2. Способи набуття громадянства

Способи та порядок набуття громадянства визначають відповідні закони та деякі конституції. Існує декілька способів набуття громадянства, а саме: набуття по народженню, приймання, відновлення громадянства, вибір громадянства, іноді шляхом зміни сімейного стану (укладання або розривання шлюбу).

Основним і найбільш поширеним у світі способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов¢язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами – „права крові” та „права грунту”. В першому випадку дитина набуває громадянство батьків незалежно від місця народження, а в другому дитина становиться громадянином тієї держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків. Однак у ряді країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження: тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту досягнення повноліття і пов¢язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед, виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.

Історично першим був прийнятий принцип „права крові”, - він походить ще з римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв¢язку підданства. Звідси й виник принцип „права грунту”, який домінував у Європі до кінця XVIII ст. „Право крові” знов набуло значення після його закріплення у кодексі Наполеона - французькому Цивільному кодексі 1804 р.

Вибір або перевага того чи іншого з цих принципів головним чином зумовлене державної політикою в демографічній сфері. Якщо держава зацікавлена в швидкому рості свого населення, вона може ввести обидва правила в повній мірі; наприклад, це ілюструє частина А вже згаданої статті 30 Конституції Мексики, згідно якої „мексиканцями по народженню є: 1) діти, народжені на території Республіки, до який би національності (тобто - громадянства) ні належали їх батьки; 2) діти, народжені за кордоном від батьків-мексиканців, від батька-мексиканця або від матері-мексиканки; 3) діти, народжені на мексиканському військовому або торгівельному судні або літаку”. Найчастіше, однак, превалює один з принципів, а інший його доповнює. Наприклад, за Федеральним законом про австрійське громадянство 1965 р. діти, народжені у шлюбі, набувають громадянство Австрії, якщо хоча б один з батьків є австрійським громадянином, а позашлюбні діти – якщо таке громадянство має мати. Австрійськими громадянами, доки не доведено зворотне, вважаються діти, котрих було знайдено на території Республіки, у віці до шості місяців. Отже, в даному прикладі бачимо превалювання „права крові”, а „право грунту” доповнює його лише в одному конкретному випадку.

Сучасне законодавство про громадянство переважної більшості країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є „право крові”, що узгоджується з елементами „права грунту”. Так, за „правом грунту” визначається громадянство дітей, чиї батьки невідомі. „Право грунту” зберігає домінуюче або рівне з „правом крові” значення не тільки, як вже було зазначено, в латиноамериканських країнах, а й в країнах, право яких історично походить від англійської правової системи.

Наявність у законодавстві різних підходів до визначення громадянства за народження призводить до явища подвійного громадянства, або біпатризму. Причинами виникнення такого явища можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко головну роль в цьому відіграють саме колізії між „правом крові” та „правом грунту”.

Наприклад, філіація в США, згідно з XIV поправкою до Конституції, відбувається за принципом „права грунту”, хоча цей принцип не поширюється на дітей дипломатів, консулів і деяких інших категорій іноземців. Проте, припускається, що громадянство можна отримати на основі „права крові”: американським громадянином є особа, народжена батьками-американцями за кордоном. Характерно, що в такому випадку філіація обмежена тільки одним поколінням громадян, народжених за кордоном. Це застереження зумовлене наміром запобігти практиці біпатризму, але його не можна вважати абсолютно ефективним. Зокрема, громадянин США, який за законом набув цього стану за „правом крові”, народившись на території іншої держави, де діє „право грунту”, за звичайних умов буде вважатися і громадянином цієї держави. З іншого боку, особа, народжена на території США у громадян іноземної держави, де домінує „право крові”, також може стати біпатридом.

У законодавстві більшості країн не визначаються юридичні наслідки подвійного громадянства. Водночас передбачаються різні заходи щодо запобігання цьому явищу. Так, для запобігання випадкам біпатризму майже у всіх розвинених країнах законодавчо встановлено, що одруження жінки з іноземцем автоматично не впливає на її громадянство.

. Форми та підстави припинення громадянства

Для характеристики інституту громадянства важливим є питання припинення громадянства, а саме – вихід із громадянства, власне втрата громадянства, та позбавлення громадянства.

Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. В більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розглядають компетентні органи, які враховують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв¢язку з цією заявою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинених країн можливість виходу з громадянства не заперечується.

У Великій Британії, США та деяких інших країнах визнаний принцип вільного виходу з громадянства, якій здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свого громадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де цей принцип існує, для окремих категорій осіб свобода виходу з громадянства обмежена. Наприклад, у ФРН діють обмеження для державних службовців, суддів тощо. Практично завжди не припускається або суворо обмежується можливість виходу з громадянства в той час, коли держава знаходиться у стані війни.

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичне припинення громадянства за певних умов. Найчастіше в ролі таких умов виступають натуралізація в іншій державі або оптація громадянства іншої держави. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства не припускається його автоматична втрата; там же, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою. В країнах, де передбачено автоматичне набуття громадянства іноземними особами в разі укладання шлюбу з громадянами даної держави, розривання цього шлюбу автоматично тягне за собою й втрату громадянства, набутого вказаним чином.

Однією з форм припинення громадянства також є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, має назву денаціоналізації, а позбавлення натуралізованого громадянства – денатуралізація. Денатуралізація є досить звичайною процедурою: вона нерідко пов¢язана з протиправними діями, зокрема, з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер денатуралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії поширена концепція , за якою юридичний зв¢язок між державою та натуралізованою особою вужчий за обсягом встановлених прав та обов¢язків і менш стійкий, ніж зв¢язок між державою та її природженим громадянином.

Щодо денаціоналізації треба зазначити, що її можливість пов¢язується з державним суверенітетом. Зокрема, згідно зі статтею 89 Кодексу законів про громадянство Франції, особа може бути позбавлена французького громадянства у разі засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухилення від обов¢язків, встановлених законом про військову повинність, за дії на користь іншої держави, що завдають шкоди інтересам Франції, та в деяких інших випадках. Тим самим має місце сполучення кримінально-правової і конституційно-правової відповідальності. Проте законодавство переважної більшості країн не припускає денаціоналізацію, пов¢язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невідчужуваних, природних прав людини. Наприклад, ст 16 Конституції Німеччини стверджує, що „німецьке громадянство не може бути відібрано. Втрата громадянства може відбуватися лише на підставі закону, а проти волевиявлення особи – лише в разі, коли вона тим самим не стане особою без громадянства”; ч.2 ст.11 Конституції Іспанії встановлює, що „жоден іспанець за походженням не буде позбавлений своєї національності”, - таким чином, можна дістатися висновку, що натуралізовані громадяни можуть бути позбавлені громадянства. Австрійський закон, який припускає позбавлення громадянства натуралізованих громадян, забороняє це за збігом шості років після натуралізації.