Правове регулювання статусу суб'єктів муніципально-правових відносин

===== §1. Територіальна громада - первинний суб'єкт місцевого самоврядування. Членство в територіальній громаді

Конституція України визначила суб'єктом права місцевого са­моврядування територіальну громаду - жителів села чи добровіль­ного об'єднання - в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста. Закріплення в Конституції України первинним суб'єктом місцевого самоврядування територіальної громади відповідає не тільки сформованій міжнародній практиці, але й історичним тра­диціям українського народу. Правовий статус територіальних гро­мад (колективів) в інших країнах досить детально розглядався вче­ними суспільствознавчих наук. В Україні лише недавно з'явилися дослідження із цієї тематики, однак дотепер залишається ще бага­то дискусійних питань. Дефініція територіальної громади, що міс­титься в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» практично повторює конституційне формулювання, за винятком хіба що акценту на постійне проживання жителів у межах певної адміністративно-територіальної одиниці: «Територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, сели­ща, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр».

У науковій літературі можна зустріти різні визначення «тери­торіальної громади», наприклад:

- територіальна громада - первинний суб'єкт місцевого са­моврядування, територіальна спільнота, що складається з фізич­них осіб - жителів, які постійно живуть, працюють на території села (або добровільного об'єднання в спільну громаду кількох сіл), селища або міста, безпосередньо або через сформовані ними муніципальні структури вирішують питання місцевого значення.

мають спільну комунальну власність, володіють на цій території нерухомим майном, сплачують комунальні податки та об'єднані територіально-особистими зв'язками системного характеру¹;

80. територіальна громада - це сукупність громадян України, котрі спільно проживають у міському чи сільському поселенні, мають колективні інтереси й визначений законом правовий ста­тус²;

• територіальний колектив (громада, точніше — комуна, з ог­ляду на режим комунальної власності в Україні і світовий досвід)

81. це соціальна основа самоврядних територій, що складається (на відміну від населення територіальних одиниць) з осіб - громадян, іноземців, осіб без громадянства, які постійно мешкають або пра­цюють на даній території (або мають на території нерухоме майно, або є платниками комунальних податків)³.

Застосування в Конституції України в ході визначення понят­тя місцевого самоврядування терміна «жителі» дало підстави для домінування в науковій літературі⁴ позиції, згідно з якою членами територіальної громади вважаються громадяни держави, іноземні громадяни, апатриди, біженці, які перебувають на території Ук­раїни на законних підставах. Включення до складу територіальної громади не лише громадян України, а й іноземців, осіб без гро­мадянства, біженців уявляється суперечливим і теоретично не­обгрунтованим. Вирішення цього питання можливе шляхом здій­

Батанов О. В. Конституційно-правовий статус територіальних громад в Ук­раїні [Текст] : [монографія] / Олександр Батанов ; за заг. ред. В. Ф. Погорілка.

• К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - С. 77.

¹ Кравченко В. І. Місцеві фінанси України [Текст] : навч. посіб. / В. І. Крав­ченко. - К. : Т-во «Знання», КОО, 1999. - С. 77.

Орзіх М. П. Концепція правового статусу самоврядних територій і органів місцевого самоврядування / М. П. Орзіх // Місцеве та регіональне самоврядуван­ня України. - 1995 - №1 - С. 67.

Муніципальне право України [Текст] : [підручник] / [В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, М. О. Баймуратов та ін.] ; за ред. В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фри- цького. — К. : Юрінком Інтер, 2001. - С. 138; Боброва 1.1. Концептуальні підхо­ди визначення поняття територіальної громади / 1.1. Бодрова // Державне будів­ництво та місцеве самоврядування : зб. наук. пр. - X. : Право, 2004. - Вип. 7. -С. 64.

снення системного аналіз) конституційних норм. Загальновідомо, що джерелом влади в Укріїні є Український народ. Саме від наро­ду органи державної влади і місцевого самоврядування отримують владу, яка характеризується як публічна. Отримувач влади (орга­ни і посадові особи) не може мати її більше, н іж першоджерело - Український народ. При цьому основоположну категорію «Ук­раїнський народ» Конституція України розуміє не як національ­но-етнічну або іншу спільність, а як сукупність громадян України всіх національностей. Виходячи з цього, необхідно зазначити, що саме громадяни України є джерелом влади, а іноземці, особи без громадянства, біженці не можуть бути джерелом влади в Україні. А звідси, на наш погляд, е хибним і твердження, що не громадяни України входять до територіальної громади, яка є джерелом пуб­лічної влади на відповідній території.

Більше того, якщо провести аналіз чинного законодавства Ук­раїни щодо прав іноземних громадян, осіб без громадянства, бі­женців у сфері місцевого самоврядування, то бачимо, що реальної можливості брати участь у вирішенні питань місцевого значення вони не мають. їх права обмежуються лише участю в громадських слуханнях, можливістю ініціювати розгляд у раді будь-якого пи­тання, віднесеного до відання місцевого самоврядування (місцеві ініціативи), якщо інше не передбачено статутом територіальної громади, направляти індивідуальні чи колективні звернення. На­звані особи не мають права брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, обирати й бути обраними до органів місцевого самоврядування, не користу­ються правом доступу до служби в органах місцевого самовряду­вання, а також брати участь у загальних зборах громадян за місцем проживання.

Місцеве самоврядування, згідно зі ст. 140 Конституції України є правом територіальної громади самостійно розв'язувати питання місцевого значення, як безпосередньо, так і через органи місце­вого самоврядування. Єдиною формою безпосереднього вирішен­ня територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення є місцевий референдум та місцеві вибори. Відсутність у названих осіб права брати участь у референдумі, у формуванні органів місцевого самоврядування дає підстави ствер-

докувати, що іноземні громадяни, особи без громадянства, біженці не є членами територіальної громади. Вони можуть мати на праві власності нерухоме майно, бути платниками податків, а також мати інші права, але цього недостатньо для визначення їх членами територіальної громади.

Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах є суб'єктами права комунальної власності. Вони мають право во­лодіти, доцільно, економно, ефективно користуватися й розпо­ряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їм як безпосередньо, так і через органи місцевого самовряду­вання. У Конституції України закріплено, що кожен (грома­дяни, іноземці, особи без громадянства) має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), на освіту (ст. 53). Однак, лише громадяни України мають право на безоплатну медичну допомогу в державних та комунальних за­кладах охорони здоров'я і право безоплатно здобути, на конкур­сній основі, вищу освіту в державних та комунальних навчаль­них закладах. Якщо ж погодитися з тим, що іноземці й особи без громадянства є членами територіальної громади, то видається необгрунтованим вищевказане обмеження їх права безоплатно отримувати в комунальних закладах медичну допомогу й на конкурсній основі вищу освіту. Проведений аналіз ст. 49 і ст. 53 Конституції України підтверджує правильність висновку про те, що іноземці й особи без громадянства не є членами територіаль­ної громади.

Включення до складу територіальних громад іноземців і осіб без громадянства можливе лише за умови надання їм права участі в місцевому референдумі та участі у формуванні органів місцевого самоврядування. Подібна практика існує в інших країнах. В Іспанії на основі взаємності у випадках, передбачених договорами чи за­конами, активне та пасивне право голосу надається іноземцям (ч. 2 ст. ІЗ)¹. Згідно із ч. З ст. 9 Конституції Великого Герцогства Люк­сембург здійснення політичних прав не люксембуржцям може бути

Конституция Испании от 06.12.78 г. // Конституции государств Европейс­кого Союза / [под общ. редакцией Л. А. Окунькова]. - М. : Изд. группа НОРМА -ИНФРАМ, 1999.-С. 373.

даровано законом¹. Відповідно до ст. 130 Конституції Королівс­тва Нідерланди право брати участь у виборах муніципальних рад та бути обраним до їх складу може надаватися Актом парламенту особам - не громадянам Нідерландів, які постійно проживають у муніципалітетах, якщо вони відповідають тим самим виборчим цензам, що й громадяни Нідерландів². У Португалії іноземці, які проживають на її території, за умови взаємності з боку відповідної іноземної держави, можуть наділятися законом виборчою правоз­датністю на виборах в органи місцевого самоврядування³.

Іноземці, особи без громадянства, які постійно мешкають на те­риторії України на законних підставах, на місцевому рівні мають, як правило, такі ж обов'язки, як і громадяни, більшість із них беруть ак­тивну участь у житті територіальних громад і сприяють підвищенню їхнього добробуту, тому актуальною є проблема посилення їхньої інтеграції в місцеві громади, особливо шляхом розширення для них можливостей брати участь у суспільних справах місцевого значення.

В Україні кожному, хто на законних підставах перебуває на її території, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання. Людина, обираючи місце свого проживання, водно­час вирішує питання членства в територіальній громаді. Окремі автори стверджують, що членом територіальної громади індивід може стати тоді, коли він народився або став мешкати в тому або іншому населеному пункті. При цьому він повинен мати певне не­рухоме майно в межах цієї адміністративно-територіальної оди­ниці й бути платником комунальних податків⁴. Із таким підходом

' Конституция Великого Герцогства Люксембург от 17.10.1868 г. // Консти­туции государств Европейского Союза / [под общ. редакцией Л. А. Окунькова]. - М. : Изд. группа НОРМА - ИНФРА М, 1999. - С. 458.

Конституция Королевства Нидерландов от 17.02.1983 г. // Конституции государств Европейского Союза / [под общ. редакцией Л. А. Окунькова]. - М. : Изд. группа НОРМА - ИНФРА М, 1999. - С. 497.

Конституция Португальской Республики от 02.04.1976г. // Конституции го­сударств Европейского Союза / [под общ. редакцией Л. А. Окунькова]. - М. : Изд. группа НОРМА - ИНФРА М, 1999. - С. 524.

Муніципальне право України [Текст] : [підручник] / [В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, М. О. Баймуратов та ін.] ; за ред. В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фриць- кого. - К. : Юрінком Інтер, 2001. - С. 138.

важко погодитися, адже не всі жителі, які постійно проживають у населеному пункті, мають нерухоме майно і не всі є платника­ми податків і зборів. Чинне законодавство України не встановлює обов'язкових вимог щодо порядку формування територіальних громад, їх реєстрації, фіксованого членства й забороняє будь-які обмеження права громадян України на участь у місцевому са­моврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками.

Підсумовуючи аналіз різних підходів, можна виділити такі ос­новні /внаки {територіальної громади:

82. територіальна - проживання жителів у просторових межах певних адміністративно-територіальних одиниць - село, селище, місто;

83. інтегративна - територіальна громада виникає з момен­ту створення адміністративно-територіальної одиниці на основі об'єднання жителів, які мешкають на відповідній території;

84. інтелектуальна - в основі конституювання територіальної громади лежать спільні інтереси жителів, які мають специфічний характер і виявляються у вигляді широкого спектра системних ін­дивідуально-територіальних зв'язків (основний об'єкт діяльності територіальної громади - питання місцевого значення);

85. номінаційна - територіальна громада обирає органи місце­вого самоврядування (депутатів, сільського, селищного, міського голову);

86. майнова - територіальна громада є суб'єктом права кому­нальної власності (їй належать рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси);

87. фіскальна - до бюджету територіальної громади сплачуються податки і збори згідно з Конституцією (ст. 67) і законів України.

В Україні існують чотири види територіальних громад: а) тери­торіальна громада села чи добровільного об'єднання в сільську гро­маду жителів кількох сіл; б) територіальна громада селища; в) тери­торіальна громада міста; г) територіальна громада району в місті.

Функції територіальних громад визначають, як основні напря­ми та види муніципальної діяльності цих спільнот щодо реалізації

права громадян научасть у місцевому самоврядуванні, які виража­ють волю та інтереси місцевих жителів і забезпечують здійснення ними взаємовідносин із державою, її органами, суб'єктами місце­вого самоврядування в межах Конституції та законів України¹.

І. В. Видрін відносить до функцій територіальних громад такі:

88. інтегративну, яка полягає в зміцненні міжособистісних зв'язків, об'єднанні зусиль людей в інтересах усіх і кожного;

89. соціального контролю за діяльністю і поведінкою членів ко­лективу, що, проте, не має цілком регламентувати поведінку кон­кретної особистості;

90. виробничу, що служить цілям задоволення повсякденних пот­реб і потреб членів територіального колективу;

91. виховну — пов'язану з формуванням політичної свідомості й активності членів колективу;

92. політичну — покликану, з одного боку, представляти різні ін­тереси населення за місцем проживання, а з другого, — забезпечу­вати реалізацію громадянами конституційного права брати участь в управлінні державними і громадськими справами². У деяких за­рубіжних країнах виділяють такі основні функції суб'єктів місце­вого самоврядування:. 1) забезпечення діяльності інфраструктури (будинки, вулиці, водопостачання); /2) побутове обслуговування (громадський транспорт, культура, спорт); 3) соціальна злагода (соціальний захист, інтеграція меншинств); Сформування жит­тєвого середовища та перспективне планування (розвиток міста, екологія, розвиток культури); 5) громадський порядок (поліція, пожежна служба, служба зв'язку); ^ стабілізація системи (со­ціальний буфер між людиною і державою, соціалізація громадян, адміністративні функції)³.

' Батанов О. В. Функції територіальних громад як суб'єктів місцевого само­врядування : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право» / О. В. Батанов. - К., 2000. - С. 7.

Выдрин И. В. Территориальный коллектив как субъект местного самоуп­равления (государственно-правовые аспекты) / И. В. Выдрин // Правоведение. Известия высших учебных заведений. - 1992 .- № 4. - С. 89-90.

Гизевиус В. Политика местного самоуправления в ФРГ [Текст] / Вольфганг Гизевиус ; [пер. с нем. Борис Воронов]. - [Бонн] : Фонд Фридриха Эберта, 1995. - С. 27.

Класифікація функцій територіальних громад пов'язана з пред­метною характеристикою їхньої діяльності, тобто з тим, на які групи суспільних відносин вона впливає, тому слід розрізняти об'єктні функції територіальних громад - економічні, політичні, соціальні, культурно-освітні, екологічні.

\ Економічні функції територіальних громад полягають у роз­гляді й вирішенні економічних питань місцевого значення, у вико­нанні програм економічного розвитку сіл, селищ, міст.

Політичні функції територіальних громад виявляються в забез­печенні реалізації громадянами права брати участь в управлінні державними й громадськими справами, обирати представницькі органи місцевого самоврядування.

Соціальні функції територіальних громад виявляються у вста­новленні додаткових гарантій соціального захисту населення, по­дання адресної допомоги особам, які її потребують.

Культурно-освітні функції територіальних громад полягають у створенні умов для розвитку культури, збереження і відтворення національно-культурних традицій, виховання дітей і молоді, здо­буття повної загальної середньої освіти.

Екологічні функції територіальних громад проявляються в забезпе­ченні реалізації громадянами права на безпечне для житгя і здоров'я довкілля. Ці функції мають переважно внутрішній характер, їх реалі­зація відповідає насамперед інтересам певної територіальної громади. Але локалізація функцій має досить умовний характер, територіальні громади постійно контактують між собою; з державою, в особі де­ржавних органів; з аналогічними інституціями іноземних держав.

О. В. Батанов пропонує зовнішні функції територіальних гро­мад класифікувати за певними критеріями, зокрема: ф за об'єктами зовнішньої діяльності, тобто за певними галузями і сферами життя (наприклад, зовнішньополітична, зовнішньоекономічна, зовніш­ня соціально-культурна, зовнішньоекологічна); (б) за рівнями уп­равління (наприклад, стосунки між територіальними громадами, зв'язки між громадами та державою та її органами; міжнародні зв'язки територіальних громад)¹. Зовнішній характер функцій

' Батанов О. В. Основні напрями і види діяльності територіальних громад: проблеми класифікації / О. В. Батанов // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1998. - № 4. - С. 22.

зумовлений діяльністю територіальних громад поза межами ад­міністративно-територіальних одиниць. Зовнішні функції характе­ризують входження локальних колективів у навколишнє співтова­риство, відображають їх особливе становище в системі місцевого самоврядування та розкривають роль цих спільнот у здійсненні регіональної та загальнодержавної політики. Однак поділ функ­цій територіальних громад на внутрішні і зовнішні не позбавляє їх взаємного зв'язку. Зовнішні функції територіальних громад є похідними від внутрішніх потреб і завдань, вирішити які прагне місцеве самоврядування¹.

Науковці пропонують також виділяти функції територіальних громад відповіднодо статусу адміністративно-територіальних оди­ниць, у межах яких здійснюється місцеве самоврядування: а) фун­кції територіальних громад сіл і селищ; б) функції територіальних громад міст (районного значення); в) функції територіальних гро­мад районів у містах; г) функції територіальних громад міст об­ласного підпорядкування, міст Києва та Севастополя². Такий поділ функцій може стати на перешкоді втручанню різних суб'єктів міс­цевого самоврядування у справи один одного і сприятиме цивілі­зованому співробітництву територіальних громад.

За формам» можна виділити нормотворчу, /правозастосовну, установчую контрольну функції територіальної громади. Реалізація нормотворчоїта правозастосовної функцій може здійснюватися те­риторіальною громадою безпосередньо шляхом прийняття рішень на місцевому референдумі або через органи місцевого самовряду­вання. У межах установчої функції територіальна громада обирає депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів. Ор­гани та посадові особи місцевого самоврядування є підзвітними, підконтрольними й відповідальними перед територіальними гро­мадами, саме цей напрямок їх діяльності становить контрольну функцію. Органи та посадові особи місцевого самоврядування пе­

Муніципальне право України [Текст] : [підручник] / [В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, М. О. Баймуратов та ін.] ; за ред. В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фриць- кого. -К. : Юрінком Інтер, 2001. -С. 133.

Баймуратов М. О. Деякі теоретичні аспекти становлення функцій тери­торіальних громад в Україні / М. О. Баймуратов, О. В. Батанов // Вісник Одесь­кого інституту внутрішніх справ. - 1999. - № 1. - С. 31-36.

ріодично, але не менш як два рази на рік інформують населення про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, місцевого бюджету, з інших питань місцевого значення, звітують перед територіальними громадами про свою діяльність. Реальність контрольної функції підтверджується правом тери­торіальної громади в будь-який час достроково припинити пов­новаження органів та посадових осіб місцевого самоврядування, якщо вони порушують Конституцію або закони України, обмежу­ють права і свободи громадян, не забезпечують здійснення нада­них їм законом повноважень.

Аналіз функцій територіальних громад дозволяє зробити вис­новок, що всі вони утворюють систему, елементи якої спрямовані на вирішення питань місцевого значення, цим і пояснюється їх ба­гатогранність та різноплановість.

Компетенція територіальних громад як категорія муніципаль­ного права означується і конкретизується з прийняттям 1996 року Конституції України, а згодом отримує подальший розвиток у За­коні «Про місцеве самоврядування в Україні», що суттєво змінює акценти в регулюванні компетенції місцевого самоврядування. Головним і первинним суб'єктом у системі місцевого самовряду­вання стала територіальна громада. Чинне законодавство Украї­ни не містить понятгя «питання місцевого значення», не вказано критерії, які мають бути покладені в основу розмежування питань місцевого, регіонального і державного значення.

Аналіз чинного законодавства України свідчить, що питаннями місцевого значення, які належать до відання територіальної грома­ди є: а) здійснення права комунальної власності; б) комплексний соціально-економічний та культурний розвиток територій; в) фор­мування, затвердження і виконання бюджету; встановлення і ска­сування місцевих податків та зборів; г) підприємництво, створення і ліквідація комунальних підприємств, організацій, установ, конт­роль за їх діяльністю; (ґ}будівництво, утримання і використання житлового фонду, нежилих помешкань; д) організація транспор­тного обслуговування населення; _че) утримання доріг, вулиць, за­лізничних переїздів і'є) благоустрій, озеленення, збір та переробка побутових відходів; ж) охорона навколишнього природного сере­довища; з) правопорядок і безпека, створення та утримання міліції;

и) інші питання місцевого значення, не виключені з їх відання і не віднесені до відання інших органів самоврядування й органів де­ржавної влади.

А. А. Коваленко стверджує, що територіальна громада висту­пає як центральний суб'єкт місцевого самоврядування, який має природне право на самостійне розв'язання питань місцевого житгя в межах Конституції і законів. Юридична природа територіальної громади двоєдина: громада має природні права і водночас пози­тивні права та несе юридичну відповідальність за їх реалізацію¹. Діяльність усіх інших суб'єктів повинна бути спрямована на реалі­зацію принципу самоврядування, тобто вирішення безпосередньо територіальною громадою чи опосередковано під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування питань місце­вого значення, які становлять сферу так званої власної компетен­ції. С. Злобін і А. Гель пропонують зробити межі повноважень те­риторіальних громад похідними від прав і свобод громадян, яким у правовій державі дозволено робити все, що не заборонено зако­ном².

Територіальна громада має загальну (універсальну) компетен­цію, саме її Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» називає основним носієм функцій і повноважень місцевого самов­рядування. До виключної компетенції територіальної громади на­лежить вирішення питання про об'єднання територіальних громад сусідніх сіл в одну територіальну громаду і про вихід зі складу сільської громади, дострокове припинення повноважень сільської, селищної, міської, районної в місті ради, сільського, селищного, міського голови. У містах із районним поділом територіальні гро­мади районів у містах діють як суб'єкти права власності.

Формою вирішення) територіальною громадою питань місце­вого значення шляхом прямого волевиявлення є місцевий рефе­

Коваленко А. А. Конституційно-правове регулювання місцевого самовря­дування в Україні: питання теорії та практики [Текст] / А. А. Коваленко. - К. : Довіра, 1997,-С. 83.

Злобін С. Місце Статуту територіальної громади в системі нормативно- правових актів України / С. Злобін, А. Гель // Статут територіальної громади: проблеми розробки, прийняття та впровадження в практику місцевого самовря­дування : навч. посіб. -К. : Книга-почтой, 1999. -С. 72.

рендум. Предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання, віднесене Конституцією та іншими законами України до відання місцевого самоврядування. На місцевий референдум не мо­жуть бути винесені питання, віднесені законом до відання органів державної влади. Рішення, прийняті місцевим референдумом, є обов'язковими для виконання на відповідній території '. Між тим, норма, передбачена ч. З ст. 6 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», згідно з якою на місцеві референдуми_не виносяться питання про скасування законних рішень органів міс­цевого самоврядування, зводить нанівець права територіальних громад у вирішенні ключових питань місцевого значення. Адже рішення відповідної ради може бути формально законним і водно­час суперечити інтересам територіальних громад. Тому доцільно було б передбачити правило, за яким остаточне вирішення питань місцевого значення має належати територіальним громадам як первинним суб'єктам місцевого самоврядування. Особливу роль вони повинні відігравати також і в розв'язанні можливих конфлік­тів між представницькими органами місцевого самоврядування, з одного боку, та їх виконавчими органами і сільськими, селищни­ми, міськими головами - з другого ².

До компетенції територіальної громади також належить форму­вання органів місцевого самоврядування і дострокове припинення їх повноважень.¹ Громадяни України, які проживають на території відповідних сіл, селищ, міст, районів у містах і яким виповнилось 18 років мають право голосу на місцевих виборах, де формуються представницькі органи місцевого самоврядування та обирається сільський, селищний, міський голова. Повноваження сільсько­го, селищного, міського голови та сільської, селищної, міської, районної в місті ради за наявності підстав, передбачених Законом «Про місцеве самоврядування в Україні», можуть бути припинені достроково за рішенням місцевого референдуму. Питання про дострокове припинення повноважень цих суб'єктів за рішенням

Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.97 р. // Ві- дом. Верхов. Ради України. - 1997. - № 24. - Ст. 170.

Борденюк В. Конституційні засади місцевого самоврядування в Україні / В. Борденюк // Вісник Української академії державного управління. - 1997. -№3.-С. 120.

місцевого референдуму може порушуватися на вимогу не менш як однієї десятої частини громадян, що проживають на відповідній території та мають право голосу.

= §2. Особливості реалізації прав і свобод людини в місцевому самоврядуванні

Друга половина XX ст., особливо повоєнний період, характе­ризується зростанням уваги до прав і свобод людини, які набули статусу аксіоматичної загальнолюдської цінності. Тема їх захисту й забезпечення стала головною як у міжнародному, так і в націо­нальному праві. Іманентна риса індивіда, що характеризує його як представника всього людського роду, - його права, які є позатери- торіальними і позанаціональними. Вони становлять загальносві­тову, загальнокультурну цінність незалежно від націй, ідеологій, релігій, а тому давно стали об'єктом міжнародно-правового ре­гулювання. У радянській філософській і правничій літературі до­мінувала позиція, згідно з якою визнавався пріоритет суспільства над особою, а суспільних і державних інтересів - над інтересами індивіда. Зведені до абсолюту відповідальність перед суспільством і підпорядкованість йому людини, виправдовуючи тоталітарний режим, обґрунтовувалися тим, що індивід - істота суспільна, яка не може жити в суспільстві й бути вільною від нього. Людина, як найвища соціальна цінність, має бути вільною саме в суспільстві, а не від суспільства. Права людини є безпосередньо чинним пра­вом і можуть застосовуватися «contra legem» - проти закону, якщо він суперечить фундаментальним правам людини: не відображає природно-правові начала, не відповідає загальновизнаним міжна­родно-правовим принципам і нормам про права людини і громадя­нина, прийнятий нелегітимним органом державної влади тощо¹.

У суспільному житті України ніколи не було пріоритету прав і свобод людини щодо інститутів держави. Одержавлення со­ціальних процесів, диктат влади, її патерналістське ставлення до народу перешкоджали формуванню громадянського суспільства

' Козюбра М. Правовий закон: проблеми критеріїв/ М. Козюбра // Вісник Академії правових наук України. - 2003. - № 2-3. - С. 92.

157

й демократичних правових інститутів. У свою чергу, через те, що особистість пригноблена, витіснена на периферію соціальних зв'язків, суспільство не змогло вибудувати ефективних економіч­них, правових і політичних відносин, стати дійовим партнером державної влади¹. Сьогодні в Україні поступово змінюються пріо­ритети і теза «не людина для держави, а держава для людини» стає ключовою формулою державної політики. За нинішніх умов будь- яка політика, програма або модель розвитку держави, суспільства втрачають свій сенс, якщо не мають людського виміру, не спря­мовані на потреби конкретної особи². Ідеологічним обґрунтуван­ням процесу становлення громадянського суспільства в Україні, на думку провідних учених, стають: а) концепція індивідуалізму, згідно з якою людина розглядається як першооснова суспільного й політичного устрою, найвища соціальна цінність;' б) принцип не­порушності приватної власності;®) ліберальне розуміння свободи, що не обмежується взаємовідносинами між людиною й державою, коли політична свобода розглядається тільки як засіб для реаліза­ції особистої волі; г) ідея місцевого самоврядування, що передба­чає диференціацію й відносну автономію різних форм публічної влади³.

Кожен індивід має свою неповторну особистість, яка потребує для свого розвитку свободи й розмаїття можливостей. Людська натура не зводиться до родової суті чи «сукупності суспільних відносин»; особа здатна збагачувати, змінювати й розвивати свою індивідуальність, лише користуючись повною свободою від будь- якого зовнішнього примусу, в тому числі політичного й суспіль-

Мусіяка В. Головна мета суспільства і держави / В. Мусіяка // Вибори та демократія. - 2005. -№ 3. - С. 30.

Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і громадянське

суспільство: єдність та обумовленість / І. Магновський // Право України. - 2005.

93. № 7. - С. 25.

Петришин О. Громадянське суспільство - підґрунтя формування право­вої держави в Україні / О. Петришин // Вісн. Акад. прав, наук України. - 2003.

• № 2-3. - С. 146; Барков В. Ю. Взаємовідносини держави і суспільства в Ук­раїні / В. Ю. Барков // Українська політична нація: ґенеза, стан, перспекти­ви : монографія / [за ред. В. С. Крисаченка ; В. С. Крисаченко, M. Т. Степико, О. С. Власюк та ін.]. - К. : НІСД, 2003. - С. 381.

ного¹. Права й свободи людини є необхідними в екзистенційному значенні як елемент її соціального буття, без чого вона не може існувати як суб'єкт суспільних відносин, бути соціально та юри­дично дієздатною, реалізувати свою життєву програму². Саме вона перебуває в центрі суспільства, а тому основні характеристики, що її стосуються, зокрема природний суверенітет, свобода й незалеж­ність, переносяться й на громадянське суспільство, визначаючи його глибинну сутність. Становлячи собою добровільну асоціацію (союз) вільних і незалежних індивідів, це суспільство, отже, і саме є суверенним, вільним і відкритим'.

Проблема муніципальних прав та свобод є відносно новою для нашої юридичної науки. Після своєї постановки ще в другій поло­вині 80-х років минулого століття в радянській науці М. С. Бон­дарем⁴ вона отримала подальший розвиток також і в українській науковій літературі.

Вітчизняний дослідник І. Л. Литвиненко права людини у сфері місцевого самоврядування визначає як такі, що забезпечують ре­альні можливості кожному члену територіальної громади брати участь у вирішенні всіх питань місцевого значення, в управлінні комунальною власністю, використовувати всі матеріальні і духовні надбання, що розподіляються за територіальним принципом, відчу­вати на собі всі позитивні наслідки діяльності самоврядних органів, спрямовані на реальне забезпечення прав і свобод, життєвих пот-

Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях [Текст] : монографія / А. Карась. - К., Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. - С. 339.

Загальна теорія держави і права [Текст] : [підручник] / за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Харків : Право, 2002. - С. 136.

Мацюк А. Громадянське суспільство - соціальна основа держави, влади і демократії / А. Мацюк // Українське право. - 1995. - №1(2). - С. 25.

Бондарь Н. С. Личность в системе социалистического самоуправления: конституционный аспект / Н. С. Бондарь // Правоведение. - 1987. - № 6. - С. 3— 12; Бондарь Н. С. Права человека и местное самоуправление в Российской Фе­дерации : автореф. дис. на соискание учен, степени доктора юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституционное право; Государственное управление; Администра­тивное право; Муниципальное право» / Н. С. Бондарь. - Саратов, 1997. - 48 с.

реб та інтересів людини '. При цьому насамперед слід зазначити,що ці права та свободи характеризуються наявністю як загальних ознак, властивих усім іншим суб'єктивним правам та свободам, так і деяких особливостей муніципально-галузевого порядку. Важливою характеристикою муніципальних прав та свобод є той факт, що у своїй нормативній основі вони мають конституційний зміст і конституційний рівень свого юридичного закріплення. Це має принципове значення з точки зору аналізу співвідношення конституційних прав та свобод з інститутом муніципальних прав та свобод. Перелік конституційних норм, які регламентують відносини щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина у сфері місцевого самоврядування, доволі значний, зокрема, це: право громадян знайомитися в органах місцевого самоврядування з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею (ст. 32); право громадян брати участь у місцевих референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів місцевого самоврядування (ст. 38); право громадян на рівний доступ до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38); право громадян проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про які завчасно сповіщаються органи місцевого самоврядування (ст. 39); право громадян на індивідуальні чи колективні звернення (петиції) до органів місцевого самоврядування (ст. 40); право громадян користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону (ст. 13); право громадян користуватися для задоволення своїх потреб об'єктами права комунальної власності (ст. 41); право громадян на соціальний захист, яке гарантується створенням мережі комунальних закладів для догляду за непрацездатними (ст. 46) право громадян, які потребують соціального захисту, на отри­мання від органів місцевого самоврядування житла безоплатно або за доступну дня них плату (ст. 47);

право громадян на безоплатне отримання медичної допомоги в комунальних закладах охорони здоров'я (ст. 49);

право громадян на освіту, яке забезпечується доступністю і бе­зоплатністю освіти в комунальних навчальних закладах (ст. 53);

право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55);

право громадян на відшкодування за рахунок місцевого бюдже­ту матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішен­нями, діями чи бездіяльністю органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повнова­жень (ст. 56).

Наведений перелік муніципальних прав і свобод не є вичерп­ним, його можна суттєво розширити, якщо проаналізувати статути територіальних громад. Так, згідно зі ст. 14 Статуту територіаль­ної громади міста Харкова члени територіальної громади мають право: а) безпосередньо брати участь у здійсненні місцевого само­врядування в різних формах прямого волевиявлення; б) обирати і бути обраними в органи місцевого самоврядування; в) брати участь у місцевому референдумі; г) брати участь у здійсненні контролю за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування у встановлених законом і цим Статутом формах; ґ) одержувати повну й достовірну інформацію про діяльність органів і посадових осіб місцевого самоврядування, знайомитися, у встановленому по­рядку, з документами та іншими матеріалами органів місцевого самоврядування; д) одержувати копії правових актів органів і по­садових осіб місцевого самоврядування; е) направляти індивіду­альні та колективні звернення (скарги, заяви, пропозиції) в органи та посадовим особам місцевого самоврядування й одержувати на них відповіді у встановлені законом терміни; є) на персональний прийом посадовими особами органів місцевого самоврядування; ж) вносити пропозиції про перегляд чинних правових актів ор­ганів і посадових осіб місцевого самоврядування, що суперечать Конституції України і законам України; з) доступу до служби в органах місцевого самоврядування; и) брати участь у створенні

органів самоорганізації населення; і) бути присутніми на відкри­тих засіданнях колегіальних органів місцевого самоврядування в м. Харкові; ї) бути членами комісій, робочих груп, які утворюють­ся при органах та посадових особах місцевого самоврядування¹.

Варто звернути увагу, що правовий статус людини в системі місцевого самоврядування характеризується органічною єдністю індивідуальних муніципальних прав та свобод, які належать кож­ному жителю окремо і можуть бути реалізовані окремим жителем - членом територіальної громади - незалежно від інших її членів (право на доступ до служби в органах місцевого самоврядування, індивідуальні звернення), та колективних муніципальних прав та свобод, реалізація яких можлива лише за допомогою колективних дій усіх чи більшості жителів - членів територіальної громади (на місцевому референдумі, місцевих виборах, зборах, громадських слуханнях, внесенням місцевих ініціатив, колективних звернень). Окрім наведеної класифікації, у спеціальній літературі виділяють «моральні» та «позитивні», загальні та особливі, основні та додат­кові, першочергові (суттєві) та другорядні (менш суттєві), класичні та соціальні, агентно-професійні, духовно-культурні та природно- антропологічні, індивідуальні та колективні, «старого» й «нового» покоління, матеріальні й процесуальні, суб'єктивні та програмні, вартісні та невартісні права й свободи людини і громадянина. їх аналіз має важливе значення для розвитку місцевого самовряду­вання в Україні, адже в більшості прав людини і громадянина є і муніципально-правовий вимір їх реалізації.

Муніципальні права та свободи мають рельєфно виражені ха­рактеристики щодо уособленого системного утворення, для якого властива внутрішньоструктурна диференціація як певної сукупності правових можливостей у сфері муніципальної демократії, що по­ширюють свою дію на всі основні сфери людської життєдіяльності (політичну, економічну, соціальну, культурну та ін.) у територіаль­ному аспекті (місцевому та регіональному) її прояву, що дозволяє виділити відповідні види (політичні, економічні, соціальні, культур­ні та інші) та відносно самостійні групи (індивідуальні та колектив­ні) муніципальних прав та свобод. У той же час для муніципальних

' Правова основа місцевого самоврядування : збірник нормативних актів / [упоряд. Любченко П. М.]. -Харків : ФІНИ, 2011. -712 с.

прав та свобод характерні ознаки внутрішньої єдності, збалансо­ваності та взаємозумовленості як цілісного нормативно-правового утворення, що власне і становить єдиний за своїм функціональним призначенням та юридичними характеристиками самоуправлінсь- кий (муніципальний) статус людини і громадянина¹

Права людини в місцевому самоврядуванні є різновидом за­гальних конституційних прав громадян (про які йшлося вище), однак реалізація цього виду прав має свої особливості. Дія того щоб конкретизувати цю особливість, необхідно використовува­ти категорію муніципальна правосуб'єктніспгь особи, яка вклю­чає муніципальну правоздатність, дієздатність і дел іктоздатність громадян у сфері місцевого самоврядування. Аналізуючи муніци­пальні права, необхідно відзначити таке: а) практично всі життєві інтереси та устремління людина реалізує саме на локальному рівні функціонування соціуму як член територіальної громади; б) саме на локальному рівні людина індивідуально чи разом з іншими в межах територіальної громади продукує так звані локальні інтере­си, що стосуються широкого спектра індивідуальних та групових, колективних прав і свобод.

Основною доктринальною ідеєю, яка закріплена на конститу­ційному рівні, є те, що права і свободи людини та їх гарантії виз­начають зміст і спрямованість діяльності органів публічної влади. Отже, реалізація муніципальних прав та свобод людини і грома­дянина значною мірою залежить від повсякденної роботи органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, від забезпечення на­лежних соціально-культурних, політичних, матеріальних, фінан­сових та інших умов розвитку територіальних громад.

™ = §3. Механізм реалізації муніципальних прав

і обов'язків особи

У теорії держави і права вивчається механізм правового регу- іікжаиня, який трактують зазвичай як сукупність усіх правових за-

¹ Ьатанов О. В. Муніципальна влада в Україні: проблеми теорії та практики

Ігкіл І : І монографія] / О. В. Батанов ; [відп. ред. М. О. Баймуратов]. - К. : Юрид. думки. 2010.-С. 559.

собів, за допомогою яких здійснюється вплив на суспільні відно­сини. До його складу відносять правосвідомість, принципи права, юридичні норми, інтерпретаційні та індивідуальні правові акти, правові відносини, заходи юридичного примусу і юридичної від­повідальності, а також деякі інші правові явища, які залучаються для реалізації цілей правового регулювання і можуть бути охарак­теризовані під цим кутом зору як засоби його здійснення¹. Однією із стадій механізму правового регулювання є реалізація норм права, коли суб'єкти правових відносин здійснюють свої юридичні пра­ва і виконують покладені на них юридичні обов'язки. Реалізація норм права і реалізація прав і обов'язків мають начебто однакову спрямованість, однак у першому випадку мова йде про здійснення закріплених у нормативних актах можливостей набути ті чи інші соціальні блага, а в другому - про результат, фактичне користу­вання ними. Для переходу з одного стану до другого необхідний механізм, спроможний це забезпечити.

Отже, як окрема підсистема виокремлюється механізм реаліза­ції прав та свобод особи, який, на відміну від механізму право­вого регулювання, зводиться до переведення соціальних благ, що закріплені нормами права, в стан їх можливого й дійсного вико­ристання конкретною особою (особами) з метою задоволення своїх потреб та інтересів. їх відмінність полягає в різному функціональ­ному призначенні, механізм правового регулювання призначений для нормативного регулювання і втілення різних форм реалізації правових норм, передусім правозастосування, а механізм реаліза­ції прав і свобод - це єдність правових засобів, за допомогою яких вони матеріалізуються.

Механізм реалізації прав і обов'язків особи - це складний і ба­гатосторонній як в організаційному, так і в юридичному розумінні організм, який відбиває нормативну упорядкованість, структуру (суб'єкти, об'єкти, зміст правовідносин), різноманітні соціальні й юридичні фактори, форми, способи, умови й гарантії здійснення правових норм відповідно до демократичних процедур, принци­пів верховенства права і законності. Механізм реалізації прав і

Загальна теорія держави і права [Текст] : [підруч. для студ. юрид. вищих навч. закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін. ; за ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. - Харків : Право, 2009. - С. 220.

обов'язків необхідно розглядати не лише в статиці (як сукупність складників), а й у динаміці, адже механізм, як правіло, асоціюєть­ся з рухом, процесом, сукупністю станів, з яких складається пев­не явище (соціальне, фізичне, хімічне). На конституційному рівні зазвичай механізм реалізації прав і свобод визначається по-різно­му: «гарантується», «охороняється», «забороняється», «не допус­кається», «забезпечується» тощо. Ці терміни в ідображають діяль­ність органів публічної влади, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, що є складником механізму їх реалізації.

Окремі права та свободи не потребують спеціального механізму для здійснення, їх реалізація відбувається без особливої активності носія права, а тому для цього досить звичайної позитивної діяль­ності органів публічної влади та інших інститутів громадянського суспільства, а необхідність у правозахисному механізмі виникає лише тоді, коли права і свободи особи порушуються. Однак біль­шість прав і свобод не може бути реалізована без функціонування спеціального механізму, до елементів якого відносять: а) норми, що закріплюють права, свободи та обов'язки особи та визнача­ють процедуру їх реалізації; б) юридичні факти; в) індивідуально- нравові акти (документи); г) правовідносини; ґ) права, свободи та обов'язки особи, їх зміст, структуру, обсяг і гарантії здійснення; д) форми і методи здійснення прав та обов'язків, практичне вті­лення можливості й необхідності в дійсність.

Таким чином, механізм реалізації прав, свобод та обов'язків особи визначається як відносно відокремлена сукупність елемен­тів, за допомогою яких в умовах додержання законності, з позицій гуманізму і соціальної справедливості кожною людиною і грома­дянином України здійснюються його конституційні можливості, знешкоджуються ті негативні умови, що можуть завдати шкоди практичному втіленню можливого в повсякденне життя¹. Основою механізму реалізації прав та обов'язків особи є динамічний процес переведення нормативної моделі у фактичну поведінку. Іншими словами, це сукупність факторів, необхідних умов переведення соціальних благ, що закріплені нормою права, в практичну жит­тєдіяльність конкретної людини. Органи публічної влади та інші

' Колодій А. М. Права людини і громадянина в Україні [Текст]: навч. посіб. / А. М. Колодій, А. Ю. Олійник. - К. : Юрінком Інтер, 2003. - С. 219.

інститути громадянського суспільства зобов'язані забезпечити здійснення прав та обов'язків особи шляхом створення умов для їх реалізації. Отже, слід розрізняти механізм правового регулюван­ня, механізм реалізації прав і обов'язків особи, а також механізм забезпечення реалізації, які співвідносяться між собою як ціле й частина (родові та видові поняття).

===== §4. Правове регулювання колективних та індивідуальних форм участі членів територіальної громади у вирішенні питань місцевого значення

В ст. 21 Загальної декларації прав людини встановлено право кожної людини брати участь в управлінні своєю країною безпо­середньо або через вільно обраних представників. Це право за­кріплено в Конституції України (ст.ст. 5, 38, 39, 40, 69), а також деталізовано на законодавчому та підзаконному рівнях. Колек­тивні та індивідуальні права надають можливість громадянам бути активними членами суспільства, впливати на органи пуб­лічної влади, брати активну участь у політичному його житті, висловлювати свою позицію з актуальних питань регіонального й місцевого значення, контролювати різні напрями діяльності муніципальної влади. До індивідуальних прав належать ті, що людина може реалізувати одноособово. Колективними є такі права, які можуть бути реалізовані лише групою осіб. Індивіду­альне право нерідко може здійснюватися колективно, але від­мінність його від колективного права полягає в тому, що воно повною мірою може здійснюватися та захищатись індивідуаль­но, тоді як права колективні за своєю сутністю індивідуально реалізувати неможливо.

Основними колективними формами участі членів територіаль­них громад у вирішенні питань місцевого значення є форми їх безпосереднього (прямого) волевиявлення, до яких належать: місцевий референдум, місцеві вибори, загальні збори громадян за місцем їх проживання, громадські слухання, місцеві ініціативи, колективні звернення тощо. Цей перелік не є вичерпним.

Правове регулювання місцевого референдуму і місцевих виб­орів здійснюється на конституційному рівні. Відповідно до поло­жень Конституції У країни громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування (ст 38). Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (ст. 69). Право голосу на вибо­рах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Не мають права голосу громадя­ни, яких визнано судом недієздатними (ст. 70). Вибори до органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі за­гального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного го­лосування. Виборцям гарантується вільне волевиявлення (ст. 71).

Призначення чергових та позачергових виборів до органів міс­цевого самоврядування належить до повноважень Верховної Ради України (п. 30 ч. 1 ст. 85). Відповідно до ст. 141 Конституції Украї­ни до складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області на основі загального, рівного, прямого виборчо­го права шляхом таємного голосування. Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права обирають шляхом таємного голосування відповідно сільського, селищного, міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Чергові вибори сільських, селищних, міських, район­них, обласних рад, сільських, селищних, міських голів відбувають­ся в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень відповідної ради чи відповідного голови, обраних на чергових виборах. Згідно зі ст. 143 Конституції України територіальні громади села, сели­ща. міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів.

Ще одній колективній формі участі членів територіальних гро­мад у вирішенні питань місцевого значення приділяє увагу Основ­ний Закон. Згідно зі ст. 40 Конституції України всі мають право направляти колективні письмові звернення або особисто зверта­тися до органів місцевого самоврядування та посадових і службо­

вих осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Подальша регламентація колективних форм участі членів те­риторіальних громад у вирішенні питань місцевого значення здій­снюється на законодавчому рівні. Стосовно цього в Конституції України встановлено, що організація і порядок проведення виб­орів і референдумів визначаються виключно законами України (п. 20 ч. 1 ст. 92).

Порядок підготовки і проведення місцевих референдумів ре­гулюється Законом України «Про всеукраїнський та місцеві рефе­рендуми»¹.

Основні засади, організацію і порядок проведення виборів де­путатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних рад та сільських, селищних, міських голів визначає Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»².

Підходи до регулювання інших колективних форм участі членів територіальних громад у вирішенні питань місцевого значення встановлені Законом України «Про місцеве самоврядування в Ук­раїні»³. Так, порядок проведення загальних зборів громадян за міс­цем проживання визначається законом та статутом територіальної громади (ч. З ст. 8). При цьому слід відзначити, що закону, який би регулював порядок проведення загальних зборів громадян за міс­цем проживання, немає, тому ці питання, зазвичай, регулюються статутом територіальної громади. Порядок організації громадсь­ких слухань визначається статутом територіальної громади (ч. 4 ст. 13), а порядок внесення місцевої ініціативи на розгляд ради визначається представницьким органом місцевого самовряду­вання або статутом територіальної громади з урахуванням вимог

' Про всеукраїнськийтамісцеві референдуми: Закон України від 03.07.1991 р., № 1286-ХІІ // Відом. Верхов. Ради України. - 1991. -№ 33. - Ст. 443.

² Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міс­цевих рад та сільських, селищних, міських голів: Закон України від 10.07.2010 р., № 2487-УІ // Відом. Верхов. Ради України. - 2010. - № 35 -36. - Ст. 491.

Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 р.,

№ 280/97-ВР // Відом. Верхов. Ради України. - 1997. - № 24. - Ст. 170.

Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (ч. 2 ст. 9).

До членів територіальних громаду

вирішенні питань місцевого значення слід віднести індивідуальні звернення, службу в органах місцевого самоврядування.

Питання практичної реалізації громадянами України конститу­ційного права вносити в органи місцевого самовряд)вання пропо­зиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб та органів місцевого самовряду­вання регулюються Законом України «Про звернення громадян»¹.

Правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалі­зації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, загальні засади діяльності посадових осіб міс­цевого самоврядування, їх правовий статус, порядок і правові га­рантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування визначає Закон України «Про службу в органах місцевого самов­рядування»².

= §5. Місцевий референдум як форма

безпосередньої участі територіальної громади у вирішенні питань місцевого значення

Місцеве самоврядування - це право територіальної громади (жителів сіл, селищ, міст) вирішувати питання місцевого зна­чення. Місцевий референдум є єдиною формою безпосереднього розв'язання питань територіальною громадою. Місцевий референ­дум - це спосіб реалізації влади територіальною громадою з метою здійснення локальної (місцевої") правотворчості й контролю за дія­ми й рішеннями органів і посадових осіб місцевого самоврядуван­ня, управління місцевими справами. Це забезпечує верховенство територіальної громади в системі місцевого самоврядування, адже

' Про звернення громадян: Закон України від 02.10.1996 р., № 393/96-ВР // Ні дом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 47. - Ст. 256.

Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 07.06.2001р., № 2493-ІІІ // Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 33.

Ст. 175.

Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (ч. 2 ст. 9).

До членів територіальних громаду

вирішенні питань місцевого значення слід віднести індивідуальні звернення, службу в органах місцевого самоврядування.

Питання практичної реалізації громадянами України конститу­ційного права вносити в органи місцевого самовряд)вання пропо­зиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб та органів місцевого самовряду­вання регулюються Законом України «Про звернення громадян»¹.

Правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалі­зації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, загальні засади діяльності посадових осіб міс­цевого самоврядування, їх правовий статус, порядок і правові га­рантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування визначає Закон України «Про службу в органах місцевого самов­рядування»².

= §5. Місцевий референдум як форма

безпосередньої участі територіальної громади у вирішенні питань місцевого значення

Місцеве самоврядування - це право територіальної громади (жителів сіл, селищ, міст) вирішувати питання місцевого зна­чення. Місцевий референдум є єдиною формою безпосереднього розв'язання питань територіальною громадою. Місцевий референ­дум - це спосіб реалізації влади територіальною громадою з метою здійснення локальної (місцевої") правотворчості й контролю за дія­ми й рішеннями органів і посадових осіб місцевого самоврядуван­ня, управління місцевими справами. Це забезпечує верховенство територіальної громади в системі місцевого самоврядування, адже

' Про звернення громадян: Закон України від 02.10.1996 р., № 393/96-ВР // Ні дом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 47. - Ст. 256.

Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 07.06.2001р., № 2493-ІІІ // Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 33.

Ст. 175.

Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (ч. 2 ст. 9).

До членів територіальних громаду

вирішенні питань місцевого значення слід віднести індивідуальні звернення, службу в органах місцевого самоврядування.

Питання практичної реалізації громадянами України конститу­ційного права вносити в органи місцевого самовряд)вання пропо­зиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб та органів місцевого самовряду­вання регулюються Законом України «Про звернення громадян»¹.

Правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалі­зації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, загальні засади діяльності посадових осіб міс­цевого самоврядування, їх правовий статус, порядок і правові га­рантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування визначає Закон України «Про службу в органах місцевого самов­рядування»².

= §5. Місцевий референдум як форма

безпосередньої участі територіальної громади у вирішенні питань місцевого значення

Місцеве самоврядування - це право територіальної громади (жителів сіл, селищ, міст) вирішувати питання місцевого зна­чення. Місцевий референдум є єдиною формою безпосереднього розв'язання питань територіальною громадою. Місцевий референ­дум - це спосіб реалізації влади територіальною громадою з метою здійснення локальної (місцевої") правотворчості й контролю за дія­ми й рішеннями органів і посадових осіб місцевого самоврядуван­ня, управління місцевими справами. Це забезпечує верховенство територіальної громади в системі місцевого самоврядування, адже

' Про звернення громадян: Закон України від 02.10.1996 р., № 393/96-ВР // Ні дом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 47. - Ст. 256.

Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 07.06.2001р., № 2493-ІІІ // Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 33.

Ст. 175.

вона може прийняти на місцевому референдумі рішення з будь- якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування. Важливість цієї форми участі громадян у провадженні місцевого самоврядування виявляється ще й у тому, що рішення, прийняті місцевим референдумом, є обов'язковими для виконання і мають найвищу юридичну силу на відповідній території.

Місцеві референдуми проводяться в межах адміністративно-те­риторіальних одиниць, у них мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18 років і постійно проживають відповідно на території області, району, міс­та, району в місті, селища, сільради.

Вимагати проведення місцевого референдуму можуть депута­ти, що становлять не менш як половину від загального складу ради або одна десята частина громадян України, які постійно прожи­вають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці і мають право брати участь у референдумі.

Вимога депутатів про проведення референдуму реалізується шляхом поіменного голосування на пленарному засіданні від­повідної місцевої ради або збиранням підписів депутатів місцевої ради.

Реалізація права вимоги референдумів громадянами України здійснюється шляхом збирання підписів ініціативними групами референдуму. Ініціативна група обласного, міського (міст респуб­ліканського і обласного підпорядкування), районного, районного в місті референдуму утворюється на зборах за участю не менш як 200 громадян України, а міського ( міст районного підпорядку­вання), селищного і сільського референдуму - на зборах за учас­тю не менш як 50 громадян України, які мають право на участь у референдумі й постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Не пізніш як за десять днів до проведення зборів із питання місцевого референдуму їх ініціатори повинні письмово повідомити про час, місце й мету зборів голову місцевої ради народних депутатів, у межах території якої пропонується провести місцевий референдум. Перед почат­ком зборів проводиться реєстрація учасників зборів, складається їх список із зазначенням прізвищ, імен та по батькові, місця про­живання. На зборах обираються їх голова і секретар; подальший

порядок денний повинен включати обговорення доцільності про­ведення референдуму та формулювання питання, що пропонуєть­ся на нього винести.

У разі схвалення більшістю учасників зборів пропозиції про проведення референдуму та затвердження формулювання питан­ня, що пропонується на нього винести, обирається ініціативна група, якій доручається організація збирання підписів громадян. Ініціативна група місцевого референдуму складається не менш як із 10 громадян України, які мають право брати участь у референ­думі й постійно проживають на території відповідної адміністра­тивно-територіальної одиниці.

Ініціативні групи місцевого референдуму реєструються сільсь­кими, селищними, міськими головами, головами місцевих рад, у межах території яких пропонується провести місцевий референ­дум. У свідоцтві про реєстрацію ініціативної групи місцевого ре­ферендуму на основі списків громадян, які брали участь в останнь­ому за часом референдумі, або списків виборців останніх за часом виборів зазначається точна кількість громадян, підписи яких необ­хідні для підтримки вимоги про проведення місцевого референду­му, та термін збирання підписів.

Загальний термін збирання підписів із питання про проведення місцевого референдуму не повинен перевищувати одного місяця від дня одержання свідоцтва про реєстрацію першої із створених для цього референдуму ініціативних груп. Після завершення зби­рання підписів ініціативна група в триденний строк укладає під­сумковий протокол, у якому зазначається загальна кількість під­писів громадян, зібраних на території відповідної місцевої Ради народних депутатів, дата реєстрації ініціативної групи, дата закін­чення збирання підписів.

Місцева рада після одержання належним чином оформленої пропозиції приймає на сесії в місячний строк одне з таких рішень: а) про призначення референдуму; б) про відхилення пропозиції про проведення референдуму в разі наявності серйозних пору­шень Закону, які впливають на підстави для призначення референ­думу; в) про прийняття рішення, яке пропонується у вимозі про призначення референдуму, без наступного проведення референ­думу. Дата проведення місцевого референдуму призначається не

раніш як за місяць і не пізніш як за два місяці від дня прийняття рі­шення про проведення референдуму. Для проведення голосування і підрахунку голосів під час проведення референдумів територія районів, міст, районів у містах, селищ міського типу і сільрад ді­литься на дільниці для голосування.

Для підготовки і проведення місцевого референдуму в межах адміністративно-територіальних одиниць, де він проводиться, ут­ворюються комісії двох рівнів: а) обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські комісії з референдуму; б) дільничні ко­місії з референдуму.

Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених у списки для голосування. Рішення, прийняті референдумом, обнародуються у встановленому законодавством України порядку опублікування правових актів місцевих рад і вводяться в дію з моменту їх опублі­кування, якщо в самому рішенні не визначено інший строк. Датою прийняття рішення вважається день проведення референдуму. Зміна або скасування рішень, прийнятих референдумом, прово­диться також референдумом. Зміну або скасування рішень, при­йнятих референдумом, може здійснити також відповідно місцева рада більшістю не менш як дві третини від загальної кількості на­родних депутатів з обов'язковим затвердженням на референдумі, який повинен бути проведений протягом шести місяців після вне­сення зміни або скасування.

З метою виявлення волі громадян при вирішенні важливих пи­тань місцевого значення в передбаченому Законом порядку мо­жуть проводитися місцеві дорадчі опитування громадян України (консультативні референдуми). Результати дорадчого опитування розглядаються і враховуються в ході прийняття рішень відповід­ними органами. Якщо проекти рішень місцевої ради не відпові­дають результатам місцевого дорадчого опитування, такі рішення можуть бути прийняті лише більшістю не менш як двома третина­ми від загальної кількості депутатів відповідної місцевої ради.

Як бачимо, процедура реалізації права вимоги референдумів громадянами України доволі складна. Бажано спростити процеду­ру ініціативи місцевого референдуму. Приміром, в Італії референ­дум «народне вето» може бути проведено на вимогу 1,2% від чи-

сельності виборчого корпусу. Є сенс запозичити зєвропейського досвіду таку форму участі населення в місцевому самоврядуванні, як інститут «народне вето». Він був започаткований у середині XIX ст. у кантонах Швейцарії і передбачений нині конституціями Швейцарії (гл. 2 розд. 4), Італії (ст. 75), Данії (пункти 1,7 ст. 42). Сутність цього інституту полягає в праві громадян скасовувати шляхом референдуму прийняті представницькими органами міс­цевого самоврядування нормативно-правові акти чн їх окремі по­ложення¹. Це сприяло б підвищенню статусу територіальної гро­мади як найвищої інстанції в системі місцевого самоврядування. Інститут «народне вето» міг би також стати дійовим механізмом у руках опозиції: саме з його допомогою вона могла б домогтися ска­сування окремих нормативних рішень місцевої ради. Безперечно, його впровадження потребує досконалого правового регулюван­ня. Насамперед, це стосується чіткої нормативної регламентації процедури призначення референдуму щодо народного вето.

Сьогодні громадяни України можуть ініціювати місцевий ре­ферендум і таким чином реалізувати своє право на участь в управ­лінні справами громади, якщо ініціативу підтримує місцева рада або сільський, селищний, міський голова. Якщо ж питання, які пропонуються для вирішення на референдумі, можуть привести до дострокового припинення повноважень органів чи посадових осіб місцевого самоврядування, ініціювати та провести його практично неможливо. Необхідно усунути від процесу організації та прове­дення референдумів органи й посадові особи, для яких рішення місцевого референдуму може мати негативний характер. Важливо, щоб ці дії здійснював не орган місцевого самоврядування, який не завжди зацікавлений у проведенні референдуму, а незалежна установа.

Предметом місцевого референдуму може бути будь-яке пи­тання, віднесене Конституцією та іншими законами України до відання місцевого самоврядування. Доцільно розширити коло пи­тань, які мають вирішуватися виключно на місцевих референду­мах. Передусім це: (а) прийняття статуту територіальної громади, (б) зміна меж населених пунктів, що призводить до зменшення їх

Руденко В. Н. Институт «народного вето»: история и современность / В. Н. Руденко // История государства и права. - 2002. - № 3. - С. 37.

території, або зміна їх статусу (в) дозвіл на будівництво й експлу­атацію об'єктів, шкідливих для довкілля тощо. Потрібно залучати громадян до вирішення на локальному рівні проблем комуналь­ної власності, адже члени територіальної громади не відчувають себе співвласниками комунального майна. Частіше громадяни виступають спостерігачами, а не учасниками процесу управління комунальним майном, що є результатом патерналістського вихо­вання в дусі безініціативності, традиціоналізму, ультраконсерва­тизму, пасивної громадянської позиції. Вважаємо, що в разі від­чуження особливо важливих для територіальної громади об'єктів комунальної власності обов'язково має проводитися місцевий ре­ферендум. Перелік таких об'єктів необхідно затвердити статутом територіальної громади.

У ч. З ст. 6 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві ре­ферендуми» визначено перелік питань, які не можуть виноситися на місцеві референдуми. Вважаємо, що практика наявності обме­жень проведення референдуму щодо питань, які належать до ком­петенції відповідної місцевої ради та її виконавчих і розпорядчих органів, має антидемократичний характер. А обґрунтування необ­хідності таких норм відсутністю високої правової культури та пра­восвідомості громадян¹, на наш погляд, не може бути достатнім. Як убачається, правова норма, згідно з якою на місцеві референду­ми не виносяться питання про скасування законних рішень органів місцевого самоврядування, зводить нанівець права територіальних громад у вирішенні ключових питань місцевого значення. Адже рішення відповідної ради може бути формально законним і в той же час суперечити інтересам територіальних громад. Важливо не допустити, щоб референдум став суперництвом в ім'я тріумфу од­них над іншими, він має допомагати співробітництву для досяг­нення спільного блага, виключати конфронтацію та протистояння після голосування². Тому доцільно було б передбачити правило, за яким остаточне вирішення питань місцевого значення має нале­

Книгін К. Правове визначення референдуму як форми народовладдя (про­блеми теорії і практики)/К. Книгін//Право України.-2001.-№ 11.-С. 30.

Батанов О. В. Конституційно-правовий статус територіальних громад в Ук­раїні [Текст] : [монографія] / Олександр Батанов ; за заг. ред. В. Ф. Погорілка. - К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - С. 201.

жати територіальним громадам як первинним суб'єктам місцевого самоврядування.

Місцеві референдуми й дорадчі опитування потребують знач­них фінансових витрат, організаційного й матеріально-технічного забезпечення. Лише окремі місцеві ради мають відповідні ресурси для таких заходів, але й вони, як правило, проводять їх одночасно з виборами. Переважна ж більшість місцевих рад узагалі позбав­лена й такої можливості, а тому місцеві референдуми й дорадчі опитування в Україні - велика рідкість. Отже, питання матеріаль­но-фінансового забезпечення місцевих референдумів потребують окремого регулювання. Особливу увагу необхідно приділити пи­танню конститу цінності й законності рішень, які приймаються на місцевих референдумах. Недосконалість чинного законодавства створює підстави для скасування в судовому порядку будь-яких рішень місцевих референдумів, що може підірвати довіру до цієї форми народовладдя. Недосконалість правової регламентації ор­ганізації та проведення місцевих референдумів перешкоджає широкій участі населення в місцевому самоврядуванні, стримує розвиток громадської ініціативи, зростання соціальної активності членів територіальних громад. Спрощення процедури ініціювання місцевих референдумів й дорадчих опитувань, широке застосуван­ня нових форм вивчення громадської думки щодо важливих пи­тань місцевого значення сприятимуть активізації участі громадян у місцевому самоврядуванні, удосконаленню зворотного зв'язку органів місцевого самоврядування з населенням.

Новий закон про місцеві референдуми повинен відповідати загальноприйнятим Європейським стандартам у сфері захисту та реалізації політичних прав громадян. Механізми безпосереднього прийняття рішень територіальною громадою потребують удоско­налення, необхідно повною мірою гарантувати швидкий та демок­ратичний процес проведення місцевого референдуму, розширити права громадян щодо його ініціювання, мінімізувати можливість адміністративного впливу на ініціаторів референдумів, створити правову основу для втілення результатів місцевого референдуму в життя.

===== §6. Правове регулювання місцевих виборів

Періодичне оновлення складу представницьких органів, як і до­тримання строків їх діяльності, є однією з гарантій реалізації при­нципу нярпппяпяппя Витим безпосереднім вираженням влади народу є вільні вибори. У них проявляється справжній характер і сутність демократії як громадянської форми політичної свободи - базової основи формування громадянського суспільства. За своєю сутністю місцеві вибори - одна з найважливіших форм безпосе­редньої участі громадян в управлінні місцевими справами. Беручи участь у виборах, громадяни реалізують своє конституційне пра­во формувати представницькі органи та обирати головну посадо­ву особу територіальної громади - сільських, селищних, міських голів. Вибори стимулюють розвиток соціально-політичної актив­ності громадян, сприяють структуруванню їх потреб та інтересів. Гуть мігирииу рц^прш полягає в тому, що через них реалізується воля територіальної громади, надаються обраним органам та по­садовим особам владні повноваження. Виборне,актом самовряду­вання народу. Іншими словами, вибори слугують з'єднувальною ланкою між членами територіальних громад і органами місцевого самоврядування, виступають пріоритетним способом легітимації влади органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб і водночас формою демократичного контролю за місцевою владою, інструментом легальної політичної боротьби, юридичним віддзер­каленням суспільно-політичної ситуації на місцях¹.

Організація і порядок проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, се­лищних, міських голів регулюються Конституцією України, Зако­ном України'«Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»)(далі - Закон про місцеві вибори) та іншими законами Ук­раїни, а також прийнятими відповідно до них актами законодавс­тва. Системний аналіз норм виборчого законодавства України

' Законодавство про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республі­ки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів : науково-практич­ний посібник / [Кол. авт.: Панов М. І., Серьогіна С. Г. та ін.]. - Харків : Харків юридичний, 2006. - С. 3.

і практики їх застосування дає змогу розкрити зміст інституту місцевих виборів. Норми нього інгтидуїу визначають: а) об'єм суб'єктивних виборчих прав; б) порядок формування та діяль­ності виборчих комісій; в) правовий статус учасників виборчого процесу; г) процедури реалізації прав суб'єктів виборчого проце­су; ґ) порядок визначення результатів голосування; л) контроль за виборчими процедурами; е) гарантії організації й проведення міс­цевих виборів; є) юридичну відповідальність за порушення норм виборчого законодавства.

Під час формування місцевих рад в Україні застосовуються різ­ні виборчі системи.

Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за ма­жоритарною системою відносної більшості в одномандатних виб­орчих округах, на які поділяється територія відповідно села (кіль­кох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища.

Вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах рад проводяться за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою, за якою: а) по­ловина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за виборчими списками кандидатів у депутати від місце­вих організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно Автономної Рес­публіки Крим, області, району, міста, району в місті; б) половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється територія відповідно Авто­номної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті.

Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за ма­жоритарною системою відносної більшості в єдиному одноман­датному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами від­повідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися в сільську громаду), селища, міста згідно з наявним адміністратив­но-територіальним устроєм.

Виборчий процес включає такі етапи: 1) утворення виборчих округів; 2) утворення виборчих дільниць; 3) формування складу територіальних виборчих комісій, утворення дільничних виборчих

комісій; 4) складання списків виборців, їх перевірка та уточнення; 5) висування та реєстрація кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови; 6) проведення пе­редвиборної агітації; 7) голосування у день виборів; 8) підрахунок голосів виборців, установлення підсумків голосування і резуль­татів місцевих виборів.

Суб'єктами виборчого процесу є: а) виборці; б) Центральна ви­борча комісія, виборчі комісії, сформовані (утворені) відповідно до цього Закону, Закону України «Про Центральну виборчу ко­місію» та інших законів України; в) кандидати в депутати, канди­дати на посаду сільського, селищного, міського голови; г) місцеві організації партій, які висунули кандидатів у депутати в багато­мандатному виборчому окрузі, або одномандатному виборчому окрузі, або одномандатному мажоритарному виборчому окрузі, або кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голо­ви; ґ) офіційні спостерігачі від місцевих організацій партій, які висунули кандидатів у депутати в багатомандатному виборчому окрузі, від кандидатів у депутати в одномандатному, одномандат­ному мажоритарному виборчому окрузі, від кандидатів на посаду ^^^^ш^^^^шццції^шського голови.

Місцеві вибори можуть бути черговими, позачерговими, пов­тор ними, проміжними збо першими, що проводяться в разі фор­мування нових місцевих рад. Чергові вибори сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних, міських голів відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повно­важень відповідної ради чи відповідного голови, обраних на черго­вих виборах. Позачергові місцеві вибори призначаються Верхов­ною Радою України в разі дострокового припинення повноважень місцевої ради, сільського, селищного, міського голови, а також в інших випадках, передбачених Законом України «Про місцеве са­моврядування в Україні».

Підготовку та проведення місцевих виборів здійснюють вибор­чі комісії:

94. Центральна виборча комісія, яка є виборчою комісією вищо­го рівня для всіх виборчих комісій з усіх місцевих виборів;

95. територіальні виборчі комісії (виборча комісія Автономної Республіки Крим; обласні виборчі комісії; районні виборчі комісії;

міські виборчі комісії (у тому числі міст Києва та Севастополя); районні в містах виборчі комісії (у містах, де утворені районні в місті ради); селищні, сільські виборчі комісії^-);

3) дільничні виборчі комісії.

Право висування кандидатів у депутати та кандидагів на посаду сільського, селищного, міського голови належить громадянам Ук­раїни, які мають право голосу. Це право реалізується громадяна­ми України через республіканські в Автономній Республіці Крим, обласні, районні, міські, районні в містах організації" політичних партій або шляхом самовисування. Місцеві організації партій, кандидати в депутати, від яких зареєстровані в багатомандатному виборчому окрузі, а також кандидати в депутати в одномандатно­му, одномандатному мажоритарному виборчому окрузі, кандида­ти на посаду сільського, селищного, міського голови, зареєстро­вані відповідною територіальною виборчою комісією для участі в місцевих виборах, мають право вести передвиборну агітацію, яка здійснюється в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України.

Голосування в день місцевих виборів проводиться з 8 до 22 го­дини. Обраним в одномандатному виборчому окрузі депутатом, сільським, селищним, міським головою вважається кандидат, який одержав більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуван­ні, відносно інших кандидатів, які балотувалися в цьому вибор­чому окрузі. Право на участь у розподілі депутатських мандатів у відповідному багатомандатному виборчому окрузі набувають кандидати в депутати, включені до виборчих списків від місцевих організацій партій, що отримали три і більше відсотків голосів ви­борців, за умови, що кількість цих голосів виборців дорівнює виб­орчій квоті або є більшою за виборчу квоту.

Проблем реалізації прав громадян на участь у місцевому самоврядуванні через місцеві вибори багато, вони неодноразово розглядалися в науковій літературі та інших публікаціях. Най­більш дискусійним було питання про виборчу систему, яку слід застосовувати на місцевому рівні. Перехід до змішаної мажори­тарно-пропорційної системи під час формування міських, район­них у містах, обласних і районних рад не дав бажаного результату - подальшого розвитку місцевого самоврядування. Ефективність

роботи обласних, районних та міських рад не зросла. Реальною причиною цього є відсутність розвинутої партійної системи. Міс­цеві осередки політичних партій у невеликих містах здебільшого відсутні, а на регіональному рівні часто є слабкими, малоавтори­тетними й не представляють спільних інтересів територіальних громад. Депутати місцевих рад обрані за пропорційною виборчою системою не несуть безпосередньої відповідальності перед вибор­цями, а тому не зацікавлені в тісній взаємодії з населенням. Для отримання позитивних зрушень необхідно удосконалювати вибор­че законодавство й Закон України «Про статус депутатів місцевих рад». Ідеться, насамперед, про посилення взаємозв'язку депутатів із виборцями, і не лише напередодні та під час виборів, а й протя­гом усього строку повноважень ради, розробку дієвих механізмів громадського контролю за діяльністю системи органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

===== §7. Організація і проведення загальних зборів громадян за місцем проживання

Стаття 20 Загальної декларації прав людини закріплює право на свободу мирних зборів й асоціацій. Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстра­ції, закріплене в статгі 39 Конституції України. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону й лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших лю­дей.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 8) закріплює право громадян проводити загальні збори за місцем проживання. Порядок їх проведення має визначатися законом та статутом територіальної громади. Відсутність законодавчого ре­гулювання порядку проведення загальних зборів зумовлює не­обхідність детального регулювання цих питань у статутах тери­торіальних громад. На виконання вимог ст. 8 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у статутах територіальних

громад визначається порядок проведення загальних зборів грома­дян. У Сумах цей порядок урегульовано окремим положенням, а Донецька міська рада зазначила, що порядок проведення зборів регулюється Положенням про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 року. Разом із тим, варто зазначити, що вказана постанова була прийнята Верховною Радою України до прийняття Конституції України, отже, вона діє виключно в тій час­тині, яка не суперечить нормам Основного Закону. Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи люди­ни і громадянина та гарантії цих прав і свобод. А тому Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні від 17.12.93 р. не повинно застосовуватися для регулювання порядку проведення загальних зборів громадян. Такий висноюк знаходить підтвердження і в практиці діяльності органів місцевого самовря­дування. Так, зокрема, в статутах територіальних громад у містах Дніпропетровську, Луганську, Рівному, Сумах, Херсоні кількість громадян, на вимогу яких можуть скликатися загальні збори, ко­ливається в діапазоні від 10 до 1000 осіб. Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 8 Положення про загальні збори громадян за місцем прожи­вання в Україні від 17.12.93 р., збори скликаються за пропозицією не менш як третини від загальної кількості громадян, які прожи­вають у відповідному територіальному утворенні, депутатів ради, членів постійної комісії, депутатської групи, трудового колективу, об'єднання громадян.

Загальні збори громадян за місцем проживання є формою їх безпосередньої участі у розв'язанні питань місцевого значення. Аналіз Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дозволяє стверджувати, що на загальних зборах громадян за міс­цем проживання можуть бути вирішені достатньо важливі питання, зокрема: а) самооподаткування (ст. 1); б) запровадження місцевих зборів на засадах добровільного самооподаткування (ч. 2 ст. 69); в) реорганізації або ліквідації діючих комунальних дошкільних навчальних закладів, а також дошкільних навчальних закладів, створених колишніми сільськогосподарськими колективними та державними господарствами (п. 30 ч. 1 ст. 26); г)про пропозиції,

які вносяться на розгляд ради (ч. 12 ст. 46); про дострокове припи­нення повноважень органу самоорганізації населення (ч. 2 ст. 80). Закон України «Про органи самоорганізації населення» встанов­лює, що на загальних зборах громадян за місцем проживання мо­жуть вирішуватися такі питання: щодо ініціативи про створення органу самоорганізації населення (ч. 1 ст. 8); обирання ініціатив­ної групи, члени якої будуть представляти інтереси жителів - учас­ників зборів (конференції^-) у відповідній місцевій раді, яка надає дозвіл на створення органу самоорганізації населення (ч. 2 ст. 8); визначення загального складу й обрання органу самоорганізації населення (ч 1 ст. 10); переобрання органу самоорганізації насе­лення, відкликання, обрання окремих його членів замість вибулих чи зміна кількісного складу органу самоорганізації населення (ч. 5 ст. 10); затвердження Положення про орган самоорганізації насе­лення (ч. 1 ст. 12); затвердження змін до Положення про орган са­моорганізації населення (ч. 10 ст. 13); про звернення до ради про виключення повноваження відповідної ради, яке не забезпечене фінансами та майном із числа делегованих органу самоорганізації населення (ч. 4. ст. 15); про роботу керівника і секретаря органу самоорганізації населення на постійній основі з оплатою їх праці за рахунок коштів, переданих органу самоорганізації населення (ч. 2 ст. 21); здійснення контролю за фінансовою діяльністю ор­ганів самоорганізації населення (ст. 24).

Рішення загальних зборів громадян враховуються органами місцевого самоврядування в їх діяльності, а для органів самоор­ганізації населення є обов'язковими. У разі невиконання рішень зборів (конференції) жителів за місцем проживання повноваження органу самоорганізації населення можуть бути достроково при­пинені. В окремих статутах територіальних громад установлено, що рішення зборів, прийняті в межах чинного законодавства, є обов'язковими для виконання всіма громадянами, які проживають на відповідній території (аналогічна норма була закріплена в ст. 5 Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні від 17.12.93 р.), що не відповідає Основному Закону Ук­раїни. Згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються основні обов'язки громадянина. Отже, саме на законодавчому рівні повинен бути закріплений обов'язок гро-

мадян виконувати рішення загальних зборів громадян за місцем проживання.

Збори є однією з ключових форм безпосередньої участі громадян у вирішенні питань місцевого значення. У переважній більшості статутів територіальних громад закріплюється те, що на зборах гро­мадян здійснюється попередній розгляд місцевих ініціатив, ство­рення ініціативних груп для збору підписів на підтримку місцевої ініціативи чи на підтримку вимоги щодо проведення громадських слухань. Отже, належне нормативно-правове регулювання порядку ініціювання, підготовки й проведення зборів громадян має важливе значення для розвитку місцевого самоврядування в Україні.

===== §8. Місцеві ініціативи та громадські слухання: процедурні аспекти реалізації

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про місцеве самоврядуван­ня в Україні» члени територіальної громади мають право ініціюва­ти розгляд у раді (у порядку місцевої ініціативи) будь-якого питан­ня, віднесеного до відання місцевого самоврядування. Це можуть бути питання соціально-економічного і культурного розвитку ад­міністративно-територіальних одиниць, управління комунальною власністю, будівництва, регулювання земельних відносин, охоро­ни навколишнього природного середовища, соціального захисту населення тощо. Порядок внесення місцевої ініціативи на розгляд ради визначається представницьким органом місцевого самовря­дування або статутом територіальної громади з урахуванням ви­мог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Положення «Про місцеві ініціативи в місті Харкові», що є додат­ком № 2 Статуту територіальної громади міста Харкова встанов­лює, що місцева ініціатива — це офіційна письмова пропозиція з питань, що мають важливе значення для територіальної гро­мади міста Харкова та віднесені до відання місцевого самов­рядування, яка в порядку, передбаченому цим Положенням, внесена Харківській міській чи районній у місті Харкові раді для обов'язкового розгляду та прийняття відповідного рішен-

ня в межах їхньої компетенції. У м. Харкові місцева ініціатива має оформлюватися у вигляді проекту нормативного чи іншо­го акта у формі рішення відповідної ради.

Зазвичай місцева рада визначає, яка кількість підписів членів територіальної громади необхідна для підтримки міс­цевої ініціативи. Приміром, у Харкові для реєстрації місцевої ініціативи, що вноситься на розгляд міської ради, необхідно не менше 10 000 підтримувальних підписів. Збір підписів здій­снюється ініціативною групою, яка утворюється на зборах членів територіальної громади і реєструється в порядку, визначеному місцевою радою.

Місцева ініціатива, внесена на розгляд ради в установленому порядку, підлягає обов'язковому розгляду на відкритому засіданні ради за участю членів ініціативної групи з питань місцевої ініціа­тиви. Порядок розгляду місцевої ініціативи може регулюватися також регламентом місцевої ради. Місцева ініціатива, як правило, попередньо розглядається постійними комісіями та виконавчими органами місцевої ради.

Рішення ради, прийняте з питання, внесеного на її розгляд шля­хом місцевої ініціативи, обнародується в порядку, встановленому представницьким органом місцевого самоврядування або стату­том територіальної громади. Сьогодні за наявності відповідних ресурсів рішення ради оприлюднюється шляхом опублікування в офіційному друкованому засобі масової інформації місцевої ради, а також розміщуються на офіційному сайті місцевої ради в мережі Інтернет. Разом із тим, більшість місцевих рад не має такої мож­ливості, тому це питання потребує окремого законодавчого регу­лювання.

Громадські слухання є формою безпосередньої участі членів те­риторіальної громади в здійсненні місцевого самоврядування. Від­повідно до ст. 13 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальна громада має право проводити громадські слухання - зустрічатися з депутатами відповідної ради та посадо­вими особами місцевого самоврядування, під час яких члени тери­торіальної громади можуть заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, що нале­жать до відання місцевого самоврядування.

Предметом обговорення на громадських слуханнях можуть бути: а) проекти нормативних та ненормативних актів місцевих рад, їх виконавчих органів, посадових осіб місцевого самовряду­вання; б) чинні рішення органів та посадових осіб місцевого са­моврядування; в) питання місцевого значення, що належать до ві­дання місцевого самоврядування; г) звіти депутатів міської ради, районних у місті рад, міського голови, голови районної в місті ради та інших посадових осіб місцевого самоврядування Пропозиції, які вносяться за результатами громадських слухані, підлягають обов'язковому розгляду органами місцевого самоврядування.

На законодавчому рівні встановлюється періодичність прове­дення громадських слухань - не рідше одного разу на рік. Однак, як показує практика, ця норма не завжди виконується. Бажано, щоб при затвердженні статуту територіальної громади місцева рада, за­безпечуючи регулярність слухань, визначала строки для проведен­ня щорічних чергових громадських слухань, а також окремо, в разі необхідності, позачергових громадських слухань.

Порядок організації громадських слухань визначається стату­том територіальної громади. На локальному рівні насамперед має бути врегульовано порядок ініціювання, підготовки і проведення громадських слухань. Окремо має визначатися порядок розгляду органами місцевого самоврядування пропозицій, які вносяться за результатами громадських слухань.

Так, відповідно до п. 10 Положення «Про громадські слухання в місті Харкові», що є додатком № 3 Статуту територіальної громади міста Харкова, ініціатором проведення громадських слухань може бути: а) ініціативна група кількістю не менше 20 осіб, обрана на зборах, на яких присутні не менше 50 членів громади; б) 1/3 (тре­тина) депутатів загального складу ради; в) міський голова (голова районної в місті ради); г) виконавчий комітет міськоїчи районної в місті ради (далі - виконавчий комітет відповідної ради). Громадсь­кі слухання, ініціатором проведення яких виступає міський голова чи виконавчий комітет відповідної ради, оголошуються безпосе­редньо шляхом видання або прийняття відповідного розпорядчого документа (розпорядження, рішення). Про проведення громадсь­ких слухань, що скликаються за ініціативою інших суб'єктів, ці суб'єкти мають повідомити секретаря міської ради, який реєструє

це повідомлення в Книзі реєстрації місцевих ініціатив, загаль­них зборів, громадських слухань у місті Харкові.

Місцеві ради визначають, яка кількість підписів членів те­риторіальної громади необхідна для проведення громадських слухань. У Харкові для реєстрації ініціативи щодо проведення загальноміських громадських слухань, необхідно зібрати не менше 500 підписів, а для проведення громадських слухань у районах міста - 56 підписів.

Підготовка громадських слухань здійснюється місцевою владою разом із ініціатором слухань. Для цього, як правило, приймаєть­ся документ розпорядчого характеру про призначення громадсь­ких слухань, у якому визначається: а) вид громадських слухань; б) тема слухань (проблему, питання та проекти нормативно-пра­вових актів); в) дата, час і місце їх проведення; г) відомості щодо ініціатора проведення слухань; ґ) перелік виконавчих органів та посадових осіб органів місцевого самоврядування, відповідальних за вчасну і якісну підготовку громадських слухань; д) склад по­садових осіб, які будуть брати участь у громадських слуханнях; е) склад підготовчого комітету, відповідального за підготовку слу­хань; є) відомості щодо осіб, які запрошуються на слухання.

Громадські слухання проходять у відкритому режимі, за необ­хідності може проводиться їх аудіо- або відеозапис. Головуючий по черзі надає слово для виступу учасникам слухань та запроше­ним особам. Загальний час громадських слухань установлюється регламентом громадських слухань у кожному конкретному випад­ку залежно від значущості теми громадських слухань. За результа­тами громадських слухань складається протокол, який підписуєть­ся головуючим і секретарем зборів.

Питання, пропозиції, ухвалені на громадських слуханнях, по можливості, мають оприлюднюватися в офіційному друкованому засобі масової інформації місцевої ради та розміщуватися на сай­ті місцевої ради в мережі Інтернет або оприлюднюються в інший спосіб, прийнятний для громади. Рішення органів місцевого само­врядування за результатами розгляду питань, пропозицій громад­ських слухань також мають обов'язково оприлюднюватися.

Отже, слід зазначити, що заінтересованість населення в розвит­ку місцевого самоврядування в Україні на дуже низькому рівні.

Які мотиви здатні спонукати населення до активної участі в місце­вому самоврядуванні? Мотивація як сукупність сил.що спонука­ють людину до діяльності, базується на двох категоріях - потре­ба і винагорода. Сьогодні для більшості людей не є пріоритетним розвиток місцевого самоврядування, адже результат, який, на їх думку, може бути отриманий ними в цій сфері, порівно із зусил­лями, їх не задовольняє. Участь у місцевому самоврядуванні пе­реважної більшості населення зводиться лише до участі у виборах органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Більш-менш пристойна активність громадян на місцевих виборах забезпечуєть­ся завдяки їх одночасному проведенню з виборами де парламенту України. Явка виборців під час обрання окремо сільського, селищ­ного, міського голови коливається в середньому від 20 % до 40 %, що свідчить про апатію й байдужість громадян до виборів та їх результатів. Адже населення не розглядає місцеве самоврядування як інструмент (інститут) необхідний для задоволення інтересів і потреб, як групових, так і особистих.

Отже, гальмування в Україні процесу розвитку місцевого са­моврядування значною мірою визначається психологічним ас­пектом: неготовністю значної частини чиновників та громадян до сприйняття таких основних принципів, як його правової, органі­заційної та матеріально-фінансової самостійності й автономності у вирішенні всіх питань місцевого життя. Після десятиліть пану­вання тоталітарного режиму населення України ще не набуло на­вичок, менталітету свідомого суб'єкта місцевого самоврядування. Для подолання такого психологічного бар'єру потрібні не тільки якісне нормативне регулювання безпосередніх форм участі членів територіальної громади у вирішенні питань місцевого значення, а й широка, систематична просвітницька робота та потужне інфор­маційне забезпечення розвитку місцевого самоврядування.

===== §9. Особливості функціонування

органів самоорганізації населення

Органи самоорганізації населення - представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах прожива­

ють на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення таких завдань: а) створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення в межах Конституції і законів Украї­ни; б) задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння в наданні їм відповідних пос­луг; в) участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм. Право­вий статус органів самоорганізації населення визначається Кон­ституцією України (ч. 6 ст. 140), Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (статгі 1, 5, 14, 16, 26, 38, 80), Законом України «Про органи самоорганізації населення»¹, статутами те­риторіальних громад, локальними підзаконними нормативними актами органів місцевого самоврядування, положеннями про ор­гани самоорганізації населення.

Органи самоорганізації населення створюються за територіаль­ною ознакою і можуть функціонувати у формі будинкових, ву­личних, квартальних комітетів, комітетів мікрорайонів, комітетів районів у містах, сільських, селищних комітетів. Територія, у ме­жах якої діє орган самоорганізації населення, визначається рішен­ням ради, що дала дозвіл на його створення. Це може бути частина території села, селища, міста, району в місті, у межах якої прожи­вають жителі, які обрали цей орган.

Органи самоорганізації населення створюються за ініціати­вою жителів. Процедура їх створення включає декілька стадій: а) ініціювання створення органу самоорганізації населення; б) на­дання місцевою радою дозволу на створення такого органу, в) об­рання органу самоорганізації населення; г) його легалізація.

З ініціативою про створення органу самоорганізації населення до сільської, селищної, міської, районної в місті (у разі її створен­ня) ради можуть звернутися збори (конференція) жителів за міс­цем проживання за умови, якщо в них брало участь (було пред­ставлено) не менше половини жителів відповідної території, які мають право голосу. На зборах (конференції) жителів за місцем проживання обирається також ініціативна група, яка, представ­ляючи інтереси жителів, подає до відповідної місцевої ради заяву

Про органи самоорганізації населення: Закон України від 11.07.2001 p., № 2625-ІІІ // Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 48. - Ст. 254.

про створення органу самоорганізації населення, протокол зборів (конференції), у якому мають бути зазначені основні напрями діяльності створюваного органу самоорганізації населення, а та­кож список учасників зборів (конференції) жителів із зазначенням їх основних паспортних даних.

Питання про надання дозволу на створення орган/ самооргані­зації населення розглядається за участю членів ініціативної групи на найближчому засіданні сесії місцевої ради. У рішенні ради про надання дозволу на створення органу самоорганізації населення мають бути обов'язково визначені його назва, основні напрями діяльності, повноваження та умови їх здійснення, територіальна основна його діяльності. Якщо ініціювання створення органу са­моорганізації населення було здійснено з порушенням вимог чин­ного законодавства, місцева рада може відмовити в наданні дозво­лу на його створення.

Обрання органу самоорганізації населення здійснюється за­гальними зборами (конференцією) жителів за місцем проживання на основі загального рівного виборчого права шляхом таємного голосування. Право голосу мають жителі відповідної території, які є дієздатними і досягли на день виборів 18 років. Орган само­організації населення обирається в складі керівника, заступника (заступників) керівника, секретаря, інших членів. Обраними до складу органу вважаються ті особи, які одержали більше половини голосів учасників зборів. Загальні збори (конференція) жителів за­тверджують також положення про орган самоорганізації населен­ня. Обов'язковою є легалізація органу самоорганізації населення, яка здійснюється шляхом його реєстрації або повідомлення про заснування. У разі реєстрації виконавчим комітетом відповідної ради, орган самоорганізації населення набуває статусу юридич­ної особи. Практика діяльності органів самоорганізації населення свідчить, що більшість із них легалізовані шляхом повідомлення про існування та не має статусу юридичної особи.

До основних напрямків діяльності органів самоорганізації на­селення належать: а) представницька функція (представництва ін­тересів жителів, що обрали ці органи, в органах державної влади та місцевого самоврядування, підприємствах, організаціях, уста­новах); б) організаційно-розпорядча функція (виконання рішень

жень з боку органів місцевого самоврядування. При цьому органи місцевого самоврядування, а також органи державної влади, їх посадові особи не мають права втручатися в діяльність органів са­моорганізації населення, крім випадків, передбачених законодавс­твом. Важливою гарантією є надане членам органу самоорганіза­ції населення право брати участь у засіданнях місцевих рад та їх виконавчих органів при розгляді питань, що стосуються діяльності органів самоорганізації населення, а також ініційованих цим орга­ном, з правом дорадчого голосу.

Матеріально-фінансову основу органів самоорганізації насе­лення становить майно, яке перебуває в комунальній власності територіальної громади і надане за рішенням місцевої ради в опе­ративне управління цим органам, а також фінансові ресурси, що формуються за рахунок коштів місцевого бюджету, які надаються їм місцевою радою для здійснення закріплених за ними повнова­жень, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, надход­жень з інших джерел, незаборонених законодавством, у тому числі отримані шляхом самооподаткування жителів відповідної тери­торії. Контроль за фінансовою діяльністю органу самоорганізації населення в межах своїх повноважень здійснюють: 1) відповідна місцева рада та її виконавчі органи; 2) виконавчий комітет, який здійснив реєстрацію органу самоорганізації населення; 3) збори (конференція) жителів за місцем проживання; 4) органи державної влади.

Органи самоорганізації населення функціонують, як правило, протягом терміну повноважень відповідної місцевої ради, якщо інше не передбачено рішенням ради чи положенням про орган са­моорганізації населення.

Достроково повноваження органу самоорганізації населення можуть бути припинені за рішенням: 1) місцевої ради, яка надала дозвіл на створення органу самоорганізації населення, - на під­ставі невиконання рішень ради, її виконавчого комітету; 2) загаль­них зборів (конференції) жителів за місцем проживання - з підстав невиконання рішень цих зборів, власних повноважень органу са­моорганізації населення, а також у зв'язку із саморозпуском цього органу; 3) судових органів - у разі порушення органом самоор­ганізації населення чинного законодавства України. Орган само­організації населення припиняє свої повноваження також у разі перебудови або реорганізації будинків, вулиць, кварталів, мікро­районів, районів у містах, сіл, селищ, у межах яких вони діють, якщо така перебудова, реорганізація пов'язана з відселенням (пе­реселенням) жителів, які брали участь у зборах (конференції), що заснували цей орган.

Отже, можна зазначити, що органи самоорганізації населення при створенні належних умов їх розвитку можуть бути вагомою складовою місцевої демократії й дієвою ланкою системи місцево­го самоврядування. Спираючись на ініціативу найбільш активної частини населення, ці органи, з одного боку, дозволяють більш повно виявити і задовольнити життєві потреби населення, а з дру­гого - стимулюють більш ефективну роботу влади.

Глава 5. =====