Управління містами (городчики – принцип заміщення посади та повноваження; городові прикажчики).

Міське управління в Московській державі дещо змінилося. Містане мали самоврядування. У удільних князівствах управління містами здійснювалосянарівні з сільською місцевістю. З приєднаннямзначнихкнязівств до Москви великі князі, зберігаючи всі землі уділів зазвичай за їх колишніми власниками,вилучали міста з юрисдикції колишніх удільних князів, поширюючи нанихсвою владу. Це робилося не тільки виходячи із значення міст як економічних центрів, а й насамперед з військових міркувань.Міста були фортецями. Володіння ними забезпечувало князям утримання колишнього спадку в своїх руках і оборону від зовнішніх ворогів. Спочатку великі князі управляли містами так само, як раніше удільні князі, не виділяючи їх зі своїх земель.Намісники і волостелі, керуючи своїми повітом чи волостю, управляли в тій же мірі і містами, які перебувають на їх території.

Пізніше з'являються деякі спеціальні органи міського управління. Їх виникнення пов'язане з розвитком містяк фортець. У середині XV ст. створюється посадагородчика- військового коменданта міста. Він зобов'язанийстежити за станом міських укріплень,виконанням населеннямповинностей, пов'язаних зобороною. Вже у XV ст.городчиквикористовувалися для земельних великокнязівських справ. Посадагородчиказаміщаласямісцевими землевласниками (дворянами і дітьми боярськими). Городчик, колишні малозначніфігури у державному управлінні, вже до кінця XVст. відігравали серйозну роль.За ними закріплювалися повноваження уземельній, фінансової та інших галузях управління, в межах міста іприлеглого повіту.Змінилася назва цих посадових осіб. Їх починають іменуватигородовими прикажчиками. Відаючи низкою запитаньвійськово-господарського та господарського порядку, городові прикажчикипідпорядковувалися великокнязівським казначеям. На одне місто призначалося іноді два і більше таких чиновників. В особі городових прикажчиків дворяни і діти боярські отримали свій орган місцевого управління, а великий князь - надійних провідників політики централізації.

Роль церкви в політичній системі, автокефалія Руської православної церкви (1448р.).

Руська православна церква не тільки підтримувала державу, а й змагалась з нею. В умовах ординського іга церква зуміла зберегти свої економічні й політичні позиції. Монголо-татари вирішили управляти Руссю через православ’я. Дуже скоро православні митрополити отримали від ханів ярлики, які закріпляли привілеї церкви. Однак із зростанням руху за визволення руського народу церква стає в ряди бійців.

Церква була земельним феодалом. Джерела доходів: надходження від міських, торгових, митних, судових податків. Економічна й ідеологічна влада дозволяла церкві відчувати себе незалежною від держави і навіть добиватися пріоритету над нею. Однак під кінець періоду руським князям вдалося взяти верх в обмін на недоторканість земельних володінь церкви. Суперечливим було і ставлення церкви до централізації держави: були і прихильники, і противники укріплення цілісності.

На чолі церкви стояв митрополит. В 1448 р. церква самовільно стала автокефальною, тобто самостійною від Візантійського патріарха. Територія поділялась на очолювані єпископами єпархії. До 15 ст. руські митрополити призначались константинопольським патріархом. Тепер вони стали вибиратись собором руських єпископів зі згоди світської влади, потім по наказу московських князів.

Судова система.

Судові функції виконували органи управління. Державний суд у центрі чинили великий князь, Боярська дума і прикази. На місцях – намісники і волостителі. Існував церковний і вотчиний суд.