3.2. Екологічна безпека

Проблеми охорони довкілля, техногенної та екологічної безпеки зачіпають життєво важливі інтереси кожної людини, суспільства і держави в цілому.

У більшості промислових міст забруднення атмосферного повітря перевищує гранично допустимі концентрації з диоксиду азоту, оксиду вуглецю, диоксиду сірки. Найбільш негативного впливу зазнають міста Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Маріуполь, Донецьк, Дебальцеве, Макіївка, Бурштин, Запоріжжя, Луганськ.

Екологічний рейтинг країн. Учені вперше визначили Індекс екологічних досягнень країн світу. Дослідники Йєльського та Колумбійського університетів (США) віддали перше місце Новій Зеландії. Саме ця країна найбільш ефективно вирішує проблеми екології. Україна посіла 51 місце серед 133 країн.

Оцінки України:

- екологічне здоров’я – 93,8;

- природні ресурси^* – 77,8;

- якість води – 65,2;

- якість повітря – 56,6;

- біологічне різноманіття – 40,0;

- енергозбереження – 3,7.

Найчистіші країни:

1. Нова Зеландія – 88,0.

2. Швеція – 87,8.

3. Фінляндія – 87,0.

4. Чехія – 86,0.

5. Великобританія – 85,6.

Найзабрудненіші країни:

1. Нігер – 25,7.

2. Чад – 30,5.

3. Мавританія – 32,0.

4. Малі – 33,9.

5. Ефіопія – 36,7.

Примітка. Екологія країн оцінювалась за 100-бальною шкалою, в якій 100 – найвища оцінка, а 0 – найнижча. До уваги бралися якість води, повітря, рівень забруднення навколишнього середовища, збереження природних ресурсів.

Забруднення води.

Загрозою для усього людства вважається виснаження і погіршення якості водних ресурсів – джерела питної води і основи життєдіяльності на планеті. У найближчі десятиліття половина населення Землі буде потерпати від нестачі води. Для України цей час може настати значно раніше, а для жителів 1 228 міст, населених пунктів України, які користуються привізною водою, він уже настав. На сьогодні в Україні практично жодну поверхневу водойму за ступенем забруднення води, екологічним станом та основними санітарно-хімічними та мікробіологічними показниками не можна віднести до водойм першої категорії, з яких можна приготувати чисту питну воду.

Загострюється проблема забруднення підземних вод через бактеріальне і хімічне забруднення ґрунтових вод, у 50% сільських колодязів вода не відповідає санітарним нормам.

Протягом останніх десятиліть загострилися проблеми підтоплення, що загрожує безпеці проживання населення, знижує сейсмічну стійкість територій, зумовлює неефективне сільське господарство. Щорічні економічні збитки від підтоплень тільки міських територій оцінюються в 2,2 млрд грн.

Водні відносини в Україні регулюються Водним кодексом, законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про питну воду та питне водопостачання», «Про меліорацію земель» та іншими актами законодавства.

Проблеми водопостачання. Осушенням боліт вітчизняна меліорація тривалий час пишалася як одним з найвидатніших своїх «подвигів». Аж поки обміління річок, збіднення тваринного й рослинного світу, суховії на Поліссі не примусили поглянути на проблему з іншого боку.

Стосунки між людиною і болотами спредвіку були складними. У Карелії, Білорусії, у нас – на Поліссі, особливо Західному, – доводилося буквально відвойовувати в боліт місця для поселень, під орні землі, гатити шляхи. Недаремно в народних казках болота заселялися нечистою силою.

У першій половині XX століття в нашій країні ще бракувало технічного оснащення для освоєння боліт. У цей період інтенсивно розорювали степи, вирубували ліси. За ними настала черга й боліт.

Тепер ми часто з гіркотою згадуємо про часи інтенсивного «підкорення природи», якому не передувало вивчення екології природних комплексів, прогнозування наслідків господарського втручання. Цей період болюче зачепив екосистеми боліт. Великим виграшем здавалося тоді використання площ, зайнятих болотами, під сільськогосподарські угіддя. У їх освоєнні вбачали підвищення продуктивності тваринництва, зростання добробуту поліських сіл. Неконтрольоване осушування боліт призвело до того, що в багатьох регіонах осушено їх більше ніж половину. Українське Полісся, наприклад, до 1983 року вже втратило близько 550 тисяч гектарів боліт – це 50–55% їх загальної площі в цьому регіоні.

Двадцятирічний період інтенсивного осушування нагромадив чимало тривожної інформації: порушено водність річок, особливо малих, змінено режим і санітарний стан річкового стоку. Через осушення торфовищ сумарне винесення мінеральних солей у водоприймальну водойму зріс у півтора-два і більше разів. Посилилися ерозійні процеси, замулюються малі річки та озера. Значно збідніли природні ресурси боліт: у першу чергу зменшилися запаси ягідних та лікарських рослин. У науковій літературі знаходимо економічні розрахунки порівняльної вартості продукції ягід на болотах та вирощеного на осушених ділянках лісу – перший показник перевищує другий у три-десять разів. Адже через п’ять-шість років, а подекуди й раніше, урожай журавлини зменшиться в середньому вдесятеро.

Невтішні статистичні дані переконують – економічна ефективність осушених боліт дуже низька. Та все ж таки найбільше занепокоєння викликають згубні екологічні наслідки.

Ми втрачаємо болота не лише як природні утворення в цілому, а й найважливіший їх компонент – торф’яний шар. Він швидко «спрацьовується» (зменшується, розкладаючись), особливо в південному напрямку: так, в Естонії становить у середньому два сантиметри на ріллі та один – на лучних угіддях на рік, а в Білоруському Поліссі коливається від одного до 12 і в середньому становить два-три сантиметри щороку. Тут слід згадати про те, що торф, цей унікальний природний продукт, формується тисячоліттями – за рік у середньому його приріст дорівнює лише одному міліметру.

У болотах зосереджені значні запаси прісної води – близько трьох тисяч кубічних кілометрів по всій країні.

Складним є шлях води через болото. Ґрунтові, повеневі води в основному проходять через низовинне болото транзитом, віддаючи йому лише невелику свою частку, щоб поповнити втрати через випаровування. Такі болота в основному поповнюють водою річки, перерозподіляючи загальний стік. Цей процес людина достатньою мірою ще не вивчила. Але вже втрутилася в нього на більшій частині території нашої держави. Приміром, специфічним є водний баланс верхових боліт, укритих так званим «білим мохом» – сфагнумом, які у нас є на Поліссі.

Сфагновий мох та малорозкладений горішній торф – справжні акумулятори вологи – утримують стільки води, що її кількість у 15–20 разів перевищує масу сухої речовини торфу. Таке торфовище, власне кажучи, являє собою водойму, у якій плаває торф’яна маса. Саме ці болота акумулюють малорухомий запас води, який оновлюється лише частково. Ці природні колектори справляють відчутний вплив на водний баланс та клімат прилеглих територій.

Господарське освоєння болота пов’язане з його попереднім осушенням, за яким тягнеться цілий ланцюг морфологічних та функціональних змін. Урешті-решт, екосистема перетворюється на якісно нову – лучно-болотну, лучну або лісо-болотну, позбавлену стабільності, притаманну природним екосистемам.

На жаль, як і в багатьох інших випадках, ми лише на гіркому досвіді переконалися в екологічній важливості боліт, у необхідності їх збереження, причому не лише для потреб сьогодення. Вони, попри всю свою «незручність», потрібні людині.

Ми мало замислюємося над тим, що для республіки ці проблеми є аж надто актуальними, позаяк північні наші болота знаходяться на південній межі їх загального поширення, отже, їх флора і фауна здебільшого унікальні. Певною мірою територія України – свого роду екотон – перехідна смуга, де відбувається зміна боліт, притаманних лісовій зоні, на обводнені болота приморських плавнів. І вона не дуже заболочена – співвідношення площі боліт до загальної площі території не досягає і 2%. І, незважаючи на це, близько 60% їх уже осушено.

Водопостачання. Перше штучне море єгиптяни викопали п’ять тисяч років тому. Це велике мистецтво. Недарма Геродот знамените водосховище Мерне зарахував до чудес світу. Але природні умови того ж Єгипту і України різні. Крім того, водосховище жарких країн мали єдине призначення – служили джерелом зрошення. А на дніпровські було покладено цілий комплекс функцій. У тридцяті-шістдесяті роки значну частину електроенергії, споживаною республікою, виробляли дніпровські ГЕС. Значно зросло, стало дешевшим і судноплавство. Головним чином заради цього і будували водосховища. Але згодом вони почали виконувати й інші функції: постачати містам і промисловим підприємствам воду, зрошувати землі. ;

Штучні моря такого типу, як наші, тоді у світі лише починали споруджувати, і ми змушені були вчитися переважно на власних помилках.

Дніпровські водосховища знищили сотні тисяч гектарів угідь, які були основою традиційного кормовиробництва, тисячі сіл, пам’яток історії та культури. Втрачено унікальні історичні ландшафти, триває ерозія берегів. Залишається низькою якість води, адже у водойми потрапляє більшість побутових, промислових і сільськогосподарських стоків. Зростає кількість мілководних ділянок, які є розсадниками численних паразитів рибного господарства. Отруєння рибою перестали бути винятковими, так само, як і захворювання після купання у водоймах. Безумовно, потрібні негайні й рішучі заходи для оздоровлення Дніпра.

Для оздоровлення, приміром, річок Темзи (Англія), Потомак (США), Цюріхського озера (Швейцарія) не робили нічого надзвичайного: припиняли скидання туди стічних вод або значно поліпшували їх очищення, вдавалися до штучної аерації, споруджували буферні водойми, які не випускають стічні води в основне водосховище, вилучали звідти поверхневі накопичення побутового бруду, мулових донних відкладів.

Споживання води на планеті за останні сто років зросло у п’ятнадцять разів. Більшість західних країн запровадили комбіноване водопостачання: питна вода надходить у будинок окремо від технічної. У квартирах встановлено лічильники. Вони рахують кожну краплю витраченої води, за яку треба платити. Про те, що сантехніка там ідеальна, годі й казати. А результат такий: житель Токіо за добу витрачає в десятки разів менше води, ніж киянин чи дніпропетровець.

Німці резервуари для питної води споруджують у горах. Не тільки не застосовують там хімічні засоби, але й туристів туди не пускають. Ми ж спочатку погано очищену воду зливаємо у Дніпро, а потім звідти ж беремо її для пиття. І тоді доводиться застосовувати різні способи очищення води: освітлення (видалення завислих речовин); знебарвлення (усунення гумінованих та інших кольорових речовин); знезараження (знищення бактерій); знесолення (видалення розчинених солей); знезалізнення (видалення солей заліза); дезодорацію (усунення різних запахів і присмаків); зм’якшення (видалення солей кальцію і магнію).

Залишає бажати кращого і стан наших водопровідних мереж. Якщо у несправні труби, по яких тече вже очищена вода, потрапляють каналізаційні стоки, наслідки цього відомі. В Україні близько 60% водопровідних мереж вимагають заміни, як і 50% очисних споруд, які були збудовані, ще потребують реконструкції. Джерельна і кринична вода – також не є ідеальними. Вода з джерел практично непридатна для пиття: у ній підвищений вміст важких металів, нітратів та інших токсичних і хвороботворних агентів.

Виснаження та забруднення земельних ресурсів.

За даними С. Злупка, Україна протягом останнього тисячоліття приваблювала чужинців своїми земельними багатствами, і це мало своє економічне виправдання. Адже на початку XX ст. посівні площі зернових України становили 27,1% посівних площ Російської імперії, а збір зернових – 31,8%, посіви пшениці – 43,7%, ячменю – 51,4%. Частка України (дев’яти губерній) в експорті п’яти зернових культур (жито, пшениця, ячмінь, овес, кукурудза) напередодні першої світової війни становила 75% експорту Російської імперії, або 21% світового експорту названих культур.

Протягом 1950–1990 рр. площа сільськогосподарських угідь в Україні зменшилася на 3 млн га, у тому числі й орних земель – на 1,5 млн га. Унаслідок зростання населення землезабезпеченність знизилася за вказаний період з 1,4 до 0,8 га (орними землями – з 1 до 0,6 га). Щороку з полів зноситься близько 600 млн тонн ґрунту, 45 млн тонн гумусу. Тепер в Україні налічується 12 млн га землі, пошкоджених водною ерозією і 19,2 млн га – вітровою. Вміст гумусу в ґрунтах за останні півстоліття зменшився в три рази. В Україні високий рівень сільськогосподарської освоєності землі (69,4%), у Франції цей показник становить 41,5%, а в США – менше 26,5%.

Якщо впливати на будь-яку систему, не враховуючи її внутрішніх механізмів, то можна отримати результати, прямо протилежні тим, які ставилися за мету. Наприклад, зрошуючи українські чорноземи, ми поступово перетворюємо нашу республіку на пустелю. Про те, як і чому гинуть ці чи не найбагатші у світі ґрунти, пояснив доктор біологічних наук, професор Анатолій Павлович Травлєєв.

Але чорнозем цікавий тим, що надмірне зволоження для нього ще згубніше. Особливо не дощовою – практично дистильованою вологою, яка не містить солей, – а водою з річки або озера.

Українські чорноземи містять потужні коагулятори – кальцій та магній. Тому колоїди склеюються настільки міцно, незворотньо, що вода не здатна їх розчинити. А от північні ґрунти містять багато водню. Цей одновалентний катіон витісняє кальцій і магній з хімічних сполук. Тому елементи, не скоагульовані в колоїди, вимиваються. Приміром, закисне залізо – у верхніх шарах його немає, а на глибині 3–5 метрів – цілі поклади.

Тепер уявіть, що ми зрошуємо чорнозем розчином натрієвих і калієвих солей – а ним фактично і є річкова й озерна вода. Відбувається те саме, що, приміром, з брудним волоссям, коли ми його намилюємо. З бруду, який міцно приліпився грудочками до волосин завдяки здатності кальцію склеювати пил, цей елемент витісняється натрієм – його містить мило. Грудочки розпадаються і вимиваються водою.

Так само натрій і калій, що надійшли із соленою водою, витісняють кальцій та магній із колоїдів чорнозему, через що останні розпадаються. Чорнозем втрачає структуру і у зволоженому вигляді скидається на глей, а висихаючи, перетворюється на монолітну масу на зразок бетону. Ми проводили експеримент: такий сухий ґрунт витримує тиск 100–120 кг/см². Зрозуміло, пробити цей моноліт коріння рослин не в змозі. До того ж углиб його не надходить повітря.

Але це вже останній етап. Засолення чорнозему відбувається поступово, і, як не дивно, негативну роль у цьому процесі може відіграти й дистильована дощова вода. Справа в тому, що під чорноземами, як правило, лежать горизонти, насичені солями. Тому, коли чорнозем перезволожений, ґрунтова вода піднімається капілярами вгору, несучи з собою солі. На поверхні вона випаровується, а солі – залишаються. Йде поступове перекачування солей з нижніх горизонтів у горішні.

І якщо чорнозем засолюється, то він перестає бути самим собою. Це не живий ґрунт, а його труп. І як не можна повернути до життя небіжчика, так не можна відродити пересолені чорноземи. Можна внести гіпс, тобто СаСО₄, щоб витіснити натрій з колоїдів. Але це не поновить зруйнованої структури. З пухкого чорнозему він перетворився на щільну масу на зразок глини.

Чому виникла потреба зрошувати ґрунти? Як свідчать історичні хроніки, за вісімсот років з X по XVIII століття трапилося лише 40 посух, тобто в середньому не частіше, ніж одна на 20 років. Минулого століття їх було вже десять. У нинішньому вони повторюються через кожні три-чотири роки. Як же ми дійшли до такого життя?

Поки зона середньої смуги являла собою лісостеп, річна кількість опадів була більшою. Ліси регулювали баланс водообміну, нагромаджуючи вологу взимку й поступово віддаючи її в атмосферу влітку. Крім того, степи мали густий травостій. Він разом із дереном також утримував вологу і не давав вивітрювати ґрунт.

Коли ж ліси повирубували, а степи розорали – нині оранка становить у багатьох місцях до 90% загальної площі – клімат став посушливим. Угіддя почали зрошувати водою з річок, озер та штучних водосховищ.

Але давайте повернемося на Україну, де справи загалом не кращі. Промовистою деталлю, яка свідчить про споживацьке, хижацьке ставлення до землі є те, що колгоспні агрономи дуже часто не знають мінералізації води, якою зрошуються лани їхніх господарств. Взяти хоча б річку Самару – її вода містить три грами солей на літр. У кубометрі – це вже три кілограми. 100 міліметрів вологи на гектар – це 1000 кубометрів води, які несуть у собі три тонни солей. Яких солей? Натрієвих і калієвих. Ну, а які хімічні реакції вони запускають у чорноземі, вже говорилося.

У малих річках узагалі вода більш мінералізована, ніж у великих. Не прісна вода й у наших зрошувальних каналах, причому подеколи її мінералізація зростає під час проходження іригаційною системою. Наприклад, у Дніпрі вода містить солей 0,5–0,8 г на літр, а коли вона доходить до Донецька каналом Дніпро-Донбас, то її мінералізація зростає до 1,8 г/л. Підрахуйте, скільки осідає у землі тонн солей, якщо у нас з одним поливанням виливається на гектар три тисячі кубометрів води! А поливання протягом місяця проводиться тричі!

Яскравий приклад того, до чого призводить така іригація, є інгулецька зрошувальна система в Миколаївській області. Вона настільки засолила чорнозем, що тепер на зрошуваних землях урожай кукурудзи менший, ніж на богарних. Аби врятувати становище, розпочали вторинну меліорацію. У величезних кількостях вносять гіпс (СаSО₄), щоб кальцій витіснив у колоїдах натрій. Останній, вийшовши зі складу колоїдів, утворює глауберову сіль (Nа₂SО₄), яку можна вимити з ґрунту у вигляді розчину. Для цього чорнозем щедро поливають, а щоб не сталося підтоплення розчином глауберової солі, збудували складну дренажну систему з горизонтальних і вертикальних труб на глибині п’ять-шість метрів.

Загалом, становище чорноземів не півдні країни є катастрофічним. Наприклад, в Одеській області, за даними відомого ґрунтознавця І.М. Гоголева, понад третина зрошуваних земель уже втрачена назавжди. Безумовно, можна провести ряд заходів, які зменшать засоленість, але колишньої родючості вже не повернути.

Не кращі справи на Дніпропетровщині. З 260 тисяч гектарів зрошуваних земель 60 – тобто майже чверть – вже занапастили.

У цілому ж по республіці цифра набагато більша – з двох мільйонів гектарів зрошуваних земель засолено приблизно 30%. Але й ті зрошувані ґрунти, які ще не засолені, теж збиткові – за підрахунками моїх колег зі зрошуваного клину нашої області протягом минулої п’ятирічки недоотримано приблизно по 1,5–1,6 центнера з кожного гектару. А тепер помножте цю цифру на площу зрошувальних земель по Україні!

Наші українські чорноземи, як уже говорилося, – структуровані. І, коли, приміром, по них проходить потужний комбайн, він утрамбовує ґрунт так, що припиняється нормальна циркуляція води й повітря.

А як же розв’язати кліматичну проблему, що постала внаслідок перетворення лісостепу й степу на оранку? Як це не дивно, рецепт розроблено ще 100 років тому. У 1891 році в чорноземній зоні країни трапилася засуха, яка охопила 20 губерній із загальним населенням 35 мільйонів чоловік. Було створено спеціальну експедицію, яку очолив відомий ґрунтознавець В.В. Докучаев (до речі, його докторська дисертація була присвячена вітчизняному чорнозему). За матеріалами досліджень він написав книгу «Наши степи раньше и теперь», де й виклав рекомендації щодо сільватного (від «сільва» – ліс) землеробства. Щоб зволожити клімат у південних степах, Докучаев запропонував створити систему лісосмуг.

Виявилося, що 200 гектарів поля, оточені лісосмугами, додатково накопичують у метровому шарі ґрунту 100–120 міліметрів продуктивної вологи. Мізерія порівняно з тим, що виливають на поля сучасні меліоратори. Але тут треба враховувати два моменти. Перший – це дистильована дощова вода. Другий – структурований ґрунт дуже добре утримує вологу, завдяки чому кожні 10 міліметрів такої вологи дають два центнери добавки до врожаю.

А як ставляться до ідей Докучаева за кордоном? Кожен американський або європейський фермер має під рукою його книги. Французька академія в 1983 році урочисто відсвяткувала 100-річчя з дня виходу у світ докторської дисертації Докучаева «Русский чернозем», розкішно перевидавши цю працю. Ідеї нашого вченого лягли в основу нового напряму у сільськогосподарській технології – органік фармінгу, тобто вирощування сільгоспрослин без хімікатів і за допомогою лісомеліорації.

Слід і нам повернутися до його ідей. Безумовно, перехід до сільватного землеробства не дасть миттєвого результату. Ефект нарощуватиметься поступово, оскільки відбуватимуться кліматичні зміни. Але з точки зору перспективи це виправдає себе. Урешті-решт, час уже зрозуміти, що природа – не вулична дівка й не переносить насильства над собою.

Причини утворення та стан зберігання відходів пестицидів в Україні. Основна кількість заборонених і непридатних до використання пестицидів накопичилася в Україні, інших країнах СНД, у державах Східної Європи наприкінці 70–80-х років XX ст., коли в сільському господарстві широко застосовувалися інтенсивні технології і рівень використання пестицидів становив 3–4 кг/га сільськогосподарських угідь. Більшість пестицидів, що тоді використовувалася, у подальшому потрапила до списку заборонених препаратів. Тому вироблені на власних хімічних заводах чи імпортовані препарати, які не можна було далі використовувати, почали складувати. Інша частина відходів пестицидів накопичилася через наявну в той час систему централізованого постачання, оскільки замовлення та закупівля пестицидів проводилися за єдиним планом постачання, і часто невикористані препарати зберігалися в господарствах тривалий час і втрачали свої властивості.

Як результат, заборонені та непридатні до використання пестициди складували у великих кількостях на централізованих складах державного об’єднання «Украгрохім» або в окремих сільських господарствах.

Через економічний спад рівень використання пестицидів значно зменшився і нині становить 0,7–1 кг/га сільськогосподарських угідь. У 1990-ті роки по кілька разів змінювалися власники складів зберігання відходів пестицидів, що призвело до втрати маркування та документації, несанкціонованого доступу до відходів пестицидів, а інколи й до їхнього незаконного використання. Під час тривалого зберігання пестицидів на окремих складах утворилися суміші невідомого складу і, очевидно, відбулися певні хімічні реакції. Низька якість контейнерів та пакувальних матеріалів спричинила їх руйнування і забруднення високотоксичними відходами територій навколо складів; крім того, з часом території поблизу сховищ почали забудовуватися, що обумовило додатковий ризик для здоров’я населення. Ситуація ускладнилася тим, що держава через розпад структури Держагрохімічної служби втратила контроль над режимом постачання імпортованих препаратів, і в країну на початку 1990-х років було додатково ввезено препарати, багато з яких виявилися забороненими, що знову-таки збільшило обсяги відходів пестицидів.

Заборонені та непридатні до використання пестициди являють собою окремий клас високотоксичних відходів, що становлять підвищену небезпеку для здоров’я людини та навколишнього природного середовища.

Ці відходи можна умовно поділити на три групи:

1) заборонені до використання;

2) непридатні до використання через закінчення термінів придатності та гарантійних умов зберігання або через зіпсованість унаслідок незадовільних умов транспортування та зберігання;

3) пестициди невідомого складу – не ідентифіковані через втрачені маркування та документацію або такі, для яких неможливо визначити первинний склад та призначення, хімічні сполуки та їх суміші.

Менеджмент відходів пестицидів і питання заборони використання окремих пестицидів регулюються низкою міжнародних конвенцій, угод та договорів, серед яких основними є:

- «Стокгольмська конвенція про стійкі органічні забруднювачі»;

- «Роттердамська конвенція про процедуру Попередньої обґрунтованої згоди відносно окремих небезпечних хімічних речовин та пестицидів у міжнародній торгівлі».

Стокгольмська конвенція. «Стокгольмська конвенція про стійкі органічні забруднювачі» (англ. – «Stockholm Conventiqn on Persistent Organic Pollutants») була прийнята у 2001 р. (Швеція). Згідно з процедурою набула чинності з 17.05.2004 р. На сьогодні її ратифікували 59 держав. Стійкими органічними забруднювачами (СОЗ) називаються сполуки, стійкі до розкладу, які мають здатність накопичуватися в навколишньому середовищі та біоакумулюватися через їжу. Ці речовини становлять постійний ризик для здоров’я людини і тварин та призводять до погіршення стану довкілля. При цьому вони значно посилюють вплив інших несприятливих чинників на стан здоров’я людей та тварин, збільшують ризик виникнення різних уроджених вад і зростання дитячої смертності. Токсичні хімікати викликають ракові захворювання, порушують нервову систему та послаблюють імунну. Негативним е факт концентрування СОЗ в організмі шляхом біоакумуляції – через нерозчинність у воді ці сполуки швидко адсорбуються в жирових тканинах, де їх концентрація іноді сягає значних величин. Риби, хижі птахи, ссавці та організм людини складають єдиний харчовий ланцюг, тому кількість адсорбованих в одному організмі СОЗ може бути катастрофічною. У випадку, коли люди чи тварини змінюють місце проживання, СОЗ мігрують разом з ними і можуть бути виявлені в організмах людей чи тварин за тисячі кілометрів від місцезнаходження первинного джерела забруднення. Наявність СОЗ зафіксована в місцевостях, де вони ніколи не випускалися промислово і не використовувалися на практиці.

Через значний негативний вплив СОЗ на глобальний стан довкілля постало питання про необхідність спільних дій міжнародної спільноти щодо заборони та зменшення використання СОЗ. Одним із результатів цих зусиль стало прийняття Конвенції про СОЗ, згідно з якою 12 найбільш токсичних хімікатів повинні бути вилучені із використання в усьому світі. При цьому маються на увазі пестициди, промислові хімічні речовини та продукти їх окислення, а саме: альдрин, гексахлорбензол, гептахлор, ДЦТ, дільдрин, ендрин, мірекс, поліхлоровані дифеніли (ПХД), поліхлоровані дибензо-п-діоксини (ПХДД), поліхлоровані дибензофурани (ПХДФ), токсафен, хлордан.

Заборона використання більшості із включених до списку сполук здійснюється відразу ж після набуття чинності Конвенції, за винятком ДЦТ, використання якого дозволено в країнах, що розвиваються, до тих пір, поки не буде знайдено рівноцінної за дією хімічної сполуки, не шкідливої для довкілля. Виняток для ДЦТ зроблено через широке застосування цієї речовини для боротьби з москітами; відомо, що боротьба з малярією, переносниками якої є москіти, – один з основних чинників збереження здоров’я населення в країнах, що розвиваються.

Інший важливий момент Конвенції стосується ПХД, які більше не виробляються промислово, проте сотні тисяч тонн їх і досі використовуються в електричних трансформаторах та іншому обладнанні. Згідно з положеннями Конвенції, використання ПХД в обладнанні дозволяється до 2025 р. із забезпеченням відповідних запобіжних заходів. До цього терміну ставиться завдання віднайти та впровадити іншу хімічну сполуку, що не містить ПХД.

Конвенція визначає контролюючі заходи на стадіях виробництва, імпорту, експорту, зберігання та використання СОЗ і передбачає використання ефективних технологій заміни існуючих СОЗ разом із прийняттям запобіжних заходів щодо неможливості використання нових СОЗ.

Упровадження Конвенції передбачає доповнення національних законодавств країн і створення Національних планів дій для її впровадження.

Роттердамська Конвенція. «Роттердамська конвенція про процедуру Попередньої обґрунтованої згоди відносно окремих небезпечних хімічних речовин та пестицидів у міжнародній торгівлі» (англ. – «Rotterdam Convention on the Prior Informed Concert procedure for certain hazardos chemicals and pestisides in international trade») була прийнята у вересні 1998 р. (Нідерланди). Згідно з процедурою вона набрала чинності з 24.02.2004 р. На сьогодні її ратифікували 50 держав.

Причиною прийняття Конвенції був той факт, що розвинуті країни продовжують поставляти заборонені у власних країнах хімічні речовини або речовини, використання яких має обмежений характер, у країни, що розвиваються.

На сьогодні у світі налічується близько 2 млн різних хімічних речовин, у тому числі пестицидів, а хімічна промисловість є другою після виробництва автомобілів за обсягами продажу, які сягають 1,6 трлн доларів США на рік; у тому числі міжнародна торгівля хімікатами оцінюється в 480 млрд доларів США. Тому нагальним слід вважати здійснення контролю за імпортом токсичних хімічних речовин у країни, що розвиваються, – це і є предметом регулювання Роттердамської Конвенції.

Виконання положень Конвенції впроваджується через процедуру попереднього поінформованого дозволу, яка передбачає спільну відповідальність експортерів та імпортерів небезпечних хімічних речовин, у тому числі пестицидів. За умовами Конвенції, країнам-імпортерам дозволяється самим визначати, які речовини вони вважають за доцільне імпортувати й надалі, а від імпорту яких мають право відмовитися через неможливість проведення ефективного та безпечного менеджменту при застосуванні. Конвенція передбачає, що країни-експортери повинні враховувати побажання країн-імпортерів, крім того, передбачено обов’язкове маркування хімічних речовин, що імпортуються, та забезпечення імпортерів інформацією про потенційний ризик небезпечних хімічних речовин для здоров’я людини і довкілля.

За Конвенцією, на сьогодні до списку небезпечних хімічних речовин, продаж яких у міжнародному масштабі заборонений або є суворо лімітованим, включено 27 хімічних речовин:

Де опинилися завезені з Угорщини кислі гудрони, довколо яких певний час у вітчизняних мас-медіа точилася гаряча дискусія? Нізащо не вгадаєте – цю отруту спокійнісінько викинули біля озера Глибоке в Новому Роздолі, що на Миколаївщині. Сімнадцять тонн шкідливих відходів лежать велетенським пластом завдовжки 300 і завширшки 5 метрів. Висота цієї купи хімічного сміття – 2–3 метри. Цьогорічні люті морози і паводкова весна зруйнували і розмочили поверхню гудронів – з таненням снігу і випаданням дощів вони з твердої маси перетворилися на рідке чорне болото, з якого в озеро тече смоляниста "ріка". Частина гудронів зберігалася в поліетиленових мішках – усі вони потріскали і порвалися.

На території Грибовицького (околиця Львова) сміттєзвалища, площа якого становить 33,3 гектара, складовано близько 9 млн тонн твердого сміття, у його шарі міститься 0,7 млрд м³ біогазу (переважно метану, який спричиняє парниковий ефект на планеті).

Є тут ставки загальною площею 2,3 гектара, де міститься 450 тисяч тонн кислих гудронів. Щодня на сміттєзвалищі розвантажуються 200 автомобілів, які привозять 500–600 тонн сміття.

Грибовицьке сміттєзвалище входить до переліку ста найбільш екологічно небезпечних об’єктів України.

Нагальною залишається проблема відходів. Законодавство про відходи складається із законів «Про відходи», «Про охорону навколишнього середовища», «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», «Про поводження з радіоактивними відходами», «Про приєднання до Базельської конвенції та контроль за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх знешкодженням».

Для запобігання накопичення токсичних відходів і обмеження їх впливу на навколишнє середовище та здоров’я людини 14 вересня 2000 р. Верховною Радою було прийнято Закон «Про загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами».

Головна мета сучасного етапу національної політики – суттєве покращання стану навколишнього середовища України в антропосфері, соціосфері, техносфері, біосфері, атмосфері, гідросфері, літосфері та інших компонентів, створення еколого-економічних передумов для сталого розвитку нашої держави.

Виділяється 8 пріоритетів:

1. забезпечення екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля;

2. мінімізація впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

3. поліпшення екологічного стану річок, зокрема, басейну Дніпра та якості питної води;

4. стабілізація і поліпшення екологічної ситуації в містах та промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

5. будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

6. запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів, поліпшення їх екологічного стану;

7. формування збалансованої системи природокористування;

8. збереження біологічної та ландшафтної різноманітності.

Стратегічними напрямами державної політики на найближчі роки є: безпека в антропосфері, екологізація усіх сфер життєдіяльності населення в контексті національної безпеки України, реалізація концепції екологічної освіти, упровадження системи професійної екологічної підготовки державних службовців і керівників та інше.

Безпека в соціосфері полягає в:

- удосконаленні законодавчої бази;

- гармонізації екологічного законодавства з європейським;

- підсиленні екологічної складової в загальному процесі переходу країни до сталого розвитку;

- недопущенні неконтрольованого ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів, генетично модифікованих продуктів та ін.

Безпека техносфери передбачає:

- вдосконалення та поширення інформації про стан об’єктів підвищеної небезпеки;

- запобігання виникненню надзвичайних ситуацій;

- підвищення ступеня захисту населення та інше.

Безпека атмосфери передбачає:

- пом’якшення впливу глобальних змін клімату, транскордонної міграції забруднень на стан повітряного басейну України;

- упровадження екологічно безпечних технологій;

- поліпшення екологічного стану повітря в містах і промислових центрах.

Безпека гідросфери полягає в:

- запровадженні інтегрованого управління водними ресурсами;

- прискоренні переходу до управління водокористуванням за басейним принципом;

- поліпшенні екологічного стану річок та підземних вод України, якості питної води.