patology

91

Хвороби, що перебігають із порушенням вуглеводного обміну, можуть супро-

воджуватися як підвищенням концентрації цукру в крові (гіперглікемія), так і зни-

женням її (гіпоглікемія).

Печінка людини депонує приблизно 70–150 г глікогену. Якщо гіперглі кемія зумовлена переважно його розпадом, то вона короткочасна і не досягає висо-

кого рівня. Такою гіперглікемією супроводжуються психічні перевантаження, хви-

лювання, важкі душевні потрясіння. Тому її називають емоційною. Вона має фізіо-

логічне, адаптаційне значення.

Стійка гіперглікемія виникає тоді, коли у кров хронічно надходить більше глюкози, ніж її використовують клітини. Гіперглікемію цього типу часто виявляють у хворих з ендокринною патологією. Такі гормони, як адреналін, кортизол та інші, з

одного боку, стимулюють глікогеноліз (розпад глікогену) і гліконеогенез, а з іншого

- перешкоджають переходу глюкози в глікоген і жири.

Рівень цукру зростає також після споживання великої кількості вуглеводів

(харчова, або аліментарна, гіперглікемія). Цей факт давно знайшов застосування в діагностиці. Хворому дають натщесерце 50-100 г глюкози. При цьому визначають її рівень у крові до і після вуглеводного навантаження. У здорової людини глікемія досягає максимуму через 30-45 хв, а далі поступово знижується. Через 2 год вона повертається до норми, а через 3 год - навіть трохи нижче внаслідок реактивного посилення продукції інсуліну. Цю пробу називають глюкозотолерантним тестом, а

криву, яка характеризує динаміку концентрації глюкози після навантаження, - глі-

кемічною кривою. За допомогою цієї проби визначають здатність організму засвою-

вати глюкозу, іншими словами - толерантність до неї. Максимальну кількість глю-

кози, яка може бути засвоєна без появи її в сечі, називають межею асиміляції цукру.

Вона дорівнює 160-180 г. Тривале підвищення рівня глюкози в крові після вуглево-

дного навантаження і пізнє повернення його до початкового значення свідчать про порушену асиміляцію вуглеводів і про зниження толерантності. Отже, ткаим мето-

дом вдається виявити приховані форми порушень вуглеводного обміну. Коли кон-

центрація глюкози в крові перевищить так званий нирковий поріг (8-10 ммоль/л),

вона з’являється в сечі (глюкозурія).

92

Зниження вмісту цукру в крові менше 4,4 ммоль/л називається гіпоглікемією.

Вона відзначається стабільністю у хворих із деякими ендокринними розладами. Тут слід назвати інсулому - пухлину острівців підшлункової залози, яка виробляє інсу-

лін, а також недостатність функції передньої частки гіпофіза і надниркових залоз.

Багато глюкози утилізується при важкій фізичній праці. Запаси глікогену швидко виснажуються, і якщо вуглеводи не поповнюються ззовні, рівень їх у крові знижу-

ється (наприклад, у спортсменів на марафонській дистанції).

У депонуванні глікогену провідну роль відіграє печінка, тому пошкодження цього органа неодмінно позначається на рівні глюкози в крові. Зокрема, запобігають відкладанню запасів глікогену гепатотропні отрути (чотирихлористий вуглець, хло-

роформ, фосфор), які викликають загибель печінкової паренхіми. Те ж саме спосте-

рігається при цирозі. Особлива ситуація складається у хворих при глікогенозах, ко-

ли наявний y депо глікоген не може бути розщеплений до глюкози.

Гіпоглікемія негативно впливає на діяльність тих органів, які покривають свої енергетичні затрати майже виключно за рахунок глюкози. них належать мозок, нир-

ки, мозковий шар надниркових залоз, чоловічі статеві залози, еритроцити. Найбіль-

ше страждає головний мозок. Лише в умовах голодування він спроможний перейти на альтернативне джерело енергії - кетонові тіла.

Розлади вуглеводного обміну найповніше проявляються у хворих на цукровий діабет. Причина хвороби - абсолютна або відносна недостатність інсуліну. За цих умов клітини неспроможні використати глюкозу як енергетичне джерело.

Паренхіматозні вуглеводні дистрофії

Для гістохімічної ідентифікації вуглеводів використовують різні гістохімічні методи. Полісахариди, глікозаміноглікани і глікопротеїди виявляються ШИК-

реакцією. Суть реакції полягає в тому, що після окислення йодною кислотою (або реакції з перйодатом) альдегіди, які утворюються, дають з фуксином Шиффа черво-

не забарвлення. Виявлення глікогену ШИК-реакцію доповнюється ферментативним контролем - обробкою зрізів амілазою. Глікоген забарвлюється карміном Беста в че-

рвоний колір. Глікозаміноглікани і глікопротеїди визначають за допомогою ряду

93

методів, з яких найбільш часто застосовують забарвлення толуїдиновим синім або метиленовим синім. Ці забарвлення дозволяють виявляти хромотропні речовини, що дають реакцію метахромазії. Обробка зрізів тканини гіалуронідазами (бактеріаль-

ною, тестикулярною) з наступним забарвленням тими ж барвниками дозволяє ди-

ференціювати різні глікозаміноглікани.

Паренхіматозні вуглеводні дистрофії мають деякі особливості, які залежать від виду вуглеводів, що виявляються в клітинах та тканинах.

Розрізняють наступні вуглеводи:

1.Полісахариди, які представлені в тканинах глікогеном.

2.Глікозаміноглікани (мукополісахариди) - нейтральні, що міцно по-

в’язані з білками, і кислі, до яких відносяться гіалуронова, хондроітинсірчана кисло-

ти та гепарин.

3. Глікопротеїди, особливими представниками яких є муцини та мукоїди; муцини є основною складовою частиною слизу, мукоїди - вхо-

дять до складу різних тканин.

Виходячи з наведеної класифікації, розрізняють паренхіматозні вуглеводні дистрофії, пов’язані з порушенням обміну глікогену та, відповідно, глюкопротеїдів

(слизова дистрофія).

Паренхіматозні вуглеводні дистрофії,

пов’язані з порушенням обміну глікогену

Основні запаси глікогену знаходяться в печінці і скелетних м’язах. Глікоген печінки і м’язів витрачається залежно від потреб організму (лабільний глікоген).

Глікоген нервових клітин, провідної системи серця, аорти, ендотелію, епітеліальних покривів, слизової оболонки матки, сполучної тканини, ембріональних тканин, хря-

ща є необхідним компонентом клітин і його вміст не зазнає помітних змін (стабіль-

ний глікоген). Однак ділення глікогену на лабільний і стабільний умовне.

Регулювання обміну вуглеводів здійснюється нейроендокринною системою.

Основна роль належить гіпоталамічній ділянці, гіпофізу (АКТГ, тиреотропний, со-

94

матотропний гормони), -клітинам острівців підшлункової залози (інсулін), наднир-

ковим залозам (глюкокортикоїди, адреналін) і щитовидній залозі.

Морфологічними проявами порушень обміну глікогену є збільшення або зме-

ншення його кількості в тих місцях, де він наявний в нормі (печінка), або появою його в тих місцях, де він не трапляється (нирки).

При цукровому діабеті порушується використання глюкози тканинами, збіль-

шується її вміст у крові (гіперглікемія) і виведення з сечею (глюкозурія). Тканинні запаси глікогену різко зменшуються. Це першочергово стосується печінки, в якій порушується синтез глікогену, що призводить до інфільтрації її жиром - розвиваєть-

ся жирова дистрофія печінки; при цьому в ядрах гепатоцитів появляються включен-

ня глікогену, вони стають світлими (їх описують як “порожні” ядра).

З глюкозурією пов’язані характерні зміни нирок при діабеті. Вони виражають-

ся в глікогенній інфільтрації епітелію канальців, головним чином вузького і диста-

льного сегментів. Епітелій стає високим, зі світлою пінявою цитоплазмою; зерна глікогену видно і в просвіті канальців. Ці зміни відображають стан синтезу глікоге-

ну (полімеризація глюкози) в канальцевому епітелії при резорбції багатоо глюкозою ультрафільтрату плазми.

При діабеті страждають не тільки ниркові канальці, але й клубочки, їхні капі-

лярні петлі, базальна мембрана яких стає значно більш проникною для глюкози і бі-

лків плазми. Виникає один із проявів діабетичної мікроангіопатії - інтеркапілярний

(діабетичний) гломерулосклероз.

Спадкові глікогенози

Спадкові вуглеводні дистрофії, в основі яких лежать порушення обміну глікогену, називаються глікогенозами. Глікогенози зумовлені відсутністю або не-

достатністю ферменту, який бере участь у розщепленні глікогену, що депонується, і

відносяться тому до спадкових ферментопатій, або хвороб накопичення. На сьогодні добре вивчені 6 типів глікогенозів, зумовлених спадковою недостатністю 6 різнома-

нітних ферментів. Це хвороби Гірке (І тип), Помпе (II тип), Мак-Ардля (V тип) і Ге-

96

Вуглеводні дистрофії, пов’язані з порушенням

обміну глікопротеїдів

При порушенні обміну глікопротеїдів в клітинах або в міжклітинній речовині відбувається накопичення муцинів і мукоїдів, які називаються також слизовими або слизоподібними речовинами. У зв’язку з цим при порушенні обміну глікопротеї-

дів говорять про слизову дистрофію.

При мікроскопічному дослідженні виявляють не тільки посилене слизоутво-

рення, але й зміни фізико-хімічних властивостей слизу. Багато секретуючих клітин гинуть і десквамуються, вивідні протоки залоз обтуруються слизом, що призводить до розвитку кіст. Нерідко в цих випадках приєднується запалення. Слиз може закри-

вати просвіти бронхів, наслідком чого є виникнення ателектазів і вогнищ пневмонії.

Ателектаз -

Інколи в залозистих структурах накопичується не істинний слиз, а слизоподі-

бні речовини (псевдомуцини). Ці речовини можуть ущільнююються і мають вигляд колоїду. Тоді говорять про колоїдну дистрофію, яка спостерігається, наприклад,

при колоїдному зобі.

Причини слизової дистрофії різні, але найчастіше це запалення слизових оболонок в результаті дії різних патогенних подразників (катаральне запалення).

Слизова дистрофія лежить в основі спадкового системного захворювання,

яке називається муковісцидозом. Для нього характерна зміна якості слизу, що ви-

діляється епітелієм слизових залоз: слиз стає густим і в’язким, він погано виводить-

ся, що зумовлює розвиток ретенційних кіст і склерозу (кістозний фіброз). Ця пато-

логія характерна для екзокринного апарату підшлункової залози, залоз бронхіаль-

ного дерева, травного та сечовивідного тракту, жовчних шляхів, потових й слізних залоз.

Наслідки слизової дистрофії визначаються ступенем і тривалістю підвищеного слизоутворення. В одних випадках регенерація епітелію призводить до повного від-

97

новлення слизової оболонки, в інших - вона атрофується, потім склерозується, що,

природно, відбивається на функції органа.

ЛЕКЦІЯ N10

Тема: ” Стромально-судинні дистрофії”

ПЛАН

4.Поняття про стромально-судинні дистрофії.

5.Класифікація стромально-судинних дистрофій.

6.Характеристика білкових диспротеїнозів.

7.Характеристика ліпідозів.

8.Характеристика вуглеводних дистрофій.

Поняття про стромально-судинні дистрофії

Стромально-судинні (мезенхімальні) дистрофії - це структурні прояви по-

рушень обміну речовин у сполучній тканині, яка зустрічається у стромі органів і стінках судин.

Ці зміни розвиваються в гістіоні, котрий утворений відрізком мікроциркуля-

торного русла з навколишніми його елементами сполучної тканини . У складі спо-

лучної тканини розрізняють міжклітинну речовину, що представлена основною ре-

човиною і різними волокнами, та клітини.

Основна речовина містить в собі тканинну рідину, органічні речовини : плаз-

матичні білки, різні глікозаміноглікани (сульфатовані - хондроітин-, гепарин- і кера-

тинсульфати та несульфатован - гіалуронова кислота), фібронектин, тощо; неоргані-

чні сполуки. Молекули цих речовин беруть участь у підтриманні цілісності тканини і в диференціюванні клітин. Велика кількість клітин має поверхневі рецептори, які зв'язані з фібронектином, ламініном та колагеном. Ламінін, колаген IV типу і гепа-

ринсульфат формують базальні мембрани. Ферменти, які виділяються бактеріями і клітинами в зоні запалення, ведуть до руйнування основної речовини при певних

98

типах запалення. Наприклад, гіалуронідаза, утворена вірулентними стрептота ста-

філококами, може полегшувати поширення мікроорганізмів.

У сполучній тканині є багато клітин, серед яких є ті, що синтезують колаген і компоненти позаклітинного матриксу (фібробласт, хондріобласти, ретикулярна клі-

тина, тощо), а також цілий ряд біологічно активних речовин (лаброцит, або тучна клітина), знаходяться клітини гематогенного походження, які здійснюють фагоцитоз

(поліморфно-ядерні лейкоцити, гістіоцити, макрофаги) та імунні реакції (плазмобла-

сти і плазмоцити, лімфоцити, макрофаги).

Серед механізмів, які призводять до розвитку цієї дистрофій, розрізняють інфільтрацію строми продуктами метаболізму, які надходять з крові та лімфи; дез-

організацію основної речовини і волокон сполучної тканини; спотворений синтез.

Стромально-судинні дистрофії супроводжуючись порушенням обміну речо-

вин здебільшого в стромі органа і в стінці судин, обов'язково призведуть до струк-

турних змін у високоспеціалізованих клітинах, тобто розвитку паренхіматозних дис-

трофій.

Цей вид дистрофій є морфологічним субстратом багатьох поширених захво-

рювань: атеросклероз, гіпертонічна хвороба, системні захворювання сполучної тка-

нини (ревматичні хвороби), хвороби нирок, тощо.

Залежно від виду порушеного обміну стромально-судинні дистрофії розпо-

діляють на білкові (диспротеїнози), жирові (ліпідози) і вуглеводні.

Характеристика білкових дистрофій (диспротеїнози)

Серед білків сполучної тканини найбільш розповсюджений є колаген (він становить 30% від усіх білків організму, 6% від сухої маси людини), із макромоле-

кул якого будуються колагенові та ретикулярні волокна; він входить до складу база-

льної мембрани (ендотелію, епітелію) та строми паренхіматозних органів (легені,

печінка). Колаген синтезується клітинами сполучної тканини, серед яких головну роль відіграють фібробласти. Колаген – це глікопротеїн, який складається з білкової частини (поліпептид, в якому до 1000 аміноксилотних залишків, серед них: 30% глі-

цин, 20% пролін, 10% аланін) та вуглеводної частини (галактоза). Крім колагену ці

99

клітини синтезують глікозаміноглікани основної речовини сполучної тканини, які містять в собі також білки та полісахариди плазми крові.

Синтез нового колагену - невід'ємна частина процесу регенерації, однак цей процес спостерігається і при хронічному запаленні. Фібробласти, що синтезують ко-

лаген, можуть його також руйнувати. Порушення синтезу колагену призводить до порушення загоювання ран і підвищеної ламкості капілярів (наприклад, при дефіци-

ті вітаміну С). Під впливом колагеназ, які виділяються клітинами при запаленні,

руйнується потрійна спіраль колагену, при цьому утворюються фрагменти, котрі легко піддаються дії протеаз, що знаходяться в запальній тканині. Еластин руйну-

ється еластазою, яку можуть виділяти бактерії і клітини в зоні запалення. І колаген, і

еластин мають тенденцію до дистрофії при старінні.

Найважливіші типи колагену1

100

1Інші типи колагену (УІ-ХІ) недостатньо вивчені

2Руйнується колагеназою, не руйнується протеазами

3 У різних комбінаціях у різних місцях

До стромально-судинних диспротеїнозів відносять:

1.мукоїдне набухання;

2.фібриноїдне набухання;

3.гіаліноз;

4.амілоїдоз.

Мукоїдне набухання, фібриноїдне набухання та гіаліноз дуже часто є послідо-

вними стадіями дезорганізації сполучної тканини.

Амілоїдоз відрізняється від цих процесів тим, що до складу утворених білко-

во-полісахаридних комплексів входить аномальний, фібрилярний білок, який не зу-

стрічається в нормі, а синтезується спеціальними клітинами - амілоїдобластами.

Мукоїдне набухання

Мукоїдне набухання - збільшення кількості і перерозподіл мукополісахари-

дів (за рахунок відщеплення їх від білка) в основній речовині сполучної тканини.

Нагромадження глікозаміногліканів завжди починається з пошкодження судин мік-

роциркуляторного русла, що призводить до розвитку тканинної гіпоксії, активації гіалуронідази і послаблення зв'язку між глікозаміногліканами та білком.

Глікозаміноглікани мають виражені гідрофільні властивості (вони зв’язують воду), що на тлі підвищеної судинно-тканинної проникності веде до вираженої гід-

ратації (набухання) основної речовини сполучної тканини. Водночас збільшується концентрація протеогліканів і в меншому ступені глікопротеїдів.

Для виявлення глікозаміногліканів використовуються спеціальні барвники

(наприклад, альціановий синій, колоїдне залізо). При забарвленні гематоксилін-