patology

21

ПЛАН

1. Поняття про пошкодження (альтерація); його види і причини.

2.Порушення структури та функції мембран клітини:

-транспортні;

-функціонально-метаболічні;

-структурні.

Численні дослідження показали, що сьогодні не залишилося хвороб, знання про які не базувалися б на морфологічному вивченні клітин – структурних одиниць живих організмів. Будь-який патологічний процес починається на рівні ультраструктур, тобто на субклітинному рівні. Не існує жодного пошкоджуючого чинника, який би не призводив до структурних змін у клітині. Ряд захворювань напевно і був вперше діагностований тільки на ультраструктурному рівні. Слід зауважити, що поча-

ткові стадії патологічного процесу, які виявляються тільки на рівні ультраструктур клітин, як правило, оборотні, тобто можуть бути компенсовані.

Клітина – це високоорганізована, саморегулююча структурно-функціональна одиниця живого організму, здатна до активного обміну з навколишнім середовищем.

Уклітині розрізняють наступні ультраструктурні компоненти:

1.Поверхневий апарат клітини (надта субмембранний комплекс, плазмоле-

ма);

2.Ядро: (поверхневий апарат ядра, каріоплазма, ядерце тощо);

3.Цитоплазма: цитозоль з різними органелами і включеннями: органели мем-

бранного походження (мітохондрії, апарат Гольджі, ендоплазматична сітка,

лізосоми); органели немембранного походження (вільні рибосоми і полісо-

ми, центросома); цитоскелет (мікротрубочки, мікрофіламенти, проміжні фі-

ламенти); включення.

Пошкодження окремих ультраструктур і навіть смерть окремих клітин, з яких

побудовані різні тканини та органи людини, може бути проявом “фізіологічної нор-

ми”. Це постійний, “запрограмований” процес смерті клітин в організмі – апоп-

тоз; він має дуже важливе значення не тільки для нормального існування організму, але й відіграє одну з ключових ролей при багатьох загальнопатологічних процесах.

У патології пошкодженням, або альтерацією (від лат. alteratio – зміна) називають зміни структури клітин, міжклітинної речовини, тканин і органів, які супроводжуються порушенням їх життєдіяльності. Альтернативні зміни в тканинах

22

і органах як філогенетично найстаріший вид реактивних процесів зустрічаються на ранніх етапах розвитку зародку людини.

Причиною пошкоджень бувають різноманітні фактори. Вони впливають на клітинні та тканинні структури безпосередньо і опосередковано (через гуморальні та рефлекторні впливи), причому характер і ступінь пошкодження залежать від сили та виду пошкоджуючого фактора, структурно-функціональних особливостей органу або тканини, а також реактивності організму. В одних випадках виникають поверхневі та зворотні зміни, які стосуються лише ультраструктур, у інших – глибокі та незворотні, які здебільшого закінчуються загибеллю не тільки клітин і тканин, але й цілих органів. Пошкодження має різке морфологічне виявлення на клітинному або тканинному рівнях. Пошкодження на клітинному рівні стосується ультраструктур клітин і становить зміст великого розділу загальної патології – патології клітини. Знання клітинної патології допомагає розуміти морфологічну сутність того чи іншого патологічного процесу, який відбувається в тканинах і органах.

Пошкодження призводить до двох загальнопатологічних процесів – дистрофії та некрозу, які за своїм розвитком є послідовним стадіями альтерації.

Причини пошкодження клітин можуть бути різними:

1.фізичні фактори: термічні, радіаційні (включаючи іонізуючу радіацію та ульт-

рафіолетове опромінення), гравітаційні, електромагнітні, зміни газового скла-

ду атмосфери, зміни вологості повітря та ін.;

2.хімічні фактори: кислоти, луги, солі важких металів, неорганічні та органічні речовини, лікарські препарати, пестициди та інші токсичні речовини;

3.біологічні фактори: ферменти, гормони, метаболіти, антибіотики, гельмінти,

найпростіші організми, бактерії, віруси, патогенні і умовнопатогенні гриби,

бактеріальні екзо- і ендотоксини, ауто- і гетеро антитіла т а ін.;

4.екстремальні фактори: надмірне підвищення або, навпаки, надмірне зниження функціонального навантаження (наприклад, стан гіподинамії, гіпокінезії, під-

силення функції окремих ланок інтегруючих систем організму, транс плацен-

тарні впливи різної природи та ін.).

Звичайно, це не весь перелік факторів, які здатні викликати пошкодження клітин, необхідно також враховувати, що пошкодження може викликати не тільки один ізольований фактор, а поєднання кількох із них, причому вони можуть змінюватися в різних інтервалах часу і життєвого циклу клітини.

23

Порушення структури та функції мембрани клітини

До патології клітинних мембран призводять порушення мембранного транспорту, зміни проникності мембран, зміни комунікації клітин та їх “упізнавання”, зміни рухливості мембран і форми клітин, порушення біогенезу мембран.

І, оскільки в більшості випадків вплив будь-якого патогенного (хвороботворного) чинника супроводжується рецепцією патогенної інформації на клітинній мембрані, тому вивчення ультраструктурної патології клітини ми почнемо з вивчення структурних змін, які спостерігаються в плазматичній мембрані.

Порушення структури мембран умовно можна поділити на: транспортні,

функціонально-метаболічні та структурні.

Порушення транспортних функцій

Процес мембранного транспорту може бути активним, тоді він потребує АТФ і “рухливості” транспортних білків у мембрані, або пасивним шляхом пасивної та полегшеної дифузії.

Морфологічною основою регуляції проникливості мембран для іонів є наявність у них особливих каналів, що мають високу специфічність до іонів кальцію, натрію, калію та хлору.

Вода та іони перетинають її шляхом простої дифузії. Такі молекули, як глюкоза, потребують засобів транспортування (білки-переносчики).

Проникнення макромолекул біополімерів відбувається, головним чином, за рахунок ендоцитозу. Транспорт речовин за допомогою мембран поділяється на ендоцитоз (всередину клітини) і екзоцитоз (назовні її).

Існує три різновиди ендоцитозу:

-фагоцитоз (часточки більше 1 нм);

-макропіноцитоз (часточки приблизно 0,2–0,3 нм );

-мікропіноцитоз (в основному рідина).

Суть процесу ендоцитозу полягає в тому, що при контакті часточок з клітиною, вони поглинаються мембраною, з утворенням ендоцитозного міхурця. Він відшнуровується від плазматичної мембрани і надходить всередину клітини, де зливається з лізосомою, яка виділяє гідролітичні ферменти. У цих процесах беруть участь усі три компоненти поверхневого апарату клітини.

24

Піноцитоз (pinein – пити) – інвагінація (впинання) зовнішньої клітинної мембрани із захопленням рідкої субстанції, послідовним змиканням мембрани, відшнуруванням її і утворенням піноцитозного пухирця. Цей процес спостерігається в більшості клітин. Нерідко піноцитозні пухирці відіграють роль транспортного засобу для рідин, що пересікають таким чином деколи всю клітину (наприклад, в ендотелії).

Фагоцитоз (phagein – їсти) є захопленням клітиною ззовні і втягуванням до себе якої-небудь щільної частинки шляхом евагінації (випинання) клітинної мембрани і формування фагоцитозного пухирця.

Доля фагота піноцитозних пухирців у більшості випадків однакова: зливаю-

чись у цитоплазмі клітини з первинними лізосомами вони утворюють так звані вто-

ринні лізосомами. У вторинних лізосомах здійснюється процес перетравлення захо-

плених часточок з утворенням постлізосом-залишкових тілець, які пізніше виштов-

хуються з клітини назовні шляхом екзоцитозу (exo – зовні).

Можливий ще один вид виведення із клітину назовні. Це явище носить назву

клазматоз (clastein - пошкоджувати). Ампутація відростків цитоплазми і звільнення

пошкоджених фрагментів внутрішньоклітинних структур.

Реакції фагоцитозу і піноцитозу можуть виступати показниками цитофізіоло-

гічної активності клітини в умовах патології, а також використовуватися як діагнос-

тичні критерії активності патологічного процесу в клінічній патоморфології. Такими

є сидерофаги (“клітини серцевих вад”), зернисті кулі, ксантомні клітини, клітини

Вірхова, клітини Мікуліча та ін. Внаслідок активної резорбції метаболітів у клітині

нагромаджуються субстрати, які важко піддаються утилізації, що призводить до ро-

звитку дистрофії клітини.

У людини порушення транспортних функцій зумовлює більше двадцяти так званих “транспортних” хвороб. Наприклад: ниркова глюкозурія – підвищене виведення з сечею глюкози (у здорової людини глюкоза відсутня у сечі, може бути приблизно до 1 г); цистинурія, порушення всмоктування глюкози, вітаміну В12 та ін.).

Порушення мембранного транспорту, що призводять до патології клітини, добре простежені при ішемії (недокрів’я, місцева анемія, зменшення кровопостачання внаслідок недостатнього притоку крові, може закінчитись інфарктом, гангреною).

При ішемії виявлено первинні зміни у мітохондріях. Вони набрякають, різко зменшується ефективність окислювального фосфори

лювання; в подальшому пошкодження стає тотальним і незворотним.

Ішемічне пошкодження мітохондрій викликає руйнування натрій-калієвого АТФ-насосу, поступового накопичення в клітині натрію і втрати нею калію. Пору-

25

шення натрій-калієвого обміну призводить до витиснення кальцію з мітохондрій. Внаслідок цього в цитоплазмі підвищується рівень іонізованого кальцію і збільшується зв’язок його з кальмодуліном. У звґязку з підвищенням вмісту кальційкальмодулінових комплексів виникають деякі зміни в клітині: розходження клітинних стиків, поглинання кальцію мітохондріями, зміни мікротрубочок і мікрофіламентів, активація фосфоліпаз. Внаслідок накопичення води та іонів ендоплазматичною сіткою розширюються її канальці та цистерни; виникає гідропічна дистрофія. Посилення гліколізу супроводжується виснаженням глікогену, накопиченням лактату і зниженням клітинного рН. З цими змінами повґязане порушення структури хроматину і зменшення синтезу РНК. Незворотні ішемічні пошкодження клітини повґязані з гідролізом мембран, особливо мембранних ліпідів, під впливом фосфоліпаз. При цьому виникають порушення лізосомальних мембран із звільненням гідролаз.

До порушень транспортних функцій веде зміна проникності мембран.

Проникність мембран залежить від цілостності поверхневого апарату клітини: глікокаліксу і фосфоліпідного біошару, взаємодії мембранних білків з цитоскелетом. Зміни проникності можуть бути важкими (незворотними) або поверхневими (зворотними). Найбільш вивченою моделлю зміни мембранної проникності є пошкодження важкими металами (ртуть, уран та ін.) та їх солями. Важкі метали, які взаємодіють з сульфгідрильними групами мембранних білків, змінюють їх конформацію і різко збільшують проникність мембран для натрію, калію, хлору, кальцію і магнію, що призводить до швидкого набрякання клітин, розпаду їх цитоскелету. Подібні зміни мембран виявляються при пошкодженні їх комплементом (“хвороби гіперчутливості”). В мембранах виникають “проломи”, що знижує їх опір і різко збільшує проникність.

Зміни комунікації клітин і їх “пізнавання”. Утворення клітинних агрегатів та розпізнавання “своїх” та “чужих” – необхідна властивість клітинної кооперації. Значну роль у цьому відіграє глікокалікс, де знаходяться поверхневі антигени – маркерами відповідного типу клітин.

Відомо, що при запаленні та регенерації, у пухлинах можуть змінюватись тип поверхневого антигену та його “доступность” з боку позаклітинного простору. Встановлено, що при зникненні характерних для даного типу клітин антигенів можуть зґявлятися “ембріональні” та аномальні (наприклад, карциноембріональний) антигени.

Однією з важливих функцій плазмолеми є рецепторна. На сьогодні відомі вже деякі хвороби, причиною яких є відсутність або блокада рецепторів клітин.

Блокаду рецепторів клітини нерідко викликають аутоантитіла. Наприклад: міостенія, в розвитку якої беруть участь антитіла до холінергічних рецепторів нервово- м’язових синапсів або інсулінрезистентний цукровий діабет, при якому антитіла до рецепторів інсуліну блокують їх, в результаті чого інсулін не може з ними зв’язуватись і невідбувається утилізація глюкози.

Патологія клітинних з’єднань

26

Комунікабельність клітин визначається також станом клітинних з’єднань, які можуть бути пошкоджені при різних хворобах. У пухлинах, наприклад, знайдено кореляцію між змінами структури клітинних контактів і порушенням клітинних зв’язків, а також - виявлені аномальні клітинні об’єднання.

Найпростіша форма міжклітинного з’єднання називається адгезією (зли

панням). При цьому взаємодіють шари глікокаліксу двох клітин і основну роль у цьому процесі відіграють специфічні молекули: лектини, кадгерини і молекули клітинної адгезії (МКА). У процесі розвитку багатоклітинних організмів ускладнюються форми і типи міжклітинних контактів: виникають контакти типу “замка” та десмосоми і напівдесмосоми, що характерні для епітеліоцитів. Інша форма контакту – щільний контакт, де шари двох плазматичних мембран зливаються. Існує ще такий тип контакту як щілинне з’єднання, або нексус. Він має в своєму складі спеціальні білкові комплекси (конексони), які утворюють канали зв’язку між клітинами.

Зміни міжклітинної адгезії в бік її послаблення спостерігаються вже на ранніх стадіях онкогенезу. Розподіл і кількість клітинних контактів на поверхні пухєлинних клітин може бути одним із критеріїв характеру росту пухлини. Пошкодження десмосом викликає дисоціацію клітин і накопичення у позаклітинному просторі різних продуктів метаболізму. Патологічні зміни можуть стосуватися і самих десмосом: утворення псевдодесмосоми (добре розвинена пластинка лише на одній клітині), розходження стиків в зоні десмосом, виникнення десмосом у тих клітинах, де вони в звичайних умовах життєдіяльності не зустрічаються. Зміни структури десмосом спостерігають-

ся при метаплазії, дисплазії, рості пухлин, псоріазі та ін. Частіше зустрічаються пошкодження щільних зґєднань кітин (збільшенням їх проникності в результаті розходження контактів), що в свою чергу, веде до розладу парацелюлярного транспорту і пошкодження структури гісто-гематичних барґєрів (наприклад, при підвищенні внутрішньо судинного гідростатичного тиску, мозковій комі, холестазі, шоці, нефротичному синдромі).

Патологія міжклітинних контактів також проявляється в їх збереженні в тих випадках, коли вони повинні були зникнути у процесі дозрівання клітини: наприклад, в епідермісі при паракератозі (затримці дозрівання і злущування клітин). В інших випадках спостерігається розпад тих контактів, які повинні існувати в нормі. При цьому клітини втрачають звґязок між собою. Цей стан пов’язаний із зменшенням кількості іонів кальцію в позаклітинній рідині або впливом на клітинну мембрану фосфоліпаз. Розділені клітини мають потовщену плазматичну мембрану. Альтерація клітинних контактів закономірно спостерігається у процесі канцерогенезу, лежить в основі порушення контактного гальмування проліферації пухлинних клітин, сприяє пухлинній інфільтрації та метастазуванню.

Структурні пошкодження мембрани головним чином пов’язані зі змінами її конфігурації.

27

Клітинна мембрана в електронному мікроскопі має вигляд тонкої лінії. Вона представлена трьохшаровою структурою, яка складається з двох щільних шарів, ко-

жен завтовшки від 2 до 3 нм, які розділені менш щільним інтермедіарним шаром за-

втовшки від 4 до 5 нм. Загальна товщина мембрани складає від 7,5 до 10 нм. Зовні-

шня поверхня її представлена товстим шаром - це глікокалікс. Внутрішня поверхня контактує з елементами цитоскелета клітини (мікрофіламенти і мікротрубочки).

Основу її складає ліпопротеїновий комплекс. Кількість білків, ліпідів і вугле-

водів може варіювати: ліпідів 35-40%, білків 55-60%, вуглеводів 5-10%. Плазматич-

на мембрана має рідинно-мозаїчний принцип будови, тобто фосфоліпіди утворюють суцільний подвійний шар, в який частково або повністю занурюються молекули біл-

ків. Існує три різновиди білків: інтегральні, напівінтегральні і периферичні.

Периферичні білки розміщуються на поверхні біліпідного шару, зв’язані з по-

лярними головками ліпідних молекул електростатичними зв’язками і не утворюють суцільного шару. Ці білки зв’язують мембрану з її надмембранним шаром або суб-

мембранними системами поверхневого апарату клітини. Глобули інтегральних біл-

ків пронизують всю товщину мембрани. Їх гідрофобна частина занурена в гідрофі-

льну частину ліпідної фази. У напівінтегральних білків гідрофобні амінокислоти згруповані на одному з полюсів глобули, і, відповідно, глобули занурені в мембрану лише наполовину, виступаючи назовні з однієї (зовнішньої чи внутрішньої) поверх-

ні мембрани. Залежно від функції, яку вони виконують, розрізняють білки-

ферменти, білки-рецептори, транспортні та структурні білки.

До складу мембранних ліпідів входять фосфоліпіди та гліколіпіди. Серед ліпі-

дів виділяють дві групи: структурні і регуляторні. Останні присутні в менших кіль-

костях. Вони або регулюють плинність мембрани завдяки холестерину, або беруть участь у реалізації окремих специфічних функцій інтегральних білків шляхом скла-

дної структурної взаємодії між білковими молекулами. Основними властивостями структурних ліпідів є вертикальне переміщення, коли молекули двох моношарів мі-

няються місцями ("фліп-флоп"), але воно виникає значно рідше і набагато складні-

ше, ніж латеральне зміщення.

Якщо фосфоліпіди перебувають нижче температури їх фазового переходу, то вуглеводні ланцюжки фосфоліпідів будуть відносно ригідними або гелеподібними.

28

При цьому холестерин проявляє “розріджувальну” дію і збільшує плинність мем-

бран. Коли ж фосфоліпіди перебувають вище температури переходу, то плинність

мембрани зменшується. Таким чином, холестерин відіграє подвійну роль у різних

ділянках однієї й тієї самої мембрани: в одних випадках це утворення кристалічних

гелеподібних зон, а в інших - більш рідких, рідко-кристалічних зон що пригнічує

рух відносно ненасиченних фосфоліпідів.

Розрізняють такі структурні зміни плазматичних мембран :

Посилене везикулоутворення (посилений ендоцитоз - “мінус-мембрана”),

як правило ,відображає посилення проникності цитолеми і призвоить до дефіциту її поверхні (“мінус-мембрана”). В деяких випадках при набряку клітини мікровезикули можуть мати переважно крайове розташування на плазмолемі, що є ознакою значного набухання клітин і, відповідно, її плазмолеми. При подальшому зростанні набряку повністю використовується резерв плазматичної мембрани, порушується її цілісність, що закінчується некрозом клітини. За допомогою мікропіноцитозних везикул до клітини потрапляють віруси.

Збільшення поверхні плазмолеми (“плюс-мембрана”) за рахунок мембран мікропіноцитозних везикул, що є ознакою різкого набухання клітини. Загальна повня плазмолеми натягується і в цілому збільшується

Утворення мікроклазматозних виростів. Мікроклазматоз та клазматоз є ві-

докремленням частини цитоплазми, оточеної по периметру плазматичною мембра-

ною з подальшим її розпадом та наступною реутилізацією в позаклітинному середо-

вищі. Клазматоз (гр. клазма - фрагмент) вперше описав Ранв’є (1890) – це явище

при якому вирости клітинної поверхні відриваються від поверхні і попадають у мі-

жклітинний простір. До посилення мікроклазмацитозу та клазмацитозу призводять

різні впливи на клітину (антигени, імунні комплекси, гіпоксія). Посилення цих явищ

відбувається під дією різних факторів. Денатуровані ділянки цитоплазми, які відо-

кремились від неї в результаті мікроклазматозу, можуть індукувати утворення анти-

тіл, тобто стати аутоантигенами.

Формування клітинними мембранами складок, цитоплазматичних відрост-

ків, інвагінацій та пухирців. Усе це може бути повґязане зі змінами електричних зарядів на плазмоалемі та залежить від її молекулярного складу.

Потовщення структурних компонентів плазмолеми як результат порушення проникливості мембран. Однією з причин є зменшення іонів кальцію в міжклітинній

29

рідині, що викликає зміни натрій-калієвого обміну, внаслідок чого в клітині накопичується рідина. Другою причиною може бути вивільнення фосфоліпідів зі складу мембрани в результаті дії фосфоліпаз.

Утворення в плазмолемі широких мікропор. У нормі ширина мікропор не перевищує 0,4-0,6 нм, тоді як при пошкодженні в клітині вони можуть досягати 9 нм, що призводить до ізоосмотичного набуханя клітини, її перерозтягування і в подальшому – до розриву її мембрани.

Локальні пошкодження плазматичної мембрани, розмір яких може досяга-

ти 1 мкм. Вони повґязані як з лізисом мембран, так і з пошкодженням фосфоліпідів у результаті дії фосфоліпаз або значної кількості продуктів перекисного окислення ліпідів.

Збільшення обґєму клітини за рахунок надходження великої кількості води у звґяку з аномалією осмотичного тиску супроводжується появою щілин і навіть розривів у мембрані. Якщо розриви не збільшуються, то щілини закриваються і зникають.

Формування мієліноподібних чи псевдомієлінових структур. Є відповіддю клітинни на аноксію, антиген-антитільний конфлікт чи на інгібітори метаболізму. Вони з’являються у результаті перекисного окислення ліпідів мембран і формуються із звільнених фосфоліпідів шляхом скручування подовжених цитоплазматичних відростків або мікротрубочок. Не слід плутати псевдомієлінові фігури зі специфічними мієліновими фігурами, які повґязані з мієліном. Останні вакуолізуються і фрагментуються у випадках демієлінізації або пошкодження нейронів.

Зміни рухливості мембран і форми клітин. Розрізняють два типи змін, які повґязані з порушенням рухливості мембран: випинання мембрани назовні – екзотропія і середину цитоплазми – езотропія. При екзотропії мембрана, що випґячується в позаклітинний простір, утворює оточену мембраною структуру. При езотропії з’являється порожнина, оточена мембраною. Зміни форми клітин пов’язані не тільки з екзо- і езотропією, а також і спрощенням клітинної поверхні (втрата малих відростків подоцитів при нефротичному синдромі), деформації чи атрофії спеціалізованих структур. Прикладами деформації або атрофії спеціалізованих структур можуть служити: атрофія мікроворсинок ентероци-

тів при хворобах тонкої кишки з розвитком синдрому мальабсорбції.

Висновок:

Пошкодження плазмолеми призводить до розладу активного мембранного транспорту: концентрація інтрата екстрацелюлярного натрію та калію вирівнюється, у клітину проникають низькомолекулярні аніони, а потім і катіони, підвищується внутрішньоклітинний осмотичний тиск.

Структурним проявом порушення водно-електролітного обміну є набухання та набряк клітини. Зміни активного мембранного транспорту можуть призвести також до вибіркового проникнення в клітину деяких продуктів обміну (білків, ліпідів, ву-

30

глеводів, пігментів) і накопичення їх після виснаження ферментних систем, які метаболізують ці продукти. Так, розвиваються клітинні дистрофії інфільтраційного генезу (жирова дистрофія гепатоцитів при гіперліпідеміях; гіаліново-крапельна дистрофія нефроцитів при нефротичному синдромі). Інфільтрація – надмірне проникнення продуктів обміну з крові з подальшим накопиченням. При значному пошкодженні плазмолеми і проникненні в клітину токсичних або біологічно активних речовин можлива деструкція структурних компонентів клітини з вивільненням хімічних речовин, які входять до їх складу (білків, ліпідів та ін.). Це веде до їхнього накопичення в клітині. У цих випадках виникають клітинні дистрофії декомпозиційного генезу (жирова дистрофія міокарда при дифтерії, гідропічна дистрофія гепатоцитів при вірусному гепатиті).

Інфільтраційний механізм при розвитку дистрофії може змінюватися декомпозиційним. В окремих випадках при пошкодженні плазмолеми в цитоплазму проникають речовини, які порушують синтез того чи іншого метаболіту, внаслідок чого виникають різні види клітинних дистрофій. При значних пошкодженнях плазмолеми наступає некроз клітини (змертвіння, загибель клітин та тканин у живому організмі). Обмежене (локальне) пошкодження може бути відновлене, однак з деякою втратою мембрани (наприклад, в еритроцитах цей процес призводить до формування мікросфероцитів).

Причини пошкодження цитоплазматичної мембрани:

А. Дія фізичних та хімічних факторів (висока і низька температура, хімічні речовини, тощо).

Б. Утворення вільних радикалів (дуже нестабільних частинок з непарним числом електронів на зовнішній орбіті), які містять активований кисень, з наступною реакцією між ними і ліпідами мембрани клітини (перекисне окислення ліпідів) (табл. 2.1), в результаті чого звільняється надмірна енергія.

В. Активація системи комплементу. Комплемент – це система плазматичних білків (С1–С9), які існують в неактивній формі і складають приблизно 10% глобулінів крові (див. Розділ “Імунітет”). При активації його кінцеві продукти, ймовірно комплекси C5b, С6, С7, С8 і С9 проявляють фосфоліпазну активність, тобто можуть ферментативно пошкоджувати цитомембрану. Це явище (фіксація компліменту та його активація) – важливий компонент імунної відповіді, при якій знищуються клітини, які розпізнані як “чужі”.

Г. Лізис ферментами. Наприклад, панкреатичні ліпази (з надлишком виділяються при гострому панкреатиті) та ферменти, які синтезуються Clostridium perfingens (один із збудників газової гангрени), викликають широкий некроз цитомембран.

Д. Лізис вірусами здійснюється як шляхом прямого вставлення цитопатичних вірусів у мембрану клітини, так і посередньо – через імунну відповідь на вірусні антигени, які розташовані на поверхні інфікованих клітин.