§ 6. Форма держави

Категорія «форма держави» є науковою абстракцією і вживається у теорії держави і права для з'ясування механізму, способів формування, організації і, функціонування держави. У ній проявляються, по-перше, публічно-владні відносини, які да­ють змогу розглядати державу як об'єднання індивідів, рівнома-сштабне суспільству, засноване на обміні товарів і діяльності. По-друге, природа і організація публічної влади — це система установ, які здійснюють управління загальносуспільними спра­вами. По-третє, таким чином виражається внутрішній територі­альний устрій держави.

В цілому форма держави — це її устрій, який проявляється в ха­рактері політичних відносин громадян між собою, іромадян і держа­ви в процесі здійснення нею управління суспільними справами; су­купність способів організації, устрою і здійснення державної влади, що виражають її сутність.

Форма держави як цілісна категорія може бути розглянута че­рез її окремі елементи або частини, що її складають. Такими еле­ментами форми держави є: а) форма правління; б) форма держав­ного устрою; в) політичний режим.

Форма правління відображає способи утворення та організа­ції державної влади.

Форма державного устрою — це зовнішнє оформлення дер­жави в просторових межах, способи організації державної влади на певній території, взаємозв'язок органів держави та її" окремих частин між собою.

Політичний режим — це сукупність прийомів і методів реа­лізації державної влади, яка характеризується якісною і кількіс­ною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп й окре­мих громадян в її здійсненні.

Отже, форма правління, державний устрій і політичний ре­жим — не окремі явища, а елементи, або аспекти, органічного ці­лого, тобто форми держави, які ЇЇ характеризують. Серед трьох розглянутих елементів (аспектів) форми сучасної держави домі­нуючим є політичний режим, оскільки він відіграє вирішальну роль порівняно з двома іншими і певною мірою може розгляда­тися як їх політична передумова. Історія свідчить, що демократич­ні тенденції суспільства зумовлюють зміну форми правління. Водночас і форма правління теж має значний вплив на два інші елементи форми держави, особливо на політичний режим. Форма правління, скажімо монархія, може чинити опір демократичним тенденціям суспільства. Слід наголосити, що форма держави не є чимось сталим, незмінним. Вона постійно розвивається і зміню­ється відповідно до трас форм а цій них процесів, які відбуваються в тому чи іншому суспільстві.

Форма правління є відображенням способів організації держав­ної влади конкретної держави. Основними формами правління, якщо розглянути їх в історичному плані, є монархія і республіка.

Юридичними ознаками монархії є: довічне користування вла-Дою; спадковість верховної влади, яка регулюється законом чи зви­чаєм; представлення держави в міжнародних відносинах не за дору­ченням (мандатом), а за власним правом; відсутність юридичної відповідальності монарха як глави держави. Монарх — це одноосо-

бовий глава держави, ідо, як правило, отримує владу у спадок. Істо­рії відомі абсолютна (необмежена) та обмежена монархії. Головною ознакою абсолютної монархії є відсутність якихось державних ор­ганів, що обмежують повноваження монарха. Для такої монархії характерні наявність постійної армії на чолі з монархом, державної казни з системою постійних податків, інституту дворянства, прав­ління чиновників і поліцейських. Крім того, характерними аспекта­ми монархії є політичне і громадянське безправ'я: монарх є не тіль­ки главою держави, але й джерелом права і закону.

У міру розвитку суспільних відносин необмежена влада мона­рха перестає задовольняти потреби суспільства, що розвивається, починає виконувати деструктивну роль стосовно нього, стримує прогресивні тенденції. Громадський протест проти монархічної форми правління реалізується у вимогах обмеження надзаконно-го одновладдя монарха, що стимулює появу різних способів та­кого обмеження. Виникають органи, які починають виконувати таку функцію, тобто виникає обмежена монархія. Так, влада мо­нарха спочатку обмежувалась станово-представницькими орга­нами (наприклад, земський собор у Росії, кортеси в Іспанії), хоча станові збори як арена легальної боротьби станів не виражала ін­тереси більшості населення.

У часи становлення буржуазного суспільства виникає кон­ституційна монархія, в якій влада монарха обмежується пред­ставницьким органом, що знаходить своє закріплення в консти­туції, яка затверджується парламентом. Монарх не може її змі­нити. Така монархія може бути дуалістичною і парламентарною.

У дуалістичній монархії влада мала подвійний характер. Фак­тично і юридично вона була розділена між урядом, який форму­вався монархом, і парламентом, завданням якого була законодав­ча діяльність. Управління країною здійснював монарх, перед яким звітував уряд. Дуалізм полягав у тому, що монарх виражав переважно інтереси феодалів, а парламент — буржуазії та інших верств населення.

За часів становлення буржуазного суспільства виникає парла­ментарно-монархічна форма правління. У парламентарній мона­рхії монарх формально зберігає статус глави держави. Уряд фор­мується парламентом з представників партії (чи партій), які дістали більшість голосів на виборах і відповідає перед ним. Лі­дер партії, що має найбільшу кількість мандатів, стає главою уряду, законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом. Фактично монарх не має впливу на за­конодавчу і судову владу і символічно впливає на виконавчу вла-

ду. Сьогодні така форма правління зафіксована в конституціях та інших законах Бельгії, Данії, Іспанії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Швеції та Японії. Парламентарною монархією є також Великобританія. Збереження такої форми правління значною мі­рою зумовлене тим, що сам монарх сприймається не тільки як державний інститут, а й як символ єдності народу.

Республіка (від лат. геариЬНка — громадські справи) як фор­ма правління характеризується насамперед: виборністю органів державної влади на визначений строк та їх колегіальністю; наяв­ністю виборного на певний термін глави держави; похідним ха­рактером державної влади, джерелом якої є народ. За своєю сут­тю вона є похідною від суверенітету народу, виконує його доручення. Крім того, республіка характеризується ще й юриди­чною відповідальністю глави держави.

Історично демократична республіка мала місце в Афінській державі (V—IV ст. до н. є.). Аристократичною республікою була Спарта (V—IV ст. до н. є.). В епоху феодалізму республіканська форма правління мала місце в містах-республіках (Флоренція, Генуя, Венеція — в Італії; Новгород, Псков — на Русі). Пізніше за часів становлення капіталізму виникли парламентські і прези­дентські республіки.

У парламентській республіці провідна роль в організації дер­жавного життя належить парламенту (Італія, Греція). Уряд фор­мується парламентом з депутатів, які належать до партій, що ма­ють більшість голосів у парламенті і підзвітний йому. Головна функція парламенту — законодавча робота, контроль за виконав­чою владою, розробка і затвердження державного бюджету, ви­значення основних напрямів соціально-економічного розвитку держави, визначення засад зовнішньої політики. Глава держави в таких республіках обирається парламентом або спеціальною ко­легією виборців. Він має широкі повноваження, серед яких: пра­во розпуску парламенту; офіційне оприлюднення законів; видан­ня указів; призначення глави уряду. Крім переліченого, глава Держави є верховним командувачем збройних сил.

Президентська республіка — це форма правління, за якої пре­зидент суміщує повноваження глави держави і глави уряду або безпосередньо формує склад уряду і призначає його голову (С-ША). У такій республіці президент обирається не парламен­том, а всіма громадянами і має ширші повноваження, ніж у пар­ламентській республіці. Зокрема, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їх підписання, головує на засіданнях >Ряду, призначає членів верховного суду.

Але, як зазначалось раніше, форма держави не є чимось ста-. лим. Те саме стосується такого її аспекту, як форма правління, зокрема республіки. Тому останнім часом виникли змішані (пар­ламентсько-президентські та президентсько-парламентські) рес­публіки, що мають ознаки як президентської, так і парламентсь­кої. Змішаними республіками є Україна, Франція, Португалія та ін. Історично першою змішаною формою правління була Вей-марська республіка в Німеччині 1919—1933 рр.

Щодо форми державного устрою, можна зазначити, що під ним розуміється адміністративно-територіальна організація дер­жавної влади, співвідношення ЇЇ частин між собою і з державою в • цілому. Відповідно до такої класифікації держави бувають уніта-■- рні (прості) та федеративні (складні).

'^ Унітарна держава — це проста цілісна держава, яка поділя-^! ється тільки на адміністративно-територіальні одиниці і не вклю­чає до свого складу ніяких інших державних утворень, які були б наділені суверенітетом. У них існують єдині конституційні прин­ципи, тільки одна система центральних органів влади (один пар­ламент, один уряд, один верховний суд), як правило, одна валют­на система, одна армія та ін. (Франція, Фінляндія, Швеція, Естонія та ін.). Згідно з ч. II ст. 2 Конституції України Україна також є унітарною державою.

Федеративна держава — це складна держава, до якої входять інші утворення — суб'єкти федерації, наділені державним суве­ренітетом. Федерація може бути союзною або автономною. В союзній федерації, заснованій на договорі суверенних держав, зберігається в повному обсязі їх суверенітет і повноваження що­до вирішення питань внутрішньої і певною мірою зовнішньої по­літики. В союзній федерації разом з вищими органами федераль­ної влади існують вищі владні органи її суб'єктів. В автономній федерації ЇЇ суб'єкти не мають ознак суверенітету і наділені пра­вом самостійного вирішення лише питань місцевого значення.

Територія федерації складається із сукупності територій її суб'єктів, а громадяни суб'єктів федерації водночас є громадяна­ми всієї держави. Федерація має єдині збройні сили, фінансову, податкову, грошову системи. Для федерації характерним також є наявність конституції і системи законодавства як на федерально­му рівні, так і на рівні її суб'єктів.

Держави можуть об'єднуватись в конфедерації та співдружності. Конфедерація — це союз держав, який утворюється на підста­ві договору або угоди для певних цілей: політичних, військових, економічних. Конфедерації, як правило, бувають тимчасовими.

Після утворення вони можуть трансформуватися в федерацію (США, Швейцарія) або розпадаються (Австро-Угорщина). Як правило, єдиного державного конфедеративного апарату не іс­нує, створюються лише координаційні органи. Конфедерація не має також єдиного законодавства, громадянства, судової системи.

Водночас від конфедерації слід відрізняти особливу форму об'єднання держав — співдружність. Метою такого утворення є зазвичай економічні, культурні, політичні, екологічні та інші пи­тання, які мають глобальний характер. Правовою основою об'єднання держав у співдружність може бути договір, угода, де­кларація, статут. Серед різновидів такої співдружності слід на­звати Британську співдружність націй (до 1947 р.), яка була утворена Вестмінстерським статутом 1931 р. її членами стали держави — колишні домініони, що визнавали главою держави англійського короля, та інші держави, що мали свого главу дер­жави. Прикладом такої форми об'єднання держав є також спів­дружність незалежних держав, яка була утворена в 1991 р. і скла­дається з 12 країн — колишніх суб'єктів СРСР (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Ро­сія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна).

Як зазначалось, політичний режим — це сукупність прийо­мів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціаль­них груп і окремих громадян в її здійсненні. Політичний режим відображає не тільки характер і зміст держави, а й політичної си­стеми суспільства. Сучасний політичний режим можна поділити на два види — демократичний та антидемократичний.

Чинниками становлення та умовами існування демократично­го політичного режиму є реальне утвердження парламентаризму, участь народу у формуванні органів держави та будова влади за принципом її розподілу, верховенство права і закону, наявність інститутів громадянського суспільства, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, дійового механізму захисту прав і свобод людини і громадянина.

Антидемократичний політичний режим є антиподом демо­кратичного. За такого режиму держава в особі його органів прева­лює над суспільством, не опікується його проблемами, влада концентрується в руках однієї особи, групи осіб або керівної пар­тійної верхівки. Народ не бере участі у формуванні органів дер­жави або його участь у цьому є формальною. Відсутні інститути соціального контролю за владою, що надзвичайно бюрократизу­йся і вражається корупцією. Антидемократичний режим сприяє

утвердженню офіційної державної ідеології, забороняє діяльність опозиції. Для суспільств з антидемократичним політичним ре­жимом характерним є порушення прав і свобод людини і грома­дянина. За такого політичного режиму позитивне законодавство втрачає гуманістичний зміст, відходить від визначальних прин­ципів права як справедливості. Його провідними ідеями стають доцільність, забезпечення панівної ідеології, волі особи (групи осіб), керівної партійної верхівки, політичної та економічної ос­нови режиму. Різновидами антидемократичного режиму є авто­ритарний і тоталітарний режими.

Авторитаризм проявляється концентрацією і централізацією влади, застосуванням силового тиску на опозицію, використан­ням для свого утвердження силових відомств, обмеженням полі­тичних прав громадян, гласності, тиском на засоби масової ін­формації, «дозуванням» демократії, стримуванням розвитку сус­пільства та його демократичних інститутів.

Тоталітаризм (лат. іоіаШ —- цілий, повний) — одна з форм авторитаризму, для якого характерним є узурпування влади та її використання у вузьких кланових (партійних), групових інтере­сах, надзаконність влади, повний (тотальний) контроль над всіма сферами суспільного життя, надмірна зверхність держави над су­спільством й особою, обмеження прав і свобод людини, пануван­ня державної ідеології, надмірна мілітаризація і надання надзви­чайних повноважень силовим відомствам (поліцейсько-міліцейському апарату, органам безпеки, військовим формуван­ням), неприпустимість інакомислення та політичні репресії, фі­зичне знищення опозиції (наприклад, комунобільшовицький, фашистський, расистський режими).

$ 7. Джерела права. Систематизація законодавства

Форми юридичного встановлення, закріплення та вира­зу приписів (правил, норм) називаються в науці про право джере­лами права. Саме вони відображають рівень демократизму суспі­льства та принципів організації держави. Зміст права може за­кріплюватися в різних, але в той же час не в будь-яких юридичних формах. Правильний вибір однієї з них надзвичайно важливий.

Історії розвитку права відомі три основні способи державної діяльності щодо створення правових приписів: санкціонування

(закріплення) звичаю, визнання прецеденту і законотворчість. Ім відповідають три види джерел права: правовий звичай, прецедент і нормативно-правовий акт.

Звичай — більш або менш стійке правило поведінки, що скла­лося у суспільстві в результаті багаторазового застосування. Стає юридичним джерелом, формою права тоді, коли держава видає спеціальний акт санкціонування, тобто його схвалення. Таким чином, держава визнає юридичне значення звичаю, підносить йо­го в ранг загального, обов'язкового і захищеного силою держав­ного примусу юридичного правила.

Найбільшого поширення правовий звичай як джерело права дістав у феодальному суспільстві. У міру становлення та зміц­нення буржуазних держав та їх правових систем його викорис­тання поступово скорочувалося. На сьогодні це джерело права збереглося тільки в правових системах окремих слаборозвинутих держав Азії та Африки, а також застосовується в міжнародному праві.

Прецедентом називається надання рішенню судового або ад­міністративного органу у конкретній справі, що відбулася рані­ше, загальнообов'язкової сили при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. Інакше кажучи, рішенню органу держави у конкретній справі при прецедентній формі права надається ста­тус правової норми.

Нормативно-правовий акт — це офіційний документ, що міс­тить правові приписи. Він розробляється правотворчими органа­ми держави і у ньому в правовій формі закріплюються відповідні юридичні норми, які й виражають зміст правового акта. Норма­тивно-правові акти приймаються і видаються чітко обмеженим колом правотворчих органів, до якого в основному входять орга­ни законодавчої та виконавчої влади. Розробляються і прийма­ються нормативно-правові акти в тому разі, коли виникає необ­хідність охоплення правовим регулюванням нового виду суспільних відносин, або тоді, коли чинний нормативний акт за­старів і є потреба в його зміні.

Обов'язковість приписів, що містяться в нормативно-право­вих актах, поширюється на необмежене та невизначене коло осіб. Така загальнообов'язковість зберігається протягом усього пері­оду дії таких актів.

Використання нормативно-правових актів дозволяє чітко і точно фіксувати зміст правових норм, зводить до мінімуму мо­жливість їх довільного тлумачення, а, відповідно, і неправиль­ного (перекрученого) застосування. Нормативно-правовий акт

можна доповнити, а у разі необхідності відмінити або прийняти новий.

До групи нормативно-правових актів як джерел права необ­хідно віднести і міжнародний договір — дво- або багатосторон­ню угоду, учасниками якої є держави, їх угруповання або міжна­родні організації. Міжнародний договір (угода, конвенція, хартія, протокол тощо) є міжнародно-правовим актом, в якому закріпле­ні норми та принципи міжнародного права, що регулюють між­народні відносини за участю держав і міжнародних організацій. Необхідно зауважити, що не всі міжнародні договори слід роз­глядати як джерела національного права. Ст. 9 Конституції України зазначає, що частиною національного законодавства є лише ті міжнародні договори, згоду на обов'язковість застосу­вання яких дала Верховна Рада України, тобто ті міжнародні до­говори, які нею ратифіковані.

Нормативно-правові акти різноманітні і поділяються на кілька видів. У своїй сукупності вони утворюють складну Ієрархічну (співпідпорядковану) систему, що називається системою законо­давства. Відповідно до Конституції в Україні вона має таку бу­дову:

— Закони України та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України;

— Укази та розпорядження Президента України;

— постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

— накази, інструкції міністерств та інших центральних орга­нів виконавчої влади;

— рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

— рішення органів місцевого самоврядування;

— рішення голів місцевих державних адміністрацій тощо. Головною ознакою, що характеризує систему законодавства в

нашому суспільстві, виступає ЇЇ поділ на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

В силу свого змісту, значення, юридичних властивостей та особливостей прийнятий закон посідає провідне місце в системі нормативно-правових актів. Закони утворюють ядро, стрижень не лише системи законодавства, але й правової системи суспільс­тва в цілому. В українському законодавстві верховенство закону є одним з основних принципів його функціонування.

Закони в Україні приймаються єдиним органом законодавчої влади — Верховною Радою України або всенародним голосу­ванням (референдумом), мають вищу юридичну силу і регулю-

ють найважливіші аспекти життя держави. Після прийняття за­кон може бути відмінений, змінений або зупинений тільки ак­тами, що мають законодавче значення. Всі інші нормативні акти повинні видаватися на основі і для виконання законів і їм не су­перечити.

Слід зазначити, що закон — це нормативно-правовий акт, що приймається в особливому порядку. Право законодавчої ініціати­ви відповідно до ст. 93 Конституції України належить Президен­тові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Основним законом України є Конституція України. За своїм значенням і змістом вона — не тільки правовий акт, але й доку­мент політичного характеру, оскільки закріплює основи держав­ного суспільного ладу, національно-державного устрою, органі­зації державної влади та управління, основні права, свободи та обов'язки громадян. Конституція України має вищу юридичну силу. Всі закони та інші нормативні акти видаються на основі і відповідно до неї.

Особливе місце серед підзаконних нормативно-правових актів займають Укази та розпорядження Президента України, по­станови та розпорядження Кабінету Міністрів України, які видаються на основі і для виконання чинних законів І регулюють питання, віднесені до їх компетенції.

Накази, інструкції, постанови міністерств, відомств, дер­жавних комітетів являють собою нормативно-правові акти, що видаються на основі і для виконання передусім законів України. Вони регулюють питання, що мають, як правило, внутрішнє зна­чення для певного відомства. Разом з тим, норми, що містяться в цих актах, можуть бути обов'язковими не тільки для підвідомчих даному міністерству або державному комітету органів, але й для інших установ, організацій, підприємств та громадян. Такими є акти, що видаються, наприклад, Міністерством фінансів України, Міністерством юстиції та деякими іншими органами центральної виконавчої влади.

Рішення органів місцевого самоврядування, рішення місь­ких голів та розпорядження місцевих рад та їх виконавчих комітетів, рішення місцевих державних адміністрацій — це підзаконні нормативно-правові акти, що приймаються територіаль­ними органами влади та управління. Вони регулюють питання місцевого значення й обов'язкові для всіх підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян, що знаходяться на тери­торії певної адміністративно-територіальної одиниці.

Діяльність державних органів, пов'язана з оновленням, впоряд­куванням законодавства, приведенням його до єдиної, узгодженої системи називається систематизацією законодавства.

Існують два основні різновиди систематизації: інкорпорація чинних нормативно-правових актів і кодифікація права.

Інкорпорація — це об'єднання нормативно-правових актів за певними ознаками і зведення їх в єдині збірники або інші видан­ня. Ціль інкорпорації — забезпечення зручності пошуку та вико­ристання нормативних актів. При цьому їх зміст не зазнає зміни або переробки.

Видами офіційної, тобто здійснюваної компетентними ор­ганами держави інкорпорації є хронологічна або систематична інкорпорація. До хронологічної належить опублікування нор­мативних актів в офіційних виданнях — «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України», «Урядовий кур'єр», збірниках законів, указів і постанов. При систематич­ній інкорпорації нормативно-правові акти можуть розташову­ватися за предметом правового регулювання, роком видання, галузями права, сферами державної діяльності, галузями на­родного господарства і т. п.

Кодифікація — це така форма систематизації законодавст­ва, за якої не спостерігається чисто механічне впорядкування законодавства, а вдосконалюється його зміст, усуваються про­галини та колізії у правовому регулюванні системи відповід­них соціальних відносин. Результатом такої систематизації є видання єдиного і цілісного нормативного акта (кодексу, ста­туту, положення), який забезпечує системне правове регулю­вання певного виду суспільних відносин. Кодифікація являє собою складнішу, ніж інкорпорація, форму систематизації. Предметом впорядкування при цьому виступають не лише нор­мативно-правові акти, а безпосередньо юридичні норми. Ко­дифікація спрямована на досягнення певного регламентування конкретного виду суспільних відносин і здійснюється тільки правотворчими органами.

В Україні існують такі види кодифікованих нормативно-правових актів:

— Кодекси (Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністра­тивні правопорушення, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю та Кримінально-процесуальний, Цивільний процесуаль­ний, Ін.);

— відокремлені кодифіковані нормативно-правові акти (по­ложення, статути).