А. Ган та Й. Шумпетер вважали банки всесильними, тому що, кредит створює депозити, а отже, і капітал. На їх думку, інфляційний кредит, тобто здатний до безмежного розширення, є рухомою силою виробництва та сприяє постійному економічному зростанню. Тому їх теорія отримала також назву

«Експансіоністська теорія кредиту»

Прихильників пізньої капіталотворчої теорії поєднувало те, що вони віддавали перевагу сфері обігу перед виробництвом. Помилковість поглядів А. Гана та Й. Шумпетера полягала у виправданні кредитної експансії та інфляції.

Криза 1929—1933 р. показала повну неспроможність капіталотворчоїтеорії. Однак її «раціональні зерна» були використані Дж. Кейнсом та його послідовниками, що обґрунтували принципи кредитного регулювання економіки, згідно з якими кредит визначає економічний розвиток. На їхню думку, щоб стимулювати виробництво та споживчий ринок, необхідно сприяти розширенню інвестицій шляхом зниження позичкового відсотка, що в остаточному підсумку збільшить виробничий та споживчий попит, знизить безробіття.

Дж. Кейнс прирівнював позичковий капітал до грошей та визначав його рівень у залежності від кількості грошей в обігу.

Концепція Дж. Кейнса: гроші впливають на відсоток, відсоток – на інвестиції, інвестиції-на виробництво, виробництво - на дохід, а останній – на ціни

У той же час, наприкінці свого життя Дж. Кейнс визнавав, що грошова маса впливає на величину відсотка до визначеного рівня, а інвестиції не завжди належним образом реагують на нього.

Як послідовники Дж. Кейнса в післявоєнні роки виступили американські економісти — П. Самуэльсон, Л. Лернер, С. Харріс, Е. Хансен, Дж. Гелбрейт, що представляли неокейнсіанську школу грошово-кредитного регулювання. В основі їхніх поглядів лежить ідея Дж. Кейнса про активне втручання держави в господарські процеси, в тому числі за допомогою кредиту. При цьому головна ставка в регулюванні економіки робиться, з одного боку, на бюджетне фінансування (зростання державних витрат), а з іншого боку — на здатність Центрального банку визначати грошово-кредитну політику шляхом зміни дисконтної ставки.

У США з'явилася й інша група економістів (Р. Голдсміт, С.Кузнець, X. Дугел, Д. Крімер), що ретельно досліджувала ринок позичкових капіталів, його взаємодію з економікою через акумуляцію та мобілізацію капіталів, структуру кредитної системи та її окремих ланок. Ці вчені простежили певну залежність розвитку економіки від нагромадження грошового капіталу, динаміки ринку капіталу і кредиту, а також створили чітку структуру та параметри функціонування ринку капіталу та кредиту. В цілому їх концепція базувалася на кейнсіанській та неокейнсіанській ідеях про кредит.

Капіталотворча теорія отримала подальший розвиток в теорії монетаризму, представниками якої є:

В США – М.Фрідмен, Р.Руза, А.Берне, у Франції – Ж.Рюефф, в Німеччині – О.Файт

Особливо варто виділити концепцію монетаризму М. Фрідмена, відповідно до якої основними інструментами регулювання економіки є зміна грошової маси та процентних ставок, що дає можливість чергувати кредитну експансію та рестрикцію. Встановлення середньорічних темпів зростання грошової маси у сполученні з визначеним рівнем процентних ставок дозволяє впливати на динаміку виробництва та цін.