§ 12. Право власності в Україні

І Власність — це економічна категорія, яка є одним з про-■' >^;' і явів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних ч^!:--*¹; 1 благ.

Право власності — це сукупність правових норм, що регулю­ють і закріпляють суспільні відносини, які виникають у зв'язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними осо­бами і державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Право власності розглядають як в об'єктивному, так і суб'єктивному аспектах. В об'єктивному аспекті право власності — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України «Про власність» від 07.02.91 та інші законодавчі і нормативні акти.

Зокрема, Закон України «Про власність» складається з 8 роз­ділів (57 статей), а саме:

Розділ І. Загальні положення.

Розділ II. Право виключної власності народу України. ' -■ ■'-,

Розділ III. Право індивідуальної власності. <* .;-

Розділ IV. Право колективної власності.

Розділ V. Право державної власності.

Розділ VI. Право інтелектуальної власності.

Розділ VII. Право власності інших радянських республік, Сою­зу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.

Розділ VIII. Захист права власності.

У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукуп­ність повноважень власника по володінню, користуванню і роз­порядженню майном.

Володіння — фактична наявність речі в господарстві власника і його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння мо­же бути законним (наприклад, наявність в особи речей на правах власності) і незаконним (наприклад, володіння майном, добутим злочинним шляхом, привласнення знахідки). Незаконне володін­ня поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала або повинна була знати про те, що володіння неза­конне).

Користування — це право вилучати з речей їх корисні власти­вості (наприклад, обробляти землю і отримувати врожай, вжива­ти продукти харчування, носити одяг та взуття).

Розпорядження — це право визначати юридичну або фактич­ну частку майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.

Розрізняють такі форми власності:

власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шель-ФУ, виключної (морської) економічної зони;

приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транс-

портні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелек­туальної творчості та інше майно споживчого і виробничого при­значення);

колективна власність — це майно, що належить певному ко­лективу і необхідне для його функціонування (майно колектив­ного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного під­приємства, господарського товариства, господарського об'єднан­ня, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);

державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енер­гетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транс­порту загального користування, кошти державного бюджету то­що). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

Відповідно до чинного цивільного законодавства право власнос­ті припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмо­ви власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхід­ності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стяг­нення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; в інших випадках, встановлених законом.

До суб'єктів права власності в Україні належать:

X) український народ, який являє собою єдине джерело держав­ної влади в республіці і здійснює права власника шляхом рефе­рендуму, а також через Верховну Раду України і місцеві Ради на­родних депутатів. Кожен громадянин як складова народу має право за чинним законодавством України користуватись природ­ними об'єктами для задоволення особистих потреб;

2) фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадя­ни та особи без громадянства, які мають рівні майнові права, як­що інше не передбачено законодавчими актами України;

3) юридичні особи, до яких належать трудові колективи дер­жавних підприємств, колективи орендарів, колективні підприєм­ства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товарист­ва, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації;

4) Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава;

5) Автономна Республіка Крим; ■ _а ,

в) територіальні громади; ■ , ,,,

7) іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Захист права власності здійснюється всією правовою систе­мою держави. Чинне законодавство визначає основні способи за­хисту права власності, до яких належать:

• визнання права власності на землю;

• відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням права власності;

• усунення порушень права власності, які не пов'язані з втра­тою володіння;

• витребування майна з чужого незаконного володіння. Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови

захисту права власності, який здійснюється в позовному порядку судом, господарським судом, третейським судом, а в випадках, передбачених законодавством, також товариськими судами, про­фесійними спілками та іншими громадськими об'єднаннями.

Для захисту права власності застосовуються речово-правові і зобов'язально-правові позови. До перших належать: віндикацій-ний позов, тобто вимога про усунення перешкод у здійсненні права власності, не пов'язаних з позбавленням володіння річчю; негаториип позов, тобто повернення або відшкодування всіх до­ходів, що були або могли бути здобуті за час незаконного воло­діння майном.

Відносно зобов'язально-правових способів захисту права вла­сності, то вони, як правило, засновані на договорах, але можуть бути пов'язані і з позадоговірними зобов'язаннями. До них нале­жать позови про: відшкодування збитків; повернення речей, які віддані в користування за договором, і т. п.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути проти­правно позбавлений цього права чи обмежений в його здійс­ненні, крім випадків і в порядку, встановлених чинним законо­давством.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути за­стосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, за умови поперед­нього та повного відшкодування їх вартості, а у разі відчуження об'єктів права приватної власності — лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовної давності.