Суспільний лад

Відбулося оформлення основних верств феодального сус­пільства в стани. Реформи станового ладу були проведені за Петра І. Вони оформили та закріпили по­діл всього населення на чотири стани: шляхетство (дворянство), духовенство, міщанство і селянство. Населення країни поділялися на дві основні категорії — податне та неподатне насе­лення. Петро І ліквідував поділ панівного класу на групи, що користу­валися різними правами. Він створив один стан — шляхетство, наділене однаковими правами й обов'язками. В дру­гій половині XVIII ст. назва шляхетство замінилась новою — дворянство.

Жалувана грамота Катерини II (1729-1796 рр.) дворянству 1785 р. підсумувала всі права та привілеї дворянства. Воно остаточно оформилося як привілейований стан. Дворя­ни звільнялися від обов'язкової служби державі, податків, різ­них повинностей (і рекрутської), тілесних покарань. Звання передавалося дружині та дітям. Дворяни ко­ристувалися особистою і майновою недоторканністю. Дворян мо­гли судити суди, де всі судді також були дворянами. Вони могли володіти фабриками і заводами, а також мали право на самоврядування. Дворяни повіту і губернії кожні три роки проводили пові­тові та губернські дворянські збори, де обирали посадових осіб (губернських і повітових) і обговорювали свої станові справи.

Іншим привілейованим станом було духовенство — неподат­ний стан, звільнений від будь-яких повинностей. Церква у XVIII ст. володіла великими землями і се­лянством. Духовенство мало дуже сильний політичний вплив. Самодержавство намагалося підкорити церкву державі й заволодіти церковними багатствами. Уряд Петра І встановив контроль над церковними доходами і видатка­ми, заборонив церкві споруджувати нові будівлі, відкривати мо­настирі тощо. В 1701 р. велика кількість монастирських земель передана державі. Для управління монастирськими вотчина­ми відновлено Монастирський приказ. У 1721 р. відібрані землі повернуто церкві, а управління ними – Духовній колегії, перейменованій на Синод. Уряд Петра І відбирав у монастирів і церков грошові, продовольчі запаси, срібний посуд і коштовності.

Петро III 1762 р. видав указ, за яким церков­ні та монастирські землі вилучені з відання Синоду і пере­дані Колегії економії. Катерина II, побоюючись протидії духовенства, ліквідувала Колегію економії. Переконав­шись, що дворянство не заперечує, видала 1764 р. указ про секуляризацію церковних і монастирських зе­мель.

За „Регламентом головному магістратові", виданий Петром І 1721 р мешканці міст розподілялися на дві категорії: регуляр­них (котрі мешкали у містах) і нерегулярних (тимча­сових мешканців міста). Регулярні громадяни розподілялися на дві гільдії. До першої належали банкіри, великі купці, лікарі, аптекарі, художники та інші, до другої — дрібні торговці та ремісники. Обидві гільдії користувалися самовряду­ванням. Вони збиралися на сходи, обговорювали питан­ня, встановлювали грошові збори серед своїх членів і обирали гільдівського старосту та його помічників. Ремісники міста поділялися на цехи, які очолюва­ли виборні альдермани. Вони наглядали за якістю ремісницьких виробів і збирали державні податки. До нерегулярних відносились чорнороби і наймані слуги, котрі тимчасово проживали в містах. Вони були позбавлені права участі в міському самоврядуванні.

В 1785 р. видана Жалувана грамота містам, яка поділила міщан на шість груп (міські обивателі, купці, ремісники, іногородні й іно­земні гості, великі капіталісти, посадські люди – дрібні влас­ники трактирів, лазень). Мешканці міста, які працювали, мали багато обов'язків: спла­чували подушний податок, відбували рекрутську, шляхову, мос­тову повинності. Вони підлягали тілесним покаранням, з їхнього середовища не могли обиратися посадові особи міського самоврядування.

При введенні Петром І подушного податку був здійснений загальний перепис податного населення, що почався 1718 р. Холопи були записані нарівні з селянами, податок з кожного дво­ру замінений податком з осіб чоловічої статі незалежно від віку і здоров'я. Подушний податок лягав тягарем на се­лян і міське населення.

У XVIII ст. селяни поділялися на декілька груп. До першої входили державні селяни, які належали цареві. Другу становили двірцеві селяни, приписані до царського двірця. В 1797 р. для управління двірцевими селянами був заснований де­партамент уділів, вони почали називатися удільни­ми. Третю групу становили церковні та монастирські селяни. Для управління церковними і монастирськими землями, крі­посними цих земель була заснована Колегія економії, і селяни церковних та монастирських земель почали називатися економічними. Колегія економії 1786 р. була ліквідована, а еко­номічні селяни зрівняні в правах з державними. До четвертої гру­пи належали посесійні селяни, куплені фабрикантами і заводчиками в поміщиків або казни та приписані до фабрик і заводів. П'ята група селян складалася з „однодвірців" — нащадків дріб­них служилих людей, розселених переважно на окраїнах Росій­ської держави, які не ввійшли до складу шляхетства. Вони сплачували подушний по­даток і відбували різні повинності, а в правовому відношенні ні­чим не відрізнялись від державних селян. Нарешті, шосту групу становили поміщицькі кріпосні селяни, які у XVIII ст. налічува­ли більшу половину всіх селян.

У період царювання Катерини II і Павла І зміцнювалося кріпос­не право. Поміщики мали право розпоряджатися своїми кріпаками — продавати, дарувати, міняти, заставляти, відпису­вати. Існували оброки та панщина. Вони залежали від сваволі поміщиків. Особливо тяжкою для се­лян була панщина, звичайна норма якої була три-чотири дні на тиждень, а в деяких поміщиків селяни працювали впродовж п'я­ти-шести днів. Поміщики мали право переселяти кріпосних се­лян з одного маєтку в інший, одружувати і видавати заміж без їхньої згоди, судити і карати. Поміщикам належало право власності на майно кріпаків. Посилення кріпосного гніту, свавілля та насильство поміщи­ків і царської адміністрації викликали низку народних повстань.