2.3. Топологічні стихійні лиха

Повені і їх наслідки. Повені – не значне підтоплення місцевості в результаті підйому води в річці, озері або морі, викликане різноманітними причинами (значна кількість снігу, зливи та проливні дощі, урагани та вітри, руйнування дамб та інших гідротехнічних споруд).

Залежно від причин виникнення їх умовно можна розділити на три групи:

1. викликані великими зливами або інтенсивним таненням снігу, в результаті чого виникають паводкові води, різко зростає рівень води в річках, озерах. Особливо значні збитки народному господарству завдають повені з льодоходом. Льодохід, як правило, супроводжується заторами (загромадженням русла ріки льодом), які викликають, у свою чергу, додатковий підйом рівня води і затоплення нових територій. Крім цього, при прориві водою перешкод може утворитися стрімка хвиля, яка створює небезпеку раптового затоплення території, розташованої нижче за течією;

2. що виникають під дією нагінного вітру. Вони спостерігаються на морських узбережжях і в гирлах рік, які впадають у море. Нагінний вітер затримує воду в гирлі, в результаті чого підвищується рівень води в річці.

3. спричинені підводним землетрусом (рідше виверженням підводних чи острівних вулканів). У результаті підводних землетрусів виникають гігантські хвилі – цунамі. У відкритому морі цунамі, як правило, пологі і несуттєві. Однак з наближенням до берега їх крутизна швидко зростає і вони навалюються на узбережжя з величезною силою. Висота цунамі біля берега визначається підводним і береговим рельєфом. Біля похилих берегів їх висота, як правило, не перевищує 5–6 м, на дільницях берега з вузькими бухтами вона досягає 15–20 м.

Масштаби руйнувань, викликані повенями, залежать від рельєфу місцевості, пори року і погоди, ґрунту, ступеня забудови і міцності будівель, наявності в затоплених районах населення, стану гідротехнічних і меліоративних споруд, проведення профілактичних робіт і ряду інших факторів, з яких вирішальними є швидкість руху, глибина і структурний склад водяного потоку.

При повені вода за короткий термін заливає вулиці, підвальні приміщення, підмиває і руйнує будівлі, розмиває залізничні й автомобільні магістралі, викликає аварії на комунально-енергетичних об’єктах, покриває значні площі лісових і сільськогосподарських угідь, руйнує посіви, меліоративну сітку. Повені з давніх часів сприймалися людиною як найбільше стихійне лихо. Не випадково в релігіях багатьох народів воно виступає як «перст божий». Достатньо згадати хоча б біблійний «світовий потоп». Таке уявлення складалося під враженням дійсно жахливої картини, яка виникає в ряді випадків у районах повені. У травні 1970 р. у зв’язку з тривалими зливами і великим таненням снігу в передгір’ї Карпат рівень води в річках Дністер, Тиса, Прут та ін. піднявся на 3–5 м. Виникла повінь, яка охопила території Тернопільської, Житомирської, Львівської, Чернігівської, Закарпатської, Хмельницької, Івано-Франківської областей України і привела до великих матеріальних збитків. Було зруйновано ряд виробничих, культурно-побутових та житлових будівель, пошкоджені лінії електропередач, розмиті насипи залізничних магістралей, автомобільні шляхи, деякі гідротехнічні і меліоративні споруди, залиті водою десятки тисяч гектарів озимих посівів, силосні і сінажні ями, бурти з картоплею тощо.

Сильні повені на Закарпатті – це неоголошена війна природи з людьми, яким нікуди їхати зі своєї прадідівської землі. Не встигли закарпатці залікувати рани після найбільшого в XX сторіччі паводка восени 1998 року, матеріальна втрата від якого становила понад 500 млн грн і жертвами якого стало 17 осіб, як 4–15 березня 2001 р. знову повторилася екологічна катастрофа. Вона охопила майже всю рівнинну, найбільш заселену частину Закарпаття з найродючішими ґрунтами. За попередніми даними, було знищено 1 240 будинків, підтоплено 32 699, ушкоджено 28 ділянок залізничних шляхів і 14 ділянок автомагістралей. Знищено 3 і ушкоджено 5 великих мостів. Загинуло 9 осіб. У районах, постраждалих від наводка, виявлено 17,5 тис. хворих, серед яких 3 977 дітей.

Руйнівна сила паводків і супутніх явиш (зсувів, селевих потоків тощо) збільшується. Україна не хоче визнати, що основна причина паводків – вирубка лісів.

Лише з 1990 по 1996 роки на Закарпатті було вирубано близько 60 тис. га лісів, що складає 1/7 всього лісового фонду області. Цим було кардинально порушено водорегулюючу і ґрунтозахисну функцію лісу.

За даними ООН, за останні десять років у всьому світі від повеней постраждало більше, ніж 150 млн чоловік. У нашій країні повені займають перше місце в ряду відомих нам стихійних лих.

В Україні експлуатується 1087 водоймищ, загальним об’ємом понад 55 млрд м³, більш ніж 27 тисяч ставків, 7 великих каналів загальною довжиною майже 2000 км, 10 водоводів великого діаметра. Понад 20 тисяч водозабірних споруд забезпечують зрошення 2,5 млн гектарів сільгоспугідь, пробуравлено більш як 110 тисяч свердловин для питної води і обладнано понад 2 млн шахтних колодязів.

Гідротехнічні споруди спільного користування розташовані в складних гідротехнічних умовах, експлуатуються 30–40 років і потребують значних зусиль і коштів для утримання їх у відповідному технічному стані.

На території України в результаті руйнування гребель, дамб, водопропускних споруд на 12 гідровузлах та 16 водосховищах річок Дніпро, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець можливі виникнення катастрофічних затоплень, їх загальна площа може досягнути 8 294 м², до яких потрапляють 536 населених пунктів та 470 промислових об’єктів промислового призначення (зокрема і хімічні).

Характерним для катастрофічного затоплення є значна швидкість розповсюдження (3–25 км/г), висота (10–20 м) та ударна сила (5–10 т с/м²) хвилі прориву, а також швидкість затоплення всієї території.

Найбільш вірогідними зонами можливих повеней на території України є:

- у північних регіонах – басейни річок Прип’ять, Десна та їхніх приток. Площа повені лише в басейні р. Прип’ять може досягти 600–800 тис. га;

- у західних регіонах – басейни верхнього Дністра (площа може досягти 100–130 тис. га), річок Тиса, Прут, Західний Буг (площа можливих затоплень 20–25 тис. га) та їхніх приток;

- у східних регіонах – басейни р. Сіверський Донець з притоками, річок Псел, Ворскла, Сула та інших приток Дніпра;

- у південному і південно-західному регіонах – басейни приток нижнього Дунаю, р. Південний Буг та її приток.

На значній території України (Карпати, Крим) річки мають виражений паводковий режим стоку. В середньому за рік тут буває 6–7 повеней. Вони формуються в будь-який сезон року і часто мають катастрофічні наслідки, ведуть до масових руйнувань та загибелі людей.

Повені на гірських річках (Дністер, Тиса, Прут, річки Криму) формуються дуже швидко, від кількох годин до 2–3 діб, що ставить високі вимоги щодо оперативності прогнозування та оповіщення.

Високі повені більш властиві рікам Дніпро, Дністер, Дунай та Сіверський Донець. Вони супроводжуються затопленням значних територій і викликають необхідність часткової евакуації людей і тварин, завдають відчутних матеріальних збитків. Рівні води під час весняних повеней на рівнинних річках зростають повільніше, але й небезпека негативних наслідків зберігається довше. Слід пам’ятати, що у зоні затоплення можуть опинитись і хімічно небезпечні об’єкти, що створює додаткову небезпеку.

Все це дозволяє зробити висновок, що небезпека стихійного лиха не обмежується тільки дією природних сил, але таїть у собі також значний вторинний техногенний ризик.

Динамічні явища на поверхні Землі і безпека людини. Головними факторами, що формують рельєф земної поверхні, є зовнішні (екзогенні) та внутрішні (ендогенні) процеси, які діють у тісній взаємодії. Серед цих процесів є немало небезпечних і навіть катастрофічних.

До екзогенних процесів, які в основному зумовлені кліматичними умовами, належать вивітрювання, гравітація, робота льоду, вітру, поверхневих та підземних вод.

Процеси вивітрювання здебільшого відбуваються дуже повільно і з погляду їх динамічності не є небезпечними. Проте в певних природних умовах їх руйнівна сила набуває значної швидкості, особливо в районах з великим контрастом добових температур.

До гравітаційних процесів належать: селі, лавини, зсуви, осипи, обвали.

Сель. Процес виникнення і розвитку селів проходить три етапи: перший – накопичення в руслах селевих басейнів рихлого матеріалу за рахунок вивітрювання гірських порід та гірської ерозії; другий – переміщення рихлих гірських матеріалів по гірських руслах з підвищених ділянок у нижчі; третій – розосередження селевих виносів у гірських долинах.

Рух селів – це суцільний потік з каміння, бруду та води. Вони мають у своєму складі тверді матеріали (10–75% від всього об’єму) і рухаються зі швидкістю від 2 до 10 м/с. Об’єми селевого потоку можуть досягти сотень тисяч – мільйонів кубічних метрів, а розміри уламків – до 3–4 м в поперечнику і масою до 100–200 тонн. Передній фронт селевої хвилі створює «голову», висота якої може сягати 25 метрів.

Повторюваність селів у селенебезпечних районах різна. В районах з підвищеною кількістю снігу та злив вони можуть повторюватися декілька раз на рік, але частіше – один раз на 2–4 роки. Дуже великі виникають один раз на 10–12 років.

За складом розрізняють потоки грязьові – суміш води, невеликої кількості землі та дрібного каміння; грязьо-кам’яні – суміш води, гравію, гальки та невеликого каміння; водо-кам’яні – суміш води з камінням великого розміру.

За потужністю (об’ємом) вони можуть бути катастрофічні, потужні, середньої та малої потужності. Катастрофічні характеризуються виносом матеріалу понад 1 млн м³ і спостерігаються, як правило, на земній кулі один раз в 30–50 років. Потужні виносять матеріал об’ємом в 100 м³ і виникають рідко. При селях малої потужності виноситься матеріалу близько 10 тис. м³, і виникають такі селі щорічно, іноді по декілька разів на рік.

Найбільш поширені селеві процеси в гірських районах Карпат та Криму, на правому березі Дніпра. Наприклад, з періодичністю 11–12 років проходять селі в долинах ярів, що розташовані на Південному березі Криму. До катастрофічних належать селі з об’ємом виносу 10–100 тис, куб. м та періодичністю 1–5 років. Площа ураження селевими потоками становить від 3 до 25% території України. У Криму вони поширюються на 9% території, у Закарпатській області – на 40%, у Чернівецькій – 15%, в Івано-Франківській – 33%.

Основна небезпека селевих потоків та снігових лавин проявляється у вигляді безпосередньої ударної дії на людей та на перешкоди (споруди, будівлі, системи життєзабезпечення).

Фактори небезпеки селів та лавин:

• значна кількість травмувань і людських жертв;

• завалювання грязьо-кам’яною або сніговою масою та руйнування будинків і споруд, потенційно небезпечних об’єктів, доріг, мостів, інженерних споруд, систем життєзабезпечення;

• знищення лісових масивів та значні збитки сільському господарству.

Зсуви – це катастрофічні порушення рівноваги в заляганні гірських порід на схилах. Зсуви залежать від багатьох причин: геологічної будови (наявності шарів глин, по яких відбувається сковзання), гідрогеологічних умов (зволоження порід, що лежать вище водотривкого шару), порушення рівноваги схилу під дією ерозії або через необачне втручання людини (підрізання схилу дорогою тощо). Зсуви – небезпечне явище, що може істотно впливати на будівництво гребель, мостів, доріг, трубопроводів. Для запобігання їх виникненням треба насамперед припинити доступ води в шари порід, що лежать над водотривкими глинами. Для цього закладають водозбірні колодязі, дренажні галереї, напірні канави, штольні, що захищають від змочування глинистий шар порід, будують підпірні стінки тощо.

Зсуви властиві західним областям України, а також узбережжю Чорного та Азовського морів. Вони розвинуті на 50% освоєних схилових площ з основними здеформованими горизонтами від глин карбону до плейстоценових суглинків.

Зсуви – це зміщення вниз по укосу під дією сил тяжіння великих ґрунтових мас, що формують схили гір, річок, озерних та морських терас. Вони характерні для зон тектонічних порушень, високих терас, схилів ерозійних систем, рік та водосховищ.

Зсуви можуть бути викликані як природними, так і штучними (антропогенними) причинами. До природних належать: збільшення крутизни схилів, підмив їх основи морською чи річковою водою, сейсмічні поштовхи та інше. Штучними причинами є руйнування схилів дорожними канавами, надмірним виносом ґрунту, вирубкою лісів, неправильним вибором агротехніки для сільськогосподарських угідь на схилах та інше. Згідно з міжнародною статистикою, до 80% сучасних зсувів пов’язано з діяльністю людини (антропогенний фактор).

Зсуви формуються переважно на ділянках, зволожених водостійкими та водоносними породами ґрунтів, коли сила тяжіння накопичених на схилах продуктів руйнування гірських порід, переважно в умовах зволоження, перевищує силу зчеплення ґрунтів.

Виникають зсуви при крутизні схилу 10° і більше. На глиняних ґрунтах при надмірному зволоженні вони можуть виникати і при крутизні 5–7°.

За глибиною залягання зсуви бувають: поверхневі (1 м), мілкі (5 м), глибокі (до 20 м), дуже глибокі (понад 20 м), за типом матеріалу: кам’яні (граніт, гнейс) та ґрунтові (пісок, глина, гравій), а залежно від потужності, вони поділяються на: малі (до 10 тис. м³), великі (до 1 млн м³), дуже великі (понад 1 млн м³).

Зсуви можуть бути активними і неактивними. На активність впливає гірська порода схилу, що становить основу зсуву, а також наявність вологи. Швидкість руху зсуву становить від 0,06 м/рік до 3 м/с.

Площі зсувонебезпечних процесів за останні 30 років збільшились у 5 разів. Вони поширені майже на половині території України. Найбільшого поширення вони набули в Закарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Миколаївській, Одеській, Харківській областях та в Криму. Найчастіше трапляються зсуви видавлювання (розміром до 5 км) та зсуви – потоки. У Кримських горах трапляються блокові та лінійні зсуви довжиною 0,5–2,5 км та шириною 0,3–1,5 км. Значною мірою зсувами охоплені береги каскаду Дніпровських водосховищ, де найбільш поширеними є зсуви спливання, а також фронтальні зсуви, які ще існують на узбережжі Азовського та Чорного морів. Загалом, на морських узбережжях довжиною 2 630 км проявляються абразійні процеси – руйнується майже 60% узбережжя. В районах активної господарської діяльності, як-то Прикарпаття, Крим, Донбас, Одеська, Дніпропетровська, Хмельницька та інші промислові міські агломерації, зафіксовано 138 тисяч зсувів.

Аналіз стану природно–техногенної безпеки України підтверджує, що зсувні процеси, підтоплення територій ґрунтовими водами є найбільш шкідливими і небезпечними геопроцесами, які не тільки ускладнюють життєдіяльність людей, а й загрожують їхньому життю. На забудованих та промислово розвинутих територіях зафіксовано понад 17 тисяч зсувонебезпечних явищ, а від підтоплення страждають майже 20 млн мешканців 542 міст і селищ міського типу.

Активізація зсувних процесів на забудованих та промислово розвинутих територіях у більшості випадків пов’язана з підняттям ґрунтових вод, як правило, внаслідок техногенних факторів, що створюються необачною господарською діяльністю.

Неефективність контролю за забудовою і експлуатацією забудованих та промислово розвинутих територій призводить до активізації зсувних процесів та підтоплення. Наприклад, у тих районах Прикарпаття, Криму, Донбасу, Одеської, Луганської, Хмельницької, Чернівецької областей, що відзначаються активною господарською діяльністю, наявністю великих промислових об’єктів, лише останнім часом зафіксовано близько 14 тисяч зсувів.

Зазнають гравітаційних процесів і схили Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверця. Серед причин, які їх провокують, є й наша господарська діяльність: кожне зрубане деревце – крок до сповзання наших колись таких мальовничих схилів.

Не обминули гравітаційні процеси і морські узбережжя, хоча й проходять вони практично без втручання людини. В районі Одеси, наприклад, берег Чорного моря щороку опускається на 2–7 міліметрів, і аби не спеціальні інженерно-будівельні заходи, які тут ведуться упродовж останніх 30 років, то сповзання суші відбувалося б значно швидше. Без води людині не обійтися. Але, разом з тим, вона і завдає нам чимало клопоту. Особливо при підтопленнях, які найбільше дошкуляють жителям центральних, південних та східних областей України, де мешкає близько 20 відсотків усього населення. Від загальної кількості міст і селищ міського типу Дніпропетровської області 67 відсотків зазнають підтоплень, Закарпатської – 82, Рівненської – 70, Волинської – 33, Вінницької – 21, Сумської – 57. Основною причиною підтоплень є зарегульованість основних водних артерій нашої держави, що призвело до зміни гідрогеологічних та гідродинамічних умов, в яких розташовані цілі регіони, особливо на Півдні. Так, наприклад, у межах України повністю зарегульований Дніпро (середній підпір межі водних горизонтів становить близько 10 метрів), а також більшість малих та середніх річок.

Значна частина суходолу в зоні водосховищ Дніпровського каскаду розташована нижче рівня води у водосховищах. Вони, звісно, захищені інженерними спорудами, до складу яких входить 308 кілометрів дамб із напором від 3 до 15 метрів, колекторно-дренажні мережі, насосні станції потужністю 540 куб. м за секунду та 118 гідротехнічних споруд. Здавалось би, люди перебувають у цілковитій безпеці. Але більшість цих споруд експлуатується понад 40 років і погребує капітальної реконструкції, а то й ремонту, для чого хронічно не вистачає коштів, як, до речі, і для переобладнання насосних станцій.

Серед основних причин підтоплення сільськогосподарських угідь є й меліоративні заходи, спрямовані на створення зрошувальних систем, штучних ставків та водосховищ для їх живлення. Лише внаслідок будівництва зрошувальних мереж при несвоєчасному введенні в експлуатацію дренажних споруд і лише в зоні впливу Північно-Кримського каналу підтоплено 96 тисяч гектарів землі, Каховської зрошувальної системи – 5, Каланчацької – 9. Це призводить до замулення та руйнування самих систем дренажу, пошкодження технологічного обладнання, перебоїв у забезпеченні електроенергією сіл.

Втім проблема, про яку йдеться, стосується і міських жителів, і не тільки тих, що мешкають на берегах Дніпра, інших норовливих рік: у 542 містах і селищах міського типу є вірогідність підтоплення ґрунтовими водами. В окремих населених пунктах за даними Українського державного науково-дослідного інституту «УкрВОДГЕО» Держбуду України Віктора Бабиченка, підтоплюється близько 30 відсотків їх територій. Найбільше потерпають жителі урбанізованих районів Луганщини, Миколаївщини, Одещини, Харківщини, Херсонщини та Полтавщини.

Часто-густо підтоплення не мають ніякого відношення до матінки-природи, бо спровоковані самими людьми, через недбалість яких вода з мереж водозабезпечення житлово-комунального господарства, об’єктів промисловості ллється рікою. Фахівці стверджують, що середній показник втрат із сучасних систем водопостачання становить 8 відсотків, а із застарілих – до 30.

Яких небезпек слід очікувати від зсувів: руйнування і завалення житлових та виробничих будівель, потенційно небезпечних об’єктів, інженерних та дорожніх споруд, магістральних трубопроводів та ліній електромереж, систем життєзабезпечення, а також травмування та загибель людей. Крім того, зсуви створюють умови для перекриття рік, внаслідок чого можуть виникати катастрофічні паводки.

Обвали, осипи. Обвал – відрив снігових (льодяних) брил або мас гірських порід від схилу чи укосу гір та їх вільне падіння під дією сил тяжіння.

Обвали природного походження спостерігаються в горах, на берегах морів, обривах річкових долин. Це – результат послаблення зв’язаності гірських порід під дією процесів вивітрювання, підмиву, розчинення та дії сил тяжіння, їх виникненню сприяє геологічна будова місцевості, наявність на схилах тріщин та зон дроблення гірських порід.

Найчастіше (до 80%) сучасні обвали пов’язані з антропогенним фактором. Вони виникають в основному при неправильному проведенні робіт, при будівництві та гірських розробках.

Осип – це нагромадження щебеню чи ґрунту біля підніжжя схилів. Райони Карпатських та Кримських гір підпадають під дію обвалів та осипів, деякі з них мали катастрофічний характер та призвели до людських втрат.

Осипи та обвали переважно розвиваються на крутих незаліснених схилах, утворених м’якими або стійкими породами і відповідно представлених піщаними конусами осипання чи хаосом брил біля підніжжя схилів. Особливо небезпечні осипи та обвали в сейсмічних областях і там, де часто бувають зливи.

Осипи та обвали переважно розвиваються на крутих незаліснених схилах, утворених м’якими або стійкими породами і відповідно представлених піщаними конусами осипання чи хаосом брил біля підніжжя схилів. Особливо небезпечні осипи та обвали в сейсмічних областях і там, де часто бувають зливи.

Снігові лавини – їх ще влучно називають білими драконами – вмить можуть накрити не лише альпініста, але й поховати під собою ціле селище. Через це вони також отримали назву біла смерть.

Снігові лавини зароджуються високо в горах, де випадає багато снігу. Вони виникають зненацька. Велика маса снігу, криги, ґрунту, каміння, стовбурів дерев тощо починає швидко сходити з гірського схилу або обрушується в провалля. Часто ця маса змітає все на своєму шляху. Такі руйнування відбуваються не лише через вагу і потужність лавини. Повітряна хвиля, яка випереджає лавину, також спричиняє сильні пошкодження. Вона може повалити дерева, які густо вкривають схили, та знищити інші перепони, як-от мости, дороги чи залізничні колії.

Спровокувати лавину можуть різні чинники: вид снігу, його кількість, крутизна схилу, коливання температури та сила вітру. Іноді, щоб викликати лавину, достатньо ваги лише однієї людини або тварини, які перетинають засніжений схил. Однак лавини виникають ще й з інших причин.

Коли сильний вітер здіймає в повітря порошкоподібну суміш свіжої крупки і кристаликів (до речі, саме такий сніг полюбляють лижники), виникають сухі лавини. Піднявшись у повітря, легкий сніг мчить у долину зі швидкістю до 300 кілометрів на годину.

Найнебезпечніші лавини спричиняються так званими сніговими дошками, що утворюються зі старого злежаного снігу. Коли верхній шар снігу розколюється, великі брили починають сповзати з гірського схилу, набираючи швидкість до 50–80 км/год. Крім того, такі затверділі поклади снігу можуть нависати над проваллям. Снігові дошки дуже небезпечні для лижників, оскільки вага лише однієї людини може розколоти дошку та спровокувати лавину, і тоді сніжна маса вмить поглинає лижника.

Навесні ймовірність снігових обвалів зростає. Дощ або яскраве сонце підтоплюють сніг, і це часто викликає мокрі лавини. Хоча вони сходять повільніше, однак можуть привести в рух сніжний покрив цілого схилу. Лавина може за лічені секунди зірвати дах і навіть зруйнувати будинок. При сході сухих лавин сніжна маса прихоплює з собою каміння, дерева і ґрунт, утворюючи в кінцевій точці брудні насипи.

Методи захисту. Бар’єрні ліси служать найліпшим природним захистом від лавин. Проте, як показав досвід, ліс повинен бути густим: на кожен гектар має припадати кілька сотень дерев різних порід і різного віку.

У наш час інженери розробляють металеві бар’єри, які кріпляться на бетонній основі, їх розташовують у лавинонебезпечних місцях над першою захисною лісосмугою. Вони можуть сягати до чотирьох метрів заввишки. Однак такими бар’єрами неможливо обладнати всі схили, оскільки це дуже дорого. Щоб захистити будинки від руйнування, у підніжжі гір також роблять великі насипи з каміння й землі. Вони відводять лавину вбік від цілих сіл та окремих будинків, що стоять у долині. Ще інші захисні споруди – це клиноподібні земляні лавинорізи заввишки 5 метрів і 2 метри завтовшки. Гострим кінцем вони обернені до гори, щоб розбивати лавину і спрямовувати сніг у різні боки. Крила лавиноріза мають довжину 90–120 метрів і здатні оберегти навіть міста. Проте якщо на шляху лавини лежать головні дороги чи залізничні колії, то найліпшим і водночас найдорожчим захистом будуть тунелі або галереї з дерева, сталі та бетону.

Лавині також можна запобігти, якщо розколоти сніжний пласт. Кожної зими в Канаді військові патрулі курсують між містами і розстрілюють сніг. Таким чином вони оберігають важливу автомагістраль країни від завалів. Розбиваючи пласти снігу, вони запобігають лавинам, які можуть накрити дорогу. Цей метод подекуди застосовують і в Швейцарії. Там, щоб запобігти лавинам, з вертольотів розстрілюють сніговий покрив або кидають вибухівку на схили з нестійким покривом і таким чином зрушують сніг.

Утворення ярів (яружна ерозія). Інженерні заходи боротьби з ярами такі: обвалування, зрізання крутих схилів ярів, створення каналів стоку, протиерозійних лотків та бетонованих водозбірних колодязів, будівництво гребель на дні яру. Агролісомеліоративні заходи передбачають сівозміни, оранку впоперек схилу, закладання широких борозен, терасування, залишення соломи та стерні, насадження вздовж ярів дерев та чагарників.

В ярах можна створювати ставки для риборозведення та водопостачання. В окремих випадках дамба ставка править мостом через яр.

Абразія – це процес механічного руйнування хвилями і течіями берегів. Абразійний процес найбільш поширений на Чорноморському узбережжі. У береговій зоні Криму щорічно зникає 22 га, між дельтою Дунаю та Кримом – 24 га, у північній частині Азовського моря – 19 га. Абразії підпадає до 60% берегів Азовського та до 30% – Чорного морів. Швидкість абразії становить в середньому 1,3–4,2 м на рік.

Заболочення, замулювання – це нагромадження мулуватих та піщаних часток на дні водойми.

Карстові процеси пов’язані з дією підземних та поверхневих вод на породи, що легко розчиняються (вапняк, доломіт, гіпс, кам’яна сіль). Карст впливає на інженерну діяльність людини через підземні порожнини. У районах його поширення небезпечно будувати греблі, водосховища, канали, дороги, міста. Інженерно-геологічна оцінка закарстованих ділянок є однією з найскладніших проблем. Відомі випадки, коли після спорудження водосховища воно залишалося незаповненим унаслідок фільтрації води у карстові порожнини. Траплялися провали будівель, залізничного полотна, мостових споруд.

На 60% території України розвиваються карстові процеси. В деяких областях України рівень ураження карстовими процесами сягає 60–100% території. При цьому характерними є явища карбонатного, сульфатного, соляного карсту. Особливу небезпеку викликають ділянки розвитку відкритого карсту (вирви, колодязі, провалля), що становить 27% від всієї площі карстоутворення. Найбільш розвинутий відкритий карст на території Волинської області на площі 594 км^2, Рівненської – 214 км², Хмельницької – 4235 км².