Юридичні форми глави держави

Сучасна світова практика свідчить, що є шість варіантів персоніфікації (реалізації) посади або функції глави держави.

Перший варіант – найбільш давній і традиційний – це глава держави в особі монарха. Є три способи, за допомогою яких монарх обіймає престол:

а) монарх, що успадкував свою посаду (абсолютна більшість монархій – Великобританія, Нідерланди, Бельгія, Японія, Таїланд тощо);

б) монарх, що або призначений, або обраний своєю родиною (старійшинами династій), наприклад, у Саудівській Аравії, південноафриканському королівстві Свазіленд, державі Катар та інших близькосхідних монархіях;

в) монарх, що обирається іншими монархами, своїми колегами, які очолюють суб'єкти федерацій. Це глава монархічної федерації. Такий приклад тільки один – Малайзія, де глави султанатів вибирають верховного правителя на п'ять років.

Наводиться ще приклад Об'єднаних Арабських Еміратів, але там з невідомої нам причини глави семи еміратів раз на п'ять років обирають не головного еміра, а президента. Очевидно, це робиться за західним зразком або щоб не оголошувати одного зі своїх колег "еміром над емірами".

Другий варіант – глава держави – президент. Є також три способи здобуття цієї посади:

а) президент, обраний народом, громадянами;

б) президент, обраний парламентом;

в) президент, що обирається спеціальними колегіями. Колегії можуть бути різними, такими, що складаються із членів парламенту та представників місцевих органів влади.

Третій варіант нестандартний і нетиповий. Йдеться про главу держави у вигляді колегіального органу, що обирається парламентом на певний строк. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі (принаймні це трактувалося саме так), нині на Кубі. Оскільки колегіальний орган не може виконувати низки функцій, властивих главі держави, бо вони мають виконуватися індивідуально, то якісь повноваження передаються одному з представників цього органу. Наприклад, однією людиною – членом (або главою) колегіального органу підписуються документи, приймаються вірчі грамоти від іноземних послів тощо.

Четвертий варіант – глава держави за сумісництвом. Таку функцію, наприклад, виконує глава уряду – прем'єр-міністр у землях ФРН. Там кожний суб'єкт федерації – земля – має парламент і уряд, але глави цього державного утворення немає. Глави земельних урядів здійснюють одночасно функції глав тринадцяти земель.

П'ятий варіант коли главою держави "ніби є" генерал-губернатор (представник британського монарха в державах – колишніх домініонах, які нині йменуються членами Співтовариства). Як відомо, Великобританія та більшість її колишніх колоній утворюють Співдружність. Раніше вона називалася Британською співдружністю націй. Спочатку всі держави Співдружності визнавали британську королеву своїм главою держави, а потім, коли 1950 р. Індія стала республікою і за її прикладом пішли інші члени Співдружності, ці держави стали визнавати британську королеву лише главою Співдружності. Нині з 49 країн Співдружності вона є главою держави в 17, до яких належать Канада, Австралія, Нова Зеландія, Барбадос, Ямайка та ін. У кожній із цих 17 держав британська королева призначає за рекомендацією уряду відповідної держави свого представника – генерал-губернатора, що і здійснює повноваження глави держави. Генерал-губернатор – не глава держави в чистому вигляді, це представник глави держави. Але з певними застереженнями, оскільки верховенство британської монархії є взагалі умовним, генерал-губернатор, будучи формальним представником британської корони, є досить серйозною в державному плані фігурою.

Шостий варіант – найбільш нестандартний і ненормальний державний механізм. Це одноособовий або колегіальний глава держави, що здобув свою владу незаконно – шляхом узурпації. Як правило, це військові, що очолили військовий переворот, глави військових хунт та ін. "Хунта" – іспанський термін. Такі органи в XIX–XX ст. часто створювалися в країнах Латинської Америки – звідси й походження терміна. В Африці більш популярний термін "революційна рада". Скоро з такої хунти або ради виділявся лідер, який називав себе президентом, верховним воєначальником.

Можна назвати ще один варіант. Главою іранської держави в повному значенні цього слова є не президент. Це "керівник", що згідно зі ст. 107 Конституції Ірану призначається знаючими людьми, які обираються народом. Конституція встановлює перелік вимог до такого керівника: він повинен мати підготовку, необхідну для функцій муфтія (вищої духовної особи в мусульман-сунітів), бути справедливим й благочестивим, проникливим і розважливим, сміливим, володіти адміністративними здібностями і якостями, необхідними для керівництва. Саме керівник призначає президентські вибори й здійснює інші важливі повноваження. Ця система подвійного глави держави (двоголової держави) зумовлена специфічними обставинами Ісламської революції 1979 p., на чолі якої був найпопулярніший релігійний діяч аятолла Хомейні. Йому належить ідея такого інституту, він став і першим керівником.

Є ще більш екзотичний, але цілком легітимний варіант глави держави. Йдеться про главу держави – племінного вождя, який за традицією, визнаною народом та іншими державами, очолює державу. Це, наприклад, довічний глава держави – вождь самоанців, що очолює державу Західне Самоа, Маметоа Танумафілі II. Після його смерті буде обраний президент, але поки, з урахуванням його заслуг перед народом і країною, він виконує свою функцію глави держави довічно.