100. Франчайзинг як вид бізнесу

Франчайзінг — це об’єктивне явище, що склалося історично і міцно закріпилося в розвинених країнах під впливом об’єктивних потреб економічного розвитку. Франчайзінг - пільгове підприємництво, як форму тривалого ділового співробітництва, у процесі якого велика компанія надає індивідуальному підприємцю чи групі підприємців ліцензію (франшизу) на виробництво продукції, торгівлю товарами чи надання послуг під торговою маркою даної компанії на обмеженій території, на термін і умовах, визначених договором. Франчайзинговий договір, франшизна угода, або фран­шиза визначає правові і ділові відносини між суб'єктами франчай­зингу, за якими франчайзер, що має розроблену систему ведення пеиної діяльності, дозволяє франчайзі використовувати цю систему відповідно до вимог франчайзера в обмін на винагороду (компен­сацію). Взаємовідносини є довгостроковими, тому що франчайзі працює відповідно до вироблених стандартів і практики, якими ке­рує франчайзер, при його постійному сприянні та підтримці. В Україні 29 грудня 2001 р. розпочала свою діяльність Асоціація роботодавців у галузі франчайзингу. Завдання цієї ор­ганізації — представіяти інтереси підприємців та їх операторів, які використовують фраічайзингові договори у державних установах, надавати їм практичну допомогу при організації та просуванні на ринку. Одночасно з активною діяльністю на національних теренах Асоціація налагоджує зв'язки з іноземними та міжнародними асоці­аціями, вивчає досвід інших країн у франчайзииговій діяльності та нормативні засади останньої.

У такий спосіб і Україні франчайзинг активно розвивається. Найбільш охопленими франчайзинговими мережами є такі сфери бізнесу, як громадське харчування, роздрібна торгівля, послуги, автоперевезення та будівництво.

93.Правові засади розвитку міжнародного бізнесу в Україні.

Всі рішення, які доводиться приймати менеджерам в міжнародному бізнесі (рішення з питань комплектування персоналу, організації збуту продукції компанії на ринку країни перебування, вибору технологій і т. д.), залежать від місцевих умов країни, в якій передбачається здійснювати ділові операції. Національна компанія повинна слідувати законам і звичаям своєї країни. Перед міжнародною компанією стоїть набагато складніша задача: вона повинна дотримувати не тільки закони своєї країни, але і закони країн, в яких вона здійснює ділові операції. Як закони рідної країни, так і закони приймаючої країни в значній мірі впливають на методи ведення бізнесу. Ці закони визначають вибір ринків, які компанія може обслуговувати, ціни на продукцію, які вона може призначити, а також вартість необхідних початкових ресурсів (робочої сили, сировинних матеріалів і технології). Крім того, від правових аспектів ведення бізнесу в тій або іншій країні залежить вибір місць розміщення економічних операцій. Наприклад, деякі компанії, що функціонують на базі Інтернету, вважають за краще не охоплювати своїми операціями ринок Китайської Народної Республіки через свавілля, яке, як їм здається, характерний для поведінки китайських властей.

Регулювання міжнародного підприємництва здійснюване переважно шляхом належної організації зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання, має наступну множинну ціль: 1) стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, зовнішньоекономічних зв'язків суб'єктів підприємницької діяльності; 2) створення сприятливих умов для інтеграції економіки України в систему світового розподілу праці і її максимально можливе наближення до ринкових структур розвинутих країн; 3) здійснення захисту економічних інтересів України в цілому і конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності зокрема; 4) надання однакових можливостей для ефективного господарювання всім суб'єктам підприємницької діяльності.

Окремі функції регулювання міжнародної підприємницької діяльності практично здійснюють державні органи законодавчої і старанної влади.

Верховна Рада України приймає закони, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання, затверджує законодавчо-нормативні акти регулювання окремих напрямів зовнішньоекономічної діяльності, ратифікує міжнародні договори України.

Кабінет Міністрів України:

1) Координує зовнішньоекономічну діяльність відповідних міністерств і державних комітетів, погоджує роботу торгових представництв України за рубежем;

2) Проводить переговори і підписує міжурядові договори (угоди) з питань зовнішньоекономічної і спільної діяльності, забезпечує їх виконання;

3) Організовує реєстрацію міжнародних спільних підприємств, складання платіжного балансу і раціональне використовування державної валютної фундації України.

Національний банк України має повноваження:

1) забезпечувати зберігання і раціональне використовування в міжнародній підприємницькій діяльності золотовалютного резерву України;

2) представляти інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав і укладати відповідні міжбанківські угоди;

3) проводити облік і розрахунки кредитних ресурсів, операції з валютними ресурсами, надані Державною валютною фундацією України.

Міністерство економіки України виконує такі функції: проведення єдиної зовнішньоекономічної політики в процесі виходу суб'єктів господарювання на зовнішній ринок, координація їх діяльності у сфері міжнародного бізнесу; контроль виконання всіма суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності відповідних законів і міжнародних договорів України; нетарифне регулювання діяльності суб'єктів сумісного підприємництва.

Регулювання міжнародної підприємницької діяльності здійснюється на трьох рівнях: національному, міжнародному і наднаціональному.

Система регулювання міжнародної підприємницької діяльності на національному рівні охоплює наступні складові: 1) форми іноземних інвестицій (грошові кошти в іноземній валюті, різноманітні майнові і інтелектуальні цінності, цінні папери, торгові марки і т. п.); 2) вимоги до результатів діяльності іноземного партнера (масштаби діяльності, освоєний сегмент ринку, рівень імпортної технології, професійна підготовка кадрів); 3) трансферт прибутку іноземного інвестора (обов'язкове створіння резервної фундації із зберіганням його в банку приймаючої країни; фіксація розміру трансфертного капіталу і прибутку у відповідності правилами валютного регулювання і угод про валютну співпрацю); 4) інвестиційні пільги і обмеження (субсидії, пільгова позика, звільнення від податків і їх часткове повернення, застосування прискореної амортизації); 5) гарантії дотримання прав іноземного партнера (залучення у вітчизняне правове поле; збереження діючих пільг протягом інвестиційного циклу; відмова від заходів конфіскаційного характеру).

На міжнародному рівні звичайно регулюються: 1) ідентифікація інвестицій і інвестора (визначення не тільки традиційних форм інвестиції, але і тих, які можуть з'явитися після висновку угоди або підписання договору; визначення юридичних осіб, що вважаються національними суб'єктами господарювання країни — учасника відповідної угоди); 2) умови імпорту і заохочення іноземного капіталу (політика “відкритих дверей” держав-партнерів в спільній підприємницькій діяльності; зобов'язання приймаючої країни стимулювати іноземні інвестиції); 3) переказ коштів (фіксація країною базування гарантій щодо безперешкодного переказу коштів у встановлені терміни); 4) рішення суперечок господарського і фінансового характеру (незначних — компетентним судовим або адміністративним органом приймаючої країни; принципових  — Міжнародним центром врегулювання інвестиційних суперечок); 5) норми поведінки іноземних партнерів (загальні поняття, принципи і норми, які потрібно дотримувати іноземним підприємцям і які сприяють створенню позитивного іміджу зарубіжного партнера).

На наднаціональному рівні в рамках інтеграційних утворень регулювання міжнародної підприємницької діяльності здійснюється відповідно з угодами (договорами), що фіксують взаємостосунки між цілою низкою країн. Таке поточне регулювання відбувається тоді, коли забезпечується вільний рух капіталів і гармонізація економічної політики країн-учасників угод.