32. Охарактеризуйте характерні риси та основні напрями філософії XX ст.

На початку XX століття відбувається переоцінка цінностей і зміна філософами парадигми, тобто характеру постановки філософських проблем і їх рішення. Характерна для класичної філософії безмежна віра в людський розум, віра в соціальний і науковий прогрес та встановлення на основі відкриття загальних законів розвитку природи і суспільства панування людини над природою, створення суспільства соціальної справедливості і зміни самої людської природи, - все це піддається жорстокій критиці і починається перехід до некласичної філософії.

Філософія кінця XIX-XX століття відмовляється від:

1. раціоналізму як єдиного способу філософствування, що визнає розум основою пізнання, поведінки і діяльності людей;

2. жорсткого ділення всіх філософських шкіл і напрямів за принципом: матеріалізм чи ідеалізм;

3. від догматизму у філософії – неодмінного посилання і опори на авторитети, від «партійності» у філософії.

До основних рис філософії XX століття слід перш за все віднести плюралізм у філософському мисленні. У цьому період співіснують різноманітні напрями і концепції: матеріалістичні і ідеалістичні, раціоналістичні та ірраціоналістичні, релігійні і атеїстичні, сцієнтистські та антисцієнтистські. Сучасна філософія не відкидає ні того, ні іншого. Вона взагалі вважає, що багатогранний світ можна пізнати за допомогою різних форм пізнання. В якості предмету вивчення її стають все нові й нові об’єкти дійсності, що веде до виникнення принципово нових напрямів: філософія культури, філософія політики, філософія техніки, філософія науки, права, моралі, мистецтва, тощо. Сучасна філософія характеризується толерантністю поглядів. Різні її школи і течії прагнуть не вступати в різке протиборство між собою. Діалог – головний спосіб взаємодії не тільки усередині однієї філософської традиції, але і між Заходом і Сходом. Сучасній філософії є характерним антропоцентризм – в центрі її ідей і роздумів знаходиться людина, її суть, сенс її життя і діяльності, свобода. Людина розглядається не односторонньо, а у всій цілісності і суперечності. Особливо гостро підніметься питання про сенс існування людства в цілому, про кризу людини і історії.

Найбільш поширеними і впливовими вченнями в XX столітті стають ірраціоналістичні вчення. Подальший розвиток традиція ірраціоналізму отримала в «філософії життя» Фрідріха Ніцше, що випробував вплив ідей А.Шопенгауера. Якщо в буттєвій моделі Шопенгауера ще зберігається розумне начало, правда, в „допоміжній” функції, то у Ніцше воно повністю виключається. Фундаментальною категорією ніцшеанців виступає не буття, а поняття життя. Основна ознака життя – зміна становлення, а її рушійний початок – воля до влади, що виявляється у всьому що стає. Дією волі до влади пояснюється впорядкованість світу, твірна «ієрархії царств», причому, людина зовсім не займає її вищий ступінь, вона не вінець творіння, людина по Ніцше – це «хвора мавпа».

Філософія Ніцше була спрямована на те, щоб розбудити людину від сну буденності: «Ти повинен стати тим, хто ти є». Тобто філософія ця є індивідуалістичною, вона звернена на індивіда, бо лише він здатний на незвичайне зусилля духу – «воля до могутності».

«Філософія життя» Шопенгауера і Ніцше була спрямована на критику відірваного від життя раціоналізму, а також на критику бездуховності, аморальності, лицемірства й святенництва. Вона дала поштовх до виникнення ряду помітних нині філософських течій.

В XX ст. ірраціоналістичну традицію продовжили психоаналіз і екзистенціалізм. Як і раніше найважливішою залишається тема людини (психоаналіз, екзистенціалізм, філософська антропологія). З’являється новий ракурс в досліджені свідомості - (феноменологія, психоаналіз).

Філософія в XX ст. з аналітико-раціональної перетворюється на якусь творчість, що має на меті відобразити, інтерпретувати, пояснити те, що змінилися символи культури і смисложиттєві питання людського буття.

Феноменологія – оригінальний напрям, що здійснив фундаментальний вплив на подальший розвиток філософських ідей. Її засновник – німецький філософ Едмунд Гуссерль вважав, що як «строга наука» вона покликана змінити підстави і методологічні посилки процесу пізнання, що лежать в основі наук, і всіх філософських систем. Феноменологія орієнтує пізнання на безпосередній досвід свідомості по спогляданню феноменів як очевидних реалій. За допомогою редукції Гуссерль послідовно «виносить за дужки» всі дані досвіду, думки, оцінки поки суть не стане «чистою» і інтуїтивно усвідомлюваною, а свідомість мислитиме логічними принципами, ідеями чистої логіки. Подальший свій розвиток ідеї феноменології отримали в екзистенціалізмі.

Однією з найбільш поширених і популярних в XX столітті філософських течій і став екзистенціалізм. На відміну від наукового мислення, яке виходить із теоретичних принципів, екзистенціальне мислення пов’язане з внутрішнім буттям людини, з її інтимними переживаннями. Завдання філософії, згідно з екзистенціалізмом, полягає не в тому, щоб займатися проблемами науки, а лише питаннями суто людського буття. Життя – глибоко ірраціональне, в ньому в будь-якій формі переважає страх. Страх – найголовніше поняття екзистенціалізму. Світ тим страшніший, що він безглуздий і незбагнений. Екзистенціалізм виходить з того, що людина живе передусім емоціями; на все навколишнє реагує не лише теоретично чи інтелектуально, а насамперед – емоційно.

Помітне місце займає в екзистенціалізмі проблема свободи, яка визначається як вибір людиною самої себе. Людина така, якою вона себе обирає. Свобода ж трактується в дусі повного індетермінізму – тобто, поза будь-яким причинно-наслідковим зв’язком. Свобода не терпить ні причини, ні підстави. В силу цього свобода передбачає повну незалежність теперішнього від минулого й майбутнього. Найбільш видатними представниками екзистенціалізму були Мартін Гайдеггер, Карл Ясперс, Габрієль Марсель, Жан-Поль Сартр, Альберт Камю та ін. Одні з них (Марсель, Гайдеггер, Ясперс) були релігійними, інші – атеїсти. Та незважаючи на свою світоглядну ситуацію, всі представники цієї течії виступали прихильниками психології катастроф.

Помітно поширений серед сучасних філософських течій фрейдизм – теорія і методи психоаналізу. Його засновником був австрійський лікар-невропатолог і психіатр Зігмунд Фрейд. В основі його поглядів лежать уявлення про сексуальну етіологію неврозів, про шар несвідомого в мозку, про особливе тлумачення сновидінь та їм подібне. Таким чином, ввівши новий вимір у філософії й звернувшись до несві­домого, Фрейд тим самим ніби вивернув навиворіт саму свідомість, оголоси­вши цим самим приховані сторони буття людини в світі.

Важливим моментом є вчення Фрейда про людські потяги і нахили. Найголовнішим серед них є «ерос», інстинкт життя, статевий потяг. Вчений назвав його латинським «лібідо». Йому протистоїть потяг до смерті. Від бо­ротьби цих двох протилежностей і залежить доля кожної людини. Лібідо Фрейд тлумачив як психічну енергію людини. Вона може або розряджатися в дії, або витіснятися в несвідоме, або сублімується (заміщується, «знімається») завдяки дії моралі.

Карл Юнг розробляв теорію позаособистого, «родового» або колективного шару несвідомого, яке складається з сукупності архетипів (прообразів) стародавніх способів розуміння і переживання світу . Архетип — це система установок і реакцій на світ стародавніх людей, коли світ відкривався страшним, кошмарним, невідомим, але до якого люди пристосовувалися через пояснення і інтерпретацію.

Еріх Фромм відрізняється різносторонністю обхвату проблем. Він розробляв цілісну концепцію особи, досліджуючи механізм взаємодії психологічних і соціальних чинників в процесі їх формування, намагався з'єднати психоаналіз Фрейда з марксистським вченням про суспільство. Фромм вважав, що соціальна структура формує потреби людини, а її власна антропологічна основа визначає способи її існування. Він вводить поняття типів соціальних характерів: рецептивного, експлуататорського, накопичуючого і ринкового.

До проблеми людини з самого початку почала звертатися й фі­лософська течія позитивізму, який у всіх її різновидах має вже чималу істо­рію. Виник він у 20-і роки XIX ст. зусиллями таких філософів, як Огюст Конт, Джон Мілль, Герберт Спенсер та ін. Якраз тоді почали формуватись теоретичні розділи цілого ряду наук, зо­крема, природничих. І якщо доти розв'язання багатьох теоретичних завдань філософія брала на себе, то зараз подібні питання розв'язувалися в рамках окремих наук. Традиційно філософську проб­лематику системи «Людина – світ», розробку багатьох категорій і понять по­зитивісти оголошують «зайвими», бо лише ті знання, начебто, мають зна­чення, котрі розвиваються на базі людського досвіду.

Логіко-лінгвістичний поворот, тобто перенесення філософських проблем в сферу мови і рішення їх на основі аналізу мовних засобів і виразів у філософії XX ст. почався з діяльності таких найпомітніших представників неопозитивізму як Б.Рассел, Р.Карнап, А.Айер. На відміну від позитивістів неопозитивізм вбачав завдання філософії не в систематизації і узагальненні спеціально-наукового знання, а в діяльності по аналізу мовних форм знання. Предметом філософії повинна бути мова, і, перш за все мова науки, як спосіб виразу знання, а також діяльність по аналізу цього знання і можливостей його виразу в мові. Теоретичне наукове знання повинно бути принциповим, що зводиться до досвіду, тобто верифікованим. Представники неопозитивізму: Шлік, Карнап, Нейрат.