§4. Функції держави

(Під функціями держави слід розуміти певні напрями її дія­льності з вирішення загальносуспільних справ громадянського суспільства, узгодження та забезпечення Інтересів його і суб'єктів.

Функціональний підхід до з'ясування сутності держави дає можливість визначити ЇЇ соціальну роль та призначення в суспіль­ному житті, зміст діяльності, завдання відповідно до того чи ін­шого історичного етапу розвитку, механізм держави, за допомо­гою якого вирішуються питання загальносуспільного значення та здійснюється управлінська діяльність.

Проте функції держави слід відрізняти від функцій окремих її органів і владних інститутів. Наприклад, охорона прав і свобод людини і громадянина, забезпечення законності та правового по­рядку є одними з основних напрямів діяльності держави, тобто її функцією. Водночас ЇЇ не можна ототожнювати з функціями пра­воохоронних органів (наприклад, міліції, з боротьби зі злочинами або прокуратури) щодо здійснення нагляду за додержанням зако­нів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, ді­знання, досудове слідство.

Функції держави не є чимось сталим, раз і назавжди визначе­ним. Вони змінюються, еволюціонізують разом з державою, від­повідно до завдань, які ставить перед нею суспільство. Водночас є функції, які тією чи іншою мірою притаманні державам усіх іс-

торичних типів, наприклад функція охорони порядку, без реалі­зації якої порушились би відносини будь-якого суспільства, його безпека, економічні і політичні основи життєдіяльності тощо.

Визначення функцій, їх коригування, відмирання одних і по­ява інших відбуваються протягом усього історичного розвитку держави залежно від сутності, змісту та характеру взаємовідно­син суспільства і держави, завдань, які суспільство ставить перед нею і вирішення яких залишає за собою.

Для ліберальної (лат. ііЬегаШ — вільний) моделі громадянсь­кого суспільства характерним є обмеження впливу держави на всі сфери його життєдіяльності і, безумовно, звуження її функцій.

Водночас для моделі громадянського суспільства, що базу­ється на принципах етатизму (фр. еіаі — держава), певній пере­оцінці ролі держави, визнання її особливого статусу в суспільст­ві, характерним є масштабніший вплив держави на його еконо­мічну, соціальну і політичну сфери.

Для розвинутого громадянського суспільства і відповідної йому демократичної політичної організації — соціально-правової держави, характерним є юридично визначене, обмежене втру­чання держави в справи суспільства, чітке визначення основних напрямів її діяльності (функцій) із забезпечення загальних питань і соціальної безпеки.

Серед функцій соціальної правової держави слід виокремити генеральну, внутрішні та зовнішні функції. Критерієм такої кла­сифікації є об'єкти впливу держави: певна група суспільних від­носин (відносини з приводу реалізації визначених конституцією та іншими законами загальних засад становлення і розвитку соці­ального та правового аспектів державності), а також суспільні відносини окремих сфер життєдіяльності суспільства (економіка, культура, освіта, охорона законності і правопорядку, прав і сво­бод людини і громадянина тощо).

У генеральній функції проявляється соціально-правовий зміст держави, характер її відносин з громадянським суспільст­вом, суб'єктами міжнародних відносин. Вона «пронизує» інші функції держави, відіграє важливу роль у визначенні засобів, форм і методів управлінської діяльності держави.

Змістом генеральної функції є діяльність держави щодо забез­печення об'єктивних умов життєдіяльності всього суспільства, Демократичних засад функціонування інститутів громадянського суспільства, гідних умов життя людини, її здоров'я, навколиш­нього природного середовища, соціально-культурних, економіч­них і політичних умов.

Реалізація генеральної функції соціальної правової держави здійснюється через її внутрішні і зовнішні функції. Перші пов'язані з реалізацією завдань суспільства всередині країни, останні — на міжнародній арені як суб'єкта міжнародно-правових відносин.

До внутрішніх функцій належать:

а) політична — розробка політичної стратегії і тактики розвит­ку громадянського суспільства, його модернізації;

б) економічна — здійснення в межах, передбачених законо­давством регулюючого впливу на економічну сферу: створення соціальної ринкової економіки; забезпечення повноцінного функ­ціонування всіх форм власності, підприємництва, інвестиційної та ліцензійної діяльності; обмеження монополізму і розвиток конкуренції; захист прав споживачів; здійснення контролю за експортом та Імпортом певних груп товарів;

в) бюджетна і фінансового контролю;

г) правоохоронна — забезпечення державного і суспільного ладу, народовладдя, охорона законності і правового порядку, прав і свобод людини і громадянина;

д) екологічна — вжиття заходів щодо захисту навколишнього природного середовища і природних ресурсів;

є) інформаційно-комунікативна — створення і забезпечення фун­кціонування систем зв'язку та інформатизації, демократичних умов діяльності електронних і друкованих засобів масової інформації;

ж) культурна — розвиток освіти, науки, культури; державної та мов національних меншин; забезпечення та охорона культур­ної спадщини, пам'яток архітектури; сприяння розвитку народної творчості, самобутності народів;

з) соціальна — створення та забезпечення надійної системи соціальної безпеки, усунення чинників загроз з боку ринкової стихії; забезпечення формальних (правових) рівних можливостей для громадян по забезпеченню добробуту; розробка та забезпе­чення реалізації спеціальних соціальних програм щодо вирівню­вання соціальної нерівності, здійснення підтримки незахищених верств населення, меценацтва та благодійної діяльності, подо­лання безробіття.

До зовнішніх функцій належать: а) захист суверенітету; б) інтеграція в міжнародну спільноту самодостатніх демократич­них держав; в) зовнішньоекономічна діяльність; г) дипломатична, співпраця з іншими державами; д) міжнародне співробітництво з питань охорони довкілля; є) боротьба з міжнародним терориз­мом, «відмиванням» коштів, здобутих злочинним шляхом, нарко-бізнесом, торгівлею людьми і нелегальною міграцією.

Громадянське суспільство, уповноважуючи державу на забез­печення основних напрямів (здійснення функцій) з вирішення за­гальних справ, водночас доручає їй визначати форми і методи їх реалізації за умови відповідності останніх демократичним заса­дам суспільного і державного ладу.

Провідними формами реалізації функцій держави є право­ві, а саме: правотворча діяльність (прийняття законів з метою ре­гулювання відповідних груп суспільних відносин; визначення юридичного статусу органів держави; органів, що здійснюють управлінську та виконавчо-розпорядчу діяльність, тощо); соціа­льне управління та виконавчо-розпорядча діяльність (здійснення управлінської діяльності щодо регулювання сфер життєдіяльнос­ті суспільства, забезпечення виконання законів, інших норматив­но-правових актів, видання актів і прийняття рішень розпорядчо­го характеру, здійснення контролю тощо); правоохоронна діяльність (захист прав і свобод людини і громадянина, забезпе­чення законності та правового порядку); здійснення правосуддя, застосування державного примусу за порушення норм права тощо.

Серед неправових форм реалізації функцій держави головни­ми є науково-прогностична, політична та організаційна діяль­ність.

Держава, а також об'єднання громадян, інші суб'єкти грома­дянського суспільства створюють наукові і дослідні установи (економічного, юридичного, соціологічного профілю та ін.) для вивчення стану, динаміки і тенденцій розвитку суспільства, роз­робки теорій його трансформації та модернізації; визначення перс­пектив входження до міжнародної спільноти демократичних країн; гармонізації національного законодавства з міжнародним правом; для збору та дослідження інформації; проведення органі­заційної діяльності щодо забезпечення здійснення основних на­прямів діяльності держави тощо.

Відповідно до свого характеру і змісту соціально-правова держава обирає методи здійснення функцій, серед яких: економіч­ні (забезпечення економічної багатоманітності, обмеження мо­нополізму і розвиток конкуренції, ліцензування, створення умов для інвестування тощо); соціальні (створення умов для благодій­ної діяльності, надання пільг і субсидій, захист прав споживачів, стимулювання виробництва товарів широкого вжитку та предме­тів першої необхідності тощо); переконання (стимулювання пра­вомірної поведінки громадян, суб'єктів виробництва і підприєм­ницької діяльності) та примусу (застосування юридичних санкцій До правопорушників).

5 5. Механізм держави

Для виконання функцій управління загальносуспільними справами створюється механізм держави — ієрархічна систе­ма органів, наділених повноваженнями безпосередньо здійс­нювати державну впаду, а також державних установ, відом­ств і підприємств, за допомогою яких реалізуються функції держави.

Та частина механізму держави, що безпосередньо уповнова­жена здійснювати державну владу, управляти загальними спра­вами суспільства, виконувати функції держави, називається дер­жавним апаратом. Він складається з окремих органів держави (парламент, президент, уряд, судові органи) та установ (центральні і місцеві органи виконавчої влади, силові відомства: прокуратура, міністерства оборони, внутрішніх справ, служба безпеки, прико­рдонні, внутрішні війська, податкові органи тощо).

У державному апараті на професійній основі працюють вибор­ні особи (депутати, президент) або державні службовці, військові тощо, статус яких визначений нормативно-правовими актами (наприклад, Законами «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про міліцію» та ін.). Для здійснення своїх повноважень державним органам (дер-, жавному апарату) надаються матеріальна база (приміщення, транспорт, засоби зв'язку, організаційна техніка тощо) та фінан­сові кошти, які формуються з податків.

Органи держави безпосередньо пов'язані з її функціями. Вони змінюються, постійно вдосконалюються відповідно до історич­ного типу держави та її функцій на тому чи іншому етапі розвит­ку, в ту чи іншу епоху. Скажімо, органи соціальної правової дер­жави (відповідно до ЇЇ функцій) суттєво відрізняються від органів феодальної чи буржуазної держави (на ранніх етапах її розвитку). У разі потреби з'являються нові органи.

Механізм сучасної демократичної держави — це складне сис­темне соціальне явище, в основі якого лежить воля народу — но­сія суверенітету та єдиного джерела влади. Шляхом виборів на­род бере безпосередню участь у формуванні його органів і здійсненні контролю за виконанням наданих їм повноважень.

Основним принципом будови механізму держави та її органів є розподіл влад (на законодавчу, виконавчу і судову), основна мета якого, за визначенням французького мислителя ЦІ. Л. Мон-

гпеск'є (1689—-1755 рр.), — це виключення можливості концент­рації влади в одних руках (одним органом) та забезпечення мож­ливості реалізації громадянами політичної свободи. Теорія роз­поділу влад виникла свого часу як обґрунтування необхідності обмеження влади монарха, створення механізму забезпечення «першого покоління» прав людини, її індивідуальної свободи, спроби визначення меж втручання держави в суспільні справи. Витримавши випробування практикою державотворення, ця тео­рія набула свого утвердження в суспільній свідомості, зазнала подальшої наукової аргументації, стала ідеологічною основою формування демократичних засад громадянського суспільства і правової держави, важливим чинником запобігання диктатурі.

Проте йдеться не про механічний поділ влади на розрізнені частини. Законодавча, виконавча і судова влади — елементи єди­ного цілого: державної влади, основою якої є воля народу. На­самперед принципи розподілу влад — це система «стримувань і противаг» однієї влади іншою, запорука узурпації влади, стабіль­ності суспільства, демократичного політичного режиму та реаль­ного народовладдя.

У теорії держави виокремлюють такі органи: представницькі; глава держави; виконавчі; судові.

Представницькі органи — провідні органи сучасної держа­ви, в яких народ реалізує свій суверенітет. У системі органів вла­ди вони є первинними, тобто такими, що не створюються ніяки­ми іншими органами, а обираються безпосередньо народом у встановленому законом порядку і від нього отримують свої пов­новаження. В практиці державотворення такі органи мають різні назви (парламент — у Великобританії, Канаді, Індії; сейм — у Польщі; державні збори — в Угорщині тощо). Обираючи пред­ставницький орган, народ надає йому право здійснювати сувере­нітет від його імені.

Проте не всі представницькі органи, які формуються шляхом народного волевиявлення, є органами держави. Не можна вважа­ти органами держави та елементами її механізму органи місцево­го самоврядування, наприклад обласні та районні влади. Вони наділені повноваженнями здійснювати не загальносуспільні справи, а лише вирішувати спільні інтереси відповідних територіальних громад, тобто питання місцевого (регіонального) значення.

Органи загальнонаціонального представництва — парламен­ти — бувають одно- або двопалатні. Основними їх функціями є законодавча, бюджетна (фінансова), установча та контрольна. За-

значені напрями діяльності представницьких органів отримали назву парламентаризму.

Законодавча діяльність парламенту — це делеговане народом своїм представникам (депутатському корпусу) виключне право приймати закони, нормативні акти вищої юридичної сили.

Фінансова (бюджетна) функція парламенту полягає у встано­вленні податків, щорічному схваленні державного бюджету та здійсненні контролю за витратами його коштів. В Україні, на­приклад, контроль за використанням коштів Державного бюдже­ту згідно із ст. 98 Конституції від імені Верховної Ради України (парламенту) здійснює Рахункова палата.

Установча функція парламенту полягає в формуванні інших (вторинних) державних органів, безпосередньому призначенні посадових осіб або наданні згоди на таке призначення. Напри­клад, Верховна Рада України згідно з п. 12 ст. 85 Конституції України надає згоду на призначення Президентом України прем'єр-міністра України; відповідно до п. 18 ст. 85 Конституції України за поданням Президента призначає та звільняє з посади голову Національного банку України.

Функція парламентського контролю — це здійснення конт­ролю за діяльністю уряду, інших органів державної влади. Фо­рмами такого контролю, наприклад, є заслуховування щоріч­них і позачергових послань глави держави, усунення глави держави з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), проведення парламентських слухань, заслуховування звітів уряду, проведення розслідувань з питань, що становлять суспі­льний інтерес, тощо.

Глава держави — це орган держави (посадова особа), який є символом єдності нації. Глава держави виступає від імені держа­ви, офіційно представляє її як усередині країни, так і в міжнарод­них відносинах. Главою держави в республіках є президент, а в монархічних державах — монарх. У деяких країнах функцію гла­ви держави виконує колегіальний орган (наприклад, Державна рада Куби).

У більшості сучасних держав главою є президент, який обира­ється безпосередньо населенням (Франція, Україна, Росія та ін.), парламентом (Чехія), колегією виборців (США) або парламентом і спеціально обраними для цього представниками народу (ФРН). Монарх, як правило, є невиборним главою держави, який отри­мує свої повноваження в спадок (Японія, Бельгія, Іспанія). Інколи монархи обираються на певний термін (Саудівська Аравія, Ма­лайзія, ОАЕ).

Органи виконавчої влади — це виконавчо-розпорядчі орга­ни, які безпосередньо здійснюють на державному рівні оператив­не управління загальносуспільними справами. Як правило, вико­навчий орган держави — це уряд, колегіальний орган управління, який приймає рішення шляхом голосування. Водночас у прези­дентських республіках, абсолютних та дуалістичних монархіях такий колективний орган відсутній, оскільки глава держави сам очолює виконавчу владу і здійснює безпосереднє управління справами суспільства за допомогою міністрів.

Назва органу виконавчої влади і його компетенція визнача­ються конституцією та законами. Зокрема, виконавчу владу в ФРН здійснює Федеральний уряд, у Франції — Рада міністрів, в Китаї — Державна рада, в Україні — Кабінет Міністрів. За своїми функціями органи виконавчої влади є виконавчо-розпорядчими органами загальної компетенції. їх діяльність здій­снюється у формі керівництва органами та установами спеціаль­ної компетенції (наприклад, міністерствами), які здійснюють управління в конкретних сферах суспільних відносин — еконо­міці, освіті, культурі тощо.

Основним напрямом діяльності органу виконавчої влади є ор­ганізація виконання законів, прийнятих парламентом, та інших нормативно-правових актів (наприклад, указів президента, по­станов уряду тощо). Крім того, до компетенції урядів ряду країн належить обов'язок розробки загальнодержавних програм, бороть­ба з безробіттям, вирішення питань зайнятості населення, розро­бка проекту державного бюджету. Уряд може бути наділений правом законодавчої ініціативи, тобто можливістю розробляти і подавати на розгляд законодавчого органу проекти законів. На­приклад, згідно з п. І ст. 93 Конституції України таким правом наділений вищий орган виконавчої влади нашої держави — Ка­бінет Міністрів України.

Важливе місце в механізмі держави посідають судові органи, головною функцією яких є розгляд справ, що мають юридичне значення. В демократичних державах судові органи є незалеж­ними, підкоряються тільки законам і здійснюють правосуддя у встановленому процесуальним законодавством порядку. В краї­нах, де джерелом права визнається судовий прецедент, суди бе-Руть участь у правотворчості (США, Великобританія, Канада).

Сукупність усіх судів певної держави називається юстицією, ^а сукупність питань їх компетенції — юрисдикцією. Завданням ^сУДової влади є забезпечення принципу верховенства права і за­кону, виконання юридичних приписів усіма суб'єктами суспіль-

них відносин, законності і правопорядку, захисту прав і свобод людини і громадянина. Принципи судоустрою і судочинства за­кріплюються в конституційному порядку. Передусім це — неза­лежність суддів і підкорення їх тільки закону; здійснення право­суддя тільки судом; колегіальність судочинства; можливість оскарження судових рішень; обов'язковість судових рішень; гла­сність і відкритість судового розгляду справ; змагальність і рів­ноправність сторін; усний і наочний характер судочинства; кон-ституційність судових рішень.

Складовими апарату держави та її механізму є також силові відомства, основа владної сили держави: прокуратура, військо та інші збройні формування, міліція (поліція), органи безпеки та розвідки, органи виконання покарань. Вони наділені від імені су­спільства правом державного примусу і покликані забезпечувати державний суверенітет, стабільність суспільства, права, особисту і майнову безпеку громадян.

Як зазначалось, елементом механізму держави с державні установи і державні підприємства, які здійснюють практичну діяльність з реалізації функцій держави в економічній, культур­ній і соціальній сферах. Державні установи і підприємства, на відміну від органів держави, не наділені владними повноважен­нями, їх призначенням є матеріальне і духовне виробництво (здійснення господарської діяльності і громадських робіт, вироб­ництво продукції, надання послуг тощо; виконання функцій у га­лузі культури, освіти, охорони здоров'я). Керівництво державни­ми установами і державними підприємствами здійснює державний апарат.