75. Філософське розуміння суспільства.

Поняття "суспільство" в філософії має не одне визначення. "Суспільство – найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності ("людське суспільство"); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни".

Е.Дюркгейм так характеризує суспільство в своїй праці "Соціологія та теорія пізнання": "Суспільство - це найбільш могутній фокус фізичних і моральних сил, який тільки існує у світі. Ніде в природі не зустрічається таке багатство різноманітних матеріалів, сконцентрованих в такій мірі. Не дивно, тому що з суспільства виділяється своєрідне життя, яке, реагуючи на елементи, що його складають, перетворює їх і підіймає до найвищої форми існування".

П.Сорокін дає таке визначення суспільства: "Суспільство означає не тільки сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає, що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а знаходяться між собою в процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну тим, чи іншим чином, стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв’язок".

Н.Смелзер в своїй праці "Соціологія" визначає певні умови, які повинні виконуватись, щоб соціальне об’єднання можна було назвати суспільством. До цих умов належать: певна територія; поповнення суспільства головним чином за рахунок дітонародження; розвинута культура і "політична" незалежність".

Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:

- праця (специфічно людська доцільна діяльність);

- спілкування (колективний характер діяльності і життя);

- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії.

Суспільство, як система взаємодії людей, визначається певними внутрішніми суперечностями - між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші - абсолютизують її (ідеалістичні вчення).

У новий час, особливо в XVII-XVIII ст., значного поширення набуланатуралістична концепція суспільного життя. Натуралізм (від natura – природа) як філософський принцип вимагає пояснювати соціальні явища винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної тощо. Ш.Фур’є намагався створити "соціальну науку" на грунті всесвітнього тяжіння, тобто на основі вчення Ньютона. Натуралізм вищі форми буття зводив до нижчих, а людину - до рівня тільки природної істоти.

Головний його недолік полягає в нехтуванні якісною своєрідністю людини, в приниженні людської активності, у запереченні людської свободи.

Інший недолік натуралістичного підходу до суспільства полягає в уподібнюванні людини соціальному атому, а суспільства механічному агрегату індивідів - атомів, замкнених лише на своїх власних інтересах. Таким чином, натуралізм занадто матеріалістично трактує людину, виділяючи в ній лише природну субстанцію. Внаслідок цього людські зв’язки набувають винятково природного характеру. Суспільство визнається, але в ролі цементуючого начала виступає або користь або статева любов. І хоча постійно йдеться про індивіда, справжнього розуміння індивіда і суспільства бракує.

У історії філософії чітко сформувались дві моделі соціального розвитку суспільства: лінійна (формаційна) і циклічна.

Циклічна модель розглядає суспільство по аналогії з біологічним організмом. Соціальна система тут не може існувати вічно. Суспільство проходить всі стадії зростання – виникнення, розвиток, розквіт і руйнування – після якого або зникає, або знаходить в собі сили і можливості все почати з початку. Одне з таких уявлень про циклічність історичного процесу було відформоване в примітивній формі ще Полібієм. Згідно уявлень цього давньогрецького історика існують шість форм державного устрою, які циклічно змінюють одна одну в процесі історії. Кожній з цих форм правління призначено нести в собі основи власної загибелі – здеформовану форму виродження. Так, монархія – влада сили, - виникає після чергового стихійного лиха; її змінює царське правління, коли ця влада слабшає, потім приходить тиранія; тиранію змінює аристократія, яка переходить в олігархію. Повстання проти олігархів приводить до встановлення демократії, яка з часом «із-за неприборканості народу» деградує в охлократію (влада натовпу). Тут історичний процес замикається і відбувається повернення до монархії. Д.Віко створив концепцію «вічної ідеальної історії». Всі народи повинні пройти в своєму розвитку три епохи: «Століття Богів», коли язичницькі люди думали, що живуть під божественним управлінням; «Століття Героїв» - аристократичне правління, де герої і плебеї протистоять один одному через свою природу; «Століття людей» - республіканське або монархічне правління, де всі визнають, що вони рівні по людській природі. Перехід до кожної нової епохи відбувається в результаті боротьби людей за свої ідеали. При цьому кожен цикл з трьох етапів завершується кризою і руйнуванням, і відмінити цей «вічний» порядок не дано нікому.

У ХІХ-ХХст цивілізаційний підхід був представлений Н.Данілевським, К.Леонтьєвим, О.Шпенглером, А.Тойнбі, П.Сорокиним, С.Хантінгтоном. З’являється саме поняття «цивілізація», що має декілька значень: 1.тріумф і розповсюдження розуму не тільки в політичній, але і моральній і релігійній області, освічене суспільство на противагу дикості і варварству. 2.країна (народ) в розвиненому стані. Всі культурно-історичні типи і народи, їх складові, на його погляд, «народжуються, досягають різних ступенів розвитку, старіють, дряхліють і вмирають». Відносини між культурно-історичними типами визначаються логікою взаємного суперництва, боротьби і витіснення.

Формаційний підхід до визначення типології суспільств в основному представлений:

а) теорією суспільно – економічних формацій (К.Маркс)

б) теорією постіндустріального розвитку (Д.Белл)

К.Маркс ґрунтує свою основну ідею матеріалістичного розуміння історії на концепції суспільства як соціально-економічної цілісності, вирішальну роль в якій відіграє економічний фактор. З різних сфер суспільного життя Маркс виділяв економічну, а з усіх суспільних відносин – виробничі відносини, як основні і визначальні. Суспільно-економічна формація розглядається як загальна характеристика основних типів суспільства. Марксизм розрізняє п’ять історичних типів суспільства, п’ять суспільно-економічних формацій – первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Тип суспільства, на його погляд, визначається домінуючим в ньому способом виробництва, як єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої. Дії людей в межах кожної суспільно-економічної формації були узагальнені марксизмом і зведені до дій великих груп людей, в класовому суспільстві – класів. Зміна однієї формації іншою відбувається внаслідок соціальної революції. Капіталістичне суспільство згідно з марксизмом, - остання з формацій, що ґрунтується на анатогонізмі класів. Нею завершується передісторія людства і починається справжня історія – комунізм.