§ 8. Правові засади банківського кредитування

І і Банківське кредитування — це самостійна ліцензована підприємницька діяльність кредитних установ, яка здійснюєть­ся за рахунок залучених і власних коштів на свій ризик, що ви­ражається в їх розміщенні на умовах оплатності, строковості і повернення, з дотриманням резервних й інших обов'язкових ^:- І вимог, які забезпечують права учасників кредитування.

У широкому розумінні банківський кредит —- це будь-яке зо­бов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке подовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржни­ка щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання сто­совно сплати процентів та інших зборів з такої суми. Кредити можна класифікувати таким чином: Залежно від суб'єкта кредитних правовідносин: фінансовий кредит: а) кредит, який надається Національним банком України банкам, у тому числі ломбардний; б) міжбан-

ківський кредит, який надається одним банком іншому; в) бан­ківський кредит, який надається банком фізичним і юридичним особам, у тому числі консорціумний кредит;

комерційний кредит, який надається одним суб'єктом підпри­ємницької діяльності іншому;

споживчий кредит, який надається суб'єктом підприємниць­кої діяльності споживачу у разі придбання товарів.

Залежно від строків користування: а) короткострокові — кредити, надані на строк до одного року; б) середньострокові — кредити, надані на строк від одного до трьох років; в) довго­строкові— кредити, які надаються на строк понад три роки.

Залежно від методу надання: а) кредити, які надаються у разовому порядку; б) кредити, надані відповідно до відкритої кредитної лінії. Кредитна лінія —- згода банку надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумо­влені розміри за певний відрізок часу без проведення додаткових спеціальних переговорів; в) гарантійні — кредити із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою позичальника.

Залежно від ступеня забезпеченості: а) кредити, забезпече­ні заставою (майном, у тому числі нерухомим, цінними папера­ми тощо); б) кредити, забезпечені поручительством, .гарантією; в) з іншим забезпеченням (ризик неповернення яких застрахова­ний); г) пезабезпечені (бланкові).

Залежно від розміру: а) великі кредити, розмір яких переви­щує 10 % власного капіталу банку; б) середні; в) малі.

Залежно від строку погашення: а) кредити, які погашаються водночас; б) кредити, які погашаються у розстрочку; в) кредити, які погашаються достроково за вимогою кредитора або позича­льника; г) кредити, які погашаються після обумовленого періоду.

Принципами банківського кредитування є:

» принцип поверненості. Оскільки гроші надаються у тимча­сове користування, вони повинні бути повернуті. Банк зо­бов'язаний вирішувати питання про стягнення заборгованості по­зичальника за кредитом і процентами, в разі необхідності порушувати справу про неплатоспроможність позичальника;

* принцип платності, що означає оплату позичальником тимчасового користування коштами у формі процентів. Остан­ні треба відокремлювати від пені та інших санкцій, які нарахо­вуються за невиконання позичальником обов'язків за кредит­ним договором. Відповідно до ст. 49 Закону України «Про оанки і банківську діяльність» надання безпроцентних креди­тів забороняється;

* принцип строковості. Користування кредитом обмежується певним строком, який обчислюється з моменту зарахування кош­тів на поточний рахунок позичальника І закінчується зарахуван­ням коштів на кореспондентський рахунок банку.

До факультативних принципів банківського кредитування належать:

• принцип забезпеченості. Банк має право на захист своїх ін­тересів, недопущення збитків від неповернення кредиту;

» принцип цільового характеру кредитування. Кредит повинен використовуватись на цілі, передбачені кредитним договором. Забо­роняється надання кредитів на покриття збитків, формування і збіль­шення статутних фондів, придбання власних цінних паперів банку.

Кредитні операції здійснюються банками у межах кредитних ресурсів. Основними джерелами формування банківських кредит­них ресурсів є власні кошти банків, залишки на поточних рахун­ках, залучені кошти юридичних і фізичних осіб, міжбанківські кредити і кошти, одержані від випуску цінних паперів.

З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників кредиту­вання здійснюється з дотриманням економічних нормативів, ви­мог щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.

Згідно зі ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» банк зобов'язаний мати підрозділ, функціями якого є на­дання кредитів та управління операціями, пов'язаними з креди­туванням.

Для проведення спільного фінансування банки можуть укла­дати угоди про консорціумне кредитування.

І Банківські консорціуми — це тимчасові договірні об'єднання банків, які створюються для координації дій при проведенні рі­зного роду банківських операцій або для кредитування однієї, але великої угоди; засновані банками на паритетних засадах.

-^Інтереси консорціуму представляє головний банк, який діє на підставі наданих іншими учасниками повноважень і координує їх дії та отримує за це спеціальну винагороду. Головний банк вико­нує функції посередника між позичальником та банками-учас-никами.

Кредитні взаємовідносини між консорціумомом та позичаль­ником регулюються кредитною угодою, яка підписується всіма учасниками. Головний банк акумулює кошти банків-учасників і кредитує позичальника.

Різновидом консорціумного кредиту є паралельний кредит. При паралельному кредитуванні банки самостійно ведуть пере-

говори з позичальниками. Банки-кредитори узгоджують між со­бою умови кредитування, щоб у підсумку укласти кредитний до­говір із загальними для всіх учасників умовами. Кожен банк мо­же самостійно надавати позичальнику визначену частку кредиту, дотримуючись загальних, узгоджених з іншими банками-кредиторами, умов кредитування.

щ § 9. Правовий статус кредитних спілок І ЦІ

Кредитні спілки є різновидом кредитної установи.

(Кредитна установа — фінансова установа, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів надавати їх у позичку юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент на власний ризик.

Правовий статус кредитних спілок визначений Законом України «Про кредитні спілки»від 20.32.01.

Кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами на кооперативних засадах'з метою задо­волення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Діяльність кредитної спілки грунтується на принципах добро­вільності вступу та свободи виходу з кредитної спілки, рівнопра­вності членів кредитної спілки, самоврядування, гласності.

Чисельність засновників (членів) кредитної спілки не може бути менше ніж 50 осіб, об'єднаних хоча б за однією з таких ознак: мають спільне місце роботи чи навчання або належать до однієї місцевості (включаючи районні та обласні), профспілкової, іншої громадської чи релігійної організації, або проживають в одному селі, селищі, місті, районі, області.

, Членами кредитної спілки можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, мають повну цивільну дієздатність.

Члени кредитної спілки мають право: брати участь в управ-^Лінні справами кредитної спілки, обирати та бути обраними до її органів управління; вносити пропозиції на розгляд органів Управління кредитної спілки; одержувати від кредитної спілки кредити та користуватися іншими послугами, які надаються чле-

нам кредитної спілки відповідно до її статуту; одержувати інфор­мацію про діяльність кредитної спілки, ознайомлюватися з річ­ними балансами, фінансовими звітами, протоколами засідань ор­ганів управління кредитної спілки та іншими документами щодо діяльності кредитної спілки; одержувати дохід на свій пайовий внесок; вийти з членів кредитної спілки.

Членство у кредитній спілці настає з дня сплати особою всту­пного та обов'язкового пайового внесків.

Кредитна спілка має право: надавати кредити своїм членам на умовах їх платності, строковості та забезпеченості в готівковій та безготівковій формах; залучати на договірних умовах внески (вкла­ди) своїх членів на депозитні рахунки як у готівковій, так і безготів­ковій формі; виступати поручителем виконання членом спілки зо­бов'язань перед третіми особами; розміщувати тимчасово вільні кошти на депозитних рахунках в установах банків; залучати на до­говірних умовах кредити банків, кредити об'єднаної кредитної спі­лки, кошти інших установ та організацій виключно для надання кредитів своїм членам; виступати членом платіжних систем; опла­чувати за дорученням своїх членів вартість товарів, робіт і послуг у межах наданого йому кредиту; провадити благодійну діяльність за рахунок коштів спеціально створених для цього фондів.

Органами управління кредитної спілки є загальні збори членів кредитної спілки, спостережна рада, ревізійна комісія, кредитний комітет і правління.

Загальні збори членів кредитної спілки є її вищим органом управління, Загальні збори членів кредитної спілки можуть при­ймати рішення з будь-яких питань діяльності кредитної спілки.

Спостережна рада представляє інтереси членів кредитної спілки в період між загальними зборами. Вона підзвітна загаль­ним зборам членів кредитної спілки і в межах своєї компетенції контролює і регулює діяльність правління та кредитного комітету.

Правління кредитної спілки є виконавчим органом, який здій­снює керівництво її поточною діяльністю. Правління складається з осіб, які перебувають у трудових відносинах із спілкою.

Спеціальним органом, відповідальним за організацію кредит­ної діяльності спілки, є кредитний комітет. До його компетенцІЇ належать: розгляд заяв членів кредитної спілки про надання кре­дитів і прийняття рішень з цих питань; здійснення контролю за якістю кредитного портфеля; вирішення інших питань, пов'яза­них з кредитною діяльністю.

Контроль за фінансово-господарською діяльністю кредитної спілки здійснює ревізійна комісія.

ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

£ 1. Цивільне право України: поняття, предмет правового регулювання та система. Цивільне законодавство

Цивільне право — це одна з провідних галузей націона­льного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних та юридичних осіб і держави в цілому.

Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, харак­теризується предметом та методом правового регулювання.

Предмет цивільного права складають правові відносини, які регулюються цивільно-правовими нормами. Зокрема, це майнові відносини та особисті немайнові відносини.

Майновими відносинами є правові відносини, які пов'язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпоря­дження майном. При цьому вони зумовлені використанням това­рно-грошової форми. До майнових відносин, що засновані на ад­міністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових, бюджетних відносин ци­вільне законодавство не застосовується, якщо Інше не встановле­но законом.

Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають у зв'язку із здійсненням нею своїх особис­тих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та авторство), які поділяються на дві гру­пи: особисті права, пов'язані з майновими (наприклад, права авторів на результати інтелектуальної праці в галузі науки, лі­тератури, мистецтва тощо); особисті права, не пов'язані з май­новими (наприклад, права особи на честь, гідність, ім'я, листу­вання тощо).

Сторони цих відносин виступають як юридично рівні між со­бою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з харак­терних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, інозе-

мці, особи без громадянства) та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. При виник­ненні цивільно-правових відносин їх учасники не можуть нав'яз-вати свою волю один одному, у зв'язку з чим їх стосунки по­винні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в ос­нову реалізації договору купівлі-продажу сторони мають по­класти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості та

ціни товару).

Цивільно-правовий метод характеризується таки,ни ознаками: юридичною рівністю сторін; днспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надасться право визнача­ти свої взаємовідносини на власний розсуд повністю або част­ково в межах, передбачених чинним законодавством; особли­вим способом вирішення майнових спорів між учасника­ми цивільних правовідносин (через загальний, господарський чи третейський суд); наявністю майнової відповідальності сторін.

!! Таким чином, цивіпьне право як галузь права являє собою сукупність норм права, що регулюють майнові і особисті не-майнові відносини, які складаються в суспільстві між фізичними І та юридичними особами й іншими соціальними утвореннями на І засадах юридичної рівності сторін.

Система цивільного права України визначає розміщення йо­го складових у певній системі, яка зумовлена взаємозв'язком ЇЇ елементів — юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу.

Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, 'а саме: положення про суб'єкти та об'єкти цивільного права, пра-вочини, представництво і довіреність, строки та терміни, позовну

давність.

Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових від­носин. Вона включає такі інститути: особисті немайнові права фізичної особи; право власності та інші речові права; зо­бов'язальне право; право інтелектуальної власності. Як частина юридичної науки цивільне право вивчає закономірності цивіль­но-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення і розвитку, а також розробляє шляхи його подаль­шого вдосконалення.

£ 2. Цивільне законодавство України: загальна характеристика

Нові ринкові відносини потребують радикального оно­влення правової бази, в тому числі і цивільного законодавства. На сьогодні систему цивільного законодавства складають законодавчі та інші нормативні акти, які містять цивільно-правові норми.

Основні засади цивільно-правового регулювання товарно-грошових відносин визначаються Конституцією України. Зокре­ма, вперше в Основному законі нашої держави закріплено право приватної власності. Це означає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї творчої та інтелектуальної діяльності (ст. 41).

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користува­тися об'єктами права державної та комунальної власності відпо­відно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, оскільки воно є непорушним.

§ Основним актом цивільного законодавства України є Циві-і льний кодекс України.

Актами цивільного законодавства є також інші закони Украї­ни, які видаються відповідно до Конституції України та зазначе­ного Кодексу. Зокрема, на регулювання та розвиток цивільно-правових відносин спрямовані Закон «Про власність» від 07.02.91, Закон «Про підприємства в Україні» від 27.03.91, Закон «Про підприємництво» від 07.02.91, Закон «Про цінні папери і фондову біржу» від 18.06.91 та ін.

Серед інших нормативних актів, які містять цивільно-правові норми, є укази Президента України (наприклад, Указ «Про тим­часове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні» від 18.09.92), постанови та розпорядження Уряду України (напри­клад, постанова Кабінету Міністрів України «Про мінімальні ста­вки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва» від 18.11.94 №784), а також положення, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та особистих немайнових відносин, що приймаються міністерст­вами і відомствами України.

, Цивільний кодекс України є однією з форм кодифікації ци­вільного законодавства і являє собою єдиний законодавчий акт, в

якому систематизовано цивільно-правові норми. Він складається із загальної та особливої частин.

Загальна частина включає основні положення; статті, що сто­суються суб'єктів та об'єктів цивільних прав; правочинів; пред­ставництва й довіреності; строків і термінів позовної давності.

Особлива частина охоплює такі інститути: особисті немайно-ві права фізичної особи (загальні положення; особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи та її соціальне буття); право власності та інші речові права (поняття та види права власності, підстави його набуття та припинення, пра­во спільної власності, право власності на землю та помешкання, захист права власності, речові права на чуже майно); право інте­лектуальної власності; зобов'язальне право (загальні положення, окремі договори та зобов'язання); спадкове право.

Цивільний кодекс складається з 6 книг, що охоплюють 107 глав.

Книга 1. Загальна частина. Має 4 розділи та 19 глав: основні положення (цивільне законодавство України; підстави виникнен­ня цивільних прав та обов'язків, здійснення цивільних прав та виконання обов'язків; захист цивільного права); особи (два під­розділи: фізична особа — загальні положення про фізичну особу; фізична особа як підприємець; опіка та піклування; юридична особа — загальні положення про юридичну особу; підприємни­цькі товариства; правові форми участі держави, Автономної Рес­публіки Крим, територіальних громад у відносинах, що регулю­ються цивільним законодавством; органи та представники, через яких діють держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади у цивільних відносинах; відповідальність за зобов'язан­нями держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад); об'єкти цивільних прав (загальні положення про об'єкти цивільних прав; речі, майно; цінні папери; нематеріальні блага); правочини та представництво (правочини; представництво; стро­ки і терміни, позовна давність).

Книга 2. Особисті немайнові права фізичної особи. Охоплює три глави: загальні положення; особисті немайнові права, що за­безпечують природне існування фізичної особи; особисті немай­нові права, що забезпечують її соціальне буття.

Книга 3. Право власності та інші речові права. Містить 2 роз­діли та 12 глав: право власності (загальні положення про право власності, набуття права власності; припинення права власності; право спільної власності; право власності на землю (земельну ді­лянку); право власності на помешкання; захист права власності);

речові права на чуже майно (загальні положення; право володін­ня чужим майном; право обмеженого користування чужим май­ном; право користування чужою земельною ділянкою для сільсь­когосподарських потреб; право користування чужою земельною ділянкою для забудови).

Книга 4. Право інтелектуальної власності включає 10 глав, що визначають загальні положення; право інтелектуальної влас­ності на матеріальні та художні твори, комп'ютерні програми, компіляції даних (авторське право); виконання фонограми, відео­грами та програми (передачі) організації мовлення (суміжні пра­ва); наукове відкриття; компонування (топографію) інтегральної мікросхеми; раціоналізаторську пропозицію; сорт рослин і поро­ду тварин; комерційне (фірмове) найменування; географічне за­значення; конфіденційну інформацію (комерційну таємницю).

Книга 5. Зобов'язальне право. Має 3 розділи та 56 глав: зага­льні положення (виконання зобов'язань; забезпечення зо­бов'язань; припинення зобов'язань; правові наслідки порушення зобов'язання, відповідальність за порушення зобов'язання); зага­льні положення про договори (поняття та умови договору; укла­дання, зміна та розірвання договору); окремі види зобов'язань (купівля — продаж, поставка, міна, дарування, поставка, підряд, рента, найм тощо).

Книга б. Спадкове право. Охоплює 7 глав: загальні положення про спадкування; спадкування за заповітом; спадкування за зако­ном; спадковий договір; здійснення права на спадкування; вико­нання заповіту; оформлення права на спадщину.

£ 3. Цивільно-правові відносини та їх елементи

!| Цивільно-правові відносини — це врегульовані нормами І цивільного права майнові і особисті немайнові відносини, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, май-і новій самостійності їх учасників.

Для цивільних правовідносин характерні специфічні ознаки, які відрізняють їх від інших видів правових відносин, що вини­кають у суспільстві. Зокрема, слід відзначити такі особливості: Цивільні правовідносини — це майнові та особисті немайнові відносини; учасники цих відносин характеризуються майновою ⁸Щокремленістю і юридичною рівністю; юридичні права та

обов'язки суб'єктів цивільно-правових відносин виникають, змі­нюються або припиняються на підставі юридичних фактів.

Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб'єктів, об'єктів і змісту.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Правові відносини між фізичними особами виникають, як правило, з приводу матеріальних, духовних та інших потреб. З урахуванням зазначеного об'єктами цивільних правовідносин можуть бути: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше май­но, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелек­туальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нема­теріальні блага.

Зміст цивільних правовідносин утворюють цивільні права та обов'язки суб'єктів правовідносин.

І У даному випадку суб'єктивне право — це заснована на за­коні можливість конкретної особи здійснювати певні дії та ви­магати задоволення свого інтересу від зобов'язаної особи.

Зміст суб'єктивного права знаходить своє відображення у відповідних можливостях учасника зазначених відносин: здійс­нювати певні дії (наприклад, купувати, продавати, дарувати речі, використовувати твори тощо); вимагати належної поведінки від зобов'язаних осіб (наприклад, виконати роботу, передати речі і т. п.); можливість звернутися до застосування примусової сили державного апарату для реалізації права вимоги.

(Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної по­ведінки зобов'язаної особи, яку вимагає від неї уповноважена особа з метою задоволення своїх інтересів.

Цивільно-правові відносини подііяються на такі види:

♦ за змістом: майнові — цивільні правовідносини, спрямова­ні на задоволення майнових інтересів фізичних та юридичних осіб (наприклад, правовідносини власності, передача майна однією особою Іншій у порядку спадкування); немайнові — цивільні правовідносини щодо задоволення особистих немайнових інтере­сів учасників цих відносин (наприклад, авторські правовідносини);

* за зв'язком учасників відносин: абсолютні, тобто цивільні правовідносини, за яких уповноваженому суб'єкту протистоїть як

зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб (наприклад, право­відносини власності, авторства); відносні — цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єкту протистоїть конкре­тно визначена особа, яка повинна здійснити уповноваженому суб'єкту певні дії (наприклад, при купівлі-продажу, зберіганні,

поставці);

ф залежно від об'єкта правових відносин: речові — цивільні правовідносини, об'єктом яких є речі (наприклад, відносини щодо володіння та користування майном); зобов'язальні, тобто правовід­носини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань (напри­клад, відносини, які виникають з договору, заподіяння шкоди);

♦ залежно від структури: прості — цивільні правовідносини, в яких одній стороні належить тільки право, а іншій — тільки обов'язок (наприклад, правовідносини, які виникають з договору позики); складні — цивільні правовідносини, за яких дві сторони мають як права, так і обов'язки (наприклад, відносини, що вини­кають з договору купівлі-продажу);

♦ за характером нормативного спрямування: регулятивні — правові відносини, в основу яких покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання майнових та особис­тих немайнових відносин між їх учасниками; охоронні — правові відносини, які виникають внаслідок порушення цивільних прав одного із суб'єктів цих відносин і спрямовані на їх відновлення.

Цивільні правовідносини виникають, змінюються або припиня­ються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Цивіль­ний кодекс України (ст. 11) передбачає, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокре­ма, є: договори та інші правочини; створення літературних, мис­тецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з акту цивільного законодавства (наприклад, безпосередньо з акту органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, з рішення суду), а у ви­падках, встановлених актом цивільного законодавства або дого­вором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.

Юридичні факти в цивільному праві поділяються на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії — це такі юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки (на­приклад, укладання учасниками цивільних правовідносин певно­го договору).

Дії, які вчиняються відповідно до закону, визнаються право­мірними (наприклад, угоди, адміністративні акти і т. п.), а ті дії, які вчиняються всупереч закону, — неправомірними (наприклад, укладання мнимих угод і т. п.).

Юридичні події— це юридичні факти, які настають незалежно від волі людини (наприклад, природні явища стихійного характеру).