Класифікація інфекцій (за л.В. Громашевським та і.І. Йолкіним)

Група інфекцій	Антропонози	Зоонози
Кишкові інфекції	Черевний тиф, паратифи, холера, дизентерія, вірусний гепатит А, поліомієліт, гельмінтози (без другого хазяїна)	Бруцельоз, лептоспіроз, сальмонельози, ботулізм, орнітози, гельмінтози (наявний другий хазяїн)
Інфекції дихальних шляхів	Дифтерія, скарлатина. кашлюк, менінгококова інфекція, кір, натуральна віспа, вітрянка, грип, паротит, пневмонії, туберкульоз легенів
Кров’яні інфекції	Поворотний тиф, висипний тиф, малярія, волинська гарячка	Чума, туляремія, рикетсіози, кліщові спірохетози, жовта гарячка, геморагічні вірусні гарячки, кліщовий енцефаліт
Інфекції зовнішніх покривів	Короста, дерматомікози, бешиха, ранові аеробні інфекції, трахома, гонорея, сифіліс	Сказ, газова гангрена, шкірний лейшманіоз, сап, сибірка, правець, ящур

Загальні принципи профілактики інфекцій. Припинення епідеміологічного процесу. Аналізуючи проблему боротьби з інфекціями, необхідно визнати значні досягнення в цьому напрямку. Не говорячи про натуральну віспу, яка ліквідована на нашій планеті, у ряді країн, у тому числі й в Україні, домоглися різкого зменшення захворюваності на кашлюк, кір, поліомієліт, сибірку, туляремію та деякі інші інфекції. Дещо збільшилася в останні роки захворюваність на дифтерію, однак рівень її і нині в десятки разів нижчий порівняно з довакцинальними роками. Немає сумніву, що при належній увазі до проведення планової вакцинопрофілактики службі охорони здоров’я вдається знизити захворюваність на дифтерію до окремих випадків.

Епідемічний процес, особливості його виникнення, розвитку та згасання специфічні для кожної інфекційної хвороби. Як доведено класиками епідеміологічної науки академіком Д.К. Заболотним та його учнем академіком Л.В. Громашевським, розвиток цього процесу залежить від його рушійних сил. Тому науково обґрунтованим принципом боротьби з інфекціями є руйнування цього процесу. Л.В. Громашевський, узагальнюючи досвід боротьби з інфекціями, довів, що профілактичні та протиепідемічні заходи досягнуть ефекту, якщо вони виключають хоча б одну з ланок епідемічного процесу – джерело збудника, механізм його передачі – або створять у населення несприйнятливість до збудника інфекції. Епідеміологічне мислення фахівця при аналізі зібраних фактів має допомогти йому зробити висновок, на яку саме ланку можна найбільш ефективно і раціонально вплинути з метою припинення епідемічного процесу.

Заходи, спрямовані на джерело збудника. Один із найдавніших заходів боротьби з епідеміями – ізоляція хворого. Значення цього методу зберігається і нині. Протиепідемічна ефективність ізоляції джерела збудника буває високою тоді, коли вона здійснюється якомога раніше. Але при деяких інфекціях, особливо з крапельним механізмом передачі, збудник починає виділятися в навколишнє середовище в останні дні інкубації, ще до виникнення клінічних ознак, і провести своєчасну ізоляцію буває важко. Наприклад, при кору заражена людина починає виділяти збудника в останній день інкубації. Діагноз можна поставити практично на 2–3 день висипання, коли виділення збудника різко зменшується. Тобто, у період, коли ізоляція джерела збудника може бути ефективною, лікар не може чітко визначити діагноз, коли ж є можливість діагностувати інфекцію, хворий не становить небезпеки для оточуючих. При кожній інфекції епідемічна небезпека джерела збудника має свої особливості, і знання їх суттєво допомагає визначити стратегію поведінки епідеміолога в осередку інфекції.

При деяких інфекціях поряд з маніфестними можуть бути абортивні та інапарантні форми. У таких випадках навіть за умови госпіталізації усіх хворих можуть залишитися так звані здорові носії збудника, які будуть підтримувати його циркуляцію. Досвід роботи в осередку свідчить, що зниження захворюваності спостерігається у випадках ізоляції усіх хворих при ранньому карантині усіх осіб, котрі спілкувалися з хворим. При кожній інфекції тривалість карантину і визначення осіб, які підлягають карантинізації, регламентується офіційними документами Міністерства охорони здоров’я.

При деяких кров’яних інфекціях ізоляція хворих не є обов’язковою. Наприклад, при кліщовому енцефаліті, кемеровській гарячці або туляремії хворий за відсутності кліщів не створює небезпеки для оточуючих, і госпіталізацію його проводять за клінічними, а не епідеміологічними показаннями.

При зоонозних інфекціях шляхи знешкодження джерела збудника можуть бути різними. Дикі тварини, передусім гризуни, підлягають знищенню. Щодо домашніх тварин, то поряд з убоєм можна проводити їх ізоляцію і лікування. Допускається також екологічне регулювання чисельності деяких диких тварин. Так, зниження популяції зайця – теплокровного хазяїна вірусу кримської геморагічної гарячки – може проводитися мисливцями. Зменшення кількості диких тварин як захід послаблення активності епізоотичного процесу може мати і негативні наслідки, оскільки знищення окремих видів тварин згубно впливатиме як на біосферу, так і на життя людини. Тому наукова думка спрямована нині на створення ощадливих методів впливу на живу природу. Щоб зменшити у природі епізоотію сказу, у деяких західних країнах в останні десятиліття використовують живу антирабічну вакцину, якою імпрегнують харчові м’ясні відходи і викидають їх у місцях скупчення лисиць та єнотовидних собак – головних джерел збудника сказу в природі. Поїдаючи їх, лисиці імунізуються. Це є приклад ощадливого ставлення до природи і разом з тим ефективного впливу на епізоотичний процес.

Заходи, спрямовані на розрив механізму передачі збудника, посідають важливе місце в системі протиепідемічної боротьби.

У природному середовищі, через об’єкти якого відбувається перенос збудника, існує сила-силенна чинників, специфічність яких відповідає механізмові передачі збудників інфекцій кожної з чотирьох груп інфекційних хвороб. Для багатьох бактеріальних та вірусних інфекцій властивий крапельний механізм передачі. Навіть при ентеровірусних інфекціях, яким властивий фекально-оральний механізм поширення збудника, він може передаватися (у перші дні захворювання) і крапельним шляхом. Передача збудників з крапельним механізмом через повітря може відбуватися двома способами: безпосередньо при прямому спілкуванні з джерелом збудника (великокрапельна фаза), при тривалому перебуванні джерела збудника у закритому приміщенні (так званий агрогенний механізм передачі). У першому випадку збудник виділяється і досягає сприйнятливого організму безпосередньо при експіраторних актах, і місцем фіксації великодисперсного аерозолю будуть слизові оболонки верхніх дихальних шляхів. Інфекційний процес з локалізацією у верхніх дихальних шляхах зумовлюють збудники грипу, парагрипу, аденовірусної інфекції та ін. При другому способі передачі збудників через повітря дрібний монодисперсний аерозоль з повітрям проникає у легені, накопичується там і, напевно, цим можна пояснити розвиток первинних пневмоній.

Аеродинамічні дослідження В.П. Жалко-Титаренко (1976) засвідчили, що виділений при розмові та експіраторних актах аерозоль прямолінійно рухається у повітрі до 1 м, а потім потрапляє у повітряні потоки. Аерозольний потік зумовлює паралельний рух повітря у найближчих шарах його, тому людина, яка стоїть збоку за 40 см від потоку аерозолю, заразитися практично не може.

Відомо, що збудник інфекції з крапельним механізмом передачі ефективно поширюється у закритих приміщеннях. Очевидно, в умовах нерухомості повітря виділюваний хворим при експіраторних актах інфект збільшує концентрацію збудника в повітрі, що й сприяє прямій передачі його від джерела до реципієнта. При провітрюванні закритих приміщень, а також у відкритій атмосфері повітряні потоки сильні й турбулентні, що призводить до швидкого розсіювання аерозолю, зменшення концентрації інфекту в повітрі і, відповідно, зменшення ризику зараження.

Для розриву крапельного механізму передачі (великокрапельна фаза) можна використовувати марлеві респіратори, що дають змогу захистити деякі професійні групи підвищеного ризику зараження, зокрема, працівників, зайнятих у сфері обслуговування, навчальних закладах, а також населення, яке відвідує такі заклади. Для руйнування прямого потоку аерозолю від джерела до реципієнта використовують настільні вентилятори або встановлюють екрани зі скла.

Фекально-оральний механізм передачі здійснюється різними шляхами. При цьому велике значення мають стан об’єктів природного середовища і такі соціальні чинники, як водопостачання, каналізація, благоустрій закладів громадського харчування, забезпечення населення якісними продуктами харчування, а також санітарно-гігієнічна культура населення. Останнє потребує окремої уваги працівників санітарно-епідеміологічної служби та санітарної освіти.

У групі кров’яних інфекцій (висипний та поворотний тиф, волинська гарячка), збудники яких поширюються вошами, знищення останніх є найбільш ефективним способом розриву механізму передачі. При зоонозних кров’яних інфекціях такими способами є недопущення нападання кліщів, комарів (використання спеціальної робочої одежі в природних осередках, засітчування вікон, дверей тощо).

Заходи, спрямовані на створення специфічної несприйнятливості населення. Багаторічний досвід широкого використання вакцинації засвідчує, що активна імунізація є хоча й не єдиним, але надзвичайно важливим засобом, який забезпечує епідемічне благополуччя при багатьох інфекційних хворобах. Наше молоде покоління уже не знає страшних епідемій віспи, дифтерії, кашлюку, кору, поліомієліту, туберкульозу, туляремії, чуми та інших інфекцій із сотнями тисяч хворих і десятками тисяч померлих. Специфічна профілактика як засіб боротьби з інфекціями є однією з найважливіших ланок профілактичного напрямку служби охорони здоров’я. Важливим розділом у комплексі протиепідемічних заходів є подальше удосконалення вакцин і методів проведення щеплень.

В основі вакцинопрофілактики лежать відомі закономірності, які проявляються специфічною реакцією організму на введення антигену. Створення повноцінного імунітету залежить від багатьох причин: якості вакцин, дози антигену, інтервалів між щепленням, фізіологічного стану організму тощо. Залежно від того, живою чи убитою вакциною зроблено щеплення, резистентність буде формуватися по-різному. Наприклад, дифтерійний анатоксин викликає в організмі напружений, так званий гуморальний, антитоктичний імунітет, який надійно захищає щепленого від захворювання. Однак анатоксин не зумовлює клітинної резистентності, тому діти, навіть якісно щеплені, при зараженні не хворіють, але можуть бути носіями збудника. Цим і пояснюється існування «здорового» носійства корінебактерій на фоні масових планових щеплень (К.Д. П’яткін, 1984). Такого характеру імунітет створюється після щеплення вбитої вакцини проти правцю, кору, поліомієліту та ін.

А при щепленні живої поліомієлітної вакцини поряд з гуморальним імунітетом створюється клітинна резистентність. Гуморальний імунітет захищає від захворювання, тоді як резистентність тканин створює такі умови, які виключають приживлення збудника. Ця властивість живих вакцин не допускає формування «здорового» носійства і сприяє припиненню циркуляції збудника серед населення.

Охорона здоров’я має значну кількість живих та інактивованих вакцин, що широко використовуються для захисту населення від інфекцій. Але деякі з них, особливо убиті, поряд зі специфічним антигеном містять сторонні домішки, які спричиняють алергічні гарячкові реакції та інші небажані післявакцинальні ускладнення.

Перспективним щодо значного зниження післявакцинальних ускладнень є отримання молекулярних вакцин (А.А. Воробйов, 1980). їх можна конструювати за допомогою як біологічного, так, напевно, і хімічного синтезу. Незалежно від методу отримання молекулярні вакцини будуть суттєво відрізнятися від нинішніх аналогів більш високою концентрацією специфічного антигену і незначним вмістом сторонніх домішок, завдяки чому вони стануть більш імуногенними і безпечнішими для щеплених людей.

Нині успішно розробляється технологія виготовлення субвібріонних глікопротеїдних та рибосомних вакцин. На думку вчених, рибосоми, отримані від мікробної клітини, поряд із типоспецифічним імунологічним впливом на організм будуть здатні захищати його від ряду збудників і особливо від різних антигенних варіантів того самого збудника.

Безсумнівним є значення вакцин у профілактиці багатьох інфекційних хвороб. Уже створюються вакцини, які будуть запобігати шкідливому впливу збудника на ембріон.

Натепер вже розроблено технологію виготовлення значної кількості вакцин, що широко використовуються у ветеринарній практиці для імунізації тварин. Створюючи несприйнятливість тварин до збудників інфекцій, ми зменшуємо циркуляцію збудників серед тварин і, відповідно, ризик зараження людини. Ще зовсім недавно щеплення проводили лише сільськогосподарським та домашнім тваринам. Виготовлення живої антирабічної вакцини відкрило перспективу пероральної імунізації диких тварин. Таке застосування антирабічної вакцини, по-перше, захищає тварин від смертельного захворювання і передачі зараженими тваринами збудника людині, по-друге, позбавляє необхідності відстрілювати тварин – теплокровних хазяїнів збудника. Нове призначення вакцин сприяє охороні тваринного світу.

Крім поліпшення якості вакцин необхідно також удосконалювати методи імунізації великих і малих контингентів населення. Існує два підходи до проведення масових щеплень. Перший з них – це створення у поліклініках підрозділу або бригади, які щоденно виконують щеплення і щодня збільшують кількість імунізованих. Але за такої системи вакцинопрофілактики залишаються нещепленими значні контингенти населення, сприйнятливі до інфекції. Серед них може виникнути захворювання, що сприятиме підтриманню циркуляції збудника. Цього недоліку можна уникнути, якщо проводити щеплення масово протягом короткого періоду. Світовий досвід вакцинопрофілактики свідчить, що при імунізації 90–95% сприйнятливого населення циркуляція збудника припиняється. Масові щеплення проводять переважно при загрозі епідемічного поширення інфекції. Таку тактику щеплень використовували у перші роки активної імунізації проти поліомієліту. Наслідки були вражаючими. Протягом декількох років на території тодішнього СРСР епідемічне поширення поліомієліту було зупинено. Пізніше набутий досвід масових щеплень був успішно використаний у боротьбі з кором.

Сьогодні при проведенні щеплень застосовують шприци одноразового використання. Поряд з цим необхідно виготовляти вакцини, призначені для непарентерального введення. Такі вакцини вже є. Так, інактивована вакцина проти поліомієліту, яка вводилася внутрішньом’язово, була замінена живою, яка вводиться у рот. Замість парентерального введення інактивованої вакцини проти грипу Міністерство охорони здоров’я України запропонувало вводити вакцину на слизову оболонку носа. Є низка свідчень того, що щеплення живої корової вакцини можна проводити з високою ефективністю інтранавально. Натепер широко вивчається можливість введення вакцин у верхні дихальні шляхи.

Однак попри інтенсивні дослідження щодо удосконалення технології виготовлення вакцин та процесу імунізації проблема повноти охоплення населення плановими щепленнями лишається актуальною. З одного боку, недостатнє охоплення значною мірою обумовлене значними медичними відведеннями за тимчасовими протипоказаннями. Загальновідомо, що щеплення дитини у період будь-якого захворювання або з алергічно зміненою реактивністю не досягає імунологічного ефекту і може супроводжуватися післявакцинальними ускладненнями. Величезне значення тут мають відіграти консультативні кабінети, завданням яких є виявлення таких дітей, оздоровлення їх і проведення щеплень.

З іншого боку, поліпшення санітарно-епідеміологічного обслуговування населення та проведення широких профілактичних заходів сприяє нормалізації епідемічної ситуації, що створює нову проблему повноти охоплення населення щепленнями. При небезпеці поширення інфекції населення добровільно погоджується на проведення протиепідемічних заходів, у тому числі й профілактичних щеплень. При зменшенні небезпеки збільшується кількість людей, які відмовляються від імунізації. Зокрема, батьків лякають можливі побічні ускладнення у дітей після щеплень. Насторожують людей і непродумані висловлювання медичних працівників про ефективність вакцинопрофілактики. Прикладом може бути дифтерія. Завдячуючи широкій плановій імунізації вакциною АКДП, стало можливим щорічно запобігати в Україні десяткам тисяч захворювань на дифтерію, кашлюк, правець. Але на тлі різкого зниження захворюваності згаданими інфекціями педіатри почали звертати увагу на алергічні і гарячкові реакції в деяких дітей після щеплень і ділитися цими спостереженнями з батьками. Вони забувають, що можливі ускладнення після щеплень у деяких дітей аж ніяк не можна порівнювати з такими небезпечними хворобами, як дифтерія, кашлюк та правець.

Дітей перед щепленням необхідно уважно обстежити, виявити тих, у котрих можлива реакція після вакцинації, і взяти їх на облік. Питання щеплення таких дітей необхідно вирішувати в консультативних кабінетах і після спеціальних обстежень у дитячих консультаціях, головною функцією яких є визначення плану оздоровлення дітей і виконання його під контролем об’єктивних лабораторних даних.

Міжнародний досвід свідчить про недостатність урядових декретів та відомчих регламентацій щодо проведення планової активної імунізації населення. Важливе значення тут має активна і кваліфікована санітарно-освітня робота серед населення. Необхідно домагатися, щоб населення зрозуміло: імунопрофілактика – це захист від інфекцій. Досягнути такого можливо, якщо медичні працівники розглядатимуть завдання та ефективність вакцинопрофілактики у загальному комплексі протиепідемічних заходів.

Опірність антибіотикам. Багато інфекційних захворювань все гірше піддаються лікуванню, тому що вони починають чинити опір антибіотикам. Ось як це відбувається: потрапляючи в організм людини, бактерії постійно розмножуються і передають свої генетичні характеристики наступному поколінню. Поява кожної нової бактерії пов’язана з можливістю мутації – невеличкої помилки в копіюванні генетичного коду, яка надає новій бактерії нову генетичну характеристику. Імовірність, що бактерія змінюватиметься у бік опірності антибіотикам, надзвичайно мала. Але бактерії розмножуються у мільярдній кількості, деколи протягом години даючи три покоління нащадків. Отже, стається те, чого ніхто не сподівався, – час від часу з’являється бактерія, яку важко вбити антибіотиком.

Коли інфікована людина приймає антибіотик, звичайні бактерії гинуть і хворий, напевно, почувається краще. Але стійкі бактерії виживають. І тепер їм не треба більше боротися з іншими мікробами за поживні речовини та територію. Вони вільно і безконтрольно розмножуються. А оскільки одна бактерія може протягом дня дати більш ніж 16 мільйонів нових особин, то не проходить багато часу – і людина знову починає хворіти. Проте тепер наш хворий заражений таким штамом бактерії, котрий чинить опір медикаментам, що повинні його вбити. Ці бактерії можуть також спричинити хворобу в інших людей та з часом знову змінитися так, що набудуть опірності до інших антибіотиків.

Через швидкий зріст опірності бактерій, вірусів, грибків та паразитів до сучасних методів лінування постає запитання не про те, чи ми програємо цю війну людини зі світом мікробів, а про те, коли саме це станеться.

«Людські» хвороби тварин і «тваринні» – людей. Випадки зараження людей хворобами, на які зазвичай страждають тварини, не є чимось новим і незвичайним. Проте останніми роками кількість подібних випадків збільшилась: тварини стали передавати людині віруси, бактерії і паразитів набагато частіше, ніж раніше. Експерти Національного інституту вивчення алергій та інфекційних захворювань США вважають, що це тільки початок: у найближчому майбутньому нові захворювання можуть виникати частіше і завдавати ще більшого збитку.

Унаслідок розвитку процесів глобалізації, погіршення екологічної обстановки тісні контакти між людиною і різними видами тварин відбуваються значно частіше. Зокрема, багато тварин, які раніше ніколи не жили поряд з людиною, одомашнюються. Екзотичні тварини, наприклад, з Азії стають частиною меню людей, котрі мешкають, наприклад, в Європі. Сучасна структура виробництва продовольства призводить до того, що епідемія, яка виникла серед домашніх тварин, може загрожувати життю і здоров’ю сотень тисяч людей. Зміна клімату призводить до того, що міняються зони заселення перелітних птахів і комах (зокрема, комарів) – вони переносять збудників хвороб на значні відстані. Зміна середовища проживання людини, тварин також змінює механізми дій збудників різних хвороб.

Достовірно не відомо, коли й чому, але збудники хвороб тварин мутують і стають небезпечними для людини. Зараження може відбуватися за допомогою тварини-посередника. Це може бути комар або тварина, яку людина спожила в їжу. Вважається, що вірус грипу дістався людині від водоплавних птахів. Проте зараження, швидше за все, відбулося, коли людина з’їла м’ясо свині, що підхопила вірус від качки або гуски.

На жаль, жодній країні світу не існує особливих програм, спрямованих на захист людей від тваринних захворювань.

Зооантропонози – хвороби, які передаються від тварин до людей. Таких хвороб близько двадцяти, з якими ми зустрічаємося в повсякденній діяльності.

Сказ серед них на першому місці, і в останні роки він дає про себе знати по всій Україні. Сказ люди «підхоплюють» від диких м’ясоїдних тварин (переважно від лисиць) і від домашніх тварин (котів, собак). Зазвичай через укуси.

Туберкульоз. Це велика проблема, і в Україні розроблена і діє програма боротьби з цією серйозною недугою. Слід пам’ятати: чимало людей захворіло через те, що споживали молоко хворої на туберкульоз корови. Якщо молоко непереварене, непастеризоване, то воно стає джерелом зараження. Однак можна захворіти й при безпосередньому контакті з хворими тваринами на фермах.

Лептоспіроз, цією хворобою люди заражаються від гризунів, переважно від сірих щурів. В останні роки санепідемслужба не проводить масових, тотальних дератизацій (знищення гризунів).

Трихінельоз. Це паразитарна хвороба, що може бути смертельною для людини. Джерело небезпеки – м’ясо свиней, диких кабанів ведмежатина. Щури є природним резервуаром трихінельозу. Свині заражаються при поїданні трупів щурів, а дикі тварини – коли їх здобиччю стають м’ясоїдні тварини. Личинки, що «вселяються» в м’ясі, надзвичайно стійкі до температурного фактора. Побачити їх можна лише під мікроскопом. Зараження людини нерідко закінчується смертю.

Мікроспорія і трихофітія (стригучий лишай). Мікроспорією найчастіше заражаються діти від котенят чи щенят, а трихофітією – від телят. Збудником цієї хвороби є грибки, що потрапляють на шкіру і викликають запальні процеси. Стригучий лишай тяжко піддається лікуванню, особливо у людей. Собак, котів, худобу лікують дещо легше, а от людину зцілити складно.

Сап. Ще Арістотель описував цю смертельну недугу. Нею заражали людей коні. Але цю хворобу в Західній Україні ліквідовано ще у 1950-х роках. Сьогодні її діагностують у країнах Азії, Африки. У нас проводиться профілактика сапу.

Сибірка. Ця хвороба періодично виникає в деяких регіонах України. Джерело зараження – корови, свині. Тварина гине, здавалося б, без будь-яких видимих причин, раптово. Якщо тварину дорізали, то є велика небезпека, що від м’яса можуть заразитися, захворіти і померти люди. Зараження зазвичай відбувається через пошкоджену шкіру.

Бруцельоз. Передається від великої рогатої худоби, часто від овець і кіз. Болі голови, у попереку, поліартрит – такі симптоми захворювання у людини. У тварин супроводжується абортами. ,Якщо тварина абортує, то є дуже велика небезпека, що це має бруцельозне походження. Причому тварина після аборту може залишатися здоровою, але з молоком виділяє збудник, і люди, споживаючи це молоко, «підхоплюють» недугу.

Спеціалісти Всесвітньої організації охорони здоров’я при ООН попереджають про можливу мутацію смертельного для людини штаму вірусу пташиного грипу Н5N1 у форму, яка передається від людини до людини.

Випадок мутації зафіксували в Індонезії, де у травні 2006 року сім’я з семи людей заразилася смертельно небезпечним вірусом. Із семи заражених індонезійців шестеро померли. При цьому, як констатувала Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), група міжнародних експертів не знайшла в районі, де мешкала ця сім’я, інфікованих птахів.

На думку представників організації, зараження цілої сім’ї могло трапитися внаслідок того, що постраждалі тривалий час контактували із її членом, який першим захворів на пташиний грип. Потім вірус передавався між іншими. За інформацією ВООЗ, 10–річний хлопчик заразився від своєї тітки, а від нього заразився батько, який дні і ночі проводив біля ліжка сина. Троє інших постраждалих провели ніч у тісній кімнаті із хворою тіткою хлопчика, її поховали ще до того, як експерти організації встигли провести аналізи. Решта випадків зараження підтвердила експертиза.

Точно стверджувати, що вірус передався від людини до людини, поки що не можна, хоча ВООЗ зазначає, що зараження всієї сім’ї від хворих птахів ще менш імовірне. Аналізи, які взяли у хворих, свідчать про те, що вірус мутував. Наразі спеціалісти намагаються знайти можливий альтернативний спосіб або джерело зараження, однак версії про мутацію вірусу у форму, яка передається від людини до людини, не відкидають.

За даними ВООЗ, з кінця 2003 року від пташиного грипу у всьому світі померло щонайменше 124 людини. Досі випадки зараження людей були пов’язані із контактами з інфікованими птахами. За словами представника організації Марії Ченг, якщо підозри підтвердяться, ООН може оголосити глобальну пандемічну загрозу. Нагадаймо, за песимістичними прогнозами ООН, пандемія захворювання може забрати життя понад 150 мільйонів людей.

Мутація вірусу Н5N1

Мутація вірусу пташиного грипу Н5N1 призвела до того, що тепер він може передаватися від людини до людини

Схема мутації вірусу

1. 1997 р. – в Гонконгу вперше зафіксована передача вірусу Н5N1 від домашніх птахів до людини; тоді вірус вразив 18 людей, 6 з них померли.

2. 2004 р. – Н5N1 стрімко поширюється, десятки випадків зараження людей під хворих птахів.

3. 2006 р. – вчені припускають, що Н5N1 зустрівся з вірусом людського грипу і мутував у форму, яка передається від людини до людини.

Якщо Н5N1 потрапить в організм ВІЛ-інфікованої людини, він може мутувати у ще більш небезпечний вірус, який об’єднає пташиний грип і СНІД.

Хвороби, якими людина заразилася від тварин. СНІД. Людина отримала цей вірус від людиноподібних мавп, що мешкають у Центральній Африці, найімовірніше від шимпанзе. Від СНІДу на Землі вже померло майже 24 мільйони чоловік.

Атипова пневмонія. Людина, імовірно, заразилася від дикої кішки – вівери. Епідемія вразила декілька тисяч чоловік, кілька сотень з них померли.

Лихоманка Денґе. Збудник переноситься коморами. Перші епідемії були відзначені в 1950–х роках у Таїланді та на Філіппінах. У 1970–ті роки з епідемією зіткнулися дев’ять країн. Нині випадки лихоманки Денге відзначені в ста країнах світу.

Геморагічна лихоманка Ебола. Імовірно людина придбала цей вірус від людиноподібних мавп. Збудник передається через прямий контакт з кров’ю і виділеннями хворих. У 1970–ті роки в Судані був зафіксований початок епідемії лихоманки Ебола, що вбивала 90 відсотків людей, які заразилися цією страшною хворобою.

Жовта лихоманка. Людина підхопила цей вірус від людиноподібних мавп в Центральній Африці. Переносником захворювання є комарі. Перші випадки були відзначені приблизно 400 років тому. Вакцина була розроблена 60 років тому.

Малярія. Збудник малярії передається людині при укусі малярійного комара анофелеса. Щорічно малярією хворіють близько 300 млн. осіб, 1 млн з них помирає.

Віспа. Людина заразилася від верблюда. Хвороба заявила про себе приблизно 3 тисячі років тому і тривалий час вважалася головною причиною смерті дітей. Жертвами віспи стали відомі історичні особи, наприклад, російський імператор Петро великий та король Франції Людовик XV. За оцінками істориків, наприкінці XIX століття щорічно віспою хворіли близько 50 млн осіб. Смертність від віспи перевищувала 30 відсотків від загального числа тих, хто заразився. Останній випадок захворювання зафіксовано у 1977 році.

Чума. Людина заразилася від щурів та інших гризунів. Збудник передається через укус. Перша епідемія, відома під назвою «юстиніанової чуми», виникла в VI столітті у Візантії: за 50 років загинуло близько 100 млн осіб. У XIV столітті світ вразила епідемія «чорної смерті» – бубонної чуми, котра знищила приблизно третину населення Азії та половину населення Європи. Наприкінці XIX століття виникла третя всесвітня епідемія чуми – спалахи були зафіксовані у більш ніж 100 портах світу. У 1999 році спалахи чуми були у 14 країнах світу (переважно африканських). Захворіло понад 2,6 тисячі осіб, 212 з них померли.

Енцефаліт. Збудники енцефаліту дісталися людині від гризунів та птахів. Переносниками вірусу є комарі та кліщі. Щороку у світі різними формами енцефаліту заражаються 100–200 тисяч осіб, 10–15 тисяч з них гинуть.

Сальмонельоз. Людина заразилася від корів, свиней, кіз та домашньої птиці (качок та гусей). Зараження сальмонелами відбувається при споживанні м’яса або яєць, в яких збереглися живі сальмонели. Відомі випадки захворювання сальмонельозом, що призвели до смерті людини.

Західнонільськая лихоманка. Людина отримала її вірус від птахів, через комарів. Це одна з найнебезпечніших лихоманок, характеризується високим рівнем смертності. Випадки захворювання відзначені не тільки в Африці, але й в Європі, Азії, Північній Америці.

Хвороба Лайма. Людина отримала бактерію-збудник від оленів і мишей. Симптоми схожі з грипом, проте хвороба протікає в значно важчій формі та призводить до артриту. Свою назву вона в 1970-ті роки отримала від американського містечка Лайма, де вперше були відзначені подібні випадки.

Дерматозоонози – захворювання, які виникають унаслідок укусів та проникнення в шкіру паразитів (клопів, кліщів, вошей, комарів).

Цікаво знати

Єгипетські піраміди й досі ховають у собі чимало таємниць. Тільки тепер учені розгадали секрет численних смертей як дослідників, так і грабіжників, що проникали до гробниць: знаряддям захисту своїх фараонів древні медики обрали цвілеві гриби.

І тільки зовсім недавно група вчених під керівництвом французького доктора Артура Майера довела, що знаряддям захисту своїх фараонів давньоєгипетські медики обрали грибкову інфекцію, а саме цвілеві гриби Aspergillus ustus i Aspergillus fumigatus. Ці паразити у висушеному вигляді можуть зберігатися вічно, однак, потрапивши на шкіру, вони повертаються до життя.

Грибок спричиняє загальний токсичний вплив на організм, порушує багато фізіологічних процесів. Інфекція загострює хронічні захворювання, значно послаблює імунітет. За такого погіршення здоров’я легальний результат – лише справа часу. Адже якщо уражено усього один ніготь, через кровоносну систему зараза розноситься по всьому організмі. У першу чергу інфекція уражає слизові оболонки очей, рота, шлунково-кишкового тракту і навіть головного мозку.

Майже п’ять тисяч років прокляття фараонів мали силу, доки вчені не винайшли унікальні засоби, що діють на усі види грибів, у тому числі й на Aspergillus ustus i на Aspergillus fumigatus. Нині «єипетська» інфекція надто поширена в світі, в тому числі й в Україні, адже передаються грибки надзвичайно просто – контактно-побутовим шляхом. І хоча практично всі піраміди були розграбовані ще в І тисячолітті до н.е., можна сказати, що фараони мстяться людям і дотепер.

Вплив урбанофлори. Серед небезпечних для здоров’я людини чинників, які викликають такі різноманітні алергічні хвороби, як дерматити, запалення та набряки верхніх дихальних шляхів, бронхіальну астму та багато інших, інколи навіть смертельних хвороб, значне місце займають рослини. Особливу небезпеку становлять ті рослини, що зростають безпосередньо у населених пунктах, поруч із домівками, у скверах та парках. Саме тому детальне вивчення урбанофлори, виявлення та дослідження отруйних і небезпечних для здоров’я людини рослин є важливою проблемою міжнародного значення. Адміністрації великих міст Західної Європи, Америки, Азії та Африки надають величезні кошти для моніторингових досліджень шкідливих не місцевих (адвентивних) та місцевих рослин з метою встановлення їх локалітетів, зменшення експансії та збереження здоров’я людей.

У флорі міста Києва виявлено 44 види рослин – продуцентів алергенів. Такі рослини характеризуються здатністю утворювати та виділяти в навколишнє середовище величезну кількість пилку або мають неприємний різкий запах.

Одним з найпоширеніших алергенів є пилок амброзії полинолистої (Ambrosia artemisifolia L.), яка понад сто років тому була випадково завезена з Північної Америки до Європи разом з насінням конюшини та жита. Згодом ця рослина потрапила і до України. Сьогодні її по праву можна вважати справжнім зеленим агресором.

В Україні у серпні-вересні розпочинається повсюди цвітіння амброзії. Цікавою особливістю рослин є те, що першими, приблизно на десять днів раніше жіночих, зацвітають чоловічі квітки. У цей час за даними фахівців, щороку втричі зростає кількість хворих на поліноз – алергійну хворобу, яку спричиняє пилок рослин. Пилкові зерна амброзії в органах дихання викликають хворобу. У хворих виникає сльозоточивість, дерматити, набряки слизової оболонки дихальних шляхів, бронхіальна астма, підвищується температура, настає задуха та навіть смерть. Небезпечним є і те, що пилок амброзії – перехресно реагуючий алерген. Це означає, що у пацієнтів з алергічними реакціями на амброзію підвищена вірогідність повтору подібних проявів при дії й інших алергенів. І навпаки – у хворих, які страждають на інші алергічні хвороби, можливі їх загострення в період цвітіння амброзії.

Сибірський борщівник теж поширений в Україні. Ця рослина особливо небезпечна в період цвітіння. Опіки, які людина отримує від контакту з ним, доволі глибокі, і лікують їх значно довше, ніж звичайні, бо виникає некроз поверхні шкіри на місці контакту з цією рослиною. У людини може підвищуватися температура, її нудить, морозить. Окрім того, виникають різні алергічні реакції. Якщо людина має астму, то сибірський борщівник може спровокувати приступ задухи. Лікування опіків від цієї рослини складне і тривале, людина втрачає працездатність десь на 1,5–2 тижні. Борщівник сибірський, або, як його ще називають, борщівник Сосновського, завезли після Першої світової війни для компостування на фуражний корм. Відомо, що він може викликати у людей фітодерматит.

Алергічні реакції викликає не лише борщівник сибірський, а майже всі зонтичні рослини. Надто чутливі люди можуть бути уражені (правда, не так сильно) навіть петрушкою, пастернаком.

І ще така пересторога. Деякі люди мають звичку взяти до рота і пожувати який-небудь листочок або стеблину, причому роблять це автоматично. Біда, якщо на зуб такій людині потрапить листя сибірського борщівника – отрута цієї рослини викликає важкі ураження слизових рота.

Отож, якщо ви побачите десь на узбіччі високу (до двох метрів) рослину з квітами, зібраними у великий зонтик, краще обійдіть її – подалі від біди.