Дипломатія

Дипломатія — засіб здійснення зовнішньої політики держави, що являє собою сукупність невоєнних практичних заходів, прийомів і методів, застосовуваних з урахуванням конкретних умов і характеру розв'язуваних задач; офіційна діяльність глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, відомств іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях по здійсненню цілей і задач зовнішньої політики держави, захисту прав та інтересів держави, його установ і громадян за кордоном.

З поняттям дипломатія пов'язують мистецтво ведення переговорів для запобігання чи врегулювання конфліктів, пошуків компромісів і взаємоприйнятих рішень, розширення і поглиблення міжнародного співробітництва.

Слово "дипломатія" походить від грецького "diploma" (документ, складений удвоє), у Стародавній Греції так називалися здвоєні дощечки, на воскових поверхнях яких писали текст грамот про повноваження посланця або послання іншого важливого змісту. Потім дощечки складали докупи цими поверхнями, щоб не пошкодити текст. Особливим видом повсякденної державної діяльності дипломатія стала на зламі XVI—XVII ст. з появою при дворах монархів постійних дипломатичних представників, а в системі державних органів — спеціальних відомств, головними завданнями яких були листування і підтримка контактів між володарями, прийом іноземних делегацій і послів, ведення переговорів. Так, наприклад, в Англії вперше слово "дипломатія" використано у 1645 році. 1693 року відомий німецький філософ, математик і мовознавець Г. Лейбніц опублікував працю "Зведення дипломатичного права", де було вжито латинське слово "diplomaticus", яке з того часу почало означати "той, що стосується міжнародних відносин". Термін "дипломатія" у сучасному розумінні вперше подав Франсуа де Кальєр, видатний французький дипломат доби Людовіка XIV, у своїй книзі "Про способи ведення переговорів з монархами", опублікованій 1716 року. Ф. де Кальєр був послом Людовіка XIV у кількох європейських країнах, учасником складних, однак успішних для Франції переговорів. Найчастіше слово "дипломатія" вживається для окреслення:

• державної діяльності в галузі зовнішніх відносин;

• сукупності установ та осіб, які займаються державною діяльністю в галузі зовнішніх зносин;

• професії дипломата.

Методи дипломатії

• офіційні й інші візити та переговори на вищому (саміти) і високому рівні;

• дипломатичні конгреси, конференції, наради і зустрічі;

• підготовка і проведення двосторонніх і багатобічних міжнародних договорів і інших дипломатичних документів;

• участь у роботі міжнародних організацій і їхніх органів;

• повсякденне представництво держави за кордоном, здійснюване її посольствами і місіями;

• дипломатичне листування;

• публікація дипломатичних документів;

• висвітлення в пресі позиції уряду по тим чи іншим міжнародним питанням.

Міжнародне право забороняє втручання дипломатичних представників у внутрішні справи країни перебування.

Органи і відповідальні особи, що несуть дипломатичну службу, користуються в країні перебування загальновизнаними правами і дипломатичними привілеями (імунітет і недоторканність дипломатичного персоналу і приміщень, право шифрованого переписування і дипломатичного закритого зв'язку, право підйому прапора держави, митні привілеї й ін.).

Дипломатія як метод врегулювання встановлення відносин між групами людей існувала, очевидно, ще в доісторичні часи. На думку Г. Нікольсона, ще в XVI столітті теоретики запевняли, що першими дипломатами були ангели, так як вони виконували обов'язки послів між небом і землею .

Навіть в доісторичні часи, цілком ймовірно, бували випадки, коли одна плем'я воювало з іншим плем'ям і для того, щоб підібрати поранених і поховати вбитих, велися переговори про тимчасове припинення битви. Вже тоді було ясно, що подібного роду переговори були б неможливі, якби посол одного боку був з'їдений іншою стороною до того, як він передав послання. Звідси, ймовірно, і з'явилися певні права та привілеї для переговірників. Особистість подібного роду посланців або вісників, належним чином уповноважених, повинна була бути в деякому відношенні особливої​​. З цих звичаїв виникли ті привілеї, якими користуються сучасні дипломати .

У рабовласницькому суспільстві, що постійно використовувало військові завоювання для поповнення робочої сили, переважали воєнні засоби здійснення зовнішньої політики держав. Дипломатичні зв'язки підтримувалися лише епізодично посольствами, що направлялися в окремі країни з визначеною місією і поверталися після її виконання.

В умовах феодальної роздробленості одержала поширення «приватна» дипломатія феодальних суверенів, що у проміжках між війнами укладали мирні договори, вступали у військові союзи, укладали династичні шлюби. Широкі дипломатичні зв'язки підтримувала Візантія. У середині XV століття з розвитком міжнародних відносин поступово з'являються постійні представництва держав за кордоном.

Особливості дипломатії буржуазних держав нової і новітньої історії визначаються новими цілями їхньої зовнішньої політики — боротьбою за завоювання зовнішніх ринків, за поділ, а потім і за переділ світу, за світове економічне і політичне панування. У нових умовах значно розширюються масштаби дипломатичної діяльності, що стає більш динамічною і використовується державою для створення ширшої опори серед керівництва і правлячої еліти іноземних держав, для встановлення контактів з визначеними політичними партіями, ЗМІ. Дипломатія, поряд з воєнними засобами, зіграла важливу роль у боротьбі за здійснення цілей антифеодальних, демократичних і національно-визвольних рухів, в утворенні національних держав у Латинській Америці і на Балканах, в об'єднанні Німеччини, Італії. Дипломатія великих капіталістичних держав обслуговувала їх експансіоністські агресивні цілі.

Про дипломатію, у справжньому розумінні цього термі­на, можна говорити лише з появою держави, хоча її витоки сягають часів родових общин. Ще в античний період вожді общин були обізнані з практикою ведення дипломатичних переговорів перед розв'язанням війни. Тож виникає потре­ба забезпечити певну недоторканність осіб переговорного процесу. Особиста недоторканність вісників та посередників поклала початок розвитку інституту недоторканності, який став одним з головних принципів дипломатичного права в майбутньому. Отже, інститут дипломатії є одним із найстаріших у від­носинах між державами. Він виник з розвитком стосунків між державами стародавнього світу, такими, як Ассирія, Вавилон, Єгипет, Індія, Греція і Рим. Особливо активно розвивався інститут переговорів та обмін посольствами в Єгипті. Дипломатичним листуванням у Єгипті займалася особлива державна канцелярія з іноземних справ. Серед відомих пам'яток стародавньої дипломатії особли­вий інтерес, як за об'єктом, так і за змістом, становлять Тель-Амарнське листування і договір єгипетського фараона Рамзеса II з царем хетів Хаттушилем ІІ, укладений 1296 р. до Р. X. Цікавим джерелом історії дипломатії цього періоду є закони Ману. Незважаючи на те, що закони Ману є збірни­ком законів стародавньої Індії, вони приділяють багато ува­ги особистим якостям дипломатів, від яких залежить успіх дипломатичних місій. Найдавнішою формою мирних міжнародних відносин і міжнародного права у Греції була «проксенія», тобто гос­тинність. Конфлікти, що виникали між общинами і по­лісами, вирішували за допомогою спеціально уповноваже­них осіб, або послів. Подальшого розвитку інститут посольства набув під час воєн між Грецією і Персією. У період Стародавньої Греції починає формуватися багатостороння дипломатія, яку в те­орії міжнародного права іноді називають «конференційною дипломатією». Прикладом цього є проведення у 482 р. до P. X. у Спарті конгресу делегатів Пелопоннеського Союзу. У Стародавньому Римі досить широко використовується інститут посольства. Приймати і відряджати посольства зав­жди було прерогативою найвищих органів держави: спочат­ку королів, пізніше Сенату, а потім також імператорів. На­приклад, у період Республіки склад делегації затверджував Сенат. В період Римської імперії (І—V ст.) докорінно зміню­ються зовнішня політика і дипломатія. Такі питання, як оголошення війни, укладення миру, приймання і скеруван­ня посольств, належали винятково до відання імператора. Дипломатія перетворилася на відповідну службу чиновни­ків. В епоху Середньовіччя в жорстокій боротьбі формують­ся національні держави. Дипломатія Середньовіччя мала італійський, а точніше, візантійський відтінок. При візан­тійському дворі було Відомство іноземних справ, яке підпо­рядковувалось Першому міністру (Magister officiorum) і складалося з великого штату, куди входили перекладачі з усіх мов. Були вироблені певні правила посольської спра­ви, які запозичували всі держави, що мали відносини з Ві­зантією. Посол був представником володаря і міг вести пе­реговори лише в межах наданих йому повноважень. Переломним моментом в історії дипломатії і диплома­тичного права стала поява постійних дипломатичних пред­ставників. Необхідність у них породили взаємовідносини міст-держав Північної Італії. Першість у цьому належить Венеції, Мілану, Неаполю і Рагузі (тепер Дубровник), роз­ташованій на березі Адріатичного моря, а також Франції. У XVIII ст. починають виразно формуватися норми дип­ломатичного права, які стосуються, передусім, привілеїв та імунітетів. Ці норми передбачали непоширення криміналь­ної, цивільної та адміністративної юрисдикції держави пе­ребування щодо дипломатичних представників чужоземних держав. Після укладення Вестфальського миру, який зафіксував систему європейської політичної рівноваги, інститут посоль­ства набуває вже стабільної форми. Одночасно формується поняття про дипломатичний корпус як про певну корпора­цію дипломатів іноземних держав, які перебувають при дворі глави держави за місцем перебування. Отже, європей­ські держави починають усвідомлювати, що вони є члена­ми єдиної політичної системи, одного міжнародного співто­вариства.

Особливо відчутний поштовх на шляху розвитку дипло­матичного права мав Віденський конгрес, який відбувся 1815 р. Фактично він провів першу кодифікацію норм цьо­го інституту. Раніше історія дипломатії не знала такої кількості гло­бальних і регіональних проблем (тероризм, наркобізнес, еко­логічна безпека, збройні конфлікти тощо) та залучення ве­ликої кількості держав для їх розв'язання. Крім цього, значний вплив на міжнародні відносини і безпосередньо на дипломатію мають засоби масової інформації, які щораз більше стають «четвертою» владою, яка, у свою чергу, нічим не поступається законодавчій і виконавчій. В умовах ядерної небезпеки людство почало розуміти, що війна вже не є ефективним і прийнятним засобом вирі­шення спорів, і що лише переговори, тонка та вміла дипло­матія можуть врятувати світ від загибелі, а існуючі між­народні проблеми настільки ускладнилися, що вимагають участі професіоналів (дипломатів).

Віденська конвенція про дипломатичні відносини — один з основних нормативно-правових актів в області дипломатичного права. Вона була прийнята на міжнародній конференції у Відні, яка проходила в період з 2 березня по 18 квітня 1961 року. У конференції взяла участь 81 держава, близько 40 з них підписали конвенцію. Конвенція регламентує всі основні питання дипломатичного права: регламентуються види і функції дипломатичних місій, процедура призначення голови дипломатичного представництва, класи голів таких представництв, розкривається поняття дипломатичного імунітету.

Конвенція складається з 53 статей і включає також два факультативні протоколи: про придбання громадянства співробітниками дипломатичних представництв і членами сімей цих співробітників, що живуть разом з ними, і про обов'язкове розв'язання дискусій відносно тлумачення або застосування Конвенції Міжнародним Судом.

Віденська конвенція до сих пір є одним з провідних документів дипломатії всього світу.

Віденська конвенція закріпила практику поділу глав дипломатичних представництв на три класи: посли і папські нунції; посланці і папські інтернунціі; повірені в справах. Згідно з Конвенцією 1961 р., між дипломатичними представниками різних класів не повинно проводитися ніякого розрізнення, крім відмінності у ставленні старшинства та етикету. За старшинством в дипломатичному корпусі посли стоять на першому місці.

Дипломатичний протокол — це сукупність загальноприйнятих правил, традицій і умовностей, які дотримуються урядами, відомствами закордонних справ, дипломатичними представництвами, офіційними особами і дипломатами при виконанні своїх функцій в міжнародному спілкуванні. Слово протокол походить від грецького «protokollon» («protos» — перший, а «kolla»— клеїти), тобто, дослівно — правила оформленнядокументів. Пізніше це слово тривко увійшло в дипломатичну практику і крім оформлення документів цією назвою стали означати всі питання етикету і церемоніалу.

Автори книги «Дипломатична церемонія і протокол» Джон Вуд і Жан Серре відзначають, що «в цілому протокол — це сукупність правил поведінки урядів та їх представників офіційних і неофіційних».

Правила дипломатичного протоколу ґрунтуються на принципі міжнародної ввічливості, тобто поваги до всього, що символізує чи представляє державу. Норми дипломатичного протоколу складалися протягом тисячоліть і ввібрали в себе ті умовності і традиції, які відповідали інтересам встановлення і підтримання міждержавного спілкування. Окремі норми дипломатичного протоколу мають особливо парадний характер і називаються церемоніалом: наприклад, церемоніал вручення вірчих грамот, церемоніал зустрічі і проводів офіційної делегації, церемоніал підписання міжнародних договорів тощо

Дипломатичний протокол має міжнародний характер і у всіх країнах дотримується приблизно однаково, хоча в деяких з них можуть мати місце свої невеликі відхилення, які випливають із соціального ладу, національних і релігійних звичаїв. В Індії та Індонезії, наприклад, почесного гостя увінчують вінком (гірляндою) квітів. На Індонезійському острові Балі кожен гість, що прибуває на цю землю, проходить релігійнийцеремоніал вигнання «злих духів».

Ві́рчі гра́моти  — документ, за допомогою якого здійснюється акредитація дипломатичного представника. Назва походить від слова "вірити", оскільки основний сенс грамоти — прохання до глави приймаючої держави "вірити всьому тому, що буде говорити" глава дипломатичного представництва.

Засвідчує показний (дипломатичний) характер місії і особи дипломатичного представника. Вірча грамота для послів пишеться у встановленій формі від глави однієї держави до глави іншого і забезпечуються відповідними підписами і друком. Підпис глави держави зазвичай скріпляється підписом глави відомства закордонних справ. Повірені в справах, а також політичні представники при акредитації забезпечуються листом від глави відомства закордонних справ держави, що направила їх, до глави відомства закордонних справ країни призначення.

Вірча грамота містить: ім'я і титул (звання) відправника і одержувача, ім'я і ранг дипломатичного представника, прохання «вірити» останньому у всіх стосунках саме як представника даної держави. Інколи в Вірчій грамоті викладаються в короткій формі мотиви і цілі дипломатичної місії, а також стан дипломатичних стосунків між двома країнами в цей час.

Вірча грамота вручається дипломатичним представником при першій аудієнції в глави держави, а її завірена копія заздалегідь супроводиться главі відомства закордонних справ.

Вірча грамота носить характер загальних повноважень дипломатичного представника: будучи акредитованим, він не потребує подальших повноважень для своїх виступів і заяв в країні перебування, відповідальність за всі його посадові дії, листи і слова повністю лягає на уряд, що призначив його. Проте вірча грамота сама по собі не дає права дипломатичному представникові підписувати міжнародні угоди і потребує спеціальних повноважень.

Вірча грамота втрачає силу в разі смерті глави держави, що призначила дипломатичного представника, або глави держави, при якій він акредитований, при зміні форми правління в країні перебування або на батьківщині дипломатичного представника, при зміні рангу дипломатичного представника. При залишенні свого поста дипломатичний представник вручає відзивні грамоти (lettre de rappel) і, у свою чергу, інколи отримує рекредитив (lettre de récréance) для вручення його своєму уряду після повернення на батьківщину. Форма відзивних грамот і рекредитиву погоджується з Вірчою грамотою.

Функції дипломатії

• представництво

• дипломатичне спілкування і листування (комунікація)

• проведення переговорів

• здобуття розташування

• видобуток інформації

• розробка рекомендацій

• Методи і засоби дипломатії

• офіційні й інші візити та переговори на вищому (саміти) і високому рівні;

• дипломатичні конгреси, конференції, наради і зустрічі;

• підготовка і проведення двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів і інших дипломатичних документів;

• участь у роботі міжнародних організацій та їх органів;

• повсякденне представництво держави за кордоном, здійснюване її посольствами і місіям;

• дипломатичне листування;

• публікація дипломатичних документів;

• висвітлення в пресі позиції уряду по тим чи іншим міжнародним питанням.

Дипломатична стратегія[ред. • ред. код]

Реальний світ дипломатичних переговорів дуже відрізняються від інтелектуальних дебатів у світі, де питання вирішується шляхом переговорів. Хоча дипломатичні угоди іноді можуть бути досягнуті серед ліберальних демократичних держав, апелює до вищих принципів, найдієвіший у світі дипломатії традиційно є вплив жорсткої влади.

Взаємодію сил і дипломатії можна проілюструвати з переговорами з профспілками. Якщо профспілка не готова на страйк, то Спілка нікуди не збирається, і керівництво організації не має абсолютно ніякого стимулу дати згоду на об'єднані вимоги. З іншого боку, якщо керівництво не бажає приймати зазнавати збитків, то компанія буде на домовленість з профспілкою, і керівництво буде змушене погодитися на будь-яку вимогу. Те ж саме відноситься і до дипломатичних переговорів. Є також стимули в дипломатії, щоб діяти розумно, особливо якщо підтримка інших учасників не вимагається. Отримати користь від переговорів можна набагато меншу, натомість збільшити ворожість з іншими учасниками процесу. Це так звана м'яка сила.

Дипломатичний імунітет

Дипломатичні зв'язки також розглядаються як священні, і дипломатам вже давно було дозволено перетинати кордони з документами без обшуку. Механізмом для цього є так звана " Дипломатична пошта". Хоча радіо та цифрового зв'язку стали більш стандартними для посольств, дипломатичної пошти, як і раніше досить часто, а деякі країни, включаючи Сполучені Штати, оголосити весь контейнери в якості дипломатичної пошти довести чутливого матеріалу (часто будівельні матеріали) в країні.

У періоди ворожості, дипломати часто знятий з міркувань особистої безпеки, а також у деяких випадках, коли приймаюча країна є дружньою, але є загрозі з боку внутрішніх дисидентів. Посли та інші дипломати іноді нагадав тимчасово своїх країнах, як спосіб висловити невдоволення з приймаючою країною. В обох випадках, нижче рівня співробітників все ще залишаються насправді робити бізнес дипломатії.

Принципи і особливості дипломатії

• Міжнародне право забороняє втручання дипломатичних представників у внутрішні справи країни перебування.

• Органи і відповідальні особи, що несуть дипломатичну службу, користуються в країні перебування загальновизнаними правами і дипломатичними привілеями (імунітет і недоторканність дипломатичного персоналу і приміщень, право шифрованого переписування і дипломатичного закритого зв'язку, право підйому прапора держави, митні привілеї й ін.)

1. Найбільшою державою переднього сходу був Єгипет, його кордони при 18-династії ( середина 2 тис. до н.е.) доходили до відрогів Тавра і річки Євфрату,у міжнародному житті стародавнього сходу Єгипет відігравав ключове значення єгиптяни вели культурні та політичні зв’язки з відомим їм світом-державою Хеттів передньої Азії, державами півночі та півдня Месопотамії(Мітанні, Вавилон, Ассирія), з Сирійськими і Палестинськими князями, Критським царством і островами Егейського моря. Дипломатичним листуванням в Єгипті відала особлива державна канцелярія з іноземних справ.

З численних пам’яток давньосхідної дипломатії найбільший інтерес за змістом та значенням представляє Тель-Амарське листування і договір єгипетського фараона Рамзеса II з царем хетів Хатушилем III ( 1278 р. до н.е.).

Амарна місцевість на правому березі Нілу в Середньому Єгипті – колишня резиденція фараона Амінофіса III. У 1087 -1088 р. до н.е. у палаці Амінофіса був відкритий архів, що містив дипломатичне листування фараонів Амінофіса 3 та його сина Амінофіса 4(15-14 ст. до н.е.). В данний час Тель-Амарський архів знаходиться в державному музеї в Берліні. Цей архів містить 360 глиняних табличок, що представляють переписку названих фараонів з царями ін. держав із підвладними сирійськими князями. Суттєвим доповненням до Тель-Амарського архіву служить архів хетського царя Суббілуміуми з Богаз-Кей – столиці Хеттської держави. Більшу частину Тель-Амарського архіву складають листи сирійських і палестинських князів до фараона від якого вони залежали. Основний зміст листів: обмін взаємними привітаннями та люб’язностями; переговори про укладення шлюбів; прохання про надання військової допомоги, золота, подарунків. До привітань завжди долучалися скарги, доноси і наклепи князів один на одного. Всі документи складені клинописом ( дипломатичною мовою того часу).

Поряд з Єгиптом на сиро-палестинські області претендували хетти. За царя Суббілумілуми (1380-1348 рр. до н.е.). Хеттське царство досягло переважаючого впливу в Азії та успішно оскаржувало Єгипту права на азіатські володіння – сирійські рудники, ліванський ліс, торгівельні шляхи. Зростання Хетського царства змушувало фараонів шукати союзників серед держав Месопотамії ( Вавілон, Міттані), які були ворогам хеттам. В Тель-Амарському архіві збереглися листи вавилонських та міттанських царів до Амінофіса 3 та Амінофіса 4.

Наступне сторіччя (14-13 ст. до н.е.) було заповнено запеклими війнами між хеттами та Єгиптом. Війни в однаковій мірі виснажили обидві держави, жодна з країн не отримала відчутної переваги, саме тому вони були вимушені йти на взаємні поступки і укласти мирний договір.

У 1288 р. до н.е. був укладений мир і підписаний договір між фараоном 19-ї династії Рамзесом 2 і хетським царем Хаттушилем 3, ініціатива миру і дружньої угоди відходила від хетського царя. Після довгих переговорів Хаттушиль 3послав Рамзесу 2 проект договору на срібній дошці на доказ справжності документа. На передньому боці дошки було зображено царя, що стоїть поруч з Богом вітру і блискавки Тешубом, а на зворотньому боці зображено царя біля сонячної Богині Арріни. Рамзес 2 прийняв умови договору, відправив дошку так само . Зберігся, як текст договорі так і описання договорів, що передували йому. Договір складався з трьох частин: вступу,тексту договіру, статтей і висновків – звернення до Богів, клятв і прокльонів проти порушника договору. Між хеттами і Єгиптом був заключений оборонний і наступальний союз:

· Договір передбачав підтримку проти ворога не тільки зовнішнього, але й внутрішнього;

· Союзники гарантували один одному допомогу на випадок повстань і заколотів у підвладних їм областях.

Малися на увазі азіатські ( сиро-палестинські області), в яких е припинялися війни, повстання і грабежі.

· Особливою статтею передбачалася видача політичних перебіжчиків. З перебіжчиками поверталася все їх майно і люди.

Цей договір був підкріплений династичним шлюбом Рамзеса 2 та дочки Хаттушиля 3.

Значення договору 1288 р. до н.е.

1) Найдавніший з відомих нам пам’яток міжнародного права

2) За своєю формою він послужив зразково всім наступним договорів, як для царств стародавнього сходу, так для Риму та Греції

3) В даному договорі знайшла своє відображення характерна риса державного ладу стародавнього сходу – повне ототожнення держави з особою носія верховної ради

2. У наступні століття і царства Хеттів слабшають і втрачають керівну роль у міжнародних відносинах сходу, головне значення набуває держава передньої Азії – Ассирія, з головним містом Ашшур ( знаходиться на середній течії річки Тигр в Месопотамії). У ранній період своєї історії Асиирія входила до складу Вавілонського царства і царь Ашшура підпорядкувався царю Вавилона.

Перша згадка про Ассирію як самостійну державу знаходиться в Тель-Амарському листуванні, де йдеться про прибуття ассирійських послів до Єгипту проти прийняття їх єгипетським фараоном Аменофісом 4 рішуче протестував вавилонський цар Бурнабуріаш, який вважав себе головою Ашшура. Посилення Ассирії вселяло небезпідставну тривогу хеттам та Єгипту. Договір 1288 до н.е. дотично був спрямований проти Ассирії.

Ассирійське царство досягає своєї могутності при Саргонідах ( 8-7 ст. до н.е.).

Саргоніди – Саргоні, Сіннахерібі, Ашшурбаніпал.

Головним містом при Саргонідах була Ніневія. Саргоніди віхідці із середовища військових командирів, які провели реформи у політичному і військовому ладі Ассирії, збільшили чисельність ассирійського війська до вищої, у тому часі, межі - 150 чоловік, і розпочали широку завойовницьку політику. Найбільше значення в той час мали дві торгові артерії, одна з них йшла від великого (Середземного моря) до Месопотамії і далі у східний напрям. Інша вела на південний захід у бік сиро - палестинського узбережжя і Єгипту.

Наступальна політика Ассирійських царів об’єднала країни переднього сходу в декілька коаліцій на південному-заході на чолі з єгиптянами, на південному сході - на чолі з Елламом, на півночі на чолі з Урартом.

Всі ці коаліції були дуже строкаті зі своїм складом, що полегшувало перемогу Ассирійців.

Наприкінці 8 століття до н.е. Саргон Прирафії в Палестині розбив союзників єгипетського фараона і потім повернув проти другої Еллансько-Колдеської коаліції. При цьому, він дуже майстерно використовував невдоволення колдейських міст проти царя Мордуп-Беліддіна. Ассирійський цар виступав нібито захисником вольностей халдейських міст, порушених його супротивником, ці міста отримали колишні права, а переможець Саргон – проголосив себе Вавилонським царем.