§ 2. Поняття злочину, його види та стадії

Протягом століть людство намагалося дати визначен­ня злочину. Першим на науковому рівні це зробив римський юрист Ульпіан, який пов'язав злочин з «дією, що пов'язана з на­сильством або обманом». Класичним вважається визначення зло­чину, що було дано в 1791 р. в КК Франції, потім — у КК Напо-леона (1810 р.). Це визначення з різноманітними модифікаціями по суті панує і зараз. Ст. 1 КК Франції говорить: «Злочин — це діяння, що тягне за собою ганебне або болісне покарання». Такого роду визначення називаються нормативними або формальними, оскі­льки вони не розкривають соціальної природи злочину. Проте ще видатний учений і криміналіст Чезаре Беккаріа відзначав, що злочин — це діяння, що спричиняє шкоду суспільству.

Найбільш рельєфно ця позиція і законодавчо, і теоретично проявилася в нашому праві. У ч. 1 ст. 2 КК України дається та­ке визначення злочину: «Злочином є передбачене цим Кодек­сом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину». Таким чином, наведене поняття злочину містить вказівку на п'ять обов'язкових його ознак: 1) злочином є тільки діяння (дія або бездіяльність); 2) ця дія може бути вчинена суб'єктом злочину; 3) вона повинна бути винною; 4) зазначена дія має бути суспільно небезпечною; 5) відповідна дія повинна бути передбачена чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов'язковою ознакою злочину є також кримінальна караність. Відсутність хоча б од­нієї з цих ознак вказує на відсутність злочину.

Суспільна небезпека злочину полягає в тому, що в результаті злочину (дії або бездіяльності) заподіюється істотна шкода (зби­ток) або ж створюється загроза заподіяння такої шкоди суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом. Варто за­уважити, що суспільна небезпека як ознака злочину — поняття оцінне, і в законі окреслено лише загально, а його конкретиза­ція надана правозастосувачу. Проте при характеристиці суспі­льної небезпеки закон виокремлює такі поняття, як характер і ступінь суспільної небезпеки злочину. Ці категорії визначають

тяжкість злочину (виходячи насамперед з цінності того блага, об'єкта, на який посягає злочин; тяжкості наслідків, що наста­ють у результаті вчинення злочину; способу дії; мотивів вчи­неного; форми і ступеня провини) і відрізняють один злочин від іншого. Дія або бездіяльність, яка хоча б формально має ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним зако­ном, але через малозначність не має властивості суспільної не­безпеки, не може бути визнана злочином (ч. 2 ст. 2 КК).

Оскільки суспільна небезпека — ознака достатньо невизначе-на, оцінна, вона повинна бути введена в які-небудь законні (нор­мативні) рамки. Звідси введення ознаки нормативності (проти-правності) у визначенні злочину, що означає: тільки те діяння, що прямо передбачено кримінальним законом як злочин, може вважатися злочинним. Відсутність у кримінальному законі конкретної норми, що передбачає кримінальну відповідаль­ність за певне діяння, означає, що воно не визнається злочином і не тягне за собою кримінальної відповідальності.

і Таким чином, протиправність — це юридичний вираз суспіль-I ної небезпеки, це форма вираження суспільної небезпеки в законі.

Винність означає, що кримінальній відповідальності підляга­ють тільки особи, винні у вчиненні злочину, тобто ті, які навмис­но або з необережності вчинили суспільно небезпечні діяння. Ді­яння може бути суспільно небезпечним, але якщо немає провини, то немає і злочину.

Караність означає, що за будь-який вчинений злочин у законі передбачено конкретний вид і розмір покарання. Проте це не означає, що кожний злочин обов'язково в конкретному випадку тягне за собою застосування покарання.

Вперше в поняття злочину в КК включена ознака суб'єкта злочину, під яким розуміють фізичну осудну особу, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати криміна­льна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК). Суб'єкт, що володіє цими ознаками, носить у теорії і на практиці назву загального суб'єкта злочину. Це поняття введено для того, щоб виділити поняття спеціального суб'єкта злочину.

Спеціальний суб'єкт злочину — це особа, яка володіє, крім зазначених загальних (особа фізично осудна, що досягла віку кримінальної відповідальності), спеціальними додатковими ознаками, які її характеризують і визначають кваліфікацію вчи­неного нею злочину (ч. 2 ст. 18 КК).

Усі інші види правопорушень відповідно до чинного законодав­ства називаються адміністративними, дисциплінарними проступка­ми і цивільними протиправними діяннями. Зазначені правопору­шення мають менший ступінь суспільної небезпеки, ніж злочин.

Серед загальних положень нового Кримінального кодексу привертає увагу законодавче вирішення питання про класифі­кацію злочинів залежно від ступеня важкості, що до цього ча­су в законі мало половинчате вирішення (за цим критерієм КК 1960 р. виділяв тяжкі злочини (ст. 7-1) і злочини, що не пред­ставляють великої суспільної небезпеки (ст. 53). Відповідно до нового КК злочини поділяються на злочини невеликої тяжкос­ті, середньої тяжкості, тяжкі .й особливо тяжкі (ст. 12 КК).

Злочином невеликої тяоїскості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання (ч. 2 ст. 12 КК).

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років (ч.Зст. 32 КК).

Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше десяти років (ч. 4 ст. 12 КК).

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічного позбавлення волі.

Звичайно, коли йдеться про злочин, мається на увазі його кінцева стадія, тобто в діях особи є всі ознаки складу злочину. Проте життя набагато складніше і задуманий особою злочин може бути усічений на певному етапі. Наприклад, злодій, що намагався проникнути в квартиру, був затриманий, убивця, стріляючи в жертву, лише ранить її І т. ін. Тому питання про відповідальність виникає не тільки при закінченому злочині, але й при підготовці до злочину, спробі його вчинити. У зв'язку з цим і постає питання про стадії вчинення злочину, під якими розуміють певні етапи підготовки і здійснення на­вмисного злочину, що відрізняються між собою за характером вчинених дій і за моментом припинення злочинної діяльності.

Чинне кримінальне законодавство виокремлює три основні стадії (етапи) навмисної злочинної діяльності: 1) готування до злочину; 2) замах на злочин; 3) закінчений злочин.

Готуванням до злочину є підшукування або пристосування за­собів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчи­нення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне ство-

рення умов для вчинення злочину (ст. 14 КК). Інакше кажучи, го-ц тування — це умисне створення умов для вчинення злочину.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом ді­яння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчи­нення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі особи (ч. 1 ст. 15 КК). Таким чи­ном, при замаху на злочин об'єкт злочину ставиться вже в реаль­ну, безпосередню загрозу заподіяння йому шкоди. Саме цією ознакою замах відрізняється від готування до злочину, де (на відміну від замаху) ще тільки створюються умови вчинення зло­чину.

Закінчений злочин має місце там, де діями особи виконані всі ознаки складу злочину, визначені в законі (ч. 1 ст. 13 УК). Інакше кажучи, у поведінці особи є всі ознаки об'єктивної і суб'єктивної сторони злочину — чого бажав, до чого прагнув, того і досяг.

Залежно від моменту закінчення злочину, ознаки якого визна­чені в диспозиції Особливої частини КК, розрізняють три види закінчених злочинів: а) закінчений злочин із формальним скла­дом; б) закінчений злочин із матеріальним складом; в) закінчений злочин з усіченим складом.

Злочин з формальним складом визнається закінченим з моме­нту вчинення самого діяння.

Злочин з матеріальним складом вважається закінченим, коли наступив зазначений у диспозиції статті КК наслідок.

Злочин з усіченим складом має місце там, де закон «перено­сить» момент закінчення злочину на стадію готування або зама­ху. Наприклад, відповідно до ст. 114 КК («Шпигунство») злочин визнається закінченим не тільки при передачі відомостей, що становлять державну таємницю, але вже і при їх збиранні.