1.Соціально-економічні умови та духовні джерела християнства. Ісус Христос –центральна постать християнства. Проблема історичності Христа

 В одній з книг Нового Завіту — Посланні до Галатів — про історичну епоху перед пришестям Христа на землю говориться так: «Та коли здійснилась повнота часу, Бог послав Сина Свого» (Гал. 4:4). Щоб зрозуміти суть наведеного твердження, слід звернути увагу на передумови цього доленосного явища. Адже для того, щоб з´явилася і поширилася нова релігія, потрібна наявність сприятливого культурного середовища, зокрема в духовній сфері. Християнство на час свого виникнення мало таке середовище.    Соціально-економічні умови виникнення християнства. Римська імперія, в якій виникло християнство, на час його появи вже «дозріла» до нового світогляду і нової віри. Особливістю імперії була її політична єдність. Римське право, що надавало великого значення гідності конкретної особи, її праву на юридичний захист та на римське громадянство, а також тенденція до об´єднання людей різних національностей в єдину політичну організацію випередили Євангеліє, яке проголосило рівність усіх як перед покаранням за гріх, так і перед звільненням від гріха.    Значною є також роль римської армії. В імперії набирали до війська людей із далеких провінцій, які прилучалися завдяки цьому до римської культури і поширювали її по всьому античному світу. Деякі воїни ставали християнами і приносили свою віру на батьківщину. Успішна загарбницька політика Риму зумовлювала те, що багато завойованих народів втрачали віру у своїх богів, що були не здатні захистити їх від поневолення. Такі народи опинялись у духовному вакуумі, який не в змозі були заповнити існуючі тоді релігії, в тому числі й релігія Вічного міста.    Римляни створили чудову систему доріг, які починалися від центрального каменя на римському Форумі й розходилися у різні куточки імперії. Головні дороги були брукованими і служили сторіччями. Римська система доріг з´єднувала всі провінції з центром та між собою і згодом посприяла апостолам у їхній місії розповсюдження християнства. Ці та деякі інші фактори дають підстави для висновку, що Римська імперія була зручним політичним та соціально-економічним середовищем для розповсюдження християнства.    Духовні джерела. Але яким би великим не був внесок Риму, незрівнянно важливішою стала праця грецьких мислителів. Якщо в Римі створювалася політична атмосфера для поширення християнства, то в Афінах розвивалася філософська душа.    Старогрецька філософія підготувала прихід християнства шляхом критики старих вірувань. Мислителі Еллади допомогли вкоріненню нової релігії й тим, що зосереджували увагу людей на реальності, яка переважала той тимчасовий і відносний світ, у якому вони жили. Так, філософи Сократ і Платон у V—IV ст. до н. е. вчили, що мінливий світ, який ми відчуваємо, є лише тінню істинного світу, в якому існують вічні вищі духовні ідеали — добро, краса й істина. Християнство запропонувало тим, хто приймав філософію Сократа і Платона, історичне відкриття про добро, красу і істину в особі Боголюдини — Христа. Греки дотримувалися погляду, що душа безсмертна, проте ще не вірили у фізичне воскресіння тіла. Християнство ж вказало індивіду на можливість установлення особистих стосунків із Богом і втамувало ту духовну спрагу, яку викликала грецька культура у багатьох людських серцях.    Єдиній для всіх релігій необхідна була і єдина мова. Нею стала грецька. На час становлення Римської імперії більшість освічених римлян знали грецьку і латинську мови. Приблизно так, як англійська мова є універсальною мовою сучасності, а латинська була мовою освічених верств Середньовіччя, грецька відігравала роль універсального засобу спілкування античності. З одного боку, антична філософія прискорювала пришестя християнства, руйнуючи старі політеїстичні вірування і показуючи нездатність людської свідомості збагнути Бога. З іншого боку, язичницькі релігії привчили до думки про гріх і прощення його. Тому, коли з´явилося християнство, громадяни Римської імперії були готові прийняти його як свою релігію.    Поряд із римлянами і греками свій внесок у «повноту часу» зробили іудеї, які, на відміну від греків, не шукали Бога засобами мислення. Вони визнавали його існування, з готовністю поклонялися йому і приймали його як належне. Цьому сприяв той факт, що Бог відкрився їм через Авраама та інших їхніх вождів. Тому Єрусалим став символом релігійної підготовки для появи християнства.    Іудаїзм вважається предтечею християнства ще й завдяки утвердженню духовного монотеїзму. Іудеї запропонували світу надію на прихід Месії, який принесе праведність, та найчистішу на той час систему моралі. Високі вимоги Десяти заповідей (Декалогу) виділяли іудаїзм серед інших сучасних йому панівних моральних норм. Адже для іудеїв гріх був не зовнішнім недоліком поведінки, як для греків і римлян, а відхиленням, яке виявлялося насамперед у внутрішній розбещеності, а вже потім — у поведінці. Цей моральний підхід Старого Завіту сприяв появі вчення про гріх і його прощення, яке правильно відображало проблему гріха. Іудаїзм при цьому стверджував, що спасіння можливе тільки від Бога, його неможливо знайти у раціоналістичних філософських системах або язичницьких релігіях.    Найголовніша заслуга іудеїв полягає у тому, що саме вони дали новій релігії її основу — Старий Завіт (Біблію). Навіть поверхове ознайомлення з Новим Завітом підтверджує, наскільки глибоко Христос і апостоли шанували Старий Завіт як відкриття Бога людству. Чимало язичників також читали його і були знайомі з основами іудейського віросповідання. Поява синагог, які стали органічною частиною іудейського життя і принесли багато користі у період виникнення, розвитку і проповіді християнства, також має непересічне значення.    Ще одна немаловажна деталь: Палестина — місце народження нової релігії — була розміщена у стратегічно зручному місці, на перетині шляхів трьох частин світу — Азії, Африки і Європи. Значна кількість воєн давньої історії велася за право володіти саме цим районом. Отже, грецька і римська культура, а також іудаїзм стали благодатним підґрунтям для зародження і поширення християнства. Тому християнство з´явилося у сприятливому місці і у сприятливий час.

Ісус Христос –центральна постать християнства

Ісус Христос — Боголюдина. Центральною постаттю християнства є Ісус Христос (гр. Христос — месія, рятівник), історичність існування якого сучасні дослідження не заперечують. Згідно з християнським ученням Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця заради спасіння людства зійшов із небес на землю, олюднився через народження його Дівою Марією, ставши Боголюдиною, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв мученицьку смерть (через розп´яття) з метою спокутування вродженого гріха та гріхів людства. На третій день після поховання Христос воскрес, а потім вознісся на небо і як невід´ємна іпостась Святої Трійці зайняв місце справа від Отця. Християни вірять, що Ісус Христос прийде вдруге і почне судити всіх живих і мертвих за заслугами, після чого настане царство Боже.    Тож Ісус для християн не просто достовірна історична особа, що народилася у Віфлеємі (місто у давній Іудеї, нині м. Бейт-Лахм) у 4 р. до н. е. Він Боголюдина, місія якої — вказати шлях до Бога. Ісус описав цей шлях трьома словами: «Бог є любов». Так він вказав людям їх призначення, навчивши їх користуватися своєю свободою. Надзвичайно дохідливою мовою, в очевидно буденних ситуаціях Ісус показував, як виявляти любов. Своєю поведінкою він не стільки заперечив канони іудаїзму, скільки піднявся «над ними. Замість закону розплати «око за око, зуб за зуб» він запропонував прощення у формі іншого закону — «коли тебе вдарять по правій щоці, підстав ліву».    Християнська любов — беззастережне прийняття того, кого любиш, і самовідданість щодо нього аж до самозречення.    Ісус не вимагав жодних ритуалів чи форм літургії, не будував храмів. Він обмежувався лише Господньою молитвою, зміст якої вміщує в собі все, що можна сказати про стосунки з Богом.    Господня молитва («Отче наш»)    Отче наш (усі люди — брати і діти Божі), що ecu на небесах (тобто його не треба шукати вякійсь надлюдині). Нехай святиться Ім´я Твоє (Бог інший за своєю природою, і люди повинні це визнати), нехай прийде Царство Твоє (люди бажають повного тріумфу Господа), нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі (люди повинні зробити свій внесок у справу Бога, слідуючи його волі). Хліба нашого насущного дай нам сьогодні (незважаючи на науку, усі все одно залежать від Бога). І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим (ставлення індивіда до інших може вплинути на ставлення до нього Бога). І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого (людська свобода мусить бути скерована Богом).    Усього десять фраз. Але вони ліпше будь-яких інших аргументів переконують, за яких умов, за яких дій людина може досягти Божої благодаті. Особа Ісуса Христа — істинного Бога й істинної людини — поєднує всіх християн. В основі їхнього віровчення — його слова, що закарбовані в Біблії, а в основі культу — святкування протягом року основних подій його життя.    Місія Ісуса. Ісус розпочав публічне служіння на своїй батьківщині — у Галілеї. Він проповідував радісну звістку про прихід царства Божого: «...Настав час і наблизилось Царство Боже: покайтесь і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:15). Іудеї вірили, що в кінці часів Бог втрутиться у земну історію і, здійснивши Страшний суд, установить своє царство на землі — царство миру і гармонії, правити яким буде Месія — цар, Божий помазаник. Ісус учив, що цей час уже настав: здійснювані ним чудеса зцілення та оживлення мертвих покликані були свідчити про присутність Духа Божого. Звертаючись до учнів, Ісус пояснював, що він є не могутній і славний земний цар і вождь, якого вони очікували, а той, кому належить перенести багато страждань. Ісус ототожнював себе із сином людським, виконуючи останній Божий суд над людством. Він підкреслював, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох» (Мк. 10:45).    Ісус утверджував перевагу справжньої щирості і милосердя над буквальним, але формальним, виконанням вимог закону Мойсеевого. Із багатьох його суджень і притч логічно випливає висновок: убогий, який щиро вірує, є ближчим Богу, ніж фальшивий самовпевнений святоша, що посідає високий щабель у релігійній ієрархії. На Таємній вечері (вечері Господній; в іудейське свято Песах) Ісус оголосив учням, що попередній завіт з іудеями завершився і що Бог уклав новий завіт, викарбований кров´ю його жертви на Голгофському хресті. Християни вірять, що через смерть і воскресіння Ісуса Христа смерть і зло на землі назавжди переможено. Він сам є втіленим словом Божим, завершальним відкриттям Божим, співвічним Богу-Отцю, істинним Богом та істинною Людиною.    Ісус прагнув, аби люди зрозуміли, що царство Боже сходить із небес на землю за допомогою тих справ, які він здійснює, і тієї доброї новини про спасіння, яку він проповідує.    Царство Боже — шлях до спасіння. Яким же є те царство, про яке говорив Ісус Христос? У першу чергу це луховний світ, та реальність, де виконується воля Бога і в яку людей запрошують увійти. Царство не обмежується одним невеликим народом чи географічною областю, воно включає в себе все. Бог здійснює свою верховну владу скрізь. Проте Ісус проповідував щось більше, ніж всеохватне управління світом. Він проповідував царство як світ, у якому виконується воля Бога щодо спасіння. У цьому розумінні царство Боже є нічим іншим, як вічним спасінням. Перебувати в царстві означає бути спасенним; відмовитись увійти в царство — означає загинути.    Ще один важливий аспект проголошеного Ісусом царства полягає в тому, що воно водночас є реальністю теперішнього і майбутнього. В іудейській теології мова йшла про те, що таке царство має настати в кінці цього гріховного світу. Для Ісуса ж воно — одночасно і є, і буде. Люди можуть уже зараз приєднатися до вічного Божого спасіння і почати радіти його благословенню, живучи в цьому грішному світі. Таким чином царство Боже постає як реальність теперішнього. Водночас, коли цей світ завершить своє буття, царство залишиться і в майбутньому. Проблема історичності Христа

Ортодоксально-теологическая точка зрения предполагает безоговорочное принятие на веру чудесной биографии «богочеловека» Иисуса Христа. В светской научной литературе к этому вопросу сложились два основных подхода: мифологический и исторический. Сторонники «мифологической» школы рассматривают Христа как вымышленный персонаж. Появление легенды о Христе они объясняют влиянием популярных на Востоке представлений об умирающем и воскресающем боге (А. Робертсон) либо выводят из мифа, интерпретирующего ритуальное убиение племенного вождя или его сына (Дж. Фрэзер) и т.д. Большинство отечественных ученых советского периода, в силу своей идеологической зашоренности, придерживались позиций «мифологической» школы.

«Историческая» школа признает, что в основе образа Иисуса лежит реально существовавшая личность. Анализ евангельских текстов был начат учеником Гегеля, лютеранским пастором Б. Бауэром — создателем Тюбингенской школы научной библеистики. Последователь Бауэра, известный французский писатель Ж.-Э. Ренан , изложил этот подход в самом известном художественном произведении о Христе — «Жизнь Иисуса».[5] В отечественной научной литературе советского периода реальность Христа признавали А.Ф. Лосев, С.С. Аверинцев, И.С. Свенцицкая и некоторые другие. Торжество исторического направления в современной российской научной литературе объясняется не только отказом государства от атеистической политики. Серьезным аргументом в пользу существования Христа являются недавно обнаруженные рукописи средневекового арабоязычного автора Агапия, где приводится обширная цитата об Иисусе как о реальном человеке из сочинения римско-иудейского автора I в. Иосифа Флавия. Тем самым подтверждаются сообщения других античных писателей — Тацита и Светония.

Едва ли целесообразно здесь излагать в деталях широко известное новозаветное предание об Иисусе Христе. В первой половине I в. странствующий проповедник из галилейского (на севере Палестины) городка Назарет выступил с призывами к духовному очищению и раскаянию перед скорым наступлением Божьего суда. Он обращался к самым широким в этническом и социальном отношении слоям населения. В отличие от эссеев, с которыми он имел много общего, Христос не стремился к созданию строгой организации. Ученики почитали его как мессию, что, по-видимому, и явилось главным основанием для осуждения Иисуса, поскольку в глазах иудеев мессия должен был стать царем Израиля. Выросшее главным образом на почве иудаизма, учение Христа испытало влияние и других древневосточных религий, а также античной философии (неоплатоническое учение о Логосе и стоическая этика).

2. Святе писання християнства : структура, зміст, історія створення

Святе Письмо є найважливішою книгою кожного християнина. Сам Творець промовляє через неї. Біблія здатна змінювати дійсність і впливати на людей. Слова цієї книги не є мертвими, але навпаки – вони є діяльними і животворними. Як гострий двосічний меч, вони глибоко входять в душу людини.Священні Книги допомагають нам осягнути спасіння. Вони дають мудрість, яка вказує шлях до неба.Святе Писання є одним з ефективних засобів, щоби досягнути досконалість, воно «корисне, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» . Слова: «Досліджуйте Писання», сказані Господом, кожний християнин повинен відносити до себе. Щоби отримати велику користь для наших душ, Слово Христове має перебувати у нас щедро . Деякі християни, забувши слова Ісуса, процитовані з Второзаконня 8: «Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» , мають контакт зі Святим Писанням, тільки коли слухають недільні читання Літургії. Мало хто читає ціле Святе Писання від початку до кінця. Особливо небагато уваги віддають книгам Старого Завіту, вважаючи їх незрозумілими, забуваючи, що «все Писання − натхненне Богом». Слід пам’ятати, що кожна книга є важливою і чогось нас вчить, наставляє, щось об’являє, «бо все, що було написане давніше, написане нам на науку, щоб ми мали надію через терпеливість й утіху Писань» . Святі Отці були в цьому особливо переконані. Вони захоплювалися Божим Словом і вникали в його глибину, яка є безконечною, як безконечним є сам Бог. Їхні слова про значення Святого Писання в житті християнина, що базуються на власному досвіді духовного життя, були надзвичайно переконливі.Святе Письмо – дар Божий людині

На думку християнських авторів Східної Церкви, Святе Писання так само, як і воплочення Ісуса Христа, є заради людини – того об’єкта, на який скерована вся Божа доброта. Великий олександрійський богослов Оріген навіть вважав, що Біблія разом із воплоченням Сина Божого і Церквою виразно свідчать про присутність Божественного Логосу в історії людства. В четвертій главі відомого твору "Про начала" він каже, що Господь Бог дав людям Священне Писання, щоб привести їх до спасіння: «Святе Письмо Божа щедрість дарувала для спасіння людей». Глибоко в цьому переконаний був також великий богослов св. Григорій Ниський. В своєму творі Проти Євномія він писав: «Ми знаємо, що Святе Письмо надихнув Святий Дух, що Він його написав, але знаємо й те, що Святе Письмо існує задля людей». Біблія – це звернення, написане Господом із вічності до людей, послання Творця, яке він подарував своїм створінням. Для східних Отців Церкви Священне Писання не було другорядною книгою, відірваною від життя і далекою від людини, але чимось дуже вагомим і живим, дарованим спеціально для людини. Святе Письмо не є лише літературною пам’яткою, яка розповідає про певні Божі діяння. Біблія – це безпосередній прихід живого Бога до нас, його входження в наше життя.