§ 2. Основи цивільного процесу

І Цивільне процесуальне право — це система правових

І норм, які регулюють діяльність і пов'язані з нею процесуальні

і І відносини суду та інших учасників судової справи, що виника-

•■ І ють при здійсненні правосуддя за цивільними справами.

Предметом цивільного процесуального права є процесуальні дії і пов'язані з ними процесуальні відносини суду та інших уча­сників судової справи, що виникають при здійсненні правосудця за цивільними справами.

■ цивільний ирицкі, — це ьииіема нзсіцмипов нзаних Дій

у 1 правовідносин його учасників.

Основними джерелами цивільного процесуального права є Конституція України, Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК) України, прийнятий 18.07.63, Закон України «Про судоустрій» від 07.02.02, Закон України «Про визнання та виконання в Украї­ні рішень іноземних судів» від 29.11.01, постанови Пленуму Вер­ховного Суду України.

Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ, об'єднаних за матеріальними ознаками в три види:

• справи позовного провадження. Це провадження по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних пра­вовідносин. Вони характеризуються наявністю двох сторін з проти­лежними інтересами і спірністю їх правовідносин, які передаються на розгляд суду. Справа в суді порушується шляхом подачі позову;

* провадження по справах, що виникають з адміністрати­вно-правових відносин. Вони стосуються спору, який виник з приводу законності дій органів держави. В цих справах однією із сторін обов'язково буде орган держави чи посадова особа (гл. 30—32 ЦПК України). В цих справах відсутній спір про пра­во. В суді справа порушується шляхом подачі скарги;

♦ справи окремого провадження. В цих справах відсутній спір про право, відсутні сторони з протилежними інтересами. Вони спрямовуються на встановлення певних обставин, наявнос­ті юридичних фактів або юридичного стану особи, необхідних для реалізації суб'єктивних прав (гл. 33—39 ЦПК України). Заін­тересована особа звертається у суд із заявою.

Цивільне судочинство складається з окремих частин (стадій).'-[

Стадіями цивільного процесу є:

1. Порушення цивільної справи в суді. Для захисту порушених прав та інтересів фізичних, юридичних осіб і держави вони наді­лені правом звертатися до суду. Цивільним процесуальним засо­бом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя виступає позов, заява чи скарга. Справа розпочинається за волевиявленням особи, права та інте­реси якої порушені.

2.Підготовка цивільної справи до судового розгляду. Метою стадії підготовки справи до судового розгляду є забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи, сприяння найпов­нішому і реальному захисту прав та інтересів заінтересованих осіб. Для досягнення мети підготовки справи до судового розгля­ду суддя повинен виконати такі завдання: визначити характер спірних правовідносин сторін; уточнити обставини, що підляга­ють встановленню; з'ясувати коло доказів, необхідних для вирі­шення справи; визначити склад осіб, які повинні брати участь у справі. Процесуальні дії осіб, які беруть участь у справі, викону­ються, як правило, на вимогу судді. Але вони можуть виконувати процесуальні дії, спрямовані на підготовку справи до розгляду, за власною ініціативою (подавати докази, заявляти клопотання та ін.).

3. Судовий розгляд справи: 1) підготовча частина; 2) розгляд справи по суті; 3) судові дебати; 4) винесення рішення, ухвали. Значення цієї стадії визначається змістом діяльності суду першої інстанції і виконуваних ним функцій. Шляхом розгляду цивіль­них справ здійснюються функції правосуддя і виконуються за­вдання цивільного судочинства — захист прав і законних інтере­сів фізичних, юридичних осіб та держави. Розглядаючи цивільні справи, суд покликаний спрямовувати свою діяльність на всебіч­не, повне та об'єктивне вирішення цивільних справ у повній від­повідності з чинним законодавством.

4. Апеляційне провадження. Для надання додаткових гарантій захисту прав та інтересів громадян, юридичних осіб і держави, а також забезпечення законності та обгрунтованості судових рі­шень і ухвал в цивільне судочинство було введено інститут апе­ляційного провадження. Суть апеляції полягає в новому (повтор­ному) розгляді і перевирішенні справ по рішеннях та ухвалах, які не набрали законної сили, судом апеляційної інстанції.

5. Виконавче провадження. Рішення й ухвали суду, що набра­ли законної сили, є обов'язковими для всіх осіб, на яких вони

поширюються, і підлягають виконанню на всій території Украї­ни. Рішення й ухвали, які не виконуються добровільно у встанов­лений строк, виконуються примусово органами Державної вико­навчої служби. Для примусового виконання рішення, ухвали суду видається виконавчий лист. Виконавчий лист — це письмовий документ встановленої форми і змісту, який видається судом за­гальної юрисдикції, і зобов'язує боржника, інших осіб точно і своєчасно виконати рішення суду і сприяти державному вико­навцю у примусовому їх виконанні.

6. Касаційне провадження. Іноді помилкові рішення не оскар­жуються. Не виключено, що апеляційний суд може ускладнити помилку, внаслідок чого набирають законної сили несправедливі рішення. Проте дія принципу законності зумовлює необхідність скасування таких рішень. Зазначені обставини вимагають ство­рення додаткових гарантій забезпечення законності судових рі­шень і ухвал. Такою цивільною процесуальною гарантією є ін­ститут касаційного оскарження і перевірки судових рішень і ухвал — касаційного провадження. Суть касаційного проваджен­ня полягає в тому, що суд касаційної інстанції за скаргою осіб, що беруть участь у справі перевіряє законність рішень і ухвал су­ду першої та апеляційної інстанції, що набрали чинності.

7. Перегляд рішень у зв 'язку з нововиявленими та винятковими обставинами. Такий перегляд забезпечує законність і обґрунто­ваність рішень і ухвал, гарантує можливість судового розгляду нововиявлених обставин, які не були предметом його розгляду з незалежних від суду та осіб, які брали участь у розгляді справи, причин, для встановлення можливого впливу на результати роз­гляду справи.

Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати тіль­ки між носіями цивільних процесуальних прав і обов'язків у про­цесі здійснення правосуддя, тобто між суб'єктами. Суб'єкти вка­заних правовідносин класифікуються за їх роллю, завданнями і метою участі в процесі: особи, які здійснюють правосуддя в ци­вільних справах і діяльність яких пов'язана з ним (суд, державна виконавча служба); особи, які беруть участь у справі (особи, які захищають свої права — позивач, відповідач; особи, які захища­ють інтереси інших осіб — прокурор, органи держави); особи, які не беруть участі у справі (вони не мають юридичного інтересу до процесу, в результаті чого не наділені правом впливати на його хід — експерти, перекладачі, свідки). Суб'єкти повинні мати правоздатність, а для того, щоб здійснювати свої процесуальні права особисто, ще й дієздатність.

Сторони — це основні суб'єкти позовного провадження, осо­бисто заінтересовані в позитивному для них судовому рішенні, від імені та в інтересах яких ведеться справа, на яких поширю­ється матеріально-правова сила рішення і покладаються судові витрати. Сторони — це особи, чий спір про право повинен вирі­шити суд. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відпові­дач. Позивач —- це юридична чи фізична особа, яка звертається до суду за захистом своїх суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, а також особа, в інтересах якої подано позов. Відповідач — це юридична чи фізична особа, яка притягується за заявою позивача до відповідальності за порушення чи оспорення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача.

Для сторін характерна протилежність їх процесуальних інте­ресів, тому в процесі неможливе об'єднання позивача і відпові­дача.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судом. Чинне законодавство встановлює правила розподілу цивільних справ між судами різних ланок, між судами однієї ланки. Сукупність цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню по суті в даній конкретній ланці судової системи і в даному конкретному суді цієї ланки, називається підсудністю. За загальним правилом всі справи по суті (тобто вперше) розглядаються місцевим судом (судом першої інстанції) за місцем проживання відповідача. В ра­зі незгоди з рішенням, що не набуло чинності, воно може бути оскаржене до суду другої інстанції. Такими судами є апеляційні суди. При оскарженні рішення, яке набрало законної сили, слід звертатися до суду третьої (касаційної) інстанції. Найвищим су­довим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, якому надано виключне право переглядати у по­рядку повторної касації всі справи, розглянуті судами загальної юрисдикції у касаційному порядку.

Ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України зобов'язує суд встановлювати по кожній справі, яку він розглядає, об'єктивну істину. Це досягається шляхом доказування.

(Доказування — це діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі, по збиранню, дослідженню та оцінці доказів, спрямо­вана на встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спір­них правовідносин.

Факти, які повинен встановити суд, насамперед є фактами юридичними, тобто такими, з якими суд пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Такі факти встановлюють-

ся за допомогою доказів. Докази — це будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обстави­ни, які мають значення для правильного вирішення справи. Дже­рела отримання доказів називаються засобами доказування. До них належать: пояснення сторін і третіх осіб; показання свідків; письмові докази; речові докази; висновки експертів.

Захист порушеного або оспорюваного права чи інтересу здій­снюється у певній процесуальній формі. Звернення в суд юриди­чно заінтересованої особи для захисту порушеного суб'єктивного

, цивільного, сімейного, трудового тощо права називається позо-

■■ вом. Він є засобом початку позовного провадження і передбачає

стан спору, тобто невиконання однією особою вимог іншої або

оспорювання однією особою прав іншої. Тому вимога до суду

, про вирішення правового спору завжди поєднана з певними ма-

ч теріально-правовими вимогами.

Позовна заява подається в письмовій формі до суду, який буде розглядати дану справу. Строки подачі позовної заяви визначені Цивільним кодексом України. Відповідно до ст. 337 Цивільного

.. процесуального кодексу України позовна заява повинна містити: назву суду, до якого подається заява; точну назву позивача і від­повідача, їх місце проживання або знаходження, назву представ-

г; ника позивача, коли позовна заява подається представником; , зміст позовних вимог; виклад обставин, якими позивач обґрунто-

<• вує свої вимоги; зазначення доказів, що стверджують позов; за-. значення ціни позову; підпис позивача або його представника і

: час подання заяви.

Позовна заява подається разом з копіями відповідно до кіль­кості відповідачів; також до неї додаються письмові докази. З по­зовної заяви справляється державне мито, розмір якого в більшо­сті випадків залежить від ціни позову (розміру позовних вимог виражених у грошовій формі).

Оскільки сторони в цивільному процесі наділені рівними про­цесуальними правами, відповідач має всі права, які дають йому можливість захистити свої інтереси в суді. Є два процесуальні способи захисту відповідача проти позову: заперечення проти позову з посиланням на певні обставини з поданням відповідних доказів; зустрічний позов.

Заперечення проти позову поділяються на процесуальні та матеріально-правові. Процесуальні заперечення — це посилання відповідача на неправомірність порушення процесу, які спрямо­вані на припинення провадження по справі або залишення позову

без розгляду. До процесуальних заперечень належать, наприклад, посилання відповідача на непідвідомчість даної справи суду.

Матеріально-правові заперечення — це пояснення відповідача про неправомірність вимог позивача, направлені на повну або ча­сткову відмову у задоволенні позову. Такі заперечення можуть стосуватися як правової необґрунтованості, так і недоказаності вимог позивача. Наприклад, проти вимог позивача про відшкоду­вання збитків, нанесених ушкодженням здоров'я, відповідач мо­же вказати, що він діяв у стані необхідної оборони: проти вимоги позивача про повернення боргу відповідач, не оспорюючи факту боргу, може посилатися на факт повернення боргу позивачу.

Зустрічний позов — це позов відповідача до позивача. Від ма­теріально-правових заперечень він відрізняється тим, що пред­ставляє собою самостійні матеріально-правові вимоги відповіда­ча до позивача. Є три умови прийняття зустрічного позову: 1) подача не пізніше, ніж за три дні до початку судового розгля­ду; 2) взаємозв'язок позовів; 3) доцільність одночасного розгляду обох позовів.

Вимога відповідача буде зустрічним позовом тільки тоді (ст. 141 ЦПК України), коли: вимога направлена на взаємозалік початкової. Наприклад, у відповідь на вимогу позивача про від­шкодування вартості пошкодженої речі, пред'являється зустріч­ний позов про стягнення боргу, строк повернення якого вже на­став; він виключає повністю або частково можливість задово­лення початкового позову. Наприклад, у відповідь на позов про стягнення аліментів на утримання дитини відповідач подає позов про визнання недійсним актового запису про батьківство. Задо­волення зустрічного позову виключає можливість присудження аліментів.

Після прийняття позовної заяви суддя проводить підготовку справи до судового розгляду для забезпечення своєчасного і пра­вильного вирішення справи. Розгляд справи відбувається в залі суду, усно і при незмінному складі суддів.

Судовий розгляд справи направлений на встановлення мож­ливості розгляду справи в даному засіданні, дослідження доказів з погляду їх достатності і достовірності, на основі яких суд вста­новлює наявність або відсутність обставин, необхідних для пра­вильного вирішення справи. Особи, які беруть участь у справі, в своїх виступах дають правову оцінку спірним правовідносинам, висловлюють свої судження по суті спору, підбивають підсумки розгляду справи. Допомагають суду правильно і всебічно оцінити докази, посилаються на закон, на основі якого, на їх думку, слід

вирішити справу. З окремих питань, необхідних для подальшого руху справи, суд постановляє ухвали (про призначення експерти­зи, про виклик свідків, про витребування доказів та ін.).

Після дослідження всіх необхідних доказів суд йде до нарад-чої кімнати для постановлений судового рішення. Рішення поста­новляється тими суддями, які входили до склад суду, що розгля­дав справу. Недотримання цього правила є підставою для відміни рішення. При колегіальному розгляді справи судове рішення постановляється більшістю голосів. Постановлене рішення ви­кладається в письмовій формі і оголошується прилюдно. Рішення набуває законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження. В деяких випадках рішення набирає законної сили негайно (гл. 23 ЦПК). У разі незгоди з рішенням суду особи, які беруть участь у справі, можуть його оскаржити. За чинним законодавством суд другої (апеляційної) інстанції правомоч­ний за скаргами осіб, які беруть участь у справі, перевіряти за­конність та обґрунтованість рішень і ухвал, що не вступили в законну силу.

Апеляційні скарги можуть бути подані протягом одного місяця з наступного дня після оголошення рішення. В такий же строк може бути внесено апеляційне подання прокурора (ст. 292 ЦПК України), Ухвала суду першої інстанції може бути оскаржена протягом 15 днів після оголошення ухвали.

Суд апеляційної інстанції.;чає право: відхилити скаргу; скасу­вати ухвалу і передати питання на розгляд суду першої інстанції; змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті.

По справі, розглянутій в апеляційному порядку, суд постановляє ухвалу або рішення в нарадчій кімнаті більшістю голосів, виклада­ється у письмовому вигляді і підписується всім складом суду.

Апеляційна ухвала повинна відповідати вимогам ст. 313 Циві­льного процесуального кодексу України. Зміст рішення суду апе­ляційної інстанції визначений ст. 314 Цивільного процесуального кодексу України.

Рішення чи ухвала суду апеляійної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення. Вона може бути оскаржена в ка­саційному порядку, переглянута в зв'язку з нововиявленими об­ставинами.

Касаційна скарга подається протягом місяця з дня проголо­шення ухвали чи рішення суду апеляційної інстанції. Підставами для подачі скарги в касаційному порядку є порушення норм про­цесуального права чи неправильне застосування норм матеріаль­ного права.

Повноваження суду касаційної інстанції (ст. 334 ЦПК України): 1) постановити ухвалу про відхилення касаційної ска­рги, касаційного подання прокурора (якщо буде встановлено, що рішення чи ухвала, винесені судом нижчої інстанції, є за­конними та обгрунтованими); 2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування оскаржуваного судового рішення і на­правити справу на новий розгляд у суд першої або апеляційної інстанції; 3) постановити ухвалу про скасування оскаржуваного рішення і залишити в силі судове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної інстанції; 4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження у справі або залишити заяву без розгляду; 5) змінити рішення по суті справи, не передаючи її на новий розгляд (якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але допущено помилку при застосуванні норм матеріального права).

Ухвалені судом касаційної інстанції рішення або ухвали наби­рають чинності після їх ухвалення. У визначених законом поряд­ку вони можуть бути переглянуті Верховним Судом України у порядку повторної касації (ст. 47 Закону України «Про судо­устрій України» від 07.02.02).

На практиці іноді встановлюється, що після вступу рішення, ухвали в законну силу, з'ясувались обставини, які мали значення для вирішення справи, але вони не могли бути відомі раніше і тому не були враховані під час винесення рішення, ухвали. Не­зважаючи на те, що рішення, ухвала можуть повністю відповіда­ти встановленим під час розгляду справи обставинам і суд прави­льно застосував до них закон, їх не можна вважати правильними. Відповідно до ст. 347-2 Цивільного процесуального кодексу України вони можуть бути переглянуті у зв'язку з нововиявлени­ми та виключними обставинами. Цей спосіб гарантує розгляд тільки нововиявлених та виключних обставин.

Відповідно до ст. 347-4 Цивільного процесуального кодексу України рішення, що набуло чинності, переглядається у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами судом, який постановив рішення, а за винятковими обставинами — коле­гією суддів у складі суддів Верховного Суду України.

Сторони та інші особи, які брали участь у справі, можуть подавати заяви про перегляд рішень і ухвал за нововиявленими та винятковими обставинами протягом трьох місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду (з дня відкриття обставин, що мають істотне значення для спра-

ви; з дня, коли вирок у кримінальній справі набере законної сили).

Цивільне судочинство має забезпечувати не тільки правиль­ний і швидкий розгляд та вирішення справ, але й виконання по­становлених у них рішень. Це досягається шляхом примусової реалізації цих рішень.

Виконавче провадження — це сукупність дій органів і поса­дових осіб Державної виконавчої служби, спрямованих на при­мусове виконання рішень судів.

Примусове виконання рішень та ухвал суду покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Мі­ністерства юстиції України. Відповідно до Закону України «Про державну виконавчу службу» від 21.04.99 примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці районних, міських (міст обласного значення) та районних у містах відділів державної ви­конавчої служби.

Виконання рішень судів (ст. 349 ЦПК України) здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.02.

За кожним рішенням, яке набрало законної сили, за заявою особи, на користь якої постановлено рішення, видається один ви­конавчий лист, який є підставою для примусового виконання. За­ходами примусового виконання рішень є: звернення стягнення на грошові кошти боржника; звернення стягнення на інші види май­на боржника; звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; вилучення в боржника й передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні; ві­дібрання дитини; інші заходи передбачені рішенням.

Учасниками виконавчого провадження є державний викона­вець, сторони (стягувач і боржник), їхні представники, експер­ти, спеціалісти, перекладачі (гл. 2 Закону України «Про вико­навче провадження»). Державний виконавець відкриває вико­навче провадження за заявою стягувача або його представника, за заявою прокурора, при надходженні виконавчих документів із судів.

Виконавчі листи та інші судові документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили.

Отже, значення судового виконання полягає в тому, що воно гарантує фактичну реалізацію рішень судових і несудових орга­нів, завершує юрисдикційну діяльність по захисту суб'єктивних прав громадян та організацій.