77. Індивідуальне та соціальне в людському бутті: їх взаємозв’язок.

Соціально-типові риси – це природний атрибут кожної людини. Це ставить завдання дослідження проблеми соціально-типового в зв’язку з індивідуально-окремим і висуває дослідження проблеми індивідуальності на одне з перших місць. Це питання взаємозв’язку соціального і індивідуального в людині, сутності і існування, соціалізації і індивідуалізації.

Суттєвий внесок в розробку діалектики соціально-загального і індивідуально-окремого в розвитку особистості внесли представники німецької класичної філософії, особливо Гегель. Розглядаючи ступені руху духу від абстрактного до конкретного, він розкрив діалектику загального і одиничного, об’єктивного і суб’єктивного. При з’ясуванні сутності індивідуалізації Гегель не зупиняється на одиничності індивіда, а піднімає його на рівень всезагальності. Смисл індивідуалізації він пов’язує з набуттям індивідом “самості”, вбачаючи її сутність у єдності з загальним – абсолютною ідеєю. Таким чином, процес розвитку індивіда у Гегеля є рухом від загального до окремого, в якому зливаються одиничне і загальне, індивід і рід.

Після Гегеля у трактовці проблеми соціального й індивідуального чітко виявилися дві протилежні тенденції. Одна в образі Маркса і Енгельса пов’язала вирішення питання з суспільними відносинами, абсолютизуючи соціальне. Друга, що бере початок від С.К’єркегора, знайшла своє відображення в екзистенціалізмі, персоналізмі, філософській антропології, психоаналізі, трактує індивідуалізацію як самоздійснення ізольованого індивіда, що відкриває себе у власній самосвідомості і бачить вирішення проблеми індивідуальності людини у реконструкції її внутрішнього світу.

Людина, як творча істота, постійно створює свій світ і саму себе. Тому людське “Я” – це світ розвитку людських сутнісних сил. В світі людини знаходиться об’єктивний зміст її родової сутності. Цей світ – не середовище і умова існування людини, а сама людина в її об’єктивному бутті. Дійсно реальною практичною істотою людина є у своєму світі, який вона сама створює. Саме в діяльності з перетворення світу, перш за все, і виявляється індивідуальна неповторність і незамінність конкретної людини.

Індивідуальність – це особлива форма буття людини в суспільстві. Будучи суспільною істотою, людина разом з тим являє собою окрему індивідуальність. Індивідуальне і родове життя людини не є чимось відмінним, хоча через необхідність спосіб існування індивідуального життя буває або більш окремим, або більш загальним виявом родового життя, а родове життя буває або більш окремим, або загальним індивідуальним життям. Поняття індивідуальності виражає спосіб буття конкретної особистості як суб’єкта самостійної діяльності. Якщо індивід, щоб стати особистістю, повинен набути соціальної сутності, то, не набувши своєї індивідуальності, особистість не набуде самостійного буття. Індивідуальність не означає незалежності індивіда від суспільства, а спосіб його буття в ньому.

Таким чином, особистість є соціальною за своєю сутністю, але індивідуальною за способом свого існування. Вона являє собою єдність соціального і індивідуального, сутності і існування.

Характер зв’язку соціального і індивідуального є суперечливим. Це виражається у протилежності родової сутності людини і її реалізації в окремих індивідах. Це знаходить виявлення, наприклад, у тому, що загальна прогресивна тенденція розвитку людини як роду може здійснюватися за рахунок відчуження і пригноблення людини як індивіда.

Зв’язок індивідуального і соціального опосередковується суспільними відносинами, що визначають соціальне положення індивідів в суспільстві, їх спосіб зв’язку з людським світом, який визначає міру реалізації соціального в індивіді. Зв’язок індивідуального і соціального визначається соціальним положенням індивідів як їх об’єктивно детермінованою належністю до тієї чи іншої соціальної групи, відношенням індивідів до культури, так і їх взаємними відносинами.

Дослідження діалектики соціально-загального і індивідуально-окремого показують, що родова сутність людини виявляється як зв’язок індивідів, які існують перш за все як предметно-діяльнісні відношення. Зміст життєдіяльності індивідів як представників роду є загальним. У той же час життєдіяльність кожного окремого індивіда не співпадає з життєдіяльністю роду.

Соціальна функція культури у кожний конкретний відрізок історичного часу полягає у тому, щоб привести індивідуальне буття людини у відповідність із суспільним буттям, узгодити, поєднати між собою особисте і суспільне, індивідуальне і загальне.

Зв’язок індивідуального і соціального не можна підміняти дихотомією “соціальне середовище – індивід”, де соціальне постає “середовищем”, що ззовні впливає на індивіда. При такому роз’єднанні соціального і індивідуального обидва вони спустошуються, бо перше зводиться до анонімно-безособової соціальності, а друге – до пустого вмістилища цієї соціальності.