34. Філософія психоаналізу: основні представники та ідеї

Помітно поширений серед сучасних філософських течій фрейдизм – теорія і методи психоаналізу. Його засновником був австрійський лікар-невропатолог і психіатр Зігмунд Фрейд. В основі його поглядів лежать уявлення про сексуальну етіологію неврозів, про шар несвідомого в мозку, про особливе тлумачення сновидінь та їм подібне.

Психоаналітичне бачення людини засноване на виділенні свідомих та несвідомих аспектів життєдіяльності., що не пов’язані між собою характерними власними законами, структурами й функціями. При цьому віддається пріоритет несвідомому, котре і є джерелом мотиваційної поведінки особи. Фрейд справедливо ремствував, що несвідоме не стало для класичної філософії, психології й природничих наук про людину предметом спеціального дослідження. У вчених минулих часів, справедливо казав Фрейд, панував культ розуму та культ свідомості. Він визнавав, що вчення про свідомість є дуже важливим, оскільки саме за її допомогою індивід орієнтується в навколишньому світі, воно формує власне «Я» (ego). Але крім цього «Я» в свідомості людини існує ще «над-Я» (super ego). Це певна сукупність привнесених у свідомість, в середину психіки індивіда соціально значущих, безособових ідеальних принципів, регуляторів. Існує, за Фрейдом. У психіці і якесь «воно», якому й відповідає невидимий для зовнішнього спостереження «мікросвіт» несвідомого.

Ще за життя Фрейда між ним та представниками класичних течій філософії й наук велися гострі дискусії з приводу несвідомого. Безперечно, кла­сики визнавали, що несвідоме існує, але воно відрізняється від свідомого тільки ступенем «висвітленості», тобто ступенем усвідомлення змісту психіки. Фрейд погоджувався з цим, але користуючись цим же образом, казав, що ми не відмовляємося від того, щоб запалити свічку в темній кімнаті... Так повинні ми діяти й щодо несвідомого, тим більше, що існує воно у тісному зв'язку із свідомим. Можуть зустрічатися й певні переходові явища й стани психіки, коли, наприклад, свідоме може - тимчасово чи назавжди - витісня­тися несвідомим. Несвідоме може триматися на межі із свідомим або перехо­дити ці межі, й тоді воно стає «перед свідомим». Багато функцій нашого тіла, які обов'язково пов'язані з функцією мозку, одначе, як норма здійснюється несвідомо (у чому Фрейд, безперечно, правий). Вихід деяких несвідомих «автоматизмів» у свідоме, як правило, виявляється у психопатології. Несві­домі, за Фрейдом, і деякі інші бажання й потяги. І це проривається в снах, гіпнотичних снах, а також тоді коли змушує вас робити помилки в слові (об­мовки), описки, безконтрольно ховати речі тощо. Це свого роду «нижче підс­відоме». Вище ж підсвідоме Фрейд зв'язував з процесами творчості, в яких спонтанність інтуїції, уявлення «приховані» від свідомості, назрівання ідеї, задуму, але дійсно відіграють чималу роль.

Таким чином, ввівши новий вимір у філософії й звернувшись до несві­домого, Фрейд тим самим ніби вивернув навиворіт саму свідомість, оголоси­вши цим самим приховані сторони буття людини в світі.

Важливим моментом є вчення Фрейда про людські потяги і нахили. Найголовнішим серед них є «ерос», інстинкт життя, статевий потяг. Вчений назвав його латинським «лібідо». Йому протистоїть потяг до смерті. Від бо­ротьби цих двох протилежностей і залежить доля кожної людини. Лібідо Фрейд тлумачив як психічну енергію людини. Вона може або розряджатися в дії, або витіснятися в несвідоме, або сублімується (заміщується, «знімається») завдяки дії моралі.

Якраз інстинкти, вважає Фрейд, визначають характер діяльності люди­ни, орієнтуючи її на задоволення потреб. Тут зафіксований важливий момент життєдіяльності - прагнення до задоволення. Але абсолютизація цього мо­менту, зведення людини лише до біологічного, завели фрейдизм у тупик. Він відкидає якісну специфіку людини, яка полягає в тому, що вся людська жит­тєдіяльність опосередковується системою суспільних потреб й відповідних їм видам діяльності.

Подальші дослідження в галузі антропології, психології, психіатрії до­вели обмеженість вчення Фрейда. яке претендувало на загальнозначуще розв'язання проблем особистості. Тому послідовники Фрейда - неофрейдисти - Е.Фромм, Г.Саллівен, К.Юнг, А.Адлер та ін. намагаються вийти за рамки біологічних характеристик людини. Й пошуки ними відповідей на питання про сутність людини усе частіше ведуть у сферу соціальних явищ.

Карл Юнг розробляв теорію позаособистого, «родового» або колективного шару несвідомого, яке складається з сукупності архетипів (прообразів) стародавніх способів розуміння і переживання світу . Архетип — це система установок і реакцій на світ стародавніх людей, коли світ відкривався страшним, кошмарним, невідомим, але до якого люди пристосовувалися через пояснення і інтерпретацію.

Еріх Фромм відрізняється різносторонністю обхвату проблем. Він розробляв цілісну концепцію особи, досліджуючи механізм взаємодії психологічних і соціальних чинників в процесі їх формування, намагався з'єднати психоаналіз Фрейда з марксистським вченням про суспільство («демократичний соціалізм», «коммунітарне суспільство»). Фромм вважав, що соціальна структура формує потреби людини, а її власна антропологічна основа визначає способи її існування. Він вводить поняття типів соціальних характерів: рецептивного, експлуататорського, накопичуючого і ринкового. Фромм звернув увагу на не­безпечний симптом сучасності – дегуманізацію й деперсоналізацію соціаль­ного характеру. Соціальний характер – це сполучна ланка між психікою людини й соціальною структурою суспільства. Майбутнє людства він вбачав у побудові суспільства гуманістичної етики.