§11. Правові відносини

Правові відносини — це юридичний зв'язок між учасниками відносин, який регулюється нормами права і харак­теризується наявністю суб'єктивних (персональних) прав та обов'язків. Правові відносини належать до категорій надбудов­них суспільних відносин. Певному типу виробничих відносин відповідає і певний тип правових відносин. Базисом правовідно­син є виробничі відносини, власність тощо. Правові відносини по суті здійснюються на основі чіткого дотримання принципу за-

конності. Це особливий вид суспільних відносин, які, маючи са­мостійне значення, у той же час є формою фактичних життєвих відносин, виникають і здійснюються в процесі економічного, по­літичного, соціального та іншого виду діяльності людей.

Умови виникнення, зміст правових відносин (права та обов'яз­ки сторін), засоби їх забезпечення визначаються нормами права. У правовідносинах право однієї сторони нерозривно пов'язано з обов'язком іншої сторони. Поза такою єдністю прав та обов'язків сторін правовідносини як юридичне явище існувати не можуть. У разі необхідності здійснення суб'єктивних прав та виконання обов'язків забезпечуються заходами державного примусу.

Залежно від галузевої належності норм, на основі яких вини­кають правові відносини, виокремлюють конституційно-правові, адміністративно-правові, цивільні, господарські, трудові, сімейні та інші правовідносини. Залежно від спрямування та підстав ви­никнення правовідносини поділяються на регулятивні та охорон­ні. Перші спрямовані на закріплення, впорядкування та розвиток суспільних відносин, за яких поведінка учасників не суперечить нормам права. Створюються вони на основі регулятивних норм. Охоронні забезпечують охоронну функцію права. Фактичною підставою для даного виду правовідносин виступають протиправні дії, юридичною — охоронні норми.

Під складом правовідносин розуміють їх внутрішню будову, сукупність елементів, до яких належать зміст, суб'єкти та об'єкти правовідносин.

Зміст правовідносин умовно поділяється на матеріальний та юридичний. Матеріальний характеризує фактичну поведінку сто­рін у межах даного правового зв'язку. Юридичний зміст — це ті права та обов'язки, що виникають у конкретних осіб на основі норм права, які регулюють у загальній формі даний вид суспіль­них відносин.

Суб'єктивне право — це міра можливої поведінки особи, га­рантована законом. Суб'єктивне право являє собою персональну можливість особи діяти певним чином. Особа може нею скорис­татися або ні. Щодо гарантованості суб'єктивних прав, то вона досягається шляхом покладання обов'язку на інших осіб і мож­ливістю застосувати до них заходи державного примусу у разі його невиконання. Наприклад, суб'єктивне право громадянина подати в суд скаргу, а також можливість оскаржити відмову суду в її прийнятті. ,

Конкретні юридичні можливості, що складають суб'єктивне право, називаються повноваженнями.

Складовою юридичного змісту правовідносин є також юридич­ний обов'язок, тобто встановлена законом міра необхідної пове­дінки однієї особи, яка відповідає суб'єктивному праву іншої особи. Як і суб'єктивне право, він встановлюється загальною нор­мою права, має персональний характер і забезпечується заходами державного примусу. Але, на відміну від суб'єктивного права, юридичний обов'язок полягає не в можливості, а в необхідності для певної особи поводитись чітко визначеним чином.

Існують три види юридичних обов'язків: здійснювати певні дії, утримуватись від дій певного виду, зазнавати заходів держав­ного примусу.

Суб'єктивне право та юридичний обов'язок нерозривно пов'я­зані між собою. Володіти суб'єктивним правом можна тільки стосовно зобов'язаної особи. Юридичний обов'язок виконується відносно того, кому він необхідний у зв'язку зі здійсненням свого суб'єктивного права.

Учасники суспільних відносин, які виступають носіями суб'єк­тивних прав та юридичних обов'язків, називаються суб'єктами права.

Для того, щоб особа могла бути носієм суб'єктивних юридич­них прав та обов'язків, брати участь у правових відносинах, вона повинна володіти особливими юридичними якостями: правоздат­ністю та дієздатністю. Правоздатність — це встановлена зако­ном здатність особи мати права та нести обов'язки. Дієздатність — встановлена законом здатність самостійно здійснювати права та обов'язки. Разом вони утворюють поняття правосуб'єктності. Суб'єктами правових відносин можуть бути фізичні особи (інди­віди), юридичні особи, а також держава в цілому.

До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні гро­мадяни, а також особи без громадянства.

З моменту свого народження всі люди володіють рівною пра-восуб'єктністю. Щодо галузевої правосуб'єктності, то вона в різ­них галузях права виникає з досягненням особою певного віку. Так, повна трудова, шлюбно-сімейна правосуб'єктність настає (в основному) з 18 років, кримінально-правова — з 16. У цивіль­ному праві настання правоздатності та дієздатності не збігається: правоздатність починається з моменту народження, а повна діє­здатність — з 18 років.

Щодо іноземців та осіб без громадянства, які знаходяться на території України, то їх загальна правосуб'єктність має певні об­меження. Так, вони не можуть обирати і бути обраними в органи Державної влади та місцевого самоврядування, а також брати

участь у референдумах. На них не поширюється загальний війсь­ковий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених від­повідно до законодавства України.

Організації (державні і недержавні) як юридичні особи також визнаються суб'єктами права. їх правоздатність і дієздатність ви­никають та припиняються одночасно. Обсяг і характер правозда­тності організації обмежується тими цілями, відповідно до яких вони створені. Дієздатність організацій реалізується через їх ор­гани або представників.

Особливим суб'єктом права є держава. Як суб'єкт політичної системи вона у всіх випадках має право здійснювати свої полі­тичні, владні функції.

Об'єкти правовідносин — це матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких вищеперелічені суб'єкти права вступають у правовідносини. Коло і характер об'єктів правовідносин надзви­чайно різноманітні, охоплюють всю систему матеріальних і ду­ховних цінностей суспільства. До них належать власність, націо­нальна рівноправність, праця, відпочинок, недоторканість особи, здоров'я, результати юридично значимих дій і т. д.

Виникнення, зміна та припинення правовідносин, так само і будь-яких інших суспільних відносин, завжди пов'язано з певним життєвими обставинами, фактами. Закріплені в правових нормах (гіпотезах) такі обставини набувають значення юридичних, ста­ють необхідними передумовами, за наявності яких учасники сус­пільних відносин отримують можливість реалізувати свої суб'єктивні права та обов'язки.

І Таким чином, юридичні факти — це закріплені в гіпотезах правових норм певні життєві обставини, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Залежно від джерела походження всі різноманітні юридичні факти поділяються на дві великі групи — події та дії. Події — це такі фактичні обставини, які відбуваються незалежно від волі людей (стихійні лиха, смерть людей І т. д.). Подіям надається значення юридичних фактів у тих випадках, якщо вони вплива­ють на відносини, що регулюються нормами права. На відміну від подій, дії— це юридичні факти, які залежать від волі та сві­домості осіб.

Юридичні дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні відповідають правовим приписам. До них належать

індивідуальні правові акти, юридичні дії, з якими норми права пов'язують юридичні наслідки в силу самого факту такої дії, а також результативні дії, тобто такі, що породжують юридичні наслідки в силу досягнення певного практичного результату. Не­правомірні дії порушують правила правових норм, встановлений законом правопорядок. За ступенем суспільної небезпеки непра­вомірні дії поділяються на злочини (кримінальні правопорушен­ня) та проступки (адміністративні, цивільні, дисциплінарні пра­вопорушення). Неправомірні дії тягнуть за собою виникнення необхідності застосування юридичної відповідальності.

^ 12. Законність і правопорядок. Правопорушення та відповідальність за їх скоєння

Законність є одним з найважливіших конституційних принципів функціонування політичної системи суспільства, у т. ч. українського. Аналіз змісту конституційних норм дозволяє дійти висновку, що законність — це встановлений у суспільстві полі-тико-правовий режим, відповідно до якого держава, її органи, державні та громадські організації, посадові особи, а також гро­мадяни повинні здійснювати свою діяльність на основі чіткого та неухильного дотримання Конституції України, законів та інших нормативно-правових актів. Цей режим зводиться в принцип за­конності. Згідно з принципом законності повинні здійснювати свою діяльність усі ланки політичної системи суспільства. Сут­ність законності, основа правової держави — в пануванні закону, який виражає волю більшості в державі.

Принцип законності розвивається в нормах чинної Конститу­ції України, правозастосовчій та правотворчій діяльності держа­ви. Так, з метою гарантії реалізації ст. 55 Конституції України був прийнятий спеціальний закон про оскарження в суді непра­вомірних дій посадових осіб.

У свою чергу, законність невіддільна від правопорядку. В будь-якому суспільстві суспільні відносини повинні бути від­повідним чином упорядковані. Цьому допомагають різноманітні звичаї, традиції, соціальні норми — як моральні, так і правові. За їх допомогою забезпечується певний суспільний порядок. Тому не всі, а тільки частина суспільних відносин потребує впорядку­вання та врегулювання за допомогою правових норм. Інакше ка­жучи, правопорядок є складовою суспільного порядку і являє со-

бою зафіксовані правовими нормами суспільні відносини. Через різноманітні суспільні відносини реалізуються відповідні права та обов'язки, що складають зміст правових норм, які, в свою чер­гу, юридично виражені в законах та інших нормативно-правових актах. Підвищення якості нормативно-правових актів, чітке та неухильне їх дотримання сприяє зміцненню законності та право­порядку в державі.

Однак, навіть за наявності законів, норми яких спрямовані на закріплення правопорядку, складно домогтися чіткого дотриман­ня законності та правопорядку, якщо не буде сформована висока правосвідомість громадян держави.

Правосвідомість — це система поглядів, ідей, уявлень людей, які лежать в основі їх ставлення до закону та права. Вона зале­жить в основному від рівня правової культури та правового вихо­вання. Саме тому головною метою держави є підвищення право­вої культури громадян, виховання і закріплення у них належного ставлення до права та закону, а відповідно й удосконалення їх правосвідомості.

Як уже зазначалось, значна частина відносин у суспільстві врегульована правовими нормами, які дозволяють впроваджува­ти, збалансовувати державні та суспільні інтереси з інтересами особистості, колективу і т. п. Недотримання норм права (право­порушення) пов'язано зі спричиненням шкоди відповідним сус­пільним відносинам, а отже, певною мірою суспільству в цілому. Причому для того, щоб скоїти правопорушення, не обов'язково-вчиняти яку-небудь дію, пов'язану з недотриманням вимог пра­вової норми. Правопорушення може бути скоєно і в результаті бездіяльності. Наприклад, директору підприємства відомі факти систематичного розкрадання державної власності в якому-небудь цеху або на ділянці. Але жодних заходів з відвернення або вико­рінення цих правопорушень він не здійснює. Така поведінка, яка виявляється в бездіяльності стосовно виконання своїх службових обов'язків, є правопорушенням — халатністю. Відповідно до ст. 367 Кримінального кодексу України службова недбалість, тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істо­тну шкоду правам, що охороняються законом, свободам та інте­ресам окремих громадян або державним чи громадським інтере­сам, або інтересам окремих юридичних осіб, карається штрафом від 50 до 150 неоподатковуваних мінімальних доходів громадян або виправними роботами на строк до 2 років, або обмеженням волі на строк до 3 років.

чм. ! Будь-які правопорушення — це протиправні дії, пов'язані з І; порушенням правової норми.

Правопорушення — це така дія, яка може виражатися як у конкретній дії, так і в бездіяльності, і яка порушує вимогу право­вої норми і тим самим спричиняє шкоду суспільним відносинам. Ці дії є суспільно небезпечними, оскільки правопорушник пося­гає на встановлений у державі правопорядок і передбачені Зако­ном охоронювані правовими нормами суспільні відносини.

Як уже зазначалося, правопорушення поділяються на проступ­ки та злочини. Проступки (дисциплінарні, адміністративні, циві­льно-правові правопорушення) характеризуються меншим рівнем суспільної (соціальної") небезпеки, ніж злочини, за які криміналь­ним законом передбачені суворіші репресивні покарання. Якщо, наприклад, за дисциплінарні проступки (запізнення на роботу, прогул і т. д.) може бути оголошена догана, за адміністративні правопорушення (порушення правил вуличного руху, протипо­жежних та інших правил) застосовується попередження, штраф та інші адміністративні стягнення, то за скоєння злочину законо­давством передбачена кримінальна відповідальність у вигляді по­збавлення волі, штрафу тощо.

Заходи юридичної відповідальності закріплені в -санкціях від­повідних правових норм і виражають зміст певного її виду.

За скоєння правопорушення настає юридична відповідальність таких видів: дисциплінарна, матеріальна, адміністративна, циві­льно-правова (майнова) та кримінальна. Для того, щоб розібрати­ся в тому, який захід необхідно застосовувати за скоєння право­порушення, слід з'ясувати його окремі ознаки та сутність в цілому.

Правопорушення характеризується такими ознаками, як суб'єкт та об'єкт правопорушення, об'єктивна та суб'єктивна сторони правопорушення. Суб'єктом правопорушення може бути фізична особа (група осіб), а також юридична особа (підприємст­во, об'єднання, організація та Ін.). Як об'єкт правопорушення ви­ступають суспільні відносини, які регулюються правовими нор­мами. Об'єктивну сторону правопорушення складають проти­правна дія (бездіяльність), її суспільно шкідливі наслідки та при­чинний зв'язок між ними. Суб'єктивна сторона правопорушення включає такі елементи, як вина, мотив і мета. Вина є обов'яз­ковим і вирішальним елементом суб'єктивної сторони правопо­рушення і являє собою психічне ставлення особи до своєї проти­правної поведінки та її наслідків. Вина може бути двох видів: Умисна або через необережність. Проте в будь-якому випадку во-

на є необхідною умовою настання юридичної відповідальності. Відсутність вини виключає відповідальність.

Таким чином, юридична відповідальність — це вид соціа-=:;'., льної відповідальності, який полягає в застосуванні до винних

■, _:. у скоєнні правопорушення осіб заходів державного примусу,

що виражені в санкціях правових норм.

Мета застосування юридичної відповідальності полягає не тільки в покаранні винної особи, але й в профілактиці правопо­рушень. Як відповідь держави на правопорушення юридична від­повідальність є заходом, спрямованим на забезпечення чіткого та неухильного додержання норм права, охорону встановленого в державі правопорядку. Застосування юридичної відповідальності базується на принципах його законності, невідворотності, спра­ведливості та доцільності.