Імперія як специфічна форма державного устрою

Імперії існували тисячоліттями, а деякі з них були надзвичайно великими і могутніми.

Імперія (від лат. іmperium - влада, сильний, могутні тощо) - одна з найдавніших форм державного устрою, під яким розуміється об'єднання під жорсткою централізованою владою національно-територіальних чи адміністративно-територіальних утворень на принципах співвідношень "метрополія-колонія" або "периферія-центр".

Систему побудови державної влади в імперії схематично можна представити у вигляді багатопелюсткової квітки, центром якої є метрополія, а пелюстки - колонії (рис. 7).

Мы используем cookies, чтобы сделать Вашу работу с Викия простой и удобной. Поэтому, посещая Викия, вы соглашаетесь на использование cookies.Подробнее о cookies

Теория государства и права вики

• На этой вики

  • Вики-деятельность

  • Случайная статья

  • Видео

  • Фото

• Лучшее

• Сообщество

Вклад

Список наблюденияСлучайная статьяСвежие правки

Конфедерация: понятие, признаки, политико-правовая природа

•  

•  

•  

41СТАТЬЯ НА ЭТОЙ ВИКИ

 Правитькоммент.0

РЕКЛАМА

Конфедерация — это союз суверенных государств, создаваемый для достижения конкретных целей, при котором объединившиеся государства, полностью сохраняя суверенитет и значительную независимость, передают часть своих собственных полномочий совместным органам власти для координации некоторых действий (как правило, это внешняя политика, связь, транспорт, вооружённые силы).

В отличие от членства в одной федерации, государство может быть членом нескольких конфедераций одновременно.

Исторический опыт показывает, что конфедерация весьма неустойчива: она либо распадается, либо преобразуется в федерацию.

Признаки конфедерации:Править

1. Отсутствие общей для всей конфедерации единой территории и государственных границ.

2. Отсутствие общих законодательных органов и системы управления.

3. Отсутствие общей для всех участников конституции, законодательства, гражданства, финансовой системы.

4. Отсутствие суверенитета конфедерации, сохранение суверенитета и международного статуса участников.

5. Наличие общего конфедеративного органа, состоящего из делегатов суверенных государств.

6. Решения общих конфедеративных органов осуществляются по принципу консенсуса (принятие решения на основе общего согласия). 

7. Наличие права выхода из состава конфедерации.

РЕКЛАМА

Термін «парламент» є французького походження (від фр. parler - говорити або місце, де говорять). Парламент як вищий представницький орган влади вперше був утворений в Англії у ХІІІ ст. Реального значення набув після буржуазних революцій ХУІІ-ХУШ ст. У сучасних умовах парламент як назва для позначення представницької установи застосовується у більшості розвинутих країн. Ця традиція є поширеною насамперед у країнах англосаксонської правової системи (Канада, Австралія, Нова Зеландія). У деяких державах представницькі органи законодавчої влади називаються легіслатурами (від лат. lex, legis - закон і latus - внесений, установлений).

В інших державах сформувалися свої назви для представницького органу. Як правило, в слові «парламент» закладені національні ознаки, співзвучні з тією чи іншою мовою: Ісландія - Сторінг; Польща - Сейм; Ізраїль - Кнесет; Югославія - Скупщина (від слова «купа» - разом); у країнах мусульманського світу - Меджліс.

Деякі країни вживають універсальні назви, наприклад, «Конгрес» (від латинського - нарада) у США, «Національні Збори» або «Державні Збори» у Франції, Угорщині, Естонії.

Парламенти - це виборні, колегіальні представницькі органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають головні повноваження у сфері законотворчості.

В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях - на рівні їхніх суб’єктів. В останньому випадку повноваження законодавчих органів двох рівнів розмежовуються на засадах, визначених федеральною конституцією.

Як представницький орган законодавчої влади держави, парламент виконує у суспільстві низку функцій, основними з яких є представницька, інтегративна й регулятивна. Представницька функція парламенту полягає в тому, що він є виразником інтересів і волі народу. Народ як єдине джерело і верховний носій влади в державі уповноважує парламент здійснювати від його імені законодавчу владу. З цією метою він обирає до парламенту своїх представників, кожен з яких може розглядатися виразником волі всього народу (вільний мандат) або тільки його виборців (імперативний мандат).

Інтегративна функція парламенту полягає в тому, що він є загальнонаціональним органом для розв’язання наявних у суспільстві суперечностей і узгодження багатоманітних соціальних інтересів. Виразниками таких інтересів виступають політичні партії, що є основними суб’єктами парламентської діяльності. Завдяки спілкуванню політичних партій і депутатів у парламенті, пошуку ними компромісних рішень тих чи інших суспільних проблем відбувається інтеграція, тобто згуртування всього суспільства.

Регулятивна функція парламенту полягає в тому, що встановлені ним у законах та інших нормативно-правових актах правові норми є головним регулятором суспільних відносин.

Діяльність парламентів визначає характер і зміст парламентаризму. Термін «парламентаризм» - багатозначний, у найши- ршому значенні він позначає сукупність усіх тих явищ і процесів, які стосуються парламенту. Йдеться про історію парламентів, їх структуру, порядок формування і функціонування тощо. У вужчому значенні цей термін позначає організацію державної влади, що передбачає наявність парламенту як представницького органу законодавчої влади, незалежно від того, якою є його формальна і реальна роль у здійсненні державної влади. У най- вужчому значенні парламентаризм - це тип державного режиму, що характеризується визначальним впливом парламенту на уряд (а не уряду на парламент, як це відбувається за державного режиму, що називається міністеріалізмом).

Найбільш поширеним визначенням парламентаризму як системи взаємодії держави і суспільства - є визнання провідної або особливої та досить істотної ролі у здійсненні державновла- дних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу - парламенту. У такому розумінні поняття парламентаризму має важливе методологічне значення для пізнання різних форм і конкретних способів організації і здійснення державної влади.

Провідна роль законодавчої влади у системі поділу й організації державної влади ще не означає, що парламент як орган законодавчої влади відіграє провідну роль у здійсненні державної влади. Реально, законодавча влада може зосереджуватися в руках глави держави, уряду або керівництва правлячої політичної партії. Для парламентаризму недостатньо просто наявності парламенту. Парламентаризм передбачає реальне верховенство парламенту в законодавчій сфері та його провідне становище в системі вищих органів держави.

Формальними, юридичними ознаками парламентаризму, що тією чи іншою формою закріплюються у конституціях, є розмежування законодавчої і виконавчої влади; наявність у парламенту функції контролю за діяльністю уряду; привілейований статус парламентаріїв та їх юридична незалежність від виборців.

Крім юридичних є й неформалізовані ознаки парламентаризму, що не закріплюються у законодавстві. Вони стосуються самого парламенту і виявляються в його структурованості, рівні професіоналізму і дисципліни парламентаріїв, їх діяльності в загальнонаціональних (а не особистих і вузькогрупових) інтересах. Такі ознаки значною мірою залежать від того, якими є партійна і виборча системи, реальні механізми функціонування парламенту.

Парламентаризм не слід пов’язувати з якимись конкретними формами державного правління. Явище парламентаризму властиве кожній сучасній демократичній країні, воно є історично зумовленим наслідком суспільно-політичного розвитку.

Парламентаризм має свою передісторію. Ще в VI ст. до н. е. в Афінах зі складу найбільш заможних груп обирали колегіальний орган - раду чотирьохсот. Представництво встановлювалось від кожної так званої філи (племені), на які ще з часів родового устрою поділялось афінське суспільство. В подальшому установи представницького характеру створювались протягом майже всіх періодів існування давньогрецької демократії. Це ж саме стосується державно-політичної історії Стародавнього Риму. Однак, усі ці установи були інститутами рабовласницької держави, а їхні склад та діяльність обмежувались інтересами панівної частини тогочасного суспільства.

На початку зародження парламентаризму в Європі (раннє середньовіччя) в Україні складалися всі передумови для належного його розвитку. Йдеться про перші представницькі форми, про форми самоврядності. Пригадуємо, у Київській Русі були Віча, Боярська Рада - при князях, пізніше в козацькій державі була формальна спроба запровадити представницький орган - Генеральну Раду за Пилипа Орлика. Тільки відсутність власної державності не дозволила перетворитись цим формам у національні парламенти.

Загалом парламентаризм, як і демократію, не можна характеризувати тільки у зв’язку з його наявністю чи відсутністю. Є різні форми вияву і рівні розвитку парламентаризму.