4.2. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства

Зовнішньоекономічна діяльність підприємства – одна із сфер його господарської діяльності, пов'язана із виходом на зовнішні ринки та функціонуванням на них, створенням спільних підприємств, здійсненням валютно-фінансових та кредитних операцій.

Згідно з Господарським Кодексом підприємства мають право самостійно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України.

Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівні права щодо будь-яких її видів незалежно від форми власності та інших ознак після державної реєстрації їх як учасників зовнішньоекономічної діяльності.

Відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» до такого виду діяльності належать:

– експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

– надання послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, у тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, агентських, консигнаційних, управлінських та ін.;

– наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності;

– міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами;

– кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;

– створення банківських, кредитних та страхових установ на території України та за її межами;

– спільна підприємницька діяльність, що охоплює створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

– підприємницька діяльність, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу–хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності;

– організація та здійснення діяльності, пов'язаної з проведенням виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, з участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

– організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту;

– орендні, у тому числі лізингові операції;

– операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах і біржах та на міжбанківському валютному ринку;

– інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені законами України.

Загалом зовнішньоекономічна діяльність підприємства (ЗЕД) поділяється на такі види: зовнішньоторговельна діяльність, виробнича кооперація, інвестиційне співробітництво, валютні і фінансово-кредитні операції, спільне підприємництво.

Однак вихід підприємств України на світовий ринок ускладнений внаслідок дії деяких чинників, які гальмують укладення угод. До таких чинників належать:

1. недостатня стабільність банківсько-фінансової системи;

2. затримка виплати платежів за інвестованим іноземним капіталом;

3. складність функціонування спільних підприємств, відсутність верховенства закону, недосконала податкова політика;

4. відсутність чіткого правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

5. зниження ролі спеціалізованих органів зовнішньої торгівлі і нестача кваліфікованих кадрів.

Підприємницькі структури, які проводять господарську діяльність на території України, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються такими принципами:

– суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

– свободи зовнішньоекономічного підприємництва;

– юридичної рівності і недискримінації;

– верховенства закону;

– захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

– еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.

Основним видом зовнішньоекономічної діяльності підприємств в Україні є зовнішньоторговельна діяльність, хоча є відчутними спроби активізувати інші її види і форми.

Зовнішньоторговельна діяльність – це підприємницька діяльність у галузі міжнародного торговельного обміну.

Підприємства самостійно здійснюють вибір іноземного партнера, номенклатури товарів для експортно–імпортної угоди, визначення ціни та вартості угоди, обсягу поставок.

У міжнародній торгівлі існує 4 основних види зовнішньоторговельних операцій, які здійснюють і вітчизняні підприємства:

– експорт – вивіз твару, робіт, послуг, результатів інтелектуальної власності, а також виключних прав на них, з території України без зобов'язань про їх зворотний ввіз;

– імпорт – ввіз товарів, робіт, послуг та ін. на територію України без зобов'язань щодо їх зворотного вивозу;

– реекспорт – зворотний вивіз раніше ввезеного з-за кордону товару без будь-якої його переробки в країні;

– реімпорт – зворотний ввіз раніше вивезеного із країни товару, який не піддавався переробці за кордоном.

Зовнішньоторговельні операції можуть здійснюватись як безпосередньо між експортером та імпортером, так і за участю посередників.

Операціями, які є супутніми до основних, у разі виходу підприємства на світовий ринок, є операції по:

– забезпеченню просування товару від продавця до покупця;

– своєчасному наданню зовнішньоторговельних послуг – транспортних, експедиторських, страхових, банківських;

– здійсненню платіжно-розрахункових операцій;

– збору та аналізу комерційної та валютно-фінансової інформації про кон'юнктуру зовнішніх товарних і грошових ринків.

Організація зовнішньоторговельної діяльності розпочинається з пошуку та вибору іноземного партнера-контрагента.

Вони також аналізують ємність та структуру ринку, на який планується вихід.

Вибір потенційних партнерів здійснюється на основі дослідження показників діяльності фірми, які поділяються на абсолютні та відносні, вони об’єднуються в групи, які характеризують:

– економічний потенціал;

– ефективність діяльності фірми;

– конкурентоспроможність фірми;

– фінансове становище фірми.

Абсолютні показники характеризують масштаб операцій фірми, її виробничу потужність, результати виробничо-збутової діяльності. Такі дані містяться в оперативній та фінансовій звітності фірми (прибуток, обсяг продажу та ін.).

Відносні показники відображають співвідношення абсолютних показників або співвідношення, одержані розрахунковим шляхом (рентабельність продажу, рентабельність основного капіталу, середня норма рентабельності).

Зовнішньоекономічні відносини здійснюються за допомогою укладення угоди (контракту) між контрагентами.

Суть зовнішньоекономічного контракту зафіксована в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність», де зазначається, що під зовнішньоекономічним договором розуміють матеріально обумовлену угоду двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямовану на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.

Зовнішньоекономічні контракти мають певну форму.

Преамбула – номер, місце, дата підписання контракту, діючі сторони.

Предмет контракту – вид угоди (купівля-продаж, підряд, оренда, надання послуг), базові умови поставки, найменування, кількість, основні характеристики товару.

Ціна та загальна сума контракту – сума грошей у валюті ціни або валюті платежу, яку покупець сплачує продавцеві за товар на певних базисних умовах поставок у певний пункт (валюта ціни – валюта, в якій визначається ціна контракту; валюта платежу – валюта, в якій має бути сплачено зобов'язання покупця).

Термін постачання товару – узгоджені сторонами дата поставки (в разі поставки товару однією партією) або дати поставки (якщо передбачено поставку декількох партій товару).

Умови платежів – узгоджені контрагентами умови, терміни, валюта платежу, способи і порядок розрахунків.

Пакування і маркування товарів – умови пакування та маркування, які повинні забезпечити цілісність вантажу при перевезенні та його ідентифікацію.

Претензії та санкції – порядок і терміни заяви претензій покупця до продавця у зв'язку з порушенням умов контракту, штрафні санкції за недобросовісне виконання зобов'язань у формі недотримання термінів поставок або невідповідності товару за якісними характеристиками та кількісною недостачею.

Форс-мажор – передбачувані контрактом дії контрагентів у випадку виникнення обставин нездоланної сили (стихійні лиха, пожежі та ін.).

Арбітраж – указаний в контракті порядок розв'язання спірних питань між сторонами за допомогою господарського суду.

Інші умови – крім основних умов контракту, сторони можуть також узгодити на свій розсуд інші взаємні права та обов'язки.

Юридичні адреси сторін – заключний розділ зовнішньоекономічного контракту, в якому зазначаються юридичні адреси сторін, тобто повна фірмова назва, місцезнаходження та поштові реквізити.

У міжнародній практиці при здійсненні зовнішньоторговельних угод використовують такі форми розрахунків:

1. Банківський переказ.

2. Інкасо.

3. Акредитив.

4. Відкритий рахунок.

Банківський переказ – це форма розрахунків, при якій покупець дає доручення обслуговуючому його банку перевести певну суму в іншу країну і виплатити одержувачеві переказ.

Ця форма розрахунку пов'язана з певним ризиком для обох сторін, а саме:

– при платежах після поставки товарів для експортера існує ризик несплати за відправлений товар;

– при авансових платежах імпортером існує ризик непоставки товару після його передоплати. Тому ця форма розрахунків має обмежене використання.

Інкасо – вилучення певної заборгованості через банк, наприклад, продавцем (експортером) належних йому сум з покупця (імпортера) після пред'явлення документів через банк.

Пред'явлення клієнтом документів банку продавця і пересилка документів банку покупця (банку–інкасатору) може здійснюватися тільки за наявності доручення інкасо з точним розпорядженням по інкасо, для яких є відповідні формуляри.

Операція інкасо є досить надійною формою розрахунків, але є певні ризики:

– для продавця ризик може полягати в тому, що у продавця на момент відправки товару немає гарантій, що покупець платоспроможний і готовий платити; транспортні документи, наприклад: морські коносаменти, що підтверджують факт відправки товару, дозволяють покупцю одержати товар без попередньої оплати;

– для покупця ризик полягає в тому, що він оплачує не одержаний товар.

Поряд з цим ця форма розрахунків має певні вигоди для сторін: продавець може вимагати грошові кошти, пред'явивши документи, тобто до моменту одержання товару покупцем; покупець одержить товар, що повністю відповідає. умовам контракту.

Акредитив – зобов'язання, яке бере на себе за розпорядженням замовника (покупця) банк і яке включає в себе виплату певної суми продавцеві за умови пред'явлення певного набору документів у встановлені терміни.

Особливістю угоди за акредитивом є те, що за своєю суттю дана угода є самостійною по відношенню до договору купівлі–продажу. Учасники угоди працюють з документами, а не з товарами чи послугами. Тому в таких угодах основним критерієм є якість документів. Ця форма розрахунків прийнятна при угодах між партнерами, котрі недостатньо довіряють один одному. Ризики акредитива:

– для продавця – незважаючи на виконання всіх умов акредитива, він не одержить платежу акредитива, якщо банк, який його відкрив, не в змозі виплатити суму за пред'явленими документами;

– для покупця – може одержати поставку, яка не повністю відповідає умовам договору.

Для продавця основна перевага полягає в тому, що він у більшій мірі захищений від ризику неплатоспроможності покупця, оскільки одержує платіжне зобов'язання банку; для покупця перевага в тому, що платіж здійснюється тільки після відправки товару одержувачеві.

Відкритий рахунок як форма міжнародних розрахунків використовується дуже рідко. Такі розрахунки можливі тільки в тому випадку, коли фірми–партнери мають тривалі ділові стосунки і повністю довіряють один одному.

При проведенні розрахунків за відкритим рахунком продавець і покупець відкривають рахунки, на яких враховується заборгованість. Після відвантаження товару продавець відсилає покупцеві товарні документи і записує за ним суму відвантаженого товару. Покупець одержує документи і товар. Протягом терміну, зафіксованого в контракті, покупець погашає заборгованість, направляючи банку платіжне доручення на переказ суми на рахунок продавця.

За такої форми розрахунків продавець не має ніяких гарантій платежу, оскільки оплата товару проводиться після того, як всі права на нього перейшли до покупця.

Стратегія зовнішньоекономічної діяльності передбачає обґрунтування довгострокових цілей фірми у спектрі її зовнішньоекономічних інтересів.

Вихідною умовою стратегії зовнішньоекономічної діяльності є її узгодження зі стратегічною метою фірми – максимізація прибутків, збільшення частки ринку, виживання; а також зв'язок зі стратегією конкурентних переваг: низьких витрат, диференціації, диверсифікації.

Стратегія зовнішньоекономічної діяльності для різних фірм може відрізнятися за способом її реалізації:

– розміщення капіталу в країнах з відносно низькими податковими квотами;

– участь у міжнародному концерні, підприємства якого розташовані в різних країнах;

– використання лізингу у фінансуванні зовнішньоекономічних операцій та ін.

Досягнення довгострокових цілей зовнішньоекономічної діяльності залежатиме від повноти врахування всіх можливих чинників ЗЕД, як зовнішніх (національної зовнішньоекономічної політики, чинників міжнародних ринків та ринків інших країн, міжнародних фінансів) так і внутрішніх (інформаційного забезпечення ЗЕД, обізнаності щодо проблеми міжнародного маркетингу, міжнародної торгівлі, міжнародних організацій, міжнародних фінансових інституцій тощо).

Більш детально розглянемо міжнародні фінанси – це сукупність перерозподільних відносин, що виникають у зв'язку з формуванням і використанням на світовому або міжнародному рівнях фондів фінансових ресурсів. Тобто за допомогою міжнародних фінансів здійснюється міждержавний перерозподіл фінансових ресурсів. Глобальною системою акумулювання вільних фінансових ресурсів та надання їх позичальникам є міжнародний фінансовий ринок.

Міжнародні фінансові відносини являють собою досить складну систему руху грошових потоків. Грошові потоки у сфері міжнародних фінансів показано на рис. 10.

Рис. 10. Грошові потоки у сфері міжнародних фінансів

Вони можуть бути згруповані за такими напрямами:

– взаємовідносини між суб'єктами господарювання різних країн;

– взаємовідносини держави з юридичними і фізичними особами інших країн;

– взаємовідносини держави з урядами інших країн та міжнародними фінансовими організаціями;

– взаємовідносини держави і суб'єктів господарювання з міжнародними фінансовими інституціями.

У сфері міжнародних фінансів, крім національних суб'єктів – держави, підприємств і громадян, виділяються наднаціональні суб'єкти – міжнародні організації і міжнародні фінансові інституції. Фінанси міжнародних організацій, міжнародних фінансових інституцій та міжнародний фінансовий ринок є складовими міжнародних фінансів. Розглянемо кожну з цих складових більш детально. Діяльність міжнародних фінансових організацій пов'язана з виконанням певних функцій, які визначаються їх статутами, фінансове забезпечення виконання цих функцій здійснюється через фонди грошових коштів, що формуються цими організаціями; Провідними міжнародними організаціями є: Організація Об'єднаних Націй та Європейський Союз.

Міжнародні фінансові інституції створюються на світовому і регіональному рівнях для сприяння економічному розвитку країн – засновників цих організацій, їх основним завданням є мобілізація коштів і надання допомоги на кредитних засадах для здійснення важливих економічних проектів.

До світових міжнародних фінансових інституцій належать Міжнародний валютний фонд (МВФ), група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків. Регіональні фінансові інституції створюються за континентальною ознакою. До них належать: Європейський банк реконструкції та розвитку; Азіатський банк розвитку; Африканський банк розвитку; Міжамериканський банк розвитку, Лондонський та Паризький клуби кредиторів та ін.

Міжнародні організації

Економічна діяльність міжнародних організацій пов’язана з формуванням і використання їх бюджету та цільових фондів. Формування доходів здійснюється насамперед за рахунок внесків країн, що входять до складу даної організації. Використання коштів проводиться на основі затвердженого бюджету.

Організація Об’єднаних Націй (ООН) (рис. 11)

Б ула заснована в 1943 р. Головним завданням ООН є підтримка миру. До сфер її діяльності також входять економічні, соціальні та гуманітарні проблеми, права людини, охорона навколишнього природного середовища.

Діяльність ООН здійснюється через керівні органи та спеціалізовані організації. Так питання миру і безпеки займаються департаменти операцій з підтримання миру, з питань роззброєння і регулювання озброєнь. Економічний напрям діяльності здійснюється через Конференцію з торгівлі і розвитку (ЮНКТАО), Організацію промислового розвитку (ЮНІДО), регіональні комісії(наприклад Європейська економічна комісія) та інші. Соціальна і гуманітарна політика проводиться Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ). Фондом ООН в галузі народонаселення (ЮНФПА), Світовою продовольчою програмою

(МПП), Центром ООН з населених пунктів (хабітат) та іншими. Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) проводить значну роботу, пов’язану із забезпеченням економічної безпеки на планеті.

Бюджет ООН формується за рахунок внесків країн. Розмір внесків визначається залежно від рівня економічного розвитку країни. В основі розрахунків лежить норматив платежів, який залежить від обсягів ВНП (внутрішнього національного продукту) даної країни.

За видатками бюджет ООН поділяється на дві частини: адміністративні та накладні витрати і програмні видатки. Адміністративні та накладні становлять 25 %, а програмні – 75 %.

Бюджет ООН за видатками складається в розрізі окремих підприємств та організацій. При цьому також виділяються адміністративні накладні витрати та кошториси на окремі програми, що виконуються даним підрозділом.

Є вропейський Союз (ЄС) (рис. 12). По суті об’єднання Європи зовсім не нове. Така єдність була в період Римської імперії, потім при Карле Великому, а пізніше – при Наполеоні Бонапарті. У всіх цих випадках залогою єдності було застосування сили і захват територій. Однак після Другої мирової війни деякі спустошені війною держави усвідомили необхідність об’єднання, основаного на співпраці, тому що їх єдність допомогла не тільки оздоровити але і не допустити нової війни. Ось деякі шаги історичного значення досягнення того що ми бачимо:

1948 – Сотні європейських політичних діячів зібрались в Нідерландах і урочисто поклялись: «Ми більше ніколи не будемо воювати друг з другом».

1950 – Германія і Франція почали співпрацювати для економічного захисту своєї вугільної та сталеплавильної галузей в результаті чого утворилось Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), яке почало діяти у 1952 році, в нього увійшли Бельгія, Західна Германія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція.

1957 – Шість країн – членів ЄОВС створили ще дві організації: Європейське економічне товариство (ЄЕТ) та Європейське товариство по атомної енергії (Євроатом) .

1967 – ЄОВС, ЄЕТ та Євроатом створило Європейське товариство (ЄТ)

1973 – У ЄТ увійшли Великобританія, Данія, Ірландія.

1981 – К ЄТ приєдналась Греція.

1986 – Частиною ЄТ стали Іспанія і Португалія.

1990 – В результаті возз’єднання Західної та Східної Германії ЄТ збільшилось за рахунок Східної Германії.

1993 – Дякуючи діям направленим на подальше закріплення економічних і політичних відносин між країнами ЄТ з’являється Європейський Союз (ЄС).

2000 – До складу ЄС входять 15 держав: Австрія, Бельгія, Великобританія, Германія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція і Швеція.

2009 – До складу ЄС входять вже 27 країн. Це Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Угорщина, Германія, Греція, Данія, Ірландська республіка, Іспанія, Італія, Кіпр, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Польща, Португалія, Румунія , Словенія, Словакія, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція, Естонія.

Кандидати: Македонія, Хорватія, Чорногорія, Боснія, Албанія, але їх приєднання може відбутися не раніше 2012 року.

Було сформовано спільний ринок капіталів, товарів і послуг, скасовано митні бар’єри , здійснено уніфікацію податкового законодавства, створено європейську валютну систему, у 2002 році в ЄС введена єдина грошова одиниця Євро. А також території які не входять до Європи але входять до складу ЄС: Азорські острови, Гваделупа, Канарські острови, Мадейра, Мартинка, Мелілья, Реюньон, Сеута Файл, французька Гвіана.

Бюджет ЄС формується за рахунок надходжень від країн Союзу. Всі доходи поділяються на дві групи: внески країн-членів та доход бюджету ЄС. Внески кожної країни до бюджету визначаються залежно від рівня їх економічного розвитку, який відображається у виробленому ВНП.

Специфікою бюджету ЄС як ланки міжнародних фінансів є наявність власних доходів. До них належать, по-перше, мита і сільськогосподарські податки, якими обкладаються продукти що імпортуються з країн, які не є членами Союзу. По-друге, важливе місце займає податок на додану вартість за єдиною для всіх країн ставкою по відношенню до уніфікованої в усіх країнах бази оподаткування(ставка податку не може перевищувати 1,4 %). Установлено ліміт бюджету ЄС – він не може перевищувати 1,27 % загального обсягу ВНП Союзу.

Видатки бюджету ЄС поділяються на адміністративні (~5 %) та операційні(до 95%) Операційні видатки складаються з фінансування сільського господарства (до 50%), структурних перетворень в економіці країн союзу, наукових досліджень та освіти, зовнішньої діяльності (реструктуризація економіки країни Центральної та Східної Європи та підготовка їх до вступу в ЄС, надання технічної та гуманітарної допомоги.

Як приклад. Для возз’єднання східної і західної Германії було витрачено більш як 100 млрд. $. ЄС на підтримку Венгрії, Польщі, Словенії, Естонії тощо, асигнували 80 млрд. євро.

Бюджет ЄС розробляється Європейською комісією і затверджується Європейським парламентом. Виконує бюджет фінансове управління Європейської комісії, яке перебуває під подвійним контролем з боку Палати аудиторів і Європарламенту. До складу палати аудитів входять 15 членів, які перевіряють надходження доходів і фінансування видатків.

Північноатлантичний Альянс (НАТО) (рис. 13)

Т ри рази з часу французької революції за останні двісті років Європа змогла мирним шляхом змінити основи своєї безпеки. Перша постнаполеонівська європейська безпека була розроблена на Венському конгресі у 1815 році, що стримувала загрозу великомасштабної європейської війни на протязі 99 років, США залишались з боку, хоча за сорок років приймали участь в двох війнах з Англією.

У другий раз європейська безпека була дещо змінена у Версалі в 1919 році. Центральну роль відіграв президент Вудро Вільеон. У 1945 році великі держави спочатку збудували систему засновану на принципах, проголошених на Ялтинській та Потсданській конференціях і у статуті ООН. Ряд подій у 1947-49 роках загострили міжнародну обстановку. Це загрози суверенітету Норвегії, Греції, Турції, переворот у 1948 році у Чехословаччині а також блокада Західного Берліну. Підписавши у березні 1948 році Брусельський договір, п’ять західноєвропейських країн – Бельгія, Великобританія, Люксембург, Нідерланди і Франція створили єдину систему оборони. Далі були проведені переговори з США та Канадою о створені єдиного Північноатлантичного союзу(НАТО). У 1949 році був підписаний Вашингтонський договір о створені НАТО, тобто була створена спільна система оборони дванадцяти країн – Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США, Франції, в основу якої було покладено «доктрини Трумеля», «план Маршала». НАТО, атлантичне партнерство і лідируюча роль Америки, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних обов’язків між Європою та Північною Америкою.

У 1952 році до Північноатлантичного договору були приєднані Греція та Турція. Федеративна Германія вступила у 1955 році, а в1982 році членом НАТО стала Іспанія.

У 1999 році – Чеська Республіка, Угорщина, Польща, у 2004 – Болгарія, Латвія, Литва, Естонія, Румунія, Словенія, Словаччина .

У 1967 році – у результаті внутрішньої кризи з приводу створення Ядерного Директорату НАТО Франція вийшла з організації Альянсу, залишившись при цьому рівноправним його членом.

Таким чином на 2010 рік Альянс у своєму складі мав 26 – держав-учасниць та 24 – партнери.

У 1991 році Росія і НАТО, а також Україна і НАТО підписали двосторонню угоду , були створені сумісна постійна Рада Росія – НАТО та Комісія Україна – НАТО. На засіданні цих органів обговорюються різні теми, від миротворства на Балканах, урегулювання криз та не поширення зброї масового знищення до оборонної конверсії, охорони навколишнього середовища та черезвичайного громадського планування.

У 2002 році зв'язок з новим утворенням Ради Росія – НАТО відношення зміцнилися. Головні області співпраці ,стала боротьба з тероризмом, регулювання криз і боротьба з не поширенням зброї масового знищення. Всі рішення приймаються на основі консенсусу

Головна ціль НАТО – забезпечення свободи та безпеки всіх своїх членів Європи та Північної Америки відповідно з принципами ООН.

Діюча стратегічна концепція, опублікована у 1999 році:

– виступати основою стабільності в Євроатлантичному регіоні;

– служити форумом для проведення консультацій по проблемам безпеки;

– здійснювати стримування і захист від любої загрози агресії, проти держав-членів і учасників НАТО;

– сприяти ефективної перешкоди конфліктів, а також активно брати участь в кризисному регулюванні;

– допомагати розвитку всебічного партнерства а також діалогу з другими країнами Євроатлантичного регіону;

– захищати спільні цінності, такі як дотримання принципів демократії і прав людини, боротьба з міжнародним тероризмом, зброї масової поразки, будувати мости безпеки з Росією, Україною, Грузією, продовжувати розвивати основи тісної співпраці з іншими державами-партнерами.

Ця комплексна задача і її рішення залежать від країн-учасниць, НАТО і держав-партнерів, яка не хоче миритися з політикою конфліктів і виступає за безпеку на основі взаєморозуміння та співробітництва на благо інших поколінь.

Після Пражського саміту союзники по НАТО активізували свої зусилля по адаптації НАТО до вимог сучасності.

Світова організація торгівлі (СОТ)

С вітова організація торгівлі (СОТ) інакше її називають ГАТТ (рис. 14). ГАТТ – це організація Генеральної угоди з тарифів в торгівлі , є першою багато державною економічною угодою (укладена у 1947 році), що містить права і зобов’язання країн-учасниць щодо ліберальної світової торгівлі товарами.

СОТ, як організація, утворилась у 1945 році замість ГАТТ. До її складу на 2009 рік входить 153 країни світового співробітництва, в тому числі і Україна, яка вступила в 2008 році.

СОТ приймає рішення щодо тарифних обмежень, принципів, норм, правил, заборону демпінгу при здійснені міжнародних торгівельних операцій.

Бюджет СОТ складає 110 млн. $. Кількість працівників – 635 осіб.

Задачі:

– переговори;

– покращення переговорного процесу за рахунок ролі посередника;

– інвестиції і конкуренція – формування правил гри;

– інтелектуальна власність і здоров’я – збільшення доступу бідних країн до медикаментів, гуманітарної допомоги, правовий захист інтелектуальної власності;

– промисловість – зменшення чи збільшення податкових платежів і інших бар’єрів;

– услуги – сприяння ринкової економіки;

– сільське господарство.

Країни, що приєднуються до СОТ, беруть на себе відповідальність з чотирьох напрямків:

– державної підтримки сільського господарства;

– доступу на ринок сільськогосподарських і продовольчих товарів;

– санітарних і фітосанітарних заходів;

– конкуренції в сільськогосподарській та продовольчій торгівлі.

Згідно з додатком 2 до Угоди про сільське господарство, всі доходи державної підтримки сільського господарства умовно поділяють на три групи, що становлять «зелену», «блакитну», «жовту» (або «бурштинову»), скриньки.

До «Зеленої скриньки» належать заходи, які не спрямовані на підтримку обсягів виробництва та цін виробників, державні витрати здійснюються у таких напрямках:

– наукові дослідження, підготовка та підвищення кваліфікації кадрів, інформаційно-консультаційне обслуговування;

– ветеринарні та фітосанітарні заходи, контроль безпеки продуктів харчування;

– сприяння збуту сільгосппродукції , включаючи збирання, обробку і розповсюдження ринкової інформації;

– вдосконалення інфраструктури (будівництво шляхів, електромереж);

– утримання стратегічних продовольчих запасів, внутрішня продовольча допомога;

– забезпечення гарантованого доходу сільгоспвиробникам , удосконалення землевикористання тощо;

– підтримка доходів виробників, пов’язана з видом і обсягом виробництва;

– сприяння структурній перебудові сільськогосподарського виробництва;

– охорона навколишнього середовища;

– програми регіонального розвитку, вкладання грошей у людський капітал-села.

Держава, яка є членом СОТ, має право фінансувати заходи «зеленої скриньки» у будь-якому обсязі залежно від можливостей свого бюджету. Доречи за даними Секретаріату СОТ у 1998 році частка «зеленої скрині» у бюджеті державної підтримки Чеської Республіки сягала 86,2%, Польщі – 73,8%, Словенії – 60,8%, у країнах ЄС з 1995–2001 рік на 56%, США – 23%, Австралії – 53%.

«Блакитна скринька» – спрямована на обмеження перевиробництва (скорочення поголів’я худоби, посівних площ тощо).

«Жовта скринька» – справляє викривлюючий вплив на торгівлю та виробництво:

– дотації на продукцію тваринництва та рослинництва;

– дотації на племінне тваринництво;

– дотації на елітне насінництво;

– дотації на комбікорми;

– компенсація частини витрат на міндобрива і засоби захисту рослин;

– компенсація частини витрат на енергоресурси;

– цінова підтримка: компенсація різниці між закупівельною і ринковою ціною на сільгосппродукцію;

– надання виробнику товарів і послуг за цінами, нижчими за ринкові;

– закупівля у виробника товарів чи послуг за цінами, що перевищують ринкові;

– пільгове кредитування сільгоспвиробників за рахунок бюджету , списання боргів;

– пільги на транспортування сільгосппродукції;

– витрати лізингового фонду та деякі інші.

Міжнародні фінансові інституції

Міжнародні фінансові інституції поділяються на дві групи: всесвітні та регіональні. До всесвітніх відносяться Міжнародний валютний фонд (МВФ), група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків. Регіональні створюються за континентальною ознакою: Європейський банк реконструкції та розвитку; Азіатський банк розвитку; Африканський банк розвитку; Міжамериканський банк розвитку та ін.

Міжнародний валютний фонд є провідним світовим фінансовим інститутом, який має статус спеціалізованої установи ООН. Він був заснований на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р., а почав функціонувати у 1947 р. Основними цілями діяльності МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн-членів Фонду.

Капітал МВФ утворений за рахунок внесків країн-членів фонду. Розмір внеску визначається рівнем економічного розвитку країни та її місцем у світовій економіці й міжнародній торгівлі. Станом на 01.01.2010 членами МВФ є 181 країна, в т. ч. з вересня 1996 р. Україна. Внесок України становить 997,3 млн. SDR. Внесок кожної країни є її квотою. Чверть внеску проводиться у вільноконвертова­ній валюті, решта в національній. Кількість голосів у Фонді визна­чається таким чином: 250 голосів незалежно від розмірів квоти плюс один голос на кожні 100 тисяч SDR квоти. При цьому Статут МВФ передбачає періодичний (не менше одного разу на п'ять років) загальний перегляд квот. Це пов'язане з тим, що змінюється як рі­вень розвитку окремих країн, так і їх місце у світовій торгівлі.

При необхідності, крім власного капіталу МВФ може використо­вувати позикові кошти. За статутом він може отримувати кошти в будь-якій валюті як від офіційних органів, так і на приватному рин­ку позикових капіталів. Досі позики отримувались від казначейств та центральних банків країн-членів Фонду, а також від Швейцарії та Банку міжнародних розрахунків. На приватному ринку кошти не залучались.

Діяльність МВФ охоплює три основні напрями: кредитування, з метою надання фінансової допомогу країнам у яких утворилось від’ємне сальдо платіжного балансу; регулювання міжнародних валютних відносин; постійний нагляд за світовою економікою.

Кредитування здійснюється з різними цілями у різних формах та на різних умовах. Воно включає кредитування для потреб вирівню­вання платіжного балансу, компенсаційне фінансування та допомо­гу найбіднішим країнам. Фінансові операції, які є основним напря­мом діяльності, МВФ здійснює тільки з офіційними органами країн-членів Фонду.

Виділення кредитів залежить від трьох основних чинників: по­треби в ресурсах для вирівнювання платіжного балансу, квоти краї­ни та виконання вимог Фонду. Механізм кредитування полягає в тому, що МВФ продає необхідну країні валюту за її національну ва­люту. Кошти надходять до центрального банку країни-позичальника і використовуються на формування валютних резервів. Загалом система кредитування, що використовується МВФ, включає чотири форми: безпосереднє, поетапне, пільгове та спеціальне фінансування.

Безпосереднє фінансування прямо пов’язане з квотою кожної країни і здійснюється в межах її резервної і кредитної часток. Резервна частка становить 25 % квоти даної країни, тобто ту частину, що внесена в іноземній валюті. У межах цієї частки кредити видаються на першу вимогу країни без сплати процентів і комісійних. Кредитна частка стано­вить повну величину квоти даної країни. Ця сума ділиться на чотири рівні частини, які становлять окремі транші.

Прохання стосовно виділення кредитів у рамках кредитної частки розглядаються Виконавчою Радою Фонду. Надання кредитів обумовлюється виконанням країною певних політичних та економічних вимог.

Система поетапного фінансування використовується при більш суттєвих і триваліших проблемах з платіжним балансом у країні-позичальника і є наступним етапом її взаємовідносин з МВФ після безпосереднього фінансування.

Механізм пільгового фінансування пов'язаний з наданням на пільгових умовах кредитів країнам, що розвиваються та найбіднішим країнам за умов хронічної кризи платіжного балансу. Вони включають фонд структурної перебудови та розширений фонд структурної перебудови. Позики з цих фондів надаються на дуже вигідних умовах – під 0,5 % річних на термін до 10 років.

Система спеціального фінансування використовується в особливих умовах і включає компенсаційне фінансування і фінансування у разі непередбачуваних обставин, фінансування буферних (резервних) запасів, фінансування зі скорочення й обслуговування зовнішнього боргу та фінансування системних трансформацій. Новим механізмом у системі спеціального фінансування є фонд підтримки структурних перетворень, створений для країн, що здійснюють перехід від планової до ринкової економіки. Надання системних трансформаційних позик обумовлюється різким падінням надходжень від експорту та значним і стійким збільшенням вартості імпорту у зв’язку з переходом до світових цін, насамперед на енергоносії.

Система компенса­ційного кредитування існує поряд із наданням звичайних кредитів, яка повинна вирівнювати відхилення в пла­тіжному балансі, що виникають з незалежних від даної країни при­чин. Сюди належать кредити на компенсацію втрат від скорочення виручки від експорту внаслідок падіння цін на світовому ринку, від збільшення вартості імпорту зерна, від непередбачених втрат, фінансування створення резервних запасів. Важливу роль відіграє фі­нансова допомога найбіднішим країнам, що здійснюється на пільго­вих умовах, насамперед на структурну перебудову економіки.

Другим основним напрямом діяльності МВФ є регулювання валютних взаємовідносин. У сучасних умовах, коли курси валют є плаваю­чими, а не фіксованими, роль Фонду полягає в узгодженні валютної політики країн-членів Фонду. Насамперед кожна країна повинна, відповідно до статуту МВФ, співробітничати з Фондом та з іншими країнами з метою забезпечення і підтримки стабільних валютних кур­сів. Ії економічна та фінансова політика має спрямовуватись на забез­печення економічного зростання при розумній стабільності цін. Не­припустимими є валютні маніпулювання з метою отримання певних переваг у міжнародній торгівлі. При цьому МВФ установлює певні валютні обмеження. Так, країни-члени Фонду не можуть без його згоди вводити обмеження за платежами і переказами з поточних між­народних операцій, використовувати дискримінаційні валютні засоби, застосовувати систему кількох видів валютних курсів.

Виступаючи провідним міжнародним фінансовим інститутом, МВФ здійснює постійний нагляд і спостереження за світовою еко­номікою. Він формує значний масив інформації як в цілому по сві­товій економіці, так і в розрізі окремих країн. Щомісячний збірник фінансової статистики, що видається МВФ, включає дані про дина­міку економічного зростання і цін, грошовий обіг, експорт та ім­порт, стан платіжного балансу, величину офіційного золотого запа­су, рівень валютних резервів, розміри зарубіжних інвестицій, дина­міку валютних курсів та ін. Країни-члени Фонду зобов'язані без перешкод надавати всю необхідну інформацію.

Нагляд за макроекономічною та валютною політикою країн здій­снюється насамперед за допомогою консультування. МВФ детально аналізує податкову, грошово-кредитну і валютну політику та стан платіжних балансів країн. На основі аналізу готується доповідь, що подається країні, в якій формулюються певні рекомендації щодо ви­роблення та коригування економічної, фінансової та валютної полі­тики. Важливою формою нагляду є також публікація та всебічне обговорення доповіді «Світовий економічний огляд». На підставі аналізу наявної інформації розробляються середньострокові еконо­мічні прогнози, які дають можливість координувати макроекономічні політики країн-членів Фонду.

Гpyпa Світового банку є другою за значенням у системі міжнародних фінансів, яка включає до свого складу: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародну асоціацію розвитку (МАР); Міжнародну фінансову корпорацію (МФК) та багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГІ) і спеціалізовану структуру – Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних конфліктів (МЦУІК).

Серцевиною групи виступає МБРР, який був заснований разом з МВФ в 1945 р. і почав функціонувати в 1946 р. Учасниками банку можуть бути лише країни-члени МВФ. Основною метою діяльнос­ті банку виступає сприяння розвитку економіки країн-членів МБРР шляхом надання довгострокових кредитів та гарантування приват­них інвестицій. Спочатку ця діяльність була спрямована на країни, що потерпіли внаслідок Другої світової війни. Нині головним на­прямом діяльності є країни, що розвиваються. Джерелами ресурсів банку виступають:

– статутний капітал;

– залучення коштів шляхом випуску облігаційних позик;

– резервний фонд.

Статутний капітал сформовано за рахунок внесків країн-членів. Внески здійснюються через підписку на акції в межах встановле­них квот. Квоти кожної країни визначаються відповідно до її еконо­мічного потенціалу. Резервний фонд утворюється за рахунок банку.

Кредитування здійснюється у двох формах – системні позики та інвестиційні кредити.

Системні позики надаються урядом окремих країн під програми макроекономічної стабілізації та інституційні зміни. Кошти не мають цільового призначення і можуть використовуватись урядом на власний розсуд, у тому числі і на фінансування дефіциту бюджету. Отримання позик обумовлюється виконанням певних вимог. При їх невиконанні надання кредитів може бути призупинено.

Інвестиційні кредити видаються під конкретні інвестиційні проекти. Основними напрямами кредитування є галузі інфраструктури (енергетика, транспорт, зв'язок), а також сільське господарство, охорона здоров’я, та освіта. Кредити видаються на термін до 20 років під гарантії урядів. МБРР може виступати також гарантом за аналогічними довгостроковими кредитами комерційних банків. Виділення кредитів обумовлюється наданням інформації про фінансовий стан країни, що позичає кошти та про об’єкти кредитування. Кредити надаються на основі пайової участі банку у фінансуванні певних об’єктів – до 30% їх вартості.

Інші організації, що входять до групи Світового банку, спеціалізуються на певних напрямках діяльності.

Основними напрямами кредитування виступають галузі інфра­структури (енергетика, транспорт, зв'язок), а також сільське госпо­дарство, охорона здоров'я та освіта. Кредити видаються на термін до 20 років під гарантії урядів. МБРР може виступати також гаран­том за аналогічними довгостроковими кредитами комерційних бан­ків. Виділення кредитів обумовлюється наданням інформації про фінансовий стан країни, що позичає кошти та про об'єкти кредиту­вання. Кредити надаються на основі дольової участі банку у фінан­суванні певних об'єктів – до 30 % їх вартості.

Так, Міжнародна асоціація розвитку надає безпроцентні кредити найбільшим країнам світу терміном до 50 років на пільгових умовах – 0,75 %.

Міжнародна фінансова корпорація надає кредити високорента­бельним приватним підприємствам країн, що розвиваються, при чому без га­рантії урядів відповідних країн.

Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій прово­дить страхування іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються, на випадок політичних ризиків: від націоналізації, воєн, заворушень, зривів контрактів та ін., чим сприяє розвитку діяльності інституцій, так і групи Світового банку, так і приватних інвесторів.

Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних конфліктів виконує функції з урегулювання спорів між урядами окремих країн та їх інвесторами.

Банк міжнародних розрахунків є першим в історії міжнародною фінансовою інституцією. Він був створений у 1930 р. Основне зав­дання банку полягає у налагодженні співробітництва між цент­ральними банками провідних країн світу та здійснення розрахунків між ними. Банк забезпечує також здійснення розрахунків між краї­нами, що входять до Європейської валютної системи. Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції та операції на фондовому ринку.

У цілому всесвітні міжнародні фінансові інституції відіграють, як видно з їх функцій, важливу роль у світовій економіці, забезпечую­чи надійний рух міжнародних грошових потоків. Тим самим вони сприяють і надійному функціонуванню національних фінансових систем. Крім того, їх кредити є важливим джерелом фінансування країн, що розвиваються.

У Європі в рамках ЄС функціонують Європейський центральний банк, Європейський інвестиційний банк і Європейський банк реконструкції та розвитку (ЕБРР).

ЄБРР, який був створений у 1990 р. і відкритий у 1991 р., діяльність якого спрямована на країни, що розвиваються, здійснює діяльність у країнах Східної і Центральної Європи, які проводять ринкові реформи. Засновниками банку є країни Європи та провідні країни світу. Україна є членом ЄБРР з 1992 р. Не менше 60 % кредитів ЄБРР має спрямовуватись у приватний сектор економіки і не більше 40% у державну інфраструктуру. Кредитні ресурси поділяються на звичайні і кошти спеціальних фондів. За рахунок звичайних ресурсів надаються кредити під ефективні і надійні проекти розвитку. Спеціальні фонди призначені для пільгового кредитування низькорентабельних галузей соціальної інфраструктури та для надання технічної допомоги.

Завданням Європейського інвестиційного банку, який був створений в 1958 р., є фінансування проектів, що мають регіональне, галузеве та загальноєвропейське значення. Кредити надаються терміном від 20 до 25 років. У галузевому плані пріоритетними є такі галузі інфраструктури, як енергетика, транспорт, телекомунікації, а також проекти, що пов’язані з охороною навколишнього природного середовища. Кредити банку видаються на ринкових умовах. Пільги встановлюються лише в тих випадках, коли передбачається їх відшкодування – боніфікація за рахунок бюджету ЄС.

Європейський центральний банк створений у зв’язку із впровадженням у 1999 р. Єдиної Європейської валюти – євро. Він є емісійним центром євро. Загалом його завдання і функції ідентичні функціям центральних банків.

Лондонський та Паризький клуби – це об’єднання кредиторів. Лондонський клуб об’єднує 600 великих західних банків-кредиторів. Паризький клуб об’єднує 19 країн, які є головними державами – кредиторами світу.

Міжнародний фінансовий ринок

Міжнародний фінансовий ринок виник у середині XX ст. Його головне призначення полягає в тому, аби за допомогою акумуляції вільних фінансових ресурсів у деяких країнах забезпечити між ними їх перерозподіл для сталого економічного розвитку світового господарства й одержання від цих операцій певного доходу.

У результаті конкуренції сформувались світові фінансові центри – Нью-Йорк, Лондон, Цюрих, Люксембург, Франкфурт-на-Майні, Сінгапур та ін. Новим світовим фінансовим центром після Другої світової війни став Токіо.

Поява фінансових центрів на периферії світового господарства, таких як Багамські острови, Сінгапур, Сянган (Гонконг), Панама, Бахрейн та ін. обумовлена нижчими податками й операційними витратами, незначним державним втручанням, ліберальним валютним законодавством. Світові фінансові центри, де кредитні установи здійснюють операції в основному з нерезидентами в іноземній для даної країни валюті, дістали назву фінансових центрів «оф-шор». Такі фінансові центри слугують також податковим сховищем, оскільки операції на них не оподатковуються місцевими податками і вільні від валютних обмежень.

Міжнародний фінансовий ринок має три складові: міжнародний ринок грошей (валютний ринок); міжнародний ринок кредитних ресурсів, міжнародний ринок цінних паперів.

Ринок кредитних ресурсів і ринок цінних паперів у фінансовій літературі часто називають ринком капіталів.

Міжнародні валютні ринки – це купівля й продаж іноземної валюти або цінних паперів в іноземній валюті на основі попиту і пропозиції. Є світові і регіональні міжнародні валютні ринки. Найбільшим світовим валютним ринком є лондонський, на якому проводиться майже половина всіх валютних операцій. Учасниками міжнародних валютних ринків є банки, банкірські будинки, брокерські фірми, транснаціональні корпорації. Інструментами валютних операцій є банківські перекази – поштові й особливо телеграфні, у тому числі з використанням електронної техніки (Рейтер-дилінг, Телерейт), телексу і телефону. Хоча в деяких країнах (ФРН, Франція, Японія, країнах Бенілюксу, Скандинавії) збереглися валютні біржі, їх роль незначна і зводиться до фіксації довідкових курсів валют. Починаючи з 70-х років XX ст. деякі операції з валютою знову здійснюються на товарних біржах (наприклад, валютні ф'ючерсні й опціонні операції на товарних біржах у Чикаго, Нью-Йорку).

Банки, яким довірено право на проведення валютних операцій, називаються уповноваженими або валютними банками. Уповноважені банки використовують дві форми вивезення капіталу: відкриття за рубежем своїх зарубіжних філій і прийняття пайової участі в капіталі іноземного банку. Ціноутворення на валютному ринку показано на рис. 15.

Рис. 15. Ціноутворення на валютному ринку

Розвиток європейської інтеграції і досягнення достатньої стабільності валют країн ЄС привели до нової стадії розвитку європейської валютної системи – переходу до єдиної валюти – євро.

Фактори, що впливають на валютний курс наведено на рис. 16.

Рис. 16. Фактори, що впливають на валютний курс

Введення в обіг євро означає новий етап у розвитку системи міжнародних фінансів у цілому і європейської валютної системи зокрема.

Міжнародний ринок кредитних ресурсів – це специфічна сфера руху коштів між країнами. Кредитні ресурси на міжнародному ринку рухаються на загальновідомих принципах, а саме принципах обов'язкового повернення коштів, терміновості, платності і забезпеченості. На міжнародний кредит впливають такі фактори, як платіжний баланс, розмір процентної ставки, вид валюти, курс валюти, рівень рентабельності кредитних операцій та ін.

Міжнародний кредит виконує такі функції:

– забезпечує перерозподіл фінансових ресурсів;

– посилює процес нагромадження в рамках світового господарства;

– прискорює процес реалізації товарів (робіт, послуг) у всесвітньому масштабі.

Міжнародні кредити бувають різних видів, форм і варіантів кредитування.

З інституційного погляду міжнародний ринок кредитних ресурсів є сукупністю установ і організацій, за допомогою яких здійснюється рух капіталів у сфері міжнародних економічних зв'язків. У ролі кредиторів виступають приватні банки, фірми, страхові компанії

Міжнародний ринок цінних паперів – це теж форма мобілізації капіталів з метою задоволення виробничих потреб. Він набув розвитку у другій половині XX ст., коли було знято обмеження в національних законодавствах на вивіз капіталу.

Міжнародний ринок цінних паперів спеціалізується переважно на емісії цінних паперів (первинний ринок) і їх купівлі-продажу (вторинний ринок). Поряд з ринком іноземних облігацій у 70-х роках XX ст. виник ринок єврооблігацій – облігацій у євровалютах. Найбільше їх випускається у доларах США.

Ринок єврооблігацій – важливе джерело фінансування середньо- і довгострокових інвестицій транснаціональних корпорацій. Держави використовують єврооблігаційні позики для покриття дефіциту держбюджету і рефінансування старих позик.

Міжнародний ринок євроакцій почав розвиватись лише з 1983 р. Усього у світі щорічно обертається акцій і облігацій на астрономічну суму понад 40 трлн. дол. США. Основними фінансовими центрами, де торгують європаперами є Лондон, Цюріх, Люксембург.

Ринок євровекселів (з 1981 р.) за обсягом невеликий, включає в основному короткострокові єврокомерційні папери і середньострокові векселі. Щоб залучити додаткових клієнтів і збільшити свої прибутки, учасники міжнародного кредитно-фінансового ринку створили ринок фінансових ф'ючерсів, фінансових опціонів і СВОП тощо, випускають цінні папери з додатковими страховими умовами.

Приклад.