7. Розкрийте зміст і сутність філософської культури
У системі «Людина – світ» людина не винесена за рамки світу, вона всередині його. Найближчим до неї є суспільне життя, яке опосередковує відношення людини до світу впродовж усього культурно-історичного процесу. Як універсальна й найбільш вагома форма суспільної свідомості, філософія виступає узагальненою концепцією суспільно життя в цілому і різних його підсистем – пізнання, практики, моралі, права, мистецтва, релігії, науки тощо. Якщо схематично зобразити місце філософії в системі культури, то це нагадуватиме нам ромашку, у якої «пелюстки» означатимуть філософську специфіку кожної із сфер науки і культури, а осереддя «квітки» - це філософія, її поняття й категорії, що поширюються на всі «пелюстки», тобто на кожну конкретну галузь духовної культури.
Місце філософії в системі культури.
Філософія та мистецтво схожі між собою у тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено; окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги. Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності.
Філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння. До того ж релігія – це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим – не погодиться та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання. Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показником того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.
8. Охарактеризуйте роль особистості в філософї
Чинником, який поєднав усі передумови виникнення філософії й "запустив двигун" її власного розвитку, стало особистісне начало людини, самостійно мисляча й відповідальна у своїх думках і вчинках людська особистість. І Конфуцій і Парменід, Геракліт і Емпедокл – усі вони кожен по-своєму, але однаково з вірою в своє високе призначення здійснювали самочинність і гуманність філософського мислення, стверджували його в його правах та обов'язках.
Перехід до масового використання заліза на початку "стрижневої доби" привів до швидкого небувалого розвитку продуктивних сил і відповідно до збільшення населення, освоєння нових територій, до розвитку торгівлі й мореплавства. Найбільш помітно ці процеси відбувалися в Середземномор'ї, але подібні зрушення здійснювалися також на території Китаю та Індії. В усіх трьох регіонах почали розвиватися товарно-грошові відносини, що становило практичний грунт для розвитку абстрактного мислення. Згадаймо думку Маркса про те, що гроші є ніщо інше, як практична абстракція, абстрактне втілення певного типу людських відносин.
Слід, особливо відзначити, що в VII-VI сторіччях до н.е. в усіх трьох названих регіонах йшов процес переоформлення соціальних структур, змістом якого було набуття соціальними структурами деякого оптимального масштабу. В Китаї та Індії розпадалися великі держави, в Середземномор'ї закріплювався полісний устрій, за якого головною одиницею соціальної структури є місто-держава-поліс. Саме умови полісу виявилися найбільш сприятливими для зростання особистості й формування у неї здатності до філософського мислення. Тому саме в стародавній Греції філософське мислення від самого початку виявило себе найбільш відкрито й вільно.
Виникненню й швидкому розвитку філософії в античному світі значно посприяв сам лад суспільного життя держав-полісів. Публічний характер державності, участь кожного громадянина в її здійсненні, розвинене судочинство, нарешті, велика вагомість публічного слова – все це стало для філософської думки сприятливим ґрунтом, відчутно сприяло її проростанню й розквіту. Але тільки в поєднанні з деякими іншими чинниками духовно-культурного характеру. Ними стали трагедія і лірика, а також різні вияви народної мудрості.
Завдяки тісній поєднанності людини й світу тут кожне явище може бути витлумаченим за аналогією з людським життям. У міфології немає смислових порожнин, немає місця для критичного розмірковування над речами й подіями. Загадка ж указує на певну дистанційованість людини від світу, на прихованість від неї деяких явищ та їхніх властивостей. Загадка відкриває людині глибину реальності, існування за поверхневим її шаром чогось такого, що не піддається безпосередньому баченню. Загадка звернена до самостійної мислительної здатності людини, вимагає від неї зусилля думки, деякого духовного піднесення. Тому в життєвій практиці загадка відігравала найперше роль випробування.
Названі вище передумови виникнення філософії складають її первинний фундамент. Але щоб вони "спрацювали" разом, щоб з'явилося справжнє філософське мислення, повинно було змінитися саме ставлення людини до світу, й сам пізнавальний суб'єкт. Філософія виникає тоді, коли світ постає перед людиною як такий, що потребує свого пояснення із нього самого, як продукт дії іманентних (внутрішньо притаманних йому) сил. Філософське мислення починається з ідеї природної необхідності, яка набирає згодом сенсу ідеї світового закону. В грецькій філософії він визначався як "Логос", а в китайській - як "Дао". Мислення за логікою закону - раціональне мислення - це вже спосіб мислення, притаманний філософії й науці. Таке мислення здійснюється лише за межами міфологічного та релігійного світогляду, є неприйнятним і навіть загрозливим для них.