49. Проблема духовності в філософії.

Духовність – це смислотворчий стрижень буття; це здійснювання того, що не знаходить собі здійснення природним чином; це поєднання ладу світу й закону самобуття, це остаточне ствердження людини як самобуття.

Таким чином, те, що позначається поняттям "духовне", виступає не тільки стверджувальним, доповнюючим началом, але й таким, що немовби розкриває його буття, додає йому простору свободи.

Мабуть, найдавнішим на Землі філософським текстом є індійські "Упанішади". Вже тут виділяється ціла низка духовних формоутворень. Надалі розвиток індійської філософії йшов передусім саме шляхом розробки змісту цих форм і вироблення нових понять для позначення відкриваних нових шарів і вимірів духовної реальності.

Звичайно ж, виникали різні школи й течії залежно від того, як витлумачувалися ті чи ті поняття й смислові зв'язки між ними. Що ж стосується буддизму, то він узагалі вивів цю проблему за межі філософського осмислення. Згідно з легендою, Будда недвозначно заборонив своїм послідовникам досліджувати її.

В європейській культурно-філософській традиції вирізняються два боки духовного: 1) об'єктивно-духовне – безпосередньо не пов'язане з людиною, незалежне від її намірів, бажань, вольових зусиль; 2) суб'єктивно-духовне – пов'язане з людиною; це її духовна активність та її внутрішній світ. Перше найчастіше позначалось словом "дух", а друге - словом "душа".

Поняття "дух" означає таке, що не є матеріальним, але існує об'єктивно. Першу спробу помислити дух ми зустрічаємо у Геракліта в його напівфілософському, напівпоетичному звертанні до Логосу - що витлумачується ним як світовий закон, як світоствердне й світоупорядковуюче начало. Ще більш абстрактним, логічно очищеним і логічно обґрунтованим постає дух у Платона. Понад світом ідей, який ще можна витлумачувати як граничність матеріального світу, Платон поміщає "Єдине" – абсолютне джерело смислів, безпосередньо не пов'язане з матерією. У подальшому розвитку європейської філософії для позначення й тлумачення духу використовувалися такі поняття: "світовий розум", "світова душа", "світова ідея", "світова воля" тощо.

Значно багатоманітнішими й розгалуженішими були уявлення про душу й відповідно способи осмислити її як цілісний вияв суб'єктивно-духовного.

Первісні уявлення про душу виходили з того, що душа є витвором якоїсь невидимої, але істотно присутньої у світі субстанції, якої не можна бачити, але можна "чути". Щоправда, не за допомоги звичайного фізичного слуху, а за допомоги особливого "чування".

В поемах Гомера також ще немає уявлення про єдину для людини душу. Різні суб'єктивні здатності позначаються тут різними словами. Платон остаточно закріпив погляд на душу як на притаманну людині духовну цілісність. Понад те, він різко протиставив душу тілу як вище людське начало нижчому. Саме від Платона пішла традиція витлумачувати тіло як темницю душі.

Платонівська традиція у розумінні душі й тіла суттєво позначилася на християнському їх розумінні. Щоправда, від IV сторіччя їй почала активно протидіяти богословська й проповідницька традиція, що пішла від Августина. Августин заперечував Платонову ідею попереднього існування душі й наголошував на тому, що душа починає існувати разом з тілом через таємничий вплив на зародок Божої сили й благодаті. Й ця таємнича пов'язаність душі й тіла не уривається остаточно зі смертю людини, а в якийсь спосіб продовжується й відновлюється чудесним чином в акті воскресіння померлих.

Тривала полеміка між християнськими богословами показала, що поняття душі недостатньо для осмислення духовного життя людини в усій його багатовимірності. Так виникає у вітчизняній філософії інтерес до поняття "серце". Спираючись на біблійну традицію використання цього поняття й суттєво продовжуючи й збагачуючи її, Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич витлумачували серце як осереддя всіх духовних здатностей людини, як її потаємний центр, дійсну смислову глибину.

Отже, серце - це також осереддя рушійних здатностей людської душі, що мають своїм підґрунтям сумління й емоційну чутливість.

Цікаво, що у Шевченка ми зустрічаємося з подвоєнням душі. У нього говориться про душу-думку, яка "скрізь літає", "як орел, крилами б'є", й про душу-серце. Головна смислова ознака серця у Шевченка – це те, що воно є посередником між людиною та Божим, небесним світом.

Від XVII сторіччя у філософії, яка дедалі більше орієнтується тепер на науку, виникає прагнення звільнитися від поняття душі як змістовно переобтяженого, насиченого міфологізмами. Крім того, була стійка традиція витлумачувати душу як релігійну іпостась людини. Натомість у філософію ввіходить поняття "свідомість". Цим поняттям починають позначати духовну реальність як таку, що підлягає раціональному осягненню й структуруванню. Центром її вважають раціональне мислення та його продукт - раціональне знання.

У XX сторіччі розвиток досліджень духовної реальності набуває вибухового характеру, їх інтенсивність та обсяг зростають на кілька порядків. Психологія, лінгвістика, етнологія та інші науки відкривають нові шари духовного.

Останнім часом у зв'язку з поглибленням інтересу до проблем духовності виникає потреба по-новому повернутися до поняття душі. Досвід мистецтва й новітні дослідження в галузі психології переконують у тому, що матеріальне й духовне в нашому житті не сполучаються безпосередньо. Своєрідним містком між ними стає світ наших почуттів, прагнень і поривань. Оскільки він завжди в динаміці, то він являє собою наше душевне життя.

Саме воно визначає безпосередньо наші вчинки, а, зумовлюючи розбудову певного типу особистості й відповідно певну стратегію життя, – й певний тип мислення, світоглядну позицію, характер і спрямування духовного життя взагалі.

Поняття "душа" дає можливість виокремити життя нашої волі й наших почуттів як певну цілісність, здатну знайти певне місце в структурі людської особистості.