VIII.2. «Історія Русів» - нове явище української історіографії

Поворотним рубежем розвитку української істо­ричної думки, принципово новим явищем в утвердженні національної історіографії стало створення «Історії Русів» -найвизначнішого історично-літературного твору кінця XVIII -початку XIX ст. Досі історіографам не вдалося встановити його автора і дату створення. Існує багато припущень і гіпотез щодо цього. Називаються прізвища Г. Кониського¹, Г. Поле-тики, О. Безбородька, М. Рєпніна, А. Худорби та інших, тобто найбільш відомих осіб, причетних до створення творів з історії України з національним забарвленням.

«Історії Русів» судилося стати найпопулярнішим твором з української історії на ціле століття, справити найглибший вплив на формування історичної свідомості українського суспільства, виховання кількох поколінь професійних істо­риків. Кілька десятиріч твір поширювався в рукописних варіантах, один з його списків під назвою «История Русов, или Малой России» був виявлений у 1828 р. при інвентаризації бібліотеки в м. Гриневі на Стародубщині і активно став копіюватися та розповсюджуватися. Завдяки старанням А. Ханенка та видавцеві О. Бодянському в 1846 р. «Історія

¹ На виданій у Москві 1846 р. «Истории Русов, или Малой России» зазначалося, що це твір Георгія Кониського - архієпископа Білорусь­кого. Цю приписку про авторство зробив О. Бодянський як видавець.

167

Русів» була опублікована в «Чтениях Общества истории и древностей российских», а згодом вийшла окремою книгою¹. Переважна більшість історіографів трактують цей твір як проміжний між історико-політичним трактатом і літературно-науковим твором.

Книга структурована лише логікою і хронологією викладу подій. За хронологією її можна поділити умовно на два періоди: до татарської навали і післяординська доба, в якій, у свою чергу, простежуються етапи литовського панування і козацько-гетьманського розвитку. Праця відкривається ко­роткою передмовою, а далі йде суцільний текст «Історії Русів, або Малої Росії». Відсутнє і підсумкове її завершення. Автор відсилає читача до початку 1769 р., коли почалася справжня війна з Туреччиною, і завершує фразою, що тільки Бог відає, чим вона скінчиться.

Не вдаючись до розкриття змісту твору, зупинимось на його основних ідеях і нових підходах до вузлових проблем україн­ської історії. Червоною ниткою проходить у ньому ідея безпе­рервного процесу розвитку русів, тобто українців, історичного, природно-морального і культурного права кожного народу, в т. ч. й українського на окреміпіний державно-політичний і національний розвиток. Ця ідея виводиться з конкретно-істо­ричного матеріалу України від найдавніших часів до 1769 р. При цьому наголошується на автономності русів (українців). Назву руси (роси) автор виводить від імені князя Роса-Афето-вого внука. Тут він використав одну з літописних легенд про походження слов'янського народу від племені Афета, названо­го слов'янами князем Словеном.

В «Історії Русів» не акцентується увага на полеміці з нор-маністами, але однозначно обстоюється думка, що слов'янські племена з найдавніших часів проживали на своїх землях від Дунаю до Західної Двіни і від Чорного моря до рік Стирі, Случі, Дінця. Всю руську землю автор розглядав як велике Київське князівство, до складу якого входили Галицька, Пере­яславська, Чернігівська, Сіверська, Древлянська області. З другої половини XII ст. почався його поділ. Спочатку на Галицьке і Володимирське-на-Клязьмі князівства, а пізніше

¹ У 1991 р. «Історія Русів» вийшла у перекладі І. Драча з передмо­вою В. Шевчука. Цитати подаються за цим виданням. До цього, в 1956 р. твір був виданий у перекладі Б. Давиденка в Нью-Йорку з вступною статтею О. Оглоблина.

виділилось Московське князівство, яке Іван IV (Грозний) пе­рейменував у царство, або Велику Русь. Початок самостійної української держави ототожнюється з княжою державою в Києві. Автор наголошує, що Русь - це Україна¹, а не Росія. І {трату Україною своєї державності він пояснює як внутрішніми м карами, так і татарською навалою. Входження до Литви і І Іольщі зумовлювалось, на його думку, необхідністю спільни­ми силами боротися з татарами, однак Польща вдалася до на­силля, відібрала права та вольності українського народу, за­махнулася на православну церкву, що й викликало могутній і-іфотив і війну.

В уніях Литви з Польщею автор «Історії Русів» вважав кінець вільних прав України і початок руху за автономію і підокремлення, провідну роль у якому відводиться козацтву. Саме зародження козацтва і зростання його ролі подається як відповідь на зазіхання на Україну з боку Туреччини, Криму і Польщі. Під знаком героїчних подвигів козацтва в дусі ук­раїнського історичного епосу і фольклору викладаються події XУІ-ХУІІ ст., змальовуються козацькі ватажки повстанського руху: Косинський, Наливайко, Трясило, Гуня, Остряниця та пі. З теплотою і симпатією подано образ гетьмана Петра Сагай­дачного, підкреслено його видатну роль у боротьбі з Кримом і Туреччиною.

У творі як головна подія XVII ст. виділена Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. І іона оцінюється як справедлива і всенародна, як національно-низвольна, що мала за мету захистити буття, свободу і віднови­ти вольності українського народу. Центральною постаттю все­народної війни виступає «муж великого розуму і мистецтва» Погдан Хмельницький, якого автор називає досконалим політиком. В одну з промов гетьмана, звернутій до козаків, вкладено такі слова: «Всі народи, що живуть на світі, завжди ооронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і класність...» Нагадавши про героїчні подвиги предків та їх

¹ У самому творі фігурують назви «Малоросія», «Русь». Автор під ци­ми поняттями однозначно розумів Україну, а під русами - українців -і'ікмсонвічних жителів українських земель. Він вважав, що назва • І'усь» була вкрадена Московією, яка накинула назву «Мала Русь». < Невидно, він не знав, що назва «Україна» вживалася у Київському піописі. У творі помилково стверджується, ніби назву «Україна» придумали поляки, ототожнюючи її з окраїною Польщі.

168

169

страждання, він наголосив, що вони вимагають від потомків «відомщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї»¹.

З сторінок твору постає героїчна картина реальних битв на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборо-вим. Саме в Зборові, вважав автор, було закладено камінь для звільнення українського народу від польського ярма і віднов­лення незалежності. Наводячи текст Зборівського трактату 1649 р., автор акцентує увагу на статті про те, що народ русь­кий «має бути ні від кого, крім себе самого і уряду свого, неза­лежним, а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно од усіх станів, і присудом старшини і това­риства, за стародавніми правами і звичаями Руськими...»².

Ідеї усамостійнення України від Польщі розвиваються в оповіданнях про прийняття Б. Хмельницьким у Чигирині по­сланників від іноземних держав, про Сейм у козацькій сто­лиці. У творі досить рельєфно проглядається республіканська та антикріпосницька концепція його автора, неприйняття спадковості гетьманської влади, а сам Б. Хмельницький оцінюється як видатний політик і дипломат, який повернув Україні незалежність.

У висвітленні конкретних подій періоду Визвольної війни, як і деяких інших, автору не вдалося уникнути багатьох поми­лок і неточностей, вільного поводження з фактами і джере­лами, часткового вигадування текстів промов та універсалів, ідеалізації дійсності.

Продовжуючи традицію козацьких літописів, зокрема Са­мовидця і Григорія Граб'янки, «Історія Русів», на відміну від них, містить нове трактування Переяславської ради і угоди 1654 р. Вони оцінюються як пошук протекції, реальної до­помоги і захисту, як рівноправний союз двох близьких за походженням і вірою народів, а його мета зумовлюється не­обхідністю забезпечити безпеку обох держав від агресії Туреч­чини та Польщі. При цьому наголошується на суперечливому ставленні українського суспільства до союзу з Москвою. Старі козаки хотіли протекції від народу одновірного, а молоді і частина духовенства заперечували, вважали, що «з'єднатися з таким неключимим народом все одно, що кинутися з вогню у полум'я». Автор вважає, що московські самодержці згодом по-

рушили укладені статті, використали договір для експансії і поглинання українських земель Московською державою. Він розглядає події, започатковані 1654 р., як небезпечне пору­шення системи міждержавної рівноваги в Європі, оскільки і (наслідок приєднання України надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство. До винуватців заколотів в Україні, братовбивчого протистояння він відносить московських воєво­ді в, військові залоги і запроваджувані нові порядки. З уст геть­манів козацької держави читач дізнавався, що їхній сотенно-пол-ісовий устрій і демократичний лад не вписувався в монархічну систему імперії, що й послужило однією з причин наступу на автономію Гетьманщини.

Нові акценти простежуються і в оцінках інших гетьманів. І Іри цьому допускаються деякі неточності, зокрема Ю. Хмель­ницькому приписується ідея «неутральства» (самостійності), хоч насправді цю ідею сповідував П. Дорошенко. Велику увагу приділено постаті Івана Мазепи. Автор стриманий в характе­ристиці гетьмана, але з поміж рядків проглядаються симпатії до його діяльності та політики. Тут без коментарів подано текст промови І. Мазепи, в якій зазначалося, що «ми не по­винні воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Велико-росіянами, а повинні, зібравшись з військовими силами наши­ми, стояти в належних місцях і боронити власну Отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною... При майбутньому замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням Польським, зі своїми природними Князями та з усіма ко­лишніми правами і привілеями, що вільну націю визнача­ють...»¹. В уста І. Мазепи вкладена і така фраза: «Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва од нас до них перейшло»².

На фоні образу Петра І і, особливо, Меншикова, звірств мос­ковських військ у знищенні Батурина, мордування мазепинців у Лебедині та Ромні, каторжних робіт на каналах північної столиці постать І. Мазепи постає досить привабливою. Як ук­раїнський патріот змальований Павло Полуботок. Автор навів його славнозвісну промову на оборону автономії України, в якій козацький гуманізм, готовність до самопожертви борців за незалежність України протиставляється насильству і

¹ Історія Русів. - К., 1991. - С. 104-105.

² Там само.-С. 138.

¹ Історія Русів... - С. 259.

² Там само.

170

171

свавіллю російського самодержавного деспотизму. Устами гетьмана автор промовляє: «Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа Азіатського тирана, а не Християнського монарха, який мусить славитися і назавжди бути верховним батьком народу»¹. Як «громовий удар» розцінив автор указ Петра І про заснування Малоросійської колегії, на яку покладався контроль за діяльністю гетьмана і українського народу.

Протиставленням Петру І служить характеристика його наступників. Період Петра II оцінюється як «блаженство Ма­лоросії після довголітніх гонінь», царювання Єлизавети Петрівни - як час великих добродійностей. На думку автора, «імператриця Єлизавета закінчила собою знатний вік для Малоросії», оскільки Катерина II знищила гетьманство, за­провадила нову Малоросійську колегію.

«Історія Русів» відбивала зародження ліберально-демокра­тичних настроїв прогресивної частини молодого українського дворянства, яке ставало в опозицію до тиранії, насильства, кріпацтва і деспотизму, будь-яких зловживань чиновників. Доречним буде згадати тут декабристський рух, який знайшов багатьох прибічників в Україні, діяльність Товариства з'єдна­них слов'ян та інших громадянських об'єднань. Автор міг бу­ти знайомий з їх поглядами, він щиро співчуває долі свого пригнобленого народу, виступає як оборонець прав людини, різко критикує покріпачення селян. Словами Івана Богуна він засуджує кріпацтво і тиранію в Московській імперії. Ан­тикріпосницька та антимонархічна спрямованість твору простежується і в тих місцях, в яких викривається політика Петра І і його придворних щодо України, описуються «двірцеві перевороти» в Росії XVIII ст.

Елементи науковості твору простежуються не тільки в ши­рокій джерельній базі, в залученні деяких архівних доку­ментів XVIII ст., а й у критичному ставленні до джерел. Водно­час тогочасні цензурні умови змушували автора приховувати свої справжні погляди, прикриватися фразами з легендарних промов, листів, роздумів.

Звичайно, у творі було чимало фактичних помилок і неточ­ностей, інколи інспірованих свідомо. Частину фактологічних виправлень здійснив у 1830 р. Д. Бантиш-Каменський, коли рукопис готувався до друку. В уже згадуваній «Історії Малої