Контрольні запитання і завдання

1. Що таке кодекс поведінки?

2. Які правила поведінки в природі, яка охороняється?

Завжди пам'ятайте: природа потребує спокою!

69

Розділ 4

ГЕОСОЗОЛОПЯ - ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА ОХОРОНИ ПРИРОДИ

4.1. Ідеології природно-заповідної справи

Природно-заповідна справа зародилася в давні часи, але як сфе­ра усвідомленої суспільної діяльності окремих країн існує в світі вже близько 150 років. За весь цей час незмінним її кредо є виховання в людей гуманного відношення до природи. Офіційно точкою відліку мо­жна вважати час створення перших національних парків у США, дер­жавних заповідників у Росії та природних резерватів у Західній Європі. Це різні країни, природно-заповідна справа в яких зароджувалась так само на різних ідеологічних засадах. Протягом століть у тій чи іншій мірі елементи всіх ідеологій дійшли до наших днів. На сьогодні, коли екологічна криза на планеті стала реальною і майже незворотною, мо­жна спостерігати в деякій мірі процес зближення цих ідеологій, насам­перед, на гуманістичних засадах. Людство повинно усвідомити, що по­рятунок від еколого-техногенних катаклізмів, бумерангів і катастроф полягає лише в гуманному відношенні до природи, іншої альтернативи не існує. Зокрема, про це досить виразно в 1978 році аналізував аме­риканський натурфілософ Д. Еренфельд у своїй книзі "Високомірність гуманізму".

Відомий та невгамовний охоронець природи В.Є. Борейко, спові­дуючи ідеї гуманного ставлення до природи, в 2002 році виділив чоти­ри ідеології розвитку природно-заповідної справи, а саме: 1) сакральне заповідання; 2) природно-ресурсне заповідання; 3) заповідання унікаль­ної і цінної для науки природи для майбутніх поколінь людства або "класичне заповідання" навіки; 4) заповідання прав дикої природи для самої себе або "етика дикої природи".

Сакральне заповідання - це найдревніша ідеологія природно-заповідної справи, яка заснована на поклоніннях богам і духам, що вті­лилися в природні об'єкти. Вона характерна для багатьох світових релігій: язичництва, буддизму, даосизму, індуїзму, рідше ісламу та християнства, тобто дика природа вважається священною і охороня­ється лише завдяки наявності у ній ознак божества. Елементи сакраль­ної охорони природних об'єктів збереглися і понині, однак таке запо­відання не є офіційним. Можна навести багато прикладів зі світового досвіду, але, мабуть, найбільш символічними для українського мента­літету є священні дерева та печери. Досі існують традиції збереження

70

вапнякових печер церквою в національних природних парках "Святі Гори" та "Подільські Товтри".

Заповідання природних ресурсів - одна з найбільш ранніх офі­ційних (державних) ідеологій природно-заповідної справи, яка перед­бачає у сьогоднішньому контексті екологічно збалансоване викорис­тання природних ресурсів. За цією ідеологією, віддається перевага матеріальним цінностям дикої природи, які на природно-заповідних територіях уособлюються як ресурсозберігаючі сховища у зміненому людиною середовищі. У зв'язку з переходом цивілізованих країн світу на концепцію сталого розвитку визнається, що кожний природний ре­сурс повинен мати свою ціну, і не тільки у грошовому еквіваленті. От­же, елементи даної ідеології у певній мірі проявляються й на функціо­нальній структурі сучасних територій і об'єктів природно-заповідного фонду України, насамперед, поліфункціонального змісту, а також у значній мірі в заказниках та ресурсних угіддях міжнародної класифіка­ції природоохоронних територій. Власне і Закон України "Про природ­но-заповідний фонд України" частково відображає сутність цієї ідеоло­гії. Особливо нині достатньо сприятливим ґрунтом для її розвитку став перехід України на засади ринкової економіки. Тому не дивно, що при­хильники ресурсної ідеології, а їх ще досить багато, зокрема в органах виконавчої влади, нерідко виступають проти ідеї абсолютної заповід­ності природи. Лише правова держава може дозволити собі відмови­тися від ідеї абсолютної заповідності, якщо це стане корисним для жи­вої природи.

Системне заповідання для майбутнього- це класичний на­прям розвитку природно-заповідної справи для науки та прийдешніх поколінь через формування системи природно-заповідних територій. За своєю формою класичне заповідання має два основних центри по­ходження: американський, в основі якого є національні парки, та росій­ський, що базується на заповідниках як основній формі охоронюваних природних територій. Класичне заповідання на сьогодні є домінуючою ідеологією, яку започаткували відомі вчені, академіки і професори -Й.К. Пачоський, В.В. Докучаєв, І.П. Бородін, Є.М. Лавренко, І.Г. Підопліч­ко, В.І. Талієв та інші, а серед зарубіжних- Г. Конвенц, Я. Павліков-ський, А. Златнік. Ця ідеологія базується на комплексному екологічному розумінні природи та її, передусім, наукової цінності, всебічній важли­вості природи для виживання людської цивілізації завдяки гуманному ставленню до неї. Вона передбачає і деякі елементи можливого вико­ристання дикої природи в наукових, освітніх, рекреаційних, релігійних чи інших екологічно збалансованих цілях. Саме такі ідеї проповідували в 1872 році американці під час створення першого в світі Йєллоустон-ського національного парку. Тобто, вже тоді були закладені антропо-центричні ідеї (все для блага людини). Прикладом втілення цієї ідеоло-

71

гії є відсутність в Україні куточків природи, які б не використовувалися людиною. Досі встановлюються ліміти та видаються дозволи на вико­ристання ресурсів майже недоторканої природи природних заповідни­ків у наукових, освітніх чи навіть рекреаційних цілях, наприклад, для природних заповідників переважно Гірського Криму. В цьому полягає антропоцентричність заповідання, тобто охорона не від людей, а збе­реження для людей. Мабуть, тому ідеологія класичного заповідання покладена в основу чинного Закону України "Про природно-заповідний фонд України".

Етика заповідання дикої природи - молода ідеологія, яка заро­дилася в Західній Європі наприкінці минулого століття за ініціативою норвезького вченого Ерне Нейса, хоча її ідеї проголошувалися ще на початку століття класиками російської природно-заповідної справи -Г.О. Кожевніковим та О.П. Семеновим-Тян-Шанським. Сучасним провід­ником даної ідеології в Україні є В.Є. Борейко. Ці охоронці природи відстоюють рівні моральні права на існування людини і водночас дикої природи. Згідно з даною ідеологією, в природних заповідниках визна­ється пріоритетне право не людини, а дикої природи. Прихильники мо­ралі дикої природи вважають її священною, яка має внутрішню цін­ність, свої цілі та інтереси, права на свободу і навіть на щастя існування. Ідеологією моралі дикої природи визнається лише режим абсолютної заповідності в природних заповідниках, а втручання в їх природні процеси вважається гріховним. За останні два десятиріччя в Західній Європі та США набув поширення в дечому навіть радикаль­ний природоохоронний рух, перші паростки якого зароджуються і в Центральній та Східній Європі, згадаймо на межі століть екологічні ру­хи за порятунок заповідної Говерли, Хортиці, Дельти Дунаю. Радикаль­ні мотиви наглядно зображені навіть в одній із серій художнього філь­му "Далекобійники".

Отже, природно-заповідна справа - це ідеологічно комплексна і гуманно виважена проблема сучасної цивілізації. Безперечно, що кож­на з ідеологій має право на існування, але оптимальним для суспіль­ства було би розумне їх поєднання, використавши все раціональне. Вже стало очевидним, що Україні потрібна нова національна ідеологія, основні мотиви якої варто закласти в розроблення концепції і стратегії розвитку охорони природи на найближчу і подальшу перспективу. На нашу думку, стрижневим принципом такої концепції має бути пріоритет­ність випереджаючого і паралельного розвитку науки, без якої природ­но-заповідна справа неможлива, оскільки є її теоретичною і методо­логічною основою. Звідси випливає необхідність забезпечення науково обґрунтованого розвитку цієї галузі. Ідеологія і теоретична сфера природно-заповідної справи повинні спиратися власне на системні дослідження, в тому числі і соціологічні, та правову базу науки і нау­кової діяльності.

72

Таким чином, не дивлячись на всі труднощі переходу нашої сраїни до ринкової економіки, природно-запооідна справа завдяки іоклику єдності держави, науки, освіти та широких кіл природо-зхоронної громадськості, зуміла не лише вціліти в умовах зміни суспіль­них формацій, але і закласти міцні підвалини охорони природи для її ірогресивного розвитку, метою якого є забезпечення екологіч­ної стабільності ландшафтів як запоруки життя і процвітання Україн­ського народу.

Контрольні запитання і завдання

1. Перелічити основні ідеології природно-заповідної справи.

2. Коротко охарактеризувати кожну ідеологію природно-заповідної справи.

4.2. Наука про заповідання природи 4.2.1. Зародження та становлення

ґеосозологія, як і кожна наука, має історію свого розвитку. В її за­родженні та становленні виділяємо наступні періоди.

Давній період. Це період проявлення первісних природоохорон­них знань. Як показав бібліографічний пошук, історія прикладної науки про охорону природи сягає давніх часів, про що свідчать деякі публіка­ції та архівні довідки. Зокрема, в Індії ще в 242 році до нової ери був виданий указ про охорону унікальних лісових ділянок, а С.М. Крамер у своїй роботі, опублікованій у 1991 році, наводить текст із глиняних табличок древнього Шумера (зберігаються в Лондоні, Стамбулі та Фі­ладельфії), який засвідчує про примітивні наукові дослідження на охо­ронних територіях. Не виключав можливості досліджувати "тварин і птахів у парках і заповідних місцях" Ф. Бекон в утопічному романі "Нова Атлантида".

Період Х\Л1-ХІХ століть. Це час зародження перших наукових ідей в охороні природи, серед яких у XVII столітті класичний підхід до збереження природи через її дослідження запропонував французький філософ Ж.-Ж. Руссо. У 1799-1804 роках німецький фітогеограф О. Гумбольдт, вивчаючи у Венесуелі велетенські дерева з родини мі­мозових, увів у наукову літературу поняття "пам'ятки природи". У 1864 році відомий американський природодослідник Д. Марш у своїй книзі "Людина і природа" застерігав людство, що темпи антропогенізації природного середовища настільки стрімкі, що стануть "провісниками таких бід, як порок, варварство і навіть, можливо, повне вимирання людської раси". В 1893 році київський іхтіолог І.Н. Фалєєв широко пуб­лікує результати своїх досліджень на Дніпрі та озері в Конча-Заспі і вперше звертає увагу на необхідність рибних заказників, вважаючи,

73

що "рослинність, яка оточує заповідні озера чи затоки, має бути недотор­канною". Питання про заповідання природи для науки вперше порушив відомий ґрунтознавець В.В. Докучаєв, який з метою збереження найбільш характерних степових екосистем Херсонської губернії пропонував дослі­джувати їх, створивши для цього відповідну науково-дослідну станцію. Він був першим вченим, який на теренах сучасної України поставив питання про охорону природних територій у науковому плані. В.В. Докучаєв у 1894-1895 роках у своїх працях, написаних за резуль­татами експедиційних досліджень, закликає до збереження "для пото-мків та науки" цілинного степу, його характерних рослинних і тварин­них форм. Таким чином, народилася ідея поєднання охорони і науки у межах заповідних природних територій, яка розвивається й досі.

Період першої половини XX століття. Період зародження нау­кових природоохоронних напрямів досліджень. Більш-менш складену думку про формування природоохоронної галузі природничих наук ви­словив американський вчений Д. Марш на початку XX століття. В пер­ше десятиріччя XX століття Американське екологічне товариство, Американська асоціація сприяння науковому прогресу, Швейцарське товариство охорони природи під керівництвом П. Саразена активно піднімали питання про необхідність використання тільки в наукових цілях природно-заповідних територій, у тому числі й національних пар­ків, і складання науково обґрунтованого реєстру цих об'єктів. Однак з сучасних позицій можна припустити, що на той час наукові досліджен­ня ще були фрагментарними і не розглядалися як базовий критерій концепції територіальної охорони природи.

У Росії засновником науки про заповідники вважається Г.О. Кожев-ніков. У 1908 році він науково обґрунтував ідею виділення окремих природних ділянок з особливою охороною, тобто створення заповідни­ків лише для постійних спостережень за змінами в рослинному і тва­ринному світі, щоби дізнатися справжній хід еволюції екосистем. Тоб­то, він започаткував ідеологію, яка й досі має дуже багато прихиль­ників, ідеологію про абсолютну заповідність унікальної природи. В первісному значенні це була його, насамперед, наукова мета: "Не тре­ба нічого усувати, нічого додавати, нічого поліпшувати. Слід залишити природу самій і спостерігати за результатами". До речі, в 1974 році ві­домий американський еколог Б. Коммонер цей, власне кажучи, осново­положний закон природи означив у формі афоризму: "природа знає краще". Таким чином, Г.О. Кожевніков - один із перших у Російській імперії науково обґрунтував ідею створення заповідників як наукових установ без втручання людини, щоби мати можливість безперервно вивчати розвиток природи в її первинному вигляді, досліджувати зако­номірності функціонування живої природи, а також пізнати закони ево­люції органічного світу для практичної діяльності, у тому числі і приро-

74

доохоронної. Так зародився еколого-еволюційний напрям природо­охоронних досліджень та ідея абсолютної заповідності природи. Через два роки для роботи ботанічної станції на заповідних степах Херсон­щини Й.К. Пачоський склав спеціальну програму наукових спостере­жень, ідея якої з часом була взята для сьогоднішньої програми "Літо­пис природи". Цей вчений глибоко усвідомлював важливість поєднання завдань ботанічних станцій і заповідних степових ділянок.

Одночасно з Й.К. Пачоським у 1910 році основоположник науково­го лісознавства Г.Ф. Морозов висловив принципово нову думку про те, що виділення заповідних ділянок повинно відбуватись, за можливості, планомірно і відповідно на землях, які є характерними для природи ботаніко-географічних регіонів. Це означає, що повинна бути яка-небудь репрезентативність по відношенню до типів рослинності, а за­повідники необхідно системно створювати за географічним підходом. Так зародився географічний напрям формування мережі природно-заповідних територій. При цьому треба відмітити, що цей напрям нау­кових досліджень досі остаточно не запроваджений у практику природ­но-заповідної справи, і тому ще залишається одним із перспективних у територіальній охороні природи.

На початку другого десятиріччя, а саме в 1911 році Г. Конвенц публікує свою відому працю "Загроза пам'яткам природи та пропозиції для їх збереження". До цієї категорії він відносить унікальні й рідкісні об'єкти первісної природи. На той час вже інтенсивніше почав розви­ватися еколого-еволюційний напрям природоохоронних досліджень. Після Г.О. Кожевнікова він був далі розвинутий багатьма іншими вче­ними - І.П. Бородіним, Д.М. Анучиним, Д.К. Соловйовим, О.А. Янатою і В.В. Станчинським. Однак перше загальне визнання наукова охорона природи отримала після першого міжнародного з'їзду з охорони при­роди, який відбувся в 1913 році у Швейцарії. У 1914 році виходять у світ перші в Україні книги з охорони природи В.І. Талієва "Охороняймо природу" та І.П. Бородіна "Охорона пам'яток природи". В 1917 році В.П. Семенов-Тян-Шанський виявив 46 різних географічних зон, які за аналогією до американських національних парків підходять для ство­рення мережі заповідників.

У третьому десятиріччі дещо сповільнились темпи природо­охоронних досліджень. У 1927 році в США з'явилися перші природо­охоронні території науково-дослідного біологічного профілю. В 1928 році Г.О. Кожевніков своєю статтею в журналі "Охорона природи" зно­ву наголосив про необхідність у проведенні безперервних фундамен­тальних досліджень у заповідниках. За спеціальною програмою такі дослідження вперше були апробовані в "Асканія-Нова" та Кримському державних заповідниках. У 1933 році польський вчений А. Водзічко вперше запропонував термін "фізіотактика" як варіант назви природо-

75

охоронної науки. В цілому в 30-40-х роках XX століття через політичні упередження та воєнний період був помітний спад наукових природо­охоронних досліджень.

Період другої половини XX століття. Це період оформлення геосозології як системи наук. Лише з 50-х років минулого століття по­чалося помітне відновлення розвитку заповідної геосозології завдяки фундаментальним працям відомих вчених США - Д. Еренфельда, Польщі - В. Готеля, України - Є.М. Лавренка, С.М. Стойка, Росії -Л.К. Шапошнікова, І.П. Лаптева, А.М. Семенової-Тян-Шанської, В.Є. Со­колова та інших. Потреба визнання охорони природи як окремої науки обговорювалась на конгресі МСОП, що відбувся в 1959 році в Афінах і Дельфах, а через 10 років на такому ж форумі в Делі Ж-П. Гаррой про­понує визначення національного парку.

На початку 60-х років розпочинаються аналітичні ботанічні дослі­дження репрезентативності української мережі заповідників. У резуль­таті було встановлено, що рослинний світ багатьох із них великою мі­рою не репрезентативний і не відповідає еталону цієї категорії. У степових заповідниках розпочинаються дослідження режимів збере­ження рослинного покриву, особливо його рідкісних видів. Було висло­влено припущення про можливість застосування режиму регульованої заповідності.

На той час з літератури вже було відомо декілька термінів, запро­понованих для науки про охорону природи - фізіотактика, геотехнія, ноогеніка, екологія людини тощо. На думку професора С.М. Стойка, найкраще сутність природоохоронної науки відображає запропонована у 1966 році польським геологом В. Готелем назва- созологія ("созо", "содзо", "содзейн" - грецьке (особ^ш), що означає рятувати, охороняти, згадаймо також і морське "503"). Беручи до уваги, що на зміну терито­ріальним проблемам охорони природи прийшли техноекологічні про­блеми природоохоронного спрямування, Л.К. Шапошніков у 1970 році пропонує називати дану наукову галузь созіоекологією, яка вивчає взаємовідношення живих організмів із оточуючим середовищем з ме­тою їх охорони.

В 70-ті роки остаточно закріпилась назва природоохоронної на­уки. Виходячи з минулого наукового надбання, дану галузь науки С.М. Стойко з 1973 року логічно називає "охорона біосфери", як глобаль­ної екосистеми, або "геосозологія". Він її розглядає не лише як само­стійну автономну науку, як систему природоохоронних наук, бо на той час у природознавчій літературі існувало вже декілька визначень охо­рони природи як науки. Розвиваючи пропозицію Л.К. Шапошнікова, С.М. Стойко у 1977 році вводить термін екосозологія, тобто наука про охорону екологічних систем. Різниця між екосозологією та созіоеколо­гією полягає у тому, що перша є розділом геосозології, друга- спеціалі-

76

зованої екології. Однак лише починаючи з 70-х років XX століття нау­кові інтереси захоплювали все більший природоохоронний простір не тільки в Європі, але і в США, де наука стала альтернативою рекреацій­ного світогляду в природоохоронній справі. Причинами цьому стали законодавчі акти 1964 і 1976 років, якими зобов'язували управляти природоохоронними територіями тільки на науковій основі. У 1980 році на пленарному засіданні ООН була прийнята Світова хартія охорони природного середовища.

У 80-ті роки в Україні до терміну "геосозологія" багато вчених відносилися ще з насторогою, надаючи перевагу традиційному "охоро­на природи". Однак у 90-х роках відбувся остаточний перелом у сте­реотипах мислення природоохоронців. Це сталося після виходу ряду фундаментальних праць геоботаніків, захисту деяких дисертаційних робіт і особливо під час виконання Карпатського і Дунайського проектів Глобального Екологічного фонду.

Контрольні запитання і завдання

1. Охарактеризувати стан розвитку науки до XX століття.

2. Охарактеризувати стан розвитку науки в XX столітті.