PRAKTIKUM_Ch_1_NOVIJ_2014
.pdf
41
Гл. IV. Сам я приєднуюся до думки тих, хто вважає, що народи Германії не змішувалися з допомогою шлюбів ні з якими іншими народами і являють собою особливе, чисте і тільки на себе схоже плем’я; внаслідок цього у них у всіх однаковий зовнішній вигляд, наскільки це можливо в такій великій кількості людей: люті темно–блакитні очі, золотистого кольору волосся, велике тіло, але сильне тільки при нападі, а для напруженої діяльності і праці недостатньо витривале; спраги і спеки вони зовсім не можуть переносити, до холоду ж і голоду вони привчені [своїм] кліматом і ґрунтом.
Гл. V. Хоча [їх] країна і розмаїта деякою мірою за своїм виглядом, але загалом вона являє собою або страшний ліс, або огидне болото. Та частина її, яка звернена до Галлії, – більш волога, а в частині, що примикає до Норіка і Паннонії, більше вітрів. Для посівів вона родюча, але не годиться для розведення плодових дерев. Дрібної худоби там багато, але вона здебільшого малоросла. Навіть робоча худоба не має вражаючого вигляду і не може похвалитися рогами. Германці люблять, щоб худоби було багато: в цьому єдиний і самий приємний для них вид багатства. У золоті та сріблі боги їм відмовили, не знаю вже чи з прихильності до них, чи в гніві. Я, однак, не стверджую, що в Германії зовсім немає родовищ срібла та золота; але хто їх розвідував? Втім, германці і не одержимі такою пристрастю до володіння [дорогоцінними металами] і до користування ними [як інші народи]; у них можна бачити подаровані їх послам і старійшинам срібний посуд, яким вони не менш нехтують, ніж глиняним. Втім, найближчі [до Рейну і Дунаю племена] цінують золото і срібло для вживання в торгівлі: вони цінують деякі види наших монет і віддають їм перевагу; ті ж, що живуть всередині країни користуються більш простою і давньою формою торгівлі, а саме – міновою. З монет вони найбільше схвалюють старовинні і давно відомі – серрати і бігати1, взагалі вони домагаються більше срібла, ніж золота, не з любові до нього, а тому, що при торгівлі звичайними і дешевими предметами зручніше мати запас срібних монет
1 Серрати і бігати – римські срібні монети вартістю в один денарій. Серрати – монети з зазубринами; бігати – із зображенням колісниці, запряженою парою коней.
42
Гл. VI. Заліза у них теж небагато, як це можна встановити за характером їх наступальної зброї. Вони рідко користуються мечами або довгими списами, а діють дротиком1, або, як вони його називають, фрамея, з вузьким і коротким залізним наконечником, зброєю настільки гострою і зручною, що одним і тим же дротиком вони, залежно від обставин, б’ються і врукопашну, і на віддалі. Навіть вершники задовольняються фрамеєю і щитом, тоді як піхотинці кидають дротики, яких кожен має по кілька штук, причому піхотинці, голі або в короткому плащі, метають їх на велику відстань. У германців зовсім немає хвастощів розкішшю [зброї]; тільки щити вони розцвічують вишуканими фарбами. Лише у небагатьох є лати, а шолом, металевий або шкіряний, ледь [знайдеться] в одного чи двох. Їх коні не відрізняються ні зовнішньою красою, ні швидкістю; та германці і не навчилися робити різні маневри по нашому звичаю: вони женуть [своїх коней] або прямо, або праворуч з таким зімкнутим колом, щоб ніхто не залишався останнім.
Взагалі вони вважають, що піхота сильніша [від кінноти], і тому б’ються змішаними загонами. Піші, відібрані з усього війська і поставлені попереду бойового порядку такі стрімкі і рухливі, що не поступаються вершникам і діють спільно з ними у кінному бою. Число їх мабуть – по сотні з кожного округу; вони так і називаються у германців [«сотнями»]; а те, що раніше дійсно позначало кількість, тепер стало назвою [загону] і почесним ім’ям.
Бойовий порядок [германців] будують клинами. Відступити, але з тим, щоб знову наступати, [у них] вважається не боягузтвом, а розсудливістю. Тіла своїх [убитих і поранених] вони забирають з поля битви навіть тоді, коли результат її сумнівний. Залишити свій щит – особливо ганебний вчинок: той хто збезчестив себе таким чином не може бути присутнім при богослужінні або брати участь у народних зборах. І багато хто, що вийшли живими з битви, припиняють свою ганьбу, накинувши на шию зашморг.
1 Дротик – спис, пристосований для метання (зменшений до 1,2 – 1,5 м і урівноважений)
43
Гл. VII. Царів1 вони обирають по знатності, а воєначальників
– по доблесті. [При цьому] у царів немає необмеженої або довільної влади, а вожді очолюють швидше [тим, що є] прикладом, ніж на підставі права наказувати, тим, що вони сміливі, виділяються [в бою], б’ються попереду бойових порядків і цим викликають повагу.
Однак стратити, заковувати в кайдани і піддавати тілесному покаранню не дозволяється нікому, крім жерців, та й то не у вигляді покарання і за наказом вождя, але як би по велінню бога, який, як вони вірять, присутній серед тих, хто б’ється. Тому вони беруть з собою у битву деякі зображення
і святині2 зі священних гаїв. Але, що є особливим збудником їх хоробрості, так це те, що їх кінні загони і бойові клини є не випадкові скупчення людей, а складаються з сімей і родів, а поблизу знаходяться милі їх серцю істоти, і звідти вони чують крик жінок і плач немовлят; для кожного це найбільш священні свідки, найцінніші хвалителі: свої рани вони несуть матерям і дружинам, а ті не бояться рахувати їх і оглядати. Матері й жінки носять воїнам їжу, а також підбадьорюють їх.
Гл. VIII. Розповідають, що іноді налякані й розстроєні ряди війська відновлювалися жінками, що невідступно молили, б’ючи себе в оголені груди, не прирікати їх на полон. Думка про полон, хоч як би не страшилися воїни, для германців ще нестерпніша, коли йдеться про їхніх жінок. Ось чому найміцніше тримаються в покорі племена, від яких вимагається видати в числі заручників також дівчат знатного походження. Вони думають, що в жінках є щось священне і віще, не відкидають зневажливо їх порад і не залишають без уваги їх пророкувань ...
1Тацит вживає тут слово rex – цар; самі германці називали своїх правителів kuning – конунг.
2Зображення – це дерев’яні, різьблені фігури різних тварин, присвячених тому, чи іншому божеству (змія чи вовк – Вотану, ведмідь, баран – Донару тощо). Святині – атрибути і символи богів (спис – Вотана, молот – Донара).
44
Гл. IX. З богів германці найбільше шанують Меркурія, якому в певні дні дозволяється приносити також і людські жертви. Геркулеса і Марса вони умиротворяють призначеними для цього тваринами. Частина свевів приносить жертви також Ізіді. Я недостатньо обізнаний, звідки і як з’явився цей чужоземний культ, але те, що символ цієї богині зображується у вигляді лібурни1, показує, що культ цей принесений з–за моря. Однак
германці вважають не відповідним величі божественних істот укладати їх в стіни храмів, а також зображувати їх в якомусь людському вигляді; вони присвячують їм гаї та діброви та іменами богів називають те сокровенне, що споглядають лише з благоговінням.
Гл. X. Ворожіння по птахам і по гадальним паличкам вони шанують, як ніхто. Спосіб ворожіння по гадальним
паличкам простий: Зрубану гілку плодоносного дерева вони розрізають на плашки, які відзначають якимись знаками і розкидають як попало по білому покривалу. Потім жрець племені, якщо запитують щодо громадських справ, або ж сам батько сімейства, якщо запитують про справи приватні, помолившись богам і дивлячись на небо, тричі бере по одній паличці і на підставі зроблених раніше значків дає тлумачення. Коли [пророкування] віщує невдачу, повторно запитувати про те ж саме протягом цього дня забороняється. Коли навпаки – на удачу, – необхідно напророчене підтвердити птахогаданням. І це також їм відомо – гадати по голосах і польоту птахів. Особливістю ж цього народу є те, що він шукає ознак і застережень також і від коней. У тих же гаях і дібровах [які присвячені богам] на громадський рахунок утримуються [такі коні], білі і не осквернені ніякою роботою для смертних. Їх, запряжених у священну колісницю, супроводжують жрець разом з царем, вождем плем’я і примічають їх іржання і пирхання. І ніякій прикметі немає більшої віри, ніж цій, не тільки у простого
1 Лібурна – легке судно, запозичене Октавіаном Августом у жителів Лібурнії і використовуване як військове.
45
народу, але й між знатними і між жерцями, які вважають себе служителями, а коней – посередниками богів. Є у германців і інший спосіб спостерігати за знаменнями, за допомогою якого вони намагаються дізнатися результат важливих воєн. Вони зводять взятого яким–небудь чином у полон воїна того народу, з яким ведеться війна, з обраним з числа своїх одноплемінників, кожного зі своєю національною зброєю: і перемога того чи іншого приймається як передбачення майбутнього.
Гл. XI. Про менш значні справи радяться старійшини, про важливіші – всі, причому ті справи, про які виносить рішення народ, [попередньо] обговорюються старійшинами. Сходяться в певні дні, якщо тільки не станеться чогось несподіваного і раптового, а саме на молодика або у повний місяць, оскільки германці вірять, що ці дні є найщасливішими для початку справи. Вони ведуть рахунок часу не по днях, як ми, а по ночах; так вони роблять при умовляннях і повідомленнях; вони думають, що ніч веде за собою день. Але така свобода має істотний недолік, бо вони сходяться не всі разом і не так швидко, як ті, хто підкоряється наказу: тому через повільність, з якою вони прибувають, марно витрачається день, другий, а іноді й третій. Коли натовп вважає, що час починати, то всі сідають озброєними. Жерці велять дотримуватися тиші, володіючи при цьому правом карати непокірних. Потім вислуховується цар або хто–небудь із старійшин, залежно від їхнього віку, знатності, військової слави, красномовства, не стільки тому, що він має владу наказувати, скільки в силу переконливості. Якщо народу не подобаються пропозиції виступаючих, їх відкидають шумним гомоном, а якщо, навпаки, приходяться по душі, то потрясають фрамеями: адже вихваляти зброєю є у них найпочеснішим видом схвалення.
Гл. XII. Перед народними зборами можна також виступати з обвинуваченням і пропонувати на розгляд справи, що тягнуть за собою смертну кару. Покарання можуть бути різні, дивлячись по злочину: зрадників і перебіжчиків вішають на деревах; боягузів і дезертирів, а також тих, що осквернили своє тіло топлять в бруді на болоті, закидаючи зверху хмизом. Ця різниця в способах страти залежить від того, що, за їхніми поняттями, злочин треба при покаранні виставляти напоказ, ганебні ж діяння – приховувати. Більш легкі провини також караються відповідним
46
чином: викриті в них штрафуються відомою кількістю коней і худоби; частина цієї пені сплачується царю або племені, частина
– самому позивачеві або його родичам.
На цих же зборах також обирають старійшин, які чинять суд в округах і селищах. Кожному з них надається охорона чисельністю у сто чоловік з простого народу – це одночасно і рада при старійшинах, і сила, на котру вони спираються.
Гл. XIII. [Германці] вирішують будь-які справи – громадські й приватні, не інакше як озброєні. Але у них не в звичаї, щоб хтось почав носити зброю раніше, ніж плем’я визнає його гідним цього. Тоді хтось із старійшин, або батько, або родич на самому народному зібранні вручає юнакові щит і фрамею; це – їхня тога, перша доступна юності почесть: до цього вони були членами сім’ї, тепер – членами держави. Видатна знатність або великі заслуги предків дають звання вождя навіть юнакам; всі інші приєднуються до тих, хто вирізняється тілесною силою і вже проявив себе на ділі [в боях], і немає ніякого сорому перебувати в [чиїсь] дружині. Втім, і в самій дружині вождь на свій розсуд визначає становище кожного. Якщо дружинники уперто змагаються між собою за те, кому з них зайняти перше місце біля свого вождя, то серед [самих] вождів йде змагання – у кого більш численна й краща дружина. У ній його пошана, в ній його сила: бути завжди оточеним великим натовпом добірних юнаків становить гордість у мирний час та опору під час війни. І не лише серед свого, але і у сусідніх племен вождь стає знаменитим і славним, якщо його дружина вирізняється своєю численністю і доблестю: такого вождя домагаються посольства, йому шлють дарунки, і часто одна слава його вирішує результат війни.
Гл. XIV. Під час бою вождю соромно бути перевершеним хоробрістю [своєю дружиною], дружині ж соромно не зрівнятися з вождем; повернутися ж живим з бою, в якому загинув вождь, означає на все життя покрити себе ганьбою і безчестям; захищати його, оберігати, а також славі його приписувати свої подвиги – в цьому головний обов’язок [дружинника]: вожді б’ються заради перемоги, дружинники – за свого вождя. Якщо плем’я, в якому вони народилися, заскніє у довгочасному мирі й неробстві, то багато хто зі знатних юнаків відправляються до тих племен, які в той час ведуть якусь війну, тому що цьому народові спокій не до
47
душі. Їм легше відзначитися серед небезпек, та й прогодувати велику дружину можна тільки грабунком або війною. Дружинники ж від щедрот свого вождя чекають собі і бойового коня, і закривавлену, звитяжну фрамею, а замість платні для них влаштовуються бенкети, щоправда, не вишукані, але рясні. Засоби для такої щедрості і доставляють грабіж та війна. [Цих людей] легше переконати викликати на бій ворога і терпіти рани, ніж орати землю і вичікувати врожаю; більше того – вони вважають лінощами і малодушністю набувати потом те, що можна добути кров’ю.
Гл. XV. Коли вони не йдуть на війну, то багато часу проводять на полюванні, але ще більше в [у цілковитому] неробстві, сплять та об’їдаються. А найбільш сильні і войовничі з них, не маючи жодних обов’язків, доручають турботу про житло, про домашнє господарство, і про ниву жінкам, старим і взагалі найслабшим зі своїх домочадців; тоді як самі вони потопають у бездіяльності [в ліні], на своєму прикладі доводячи суперечливість природи, коли одні й ті ж люди так люблять бездіяльність і так ненавидять спокій.
У [германських] племен існує звичай, щоб всі добровільно приносили вождям деяку кількість худоби або земних плодів; це приймається як почесний дар, але в той же час служить для задоволення потреб. [Вожді] особливо радіють дарам сусідніх племен, що надсилаються не від окремих осіб, а від імені всього племені і що складається з добірних коней, цінної зброї, фалер і почесних намист; а зараз ми навчили їх приймати також і гроші.
Гл. XVI. Добре відомо, що германські народи зовсім не живуть в містах і навіть не терплять, щоб їхні житла стикалися один з одним; селяться вони на віддалі один від одного і врозбрід, де [кому] сподобався [де-небудь] струмок, або галявина, або ліс. Села вони влаштовують не по-нашому – у вигляді з’єднаних між собою і примикаючих одна до одної споруд, але кожен оточує свій будинок [певним] простором або для запобігання пожежам, або ж через невміння будувати. У них також не мають звичаю користуватися [для будівель] щебенем і робити черепичні дахи. [Будівельний] матеріал вони не обробляють і не піклуються про красивий вигляд будівлі. Втім, деякі місця на будинку вони обмазують землею, такою чистою і
48
яскравою, що виходить враження кольорового візерунка. У них у звичаї для схову на зиму і зберігання продуктів виривати підземні ями, навалюючи зверху багато гною; такі місця пом’якшують суворість холодів, а в разі нападу ворога все відкрите грабують, заховане ж і зарите зберігається, бо про нього ворогові нічого невідомо, або ж його треба шукати.
Гл. XVII. Одягом для всіх служить короткий плащ, застебнутий пряжкою або, за її відсутністю, колючкою. Нічим іншим не прикриті, вони проводять цілі дні біля багаття. Найзаможніші вирізняються тим, що крім плаща мають ще й інший одяг, що не розвівається, як у сарматів або парфян, а вузький і щільно облягає тіло. Носять і звірині шкури; ті, що мешкають біля берега річки1 – які доведеться, а ті, що більш віддалені – з вибором, оскільки у них немає одягу [одержуваного] від торгівлі. Останні вбивають звірів із розбором і після зняття шерсті нашивають на шкури шматки хутра тварин, породжених віддаленим Океаном і невідомим морем2. Одяг жінок такий же, як і у чоловіків, з тією тільки різницею, що вони часто носять покривала з полотна, які розцвічують пурпуровою фарбою; верхня частина їхнього одягу не подовжується рукавами, так що залишаються оголеними руки і найближча до них частина грудей.
Гол. XVIII. Незважаючи на це, шлюби там суворі, і ніяка сторона їх вдачі не є більш похвальною, бо вони майже єдині з варварів, які задовольняються однією дружиною, за винятком дуже небагатьох, які мають декількох дружин, але не через сластолюбство, а тому, що їх через знатність осаджують багатьма шлюбними пропозиціями.
Придане не дружина приносить чоловіку, а чоловік дає дружині. При цьому присутні батьки і родичі, які і розцінюють подарунки; дари ці вибираються не для жіночої втіхи і не для того, щоб у них вбиралася наречена, – це воли, загнузданий кінь, щит зі списом і мечем. За ці подарунки береться дружина, а вона в свою чергу приносить чоловікові якусь зброю. Це вважається у них найміцнішими узами, замінює священні таїнства і шлюбних богів. Для того щоб жінка не вважала себе непричетною до
1Тобто Рейну чи Дунаю, де проходив кордон з володіннями римлян.
2Тобто Північним і балтійським морями і морем, що лежить за Скандинавією, інакше кажучи – Північним Льодовитим океаном.
49
помислів про доблесні подвиги, вже перші шлюбні обряди нагадують їй про те, що вона повинна стати товаришем [чоловіка] у трудах і небезпеках і в мирний час, і на війні терпіти і відважуватись на те саме, що й він. Про це нагадує запряжка волів, загнузданий кінь і вручена зброя. Так годиться жити і так належить загинути; вона отримує те, що в повній цілісності і чесно віддасть синам, а від них це отримають невістки, які в свою чергу передадуть [це] онукам.
Гл. XIX. Так живуть жінки, цнотливість яких охороняється, не розбещується ніякими спокусливими видовищами, ніякими збудливими бенкетами. Таємниця письма не відома ні чоловікам, ні жінкам. Перелюбства у настільки багатолюдного народу надзвичайно рідкісні. Карати [жінок] дозволяється негайно і самим чоловікам: обрізавши зрадниці волосся і роздягнувши догола, чоловік у присутності родичів викидає її зі свого будинку і, шмагаючи батогом, жене через усе село. Хоча б якою гарною, молодою і багатою вона була, їй не знайти нового чоловіка… Але ще краще дбають про цноту ті племена, де беруть заміж лише незайманих, і жінки, давши обітницю подружньої вірності, остаточно втрачають надію на можливість повторного шлюбу. Так, жінка отримує чоловіка – одного навіки, як одне в неї тіло й одне життя, щоб вона у майбутньому не думала ні про кого, крім нього, щоб жадала тільки його, щоб любила в ньому не стільки чоловіка, скільки подружнє життя. Обмежувати кількість дітей або умертвляти кого-небудь із народжених після смерті батька вважається ганебним, і добрі звичаї мають більшу силу, ніж хороші закони де-небудь в іншому місці.
Гл. XX. У будь-якому будинку ростуть [діти германців] голі і брудні, а виростають з такою будовою тіла і такою статурою, що викликають у нас захоплення. Мати сама годує груддю своїх дітей, їх не віддають на догляд служницям і годувальницям. Пани виховуються в такій же простоті, як і раби, і протягом тривалого часу між ними немає ніякої відмінності: вони живуть серед тих самих домашніх тварин, на тій самій землі, допоки вік виокремить вільно народжених і їхня доблесть стане загальновизнаною. Юнаки пізно пізнають жінок, і від цього зберігається їхня чоловіча сила. Не поспішають германці віддавати заміж і дівчат – і в них та сама юна свіжість, схожий з
50
чоловіками зріст. Одружуються [дівчата] такими ж міцними й здоровими, як і чоловіки, а сила батьків передається й дітям. Син сестри в такій же повазі в свого дядька, як і в батька, деякі навіть вважають цей вид кровного зв’язку більш тісним і священним і при взятті заручників переважно вимагають [саме таких родичів], оскільки ними міцніше утримується душа і ширше охоплюється сім’я. Однак спадкоємцями і наступниками кожного є його власні діти; заповіту ніякого [у германців не буває]. Якщо у [кого– небудь] немає дітей, то у володіння [спадщиною] вступають найближчі за ступенем [спорідненості] – брати, [потім] дядьки але батькові, дядьки по матері. Чим більше родичів, чим численніші свояки, тим більшою любов’ю оточена старість ... А бездітність у них зовсім не в пошані.
Гл. XXI. [У германців] обов’язково приймати на себе як ворожнечу [свого] батька або родича, так і дружбу. Втім, непримирима [ворожнеча] не триває [нескінченно]. Навіть вбивство можна спокутувати певною кількістю худоби, великої та дрібної, [причому] відшкодування отримує вся родина. Це дуже корисно в інтересах суспільства, оскільки при свободі [розправи] ворожнеча [набагато] небезпечніша.
Жоден народ не є таким щедрим у гостинності. Вважається гріхом відмовити будь-кому із смертних в притулку. Кожен пригощає кращими стравами згідно зі своїм достатком. Коли [частування] не вистачає, то той, хто зараз був господарем, робиться провідником до нового пристановища і супутником, і вони йдуть до найближчої оселі без запрошення, і це нічого не означає: обох приймають з однаковою сердечністю. Щодо права
гостинності, то ніхто не відрізняє знайомого від незнайомого. Якщо, йдучи, гість чогось зажадає, то звичай велить надати йому [цю річ], так само просто можна зажадати [чого–небудь] у свою чергу [і від нього]. Вони люблять подарунки, але ні
Бенкет у вождя |
даний [ними подарунок] не |