? Питання для самоконтролю

1. Що має на меті дисципліна «Українська мова за професійним спрямуванням»? Чому вона вивчається у вузах?

2. Чому сказав апостол: “Коли я молюся чужою мовою, то уста мої моляться, а серце спить”?

3. Чому втрата мови веде до зникнення народу?

4. Як ви розумієте слова М.Клочка “Коли одна мова розчиняється в іншій, на дно випадає культура”?

5. Як ви розумієте слова М. Ганді: “Я хочу, щоб культура всіх країн проникала до мого дому. Але я не бажаю, щоб мене збили з ніг”?

6. Чи існує різниця між державною й офіційною мовою? Які функції має виконувати державна мова?

7. Чому державною мовою України може бути лише українська мова? Чому це питання є принциповим? Чи є це приниженням інших мов, що існують в Україні? Що про них говорить Закон?

8. Яку мову повинна засвоїти людина перш за все? Яка мова вважається рідною? Чому?

9. Чим визначається престиж мови?

10.Який існує взаємозвязок між державою і мовою? Чи впливає держава на розвиток мови? А на престиж мови?

11.Що ви знаєте про мови у світі?

12.Чим було викликано прийняття Закону “Про мови в Українській РСР”?

Література до теми

(1-10)

Тема 2. Основи культури української мови

Мета: виробити навички культури мовлення для застосування у майбутній професійній діяльності

План

1. Комунікативні ознаки культури мови. Комунікативна професіограма фахівця.

2. Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури.

3. Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет. Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

1. Комунікативні ознаки культури мови. Комунікативна професіограма фахівця

Добре мовлення – це не просто лад слів, а й лад думок та почуттів. Тому, прагнучи до доброго мовлення, треба враховувати як суто мовні його особливості (ступінь оволодіння нормами, які діють в конкретну епоху) так і позамовні (знання законів мислення, практичний досвід мовця – віковий, життєвий і мовленнєвий, психічний стан мовця, мету, націленість на спілкування тощо). З огляду на це основними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність (поняття кількості мовлення), виразність, емоційність. Звичайно, всі ці ознаки об’єднуються поняттям правильність, бо залежать від того порушено чи не порушено у мовленні (не в загальнонародному, а в індивідуальному) правила: організації мовної системи, логіки чи психології, естетики чи етики і т.ін.

Отже, культура мовлення – це й культура мислення та культура поводження, тобто культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини.

Професійне мовлення — спілкування людей, носіїв будь-якої професії за допомогою мови; мовна діяльність

Важливе місце у культурі мовлення належить правильній вимові слів.

Орфоепія (від грецьк. orthos – правильний і epos – мова) – система загальноприйнятих правил літературної вимови у тій чи іншій мові. Засвоєння і дотримання їх є обов’язковим для кожної культурної людини.

Орфоепічні норми регламентують правила вимови звуків, звукосполучень та наголошування слів.

Фонематичні помилки – це порушення, пов’язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою, наприклад: лабалаторія – лабораторія, калідор - коридор, телехвон – телефон, форий – хворий тощо.

Фонетичні помилки – це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків, наприклад: шо – що, лєкція замість лекція, кондіционер – кондиціонер, универсітет – університет тощо.

Вимова голосних звуків. Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно. Українській мові невластива вимова [а] на масці ненаголошеного [о]: [огірок], [оренда], [заборонити]. Виразно вимовляються в усіх позиціях також голосні [а], [і], [у]. Звук [о] також вимовляється виразно, хоча перед складом з наголошеним [у] вимовляється з наближенням до [у]: зо[у]зуля, го[у]лубка. Це не стосується слів іншомовного походження, в яких [о] вимовляється завжди чітко: корупція, документ.

Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко.

Вимова приголосних звуків. Дзвінкі приголосні вимовляються дзвінко і в кінці слова, і в середині його: народ, наказ. Лише глотковий [г] перед глухим звуком вимовляється як [х]: [лéхко] – легко, [ніхті] – нігті. Губні ([б], [п], [в], [м], [ф]), шиплячі ([ж], [ч], [ш], [щ]) – крім подовжених, задньоязикові ([г], [к], [х]) а також звук [р] у кінці слова та складу вимовляються твердо. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм’які.

В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [ґ].

Буквосполучення дж, дз вимовляються як один звук, крім випадків, якщо вони належать до різних частин слова: дзвоник, дзеркало, відрядження, ходжу – відзимувати, підзвітний.

Вимова звукосполучень. При вимові приголосних звуків для української мови характерним є явище асиміляції (уподібнення): -ться вимовляється як [-ц':я], -шся - [-с':я], -жся [-з'с'я], -чся[-ц':я], -жці[-з'ц'і]: сміється, вітаєшся, зважся, не морочся, запоріжці. Крім того, для української мови характерне явище спрощення. Отже, слід пам’ятати, що написання деяких слів не відповідає вимові: проїзний але студентський [студен'с'кий], агентство [агенство].

Наголос (акцентуація). З орфоепічними нормами тісно пов’язане правильне наголошування слів. В українській мові наголос вільний і рухомий, тобто може падати на будь який склад навіть в однокореневих словах: збúтки – збиткóвий, вітрáж – вітражéм.

Слід запам’ятати наголошення таких слів: бюлетéнь, валовúй, вимóва, відсóтковий, довíдник, змóвчати, каталóг, кулінáрія, листопáд (місяць), одинáдцять, пóхибка, фаховúй, фенóмен.

Засоби милозвучності. Закони милозвучності української мови вимагають чергувати голосні з приголосними, уставляти голосні звуки і спрощувати приголосні. З метою милозвучності в ній використовуються сполучники і, й, та, частки ж і же, б і би, прийменники в і у. Після префікса, що закінчується на приголосний, як правило, додається голосна, якщо корінь слова починається на дві приголосні: зістрибнути, відімкнути, зіставити. Це ж правило стосується і прийменників: наді мною

Свого часу теоретик ораторського мистецтва Квінтіліан сказав: «Практика без теорії цінніша, ніж теорія без практики». І справді, місцем, дє твориться, формується, виробляється мовна норма, є практика, постійне спілкування людей у різних сферах діяльності. Дотримання лексичних, граматичних, орфоепічних, акцентологічних, стилістичних норм є підвалиною і в писемному, і в усному професійному мовленні.