьбі. Сказане стосується музейної та бібліотечної справи, пам'яткознавства, організаційні структури яких були зорієнтовані на нищення національних цінностей українсько­го народу, нав'язування марксистської, а точніше сталінської схеми історичного процесу, особливо після 1929 р. Новою

262

263

течією стала історико-партійна галузь історичних знань, лідером якої було висунуто Матвія Яворського (1884-1937) -відомого українського історика, члена ВУАН (1929), вихован­ця Львівського та Віденського університетів. Він учасник Ук­раїнської революції на Наддніпрянщині та в Галичині, але після її згасання перейшов на позиції більшовиків, став на­чальником політшколи підготовки червоних старшин у Києві, а згодом перебував у Москві та Казані, вступив до партії більшовиків. Повернувшись в Україну, викладав марксизм у харківських вузах, а в 1922 р. почав працювати в Українсько­му інституті марксизму і марксознавства, очолив Українське товариство істориків-марксистів, був головою Наукового комітету Наркомату освіти.

М. Яворський - автор першої праці з історії України на ме­тодології марксизму, марксистських підручників: «Нарис історії України» (1923-1924), «Коротка історія України» (1927), «Історія України у стислому нарисі» (1928) та ін. У цих працях історик обґрунтовував так звану «марксистську схему українського історичного процесу». Доречно зазначити, що підручник «Коротка історія України», перше видання якого в 1923 р. вийшло з передмовою тодішнього голови уряду УСРР X. Раковського, був спробою штучно підігнати національну історію України під марксистську схему соціально-еко­номічних формацій, теорію класів і класової боротьби. Він написав ряд праць з суспільно-політичної історії та історії революційного руху в Україні: «История революционного движения на Украине» (1922), «Революція на Україні в її головніших етапах» (1923), «Нариси з історії революційної боротьби на Україні» (1927-1928).

Критерієм приналежності до української історії М. Явор­ський вважав територіальний, тобто український, і класовий принципи. Він акцентував на своєрідності історії України новітнього часу, Української революції, яку ув'язував з Цент­ральною Радою, Гетьманатом та Директорією, наголошував на її відмінностях від революції російської. Парадокс М. Явор­ського в тому, що, з одного боку, він сприйняв марксизм і розгорнув ідейну боротьбу проти «українських буржуазних істориків», насамперед проти М. Грушевського, а з іншого -став об'єктом критики російських істориків-марксистів (М. Покровський та ін.) за «націоналістичні перекручення». Йому інкримінували підміну класового підходу «формально-

націоналістичним», заперечення існування великої україн­ської буржуазії, теорію «двокорінності» КП(б)У, за що був виключений з партії (1930), а згодом репресований¹.

Серед прихильників і водночас критиків М. Яворського був і Микола Попов (1891-1940) - громадський і державний діяч, історик марксистського спрямування, автор «Нарису історії ВКП(б)».

Вузлові питання історії більшовицьких організацій і рево­люційного руху на Україні досліджували М. Волін, М. Рубач, Д. Фрід та ін. Особливість їх праць полягала в тому, що в них обґрунтовувалася концепція єдиного (спільного для України і Росії) революційного процесу, цілісності більшовицького ру­ху, доводилося «історичне коріння» більшовизму в Україні. З цією метою в УСРР поширювалися праці, підготовлені в Москві та Ленінграді, союзні журнали. Помітний вплив на ідейну спрямованість частини історичних праць мали погляди ідеологів українських націонал-комуністів (О. Шумський, М. Скрипник, М. Хвильовий та ін.). Поступово історико-партійні дослідження висувалися на лідируюче місце в струк­турі історичної науки в СРСР та УСРР.

Меншою мірою вплив комуністичної ідеології торкнувся історичної школи М. Грушевського, яка значно активізувала­ся після повернення свого лідера з еміграції. Завдяки ученим національно-демократичного напряму вдалося ще на певний час зберігати традиції української історіографії, стримувати потуги більшовицьких ідеологів переписати історію України на свій лад. На цьому питанні зупинимось окремо.

Отже, з встановленням радянської влади, насадженням то­талітаризму, більшовики перетворюють історичну науку у свою ідеологічну служницю, міфологізують історію українського визвольного руху як вияв класової боротьби, а Української революції як революції соціалістичної, створюють систему нау­кових установ марксистського спрямування. Політика «україні­зації» виявилася добре спланованим маневром для протидії і ослаблення українського руху опору, хоча і справила позитив­ний вплив на продовження національного відродження, запо­чаткованого в 1917-1920 рр., на розвиток української історіо­графії. Вона супроводжувалась ідеологізацією науки, її цент­ралізацією і одержавленням, насадженням марксистської мето­дології, формуванням офіційної більшовицької історіографії.

М. Яворського реабілітовано радянською владою в 1989 р.

264

265

XII.2. Повернення з еміграції

М. Грушевського та його історична школа

в Києві

Як говорилося у попередніх лекціях, на час вста­новлення більшовицького режиму в Україні М. Грушевський перебував у Празі та Відні, де він продовжував займатися нау­ковою роботою, працював над багатотомною «Історією ук­раїнської літератури», створював Український соціологічний інститут, що мав стати осередком української соціології, без якої був неможливий розвиток модерної історіографії. У праці «Початий громадянства. Генетична соціологія» (1921) він висунув концепцію української національної держави як республіки з безкласовим соціальним ладом. Водночас його не покидав план повернутися в Україну, аби завершити свою заповітну мрію - багатотомну «Історію України-Руси». Не вда­ючись у деталі мотивів повернення історика і задумів партійно-державних органів УСРР, зазначимо лише, що з боку історика це був свідомий крок, зумовлений внутрішньою потребою, ностальгією за рідною землею. Натомість партійно-урядові кола УСРР мали свої політико-ідеологічні плани: а) вилучення М. Грушевського з табору української еміграції, підрив наукового осередку в діаспорі зсередини; б) прискорен­ня переходу національної інтелігенції на бік радянської влади; в) використання авторитету вченого у справі зміни керівництва ВУАН. Отже, тактика більшовиків щодо повер­нення М. Грушевського була лицемірною і кон'юнктурно-ідеологічною, вона зумовлювалась не турботою про розвиток історичної науки, а радше бажанням скомпрометувати її ви­значного метра.

Ще у грудні 1923 р. М. Грушевського було обрано заочно академіком ВУАН по кафедрі історії українського народу, а в березні 1924 р. він прибув до Києва і одразу поринув у велику науково-організаційн і дослідницьку роботу. Його план поля­гав у тому, щоб створити єдиний координаційний центр, мож­ливо окремий інститут історичної науки, і об'єднати зусилля представників різних напрямів, течій і наукових шкіл для про­ведення фундаментальних історичних досліджень. Реалізацію цього плану він почав із заснування науково-дослідної кафед­ри історії України. Вже наприкінці березня історик звернувся

з листом до Наукового комітету Наркомосу УСРР з обі'руи гу ванням розміщення кафедри не в Харкові, а в Києві, який здавна мав живу традицію історичних студій, а його роль як традиційного центру української культури була особливо життєвою як з огляду завдань українізації, так і культурних потреб Західної України, котра всіма силами тягнулася до Києва як до свого національного центра і до якого хотіла б приєднатися. Окрім кафедри передбачалося створення низки академічних комісій ВУАН з історії Києва, Правобережної, Полудневої, Західної і Лівобережної України, історії козаччи­ни, комітету для описування українських стародруків. Не ви­падково, що після смерті В. Іконникова М. Грушевський особисто очолив Археографічну комісію ВУАН, яка поставила за мету оприлюднити Зведений корпус документальних та інших джерел з різних розділів української історії. З цією метою були розгорнуті археографічні експедиції і розвідки в Україні, Москві, Ленінграді, Варшаві, Кракові, Берліні, Льво­ві та інших містах. Це дозволило започаткувати серійні видання «Пам'ятники українського письменства», «Український архів», «Український археографічний збірник», опублікувати ряд тематичних документальних видань, унікальних збірок ук­раїнської народної пісенної творчості.

За короткий час М. Грушевський сформував цілу корпо­рацію істориків, що складалася з 18 наукових установ і об'єднувала більше сотні співробітників. Він докладав багато зусиль, аби створити Український історичний інститут, Інсти­тут досліджень пережитків примітивної культури і народної творчості України, намагався перевести Український соціо­логічний інститут з Відня до Києва. І все ж центральне місце учений відводив завершенню головної праці життя - багато­томної «Історії України-Руси». У 1928 р. читач отримав дев'ятий том цієї праці, присвячений добі Хмельниччини, па­ралельно продовжувалася робота над 10-м томом. І це при тому, що ідеологи більшовизму і спецслужби всіма засобами чинили спротив реалізації цього проекту. Ще влітку 1925 р. органи ДПУ розіслали циркуляр, в якому говорилося: «Історія України-Руси ідеолога українського націоналізму проф. М. Грушевського визнана ворожою і шкідливою для радян­ської влади лженауковою історією. Питання про заборону цієї книги у даний час розглядається Урядом СРСР і ОДПУ в Москві». Районним резидентам пропонувалося фіксувати всіх,

266

267

хто виявляв інтерес до цієї книги, і встановити нагляд за таки­ми особами¹.

Пріоритетного значення учений надав налагодженню ви­давничої діяльності історичних установ ВУАН. Загальноук­раїнським історичним органом УНТ, часописом наукового українознавства став відновлений журнал «Україна» (1924-1930). М. Грушевський заснував і взяв на себе редагування ви­дань Історичної секції ВУАН: «За сто літ», «Науковий збір­ник», «Студії з історії України», «Первісне громадянство та його пережитки на Україні».

Усі ці видання, особливо «Україна», контрастували із марк­систською пропагандистською періодикою. Всі матеріали, що вміщувалися в «Україні» в період 1924-1930 рр., групувалися за чотирма основними рубриками: а) наукові статті, повідом­лення з історії, археології, етнографії, краєзнавства; б) ма­теріали з громадського і літературного життя; в) рецензії, ог­ляди, інформація про наукове життя; г) хроніка. В останньому були вміщені і некрологи про Ф. Вовка, О. Єфименко, А. Ка-щенка, О. Левицького, Я. Новицького, І. Стешенка, Є. Чика-ленка, Д. Щербаківського та інших провідних істориків.

Окремі книги «України» цілком присвячувалися спадщині видатних діячів української культури та історичної науки: Т. Шевченка, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгомано-ва, І. Франка, П. Куліша, О. Лазаревського та ін. Публікації «України» були дисонансом тодішній комуністичній пропа­ганді, що й стало причиною закриття часопису наприкінці 1930 р. За підрахунками Р. Пирога, М. Грушевський опублі­кував на сторінках журналу 10 своїх ґрунтовних статей, близько 50 рецензій та оглядів, десятки заміток.

На традиціях НТШ і наукової школи у Львові, УНТ в Києві М. Грушевський сформував Київську історичну школу на базі Науково-дослідної кафедри історії України. Серед вихованців цієї школи були такі талановиті історики, як О. Баранович, К. Грушевська, М. Ткаченко, С. Шамрай, В. Юркевич та ін. У рамках цієї школи виховувалися фахівці не тільки з історії України, а й з соціології, етнографії і фольклору. Частина аспірантів М. Грушевського стали викладачами історії у ву­зах. Однією з рис київської школи було те, що вона сповідува-