Контрольні запитання і завдання

1. В якому правовому полі виконується програма Літопису природи в за­ повідниках і національних природних парках?

2. Охарактеризувати історію становлення програми Літопису природи в Україні.

3. Дати коротку характеристику змісту програми Літопису природи.

7.7. Кадастр природно-заповідного фонду

Наукові засади. На сьогоднішній день однією з нерозв'язаних проблем заповідної геосозології є формування кадастрів природно-заповідних територій. Вперше в 1982 році визначення кадастру природ­но-заповідних територій наводять М.Ф. Реймерс та О.В. Яблоков, які під цим терміном розуміють зведення про всі території і об'єкти, які во­лодіють середовищеутворюючою, ресурсоохоронною та заповідно-еталонною цінністю, як природною, так і історичною. Окрім цього, в науковій літературі розроблялися питання кадастрування, зокрема лісів за окремими компонентами - фауною, флорою, фунтами тощо. На прикладі кадастру державного лісового фонду лісознавці Росії роз­робили регіональні кадастри типів лісу. О.М. Краснітський у 1983 році як один із критеріїв формування кадастру природно-заповідних тери­торій вводить критерій економічної оцінки. О.В. Клімов вже ближче до нашого часу в 1995 році намагається узагальнити принципи побудови державного кадастру природно-заповідних територій.

Для підготовки кадастру природно-заповідного фонду надзвичай-^ но важливе значення мають результати інвентаризації біотичного різ­номаніття. Ці дані можна використати і для ведення державних кадас­трів національної екологічної мережі, лісів, рослинного і тваринного

284

світу України. При цьому зростає роль популяційних досліджень, роз­виток яких доцільно спрямувати на інвентаризацію локусів залежно від їх розмірів. За результатами державного обліку біотичного різноманіт­тя природно-заповідного фонду щороку має провадитися науковий аналіз його екологічного та природоохоронного стану, а також через кожні п'ять років - оцінка динаміки чисельності популяцій та загальна економічна оцінка стану збереження біорізноманіття. При складанні кадастру природно-заповідного фонду на геоінформаційній основі від­криваються ширші можливості для використання не лише популяцій­них даних, але й відомостей про екологічний стан ландшафтів, земель, біологічних ресурсів тощо. Тому варто передбачити поділ державного кадастру природно-заповідного фонду на спеціалізовані підрозділи: "біорізноманіття", "ландшафтне різноманіття", "природні ресурси" та інші. Таким чином, у нашому розумінні кадастр природно-заповідного фонду - це своєрідний каталог, єдиний у межах усієї держави, побу­дований за визначеною системою підбору переважно екологічної ін­формації про існуючі легітимні території та об'єкти природно-заповідного фонду. При його складанні треба користуватися методо­логією системного підходу, тобто за єдиними системними принципами збирається й опрацьовується матеріал, що дасть можливість побуду­вати струнку ієрархічну структуру інвентаризаційних одиниць. За ре­зультатами інвентаризації природно-заповідного фонду провадиться щорічна статистична оцінка. В цілому ведення державного кадастру природно-заповідного фонду України мало би відповідати таким основ­ним науковим принципам:

1. всеохопленості - забезпечується весь набір категорій і відпо­ відних природно-заповідних територій всіх рівнів охорони від місцевого до міжнародного;

2. інформативності- лаконічно й інформативно повідомляється про основні, додаткові та специфічні відомості про природно-заповідні території;

3. структурності - забезпечується певна системна структура, яка може складатися, наприклад, із підкадастрів для окремих категорій (природних заповідників, біосферних заповідників, національних при­ родних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників та інших);

4. резервності - передбачається можливість доповнення новими категоріями і відповідними зарезервованими, природно-заповідними чи іншими особливо охоронними територіями;

5. уніфікованості - дані про природно-заповідні території пода­ ються за уніфікованою схемою;

6. підпорядкованості - ведення покладається на єдиний держав­ ний природоохоронний орган (комітет чи комісія), який матиме право внесення змін та доповнень. ,,,

285

Забезпечення ведення. Відповідно до Закону України "Про при­родно-заповідний фонд України" державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду України є системою необхідних і достовірних відомостей про правовий статус, належність, режими збе­реження, географічне положення, природоохоронну, наукову, освітню, виховну, рекреаційну й іншу цінність територій та об'єктів, що входять до складу природно-заповідного фонду України. Метою ведення дер­жавного кадастру є оцінка складу, стану та перспектив розвитку при­родно-заповідного фонду, організації його охорони й ефективного ви­користання, планування наукових досліджень, а також забезпечення державних органів, зацікавлених підприємств, установ та організацій відповідною інформацією, необхідною для вирішення питань соціаль­но-економічного розвитку.

Головними вихідними матеріалами для ведення державного када­стру територій та об'єктів природно-заповідного фонду України є ре­зультати обстеження, інвентаризації, обліку об'єктів, щорічні томи Лі­тописів природи, проекти створення природно-заповідних територій, проекти організації природно-заповідних територій, охорони та викори­стання їх природних комплексів та об'єктів, проекти утримання та ре­конструкції природних об'єктів, проекти змін меж природно-заповідних територій, дані державного земельного кадастру та державного лісово­го кадастру.

Первинний облік кадастрових відомостей щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється адміністраціями природних заповідників, біосферних заповідників, національних природ­них парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, ден­дрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення, а також підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких пе­ребувають інші території та об'єкти природно-заповідного фонду.

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду України ведеться і контролюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишньо­го природного середовища України, його урядовим органом державної влади у галузі природно-заповідної справи, яким і координується вся робота, а також його територіальними органами на місцях. Ведення здійснюється із застосуванням єдиних уніфікованих форм звітної када­стрової документації, якими є картки первинного обліку. Цей процес передбачає обстеження територій і об'єктів природно-заповідного фон­ду, проведення інвентаризації їх природних комплексів та біорізнома-ніття, оцінка їх сучасного стану, аналіз і узагальнення результатів до­сліджень, заповнення кадастрових форм, опрацювання і синтез отриманої інформації з регіонів, складання кадастру для природно-заповідного фонду всієї України, щорічне видання кадастру. Реінвен.-

286

таризація біотичного та ландшафтного різноманіття здійснюється один раз у п'ять років. За її результатами заповнюються картки первинного обліку, а між цим до матеріалів кадастру вносяться уточнення про те­риторіальні зміни у складі природно-заповідного фонду країни. Фінан­сування створення кадастру може здійснюватися з державного і місце­вого бюджетів, а також з державного і місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища та фондів міжнародних еколо­гічних організацій.

Отже, складання державного кадастру природно-заповідного фонду є надзвичайно важливим у природно-заповідній справі, але і дуже складним та довготривалим, оскільки базується на досі остаточно не вирішеній проблемі інвентаризації об'єктів живої і неживої природи, що потребує багато років кропіткої праці. З другої половини 90-х років XX століття ця робота розпочалася в урядовому органі виконавчої влади в галузі збереження природно-заповідного фонду, співробітниками якого розроблено методичні основи та відпрацьовано технічне забезпечення ведення державного кадастру природно-заповідного фонду України. В цьому урядовому органі здійснюється опрацювання й узагальнення інформації за окремими регіонами і по всій Україні в цілому з викорис­танням спеціальної автоматизованої інформаційної системи "Держав­ний кадастр територій і об'єктів природно-заповідного фонду України". Для оброблення картографічних матеріалів використовується спеціалі­зоване програмне забезпечення. Автоматизована інформаційна сис­тема функціонує у формі мережі, що включає центральний пункт опра­цювання інформації в урядовому органі виконавчої влади в галузі збереження природно-заповідного фонду та периферійні пункти збору й обробки інформації в територіальних органах виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України. Вище­зазначений урядовий орган здійснює централізоване управління ве­денням кадастру, організовує навчання кадрів на місцях, забезпечує відповідні територіальні органи на місцях програмними засобами тощо.

При запровадженні даної системи означився цілий ряд проблем, вирішення яких залежить від наповнення державного кадастру терито­рій і об'єктів природно-заповідного фонду України достовірною інфор­мацією, оскільки для значної кількості об'єктів, здебільшого регіональ­них ландшафтних парків, заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ бракує інформації про сучасний стан, насамперед рідкісного біорізноманіття, що потребує охорони.

В 2003 році вперше оприлюднено початкові результати ведення державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду України у вигляді атласу та його додатків. Однак, після цього потріб­но було детально проаналізувати і визначити механізми вдосконалення цієї роботи у перспективі. За результатами опрацювання інформації,

287

отриманої впродовж 10 років, Державна служба заповідної справи Мін­природи України у 2006 році видала перший том Державного кадастру територій та об'єктів природно-заповдного фонду України.

Контрольні запитання і завдання

1. В чому полягає сутність кадастру природно-заповідного фонду і які принципи його ведення?

2. Яка мета і вихідні матеріали для ведення державного кадастру терито­ рій та об'єктів природно-заповідного фонду України?

3. Як забезпечується ведення державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду України?

288

Розділ 8

ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ

8.1. Структура галузевого управління

За структурою державного управління природно-заповідна справа мало чим відрізняється від інших близьких сфер суспільної діяльності. Вироблення основних засад державної політики в галузі збереження, відтворення та використання природно-заловідного фонду належить, законодавчому органу - Верховній Раді України, а реалізацію цієї полі­тики здійснює Кабінет Міністрів України в особі відповідних органів ви­конавчої влади, відомств та установ, природоохоронну роботу яких координує спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України.

Центральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколиш­нього природного середовища України (нині Міністерство охорони навколишнього природного середовища України) є спеціально упов­новаженим органом державного управління в організації, охорони та використання природно-заповідного фонду. Для забезпечення держав­ного управління територіями й об'єктами природно-заповідного фонду можуть створюватися спеціальні підрозділи центрального органу вико­навчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України (нині урядовий орган державного управління - Державна слу­жба заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природ­ного середовища України) та його органів на місцях (територіальні органи державного управління - державні управління охорони навколишнього природного середовища в областях).

Відомче управління заповідниками і національними природними парками України на сьогоднішній день здійснюють Міністерство охо­рони навколишнього природного середовища України, Міністерство освіти і науки України, Державний комітет лісового господарства України, Державне Управління справами Секретаріату Президента України, Національна академія наук України, Українська академія аг­рарних наук та Київський національний університет імені Тараса Шевченка (табл. 8.1).

Адміністративне управління природними заповідниками, біосфер-ними заповідниками, національними природними парками, регіональ­ними ландшафтними парками, а також ботанічними садами, дендроло-

289

гічними парками зоологічними парками загальнодержавного значення здійснюється їх спеціальними адміністраціями. Спеціальні адміністра­ції можуть створюватися також для управління ботанічними садами, дендрологічними парками, зоологічними парками місцевого значення та парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва за рішенням орга­нів, у віданні яких вони перебувають. До складу спеціальної адмініст­рації по управлінню територіями й об'єктами природно-заповідного фонду входять відповідні наукові підрозділи, служби державної охоро­ни, господарського й іншого обслуговування. Управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, для яких не створюються спеціальні адміністрації, здійснюється підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають ці території та об'єкти.

Таблиця 8.1

Відомча підпорядкованість заповідників та національних природних парків України

о	Підпорядкування
	МОНПС	дклг	НАН	УААН	і МОН	КНУ	ДУС
Біосферні заповідники
1. "Асканія-Нова"				+
2. Чорноморський			+
3. Карпатський	+
4. Дунайський			+
Природні заповідники
1. Канівський						+
2. Кримський							+
3. Український степовий			+
4. Луганський			+
5. Поліський		+
6. "Мис-Мартьян"				+
7. Ялтинський гірсько-лісовий		+
8. Карадазький			+
9."Розточчя"					+
10. Дніпровсько-Орільський		+
11. "Медобори"		+
12. "Єланецький степ"	+
13. "Горгани"	+
14. Казантипський	+
15. Опукський	+
16. Рівненський		+
17. Черемський		+

290

Продовження таблиці 8.1

Національні природні парки
1. Карпатський	+
7. Шацький		+
3. "Синевир"	+
А. Азово-Сиваський							+
5. "Вижницький"
6. "Подільські Товтри"	+
7. "Святі Гори"	+
8. Яворівський
9. "Деснянсько-Старогутський"	+
10. "Сколівські Бескиди"		+
11. Ужанський	+
12. "Гуцульщина"	+
13. Ічнянський	+
14. Галицький		+
15.Томільшанські ліси"		+
16. Мезинський	+
17. "Великий Луг"	+
Умовні позначення: МОНПС - Міністерство охорони навколишнього природного сере­довища України; МОН - Міністерство освіти і науки України; ДКЛГ - Державний комітет лісового господарства України; НАН- Національна академія наук України; УААН-Українська академія аграрних наук; КНУ- Київський національний університет імені Тараса Шевченка; ДУС- Державне Управління справами Секретаріату Президента України.

Головними документами, що розробляються відповідно до зако­нодавства, є Положення про установи природно-заповідного фонду, якими визначаються їх завдання, науковий профіль, особливості при­родоохоронного режиму та характеру функціонування. Положення розробляються для природних заповідників, біосфєрних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних пар­ків. Вони затверджуються центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України - сто­совно територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодер­жавного значення, а також державними управліннями охорони навко­лишнього природного середовища в областях - щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення. Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіо­нальні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки загальнодержавного значення є юридичними особами.

Ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого значення та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до

291

законодавства України можуть бути визнані юридичними особами. На сьогоднішній день жодний парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва не є самостійною юридичною особою, лише для спільного управління Масандрівським, Місхорським і Лівадійським парками-пам'ятками са­дово-паркового мистецтва створена спеціальна адміністрація.

Громадське управління здійснюється об'єднаннями громадян, ста­тутами яких передбачена діяльність у галузі охорони навколишнього природного середовища. Вони мають право на участь в управлінні те­риторіями та об'єктами природно-заповідного фонду шляхом:

^н унесення пропозицій щодо організації нових територій та об'єктів природно-заповідного фонду, забезпечення їх охорони, ефек­тивного використання і відтворення природних комплексів та об'єктів;

■ сприяння державним органам в їх діяльності у цій сфері;

^я участі за встановленим порядком у проведенні екологічної екс­пертизи об'єктів, що негативно впливають чи можуть негативно впли­нути на стан територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

■ участі у екологічному контролі за додержанням режиму таких територій та об'єктів;

^и здійснення відповідно до законодавства України інших заходів, передбачених їх статутами.

Для ефективної роботи кожна галузь, зазвичай, має передбачати і єдиний механізм управління. Зважаючи на це, а також у зв'язку з ни­зьким рівнем фінансування, недостатнім матеріально-технічним забез­печенням, необхідністю покращання розвитку наукових досліджень, недосконалістю системи державного управління заповідниками та на­ціональними природними парками, як об'єктами загальнонаціонально­го значення, негативним впливом складного соціально-економічного становища молодої держави в 1993 році була прийнята Постанова Верховної Ради України "Про впорядкування управління заповідниками та національними природними парками". Даним рішенням у підпоряд­кування Міністерства охорони навколишнього природного середовища України були передані перші природно-заповідні території - Карпатсь­кий природний заповідник, Карпатський національний природний парк і національний природний парк "Синевир". Кабінету Міністрів України було доручено створити у структурі Міністерства охорони навколиш­нього природного середовища України відповідний підрозділ для управління цими об'єктами, а також розробити і подати до 1 липня 1994 року на розгляд Верховної Ради України програму перспективно­го розвитку заповідної справи в Україні, яка передбачала б оптимальне розширення мережі заповідників та національних природних парків, зміцнення матеріально-технічної бази, запровадження фінансування їх з державного бюджету окремим рядком, активізацію науково-дослідних робіт, посилення ролі Національної академії наук України і Міністеррт-

292

ва охорони навколишнього природного середовища України у науково-методичному забезпеченні та координації їх роботи, зміцнення норма­тивної бази діяльності, посилення державного контролю за додержан­ням режиму заповідних територій та об'єктів. Крім цього, було прийня­то ще одне надзвичайно важливе рішення - вважати за необхідне заповідники та національні природні парки, що мають створюватися, надалі підпорядковувати Міністерству охорони навколишнього приро­дного середовища України. Хоча на сьогодні це рішення не завжди ви­конується, але все-таки воно стало історичною подією в розвитку при­родно-заповідної справи.

Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні ("Заповідники") через рік була вчасно підготовлена і затверджена від­повідною постановою Верховної Ради України в 1994 році. Нею перед­бачалося створити у структурі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України державний орган управління, якому мали підпорядкуватися всі заповідники та національні природні парки України, однак цього досі не сталося. Також важливим завданням було впорядкування структури органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України на місцях, які займаються питаннями природно-заповідної справи, і поліпшення їх матеріально-технічної ба­зи та кадрового складу.

Як відмічалося вище, заповідники і національні природні парки України ще досі не мають єдиного керівного органу. Ця обставина не дозволяє повноцінно забезпечувати збереження біотичних та ланд­шафтних компонентів природно-заповідного фонду, ефективно управляти всією системою галузі. На сьогоднішній день Міністерство охорони навколишнього природного середовища України взяло у своє підпорядкування лише близько половини всіх установ природно-запо­відного фонду. На доцільність перепідпорядкування йому решти при­родоохоронних установ країни говорить і один з висновків Європейсь­кої економічної комісії ООН.

На виконання вищезазначених директивних документів 13 берез­ня 1995 року постановою Кабінету Міністрів України в структурі Мініс­терства охорони навколишнього природного середовища України був створений урядовий орган виконавчої влади в галузі природно-заповідної справи. Спочатку він називався Головне управління націо­нальних природних парків та заповідної справи, потім був переймено­ваний і нині називається Державна служба заповідної справи. На сьо­годнішній день її основними завданнями є:

• участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політи­ ки у сфері збереження та невиснажливого використання природно- заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та об'єктів;

• забезпечення державного управління територіями й об'єктами природно-заповідного фонду;

293

• здійснення державного контролю за додержанням режиму те­риторій та об'єктів природно-заповідного фонду;

■ забезпечення збереження біотичного та ландшафтного різно­ маніття на територіях природно-заповідного фонду;

» підготовка пропозицій щодо сталого розвитку репрезентативної мережі природно-заповідного фонду та формування національної еко­логічної мережі.

Державна служба заповідної справи Мінприроди України відповід­но до вищепокладених на неї завдань:

• організовує і здійснює методичне керівництво веденням приро­ дно-заповідної справи;

• розробляє та запроваджує економічний механізм збереження, невиснажливого використання і відтворення природних комплексів те­ риторій та об'єктів природно-заповідного фонду;

^в готує пропозиції з основних напрямів державної політики щодо збереження, невиснажливого використання природно-заповідного фон­ду, відтворення його природних комплексів та об'єктів;

• координує діяльність установ природно-заповідного фонду та служби державної охорони природно-заповідного фонду України;

• здійснює заходи щодо професійної підготовки та перепідготов­ ки кадрів;

^я подає на розгляд Мінприроди України обґрунтовані пропозиції щодо визначення обсягів бюджетних асигнувань, необхідних на утри­мання підпорядкованих даному міністерству установ природно-запо­відного фонду та проведення заходів, спрямованих на збереження і відтворення його природних комплексів;

• розробляє положення про підпорядковані Мінприроди України установи природно-заповідного фонду, подає даному міністерству пропозиції щодо призначення їх керівників, а також погоджує положен­ ня про інші території та об'єкти природно-заповідного фонду загально­ державного значення;

• організовує вивчення, узагальнення і впровадження вітчизня­ ного та зарубіжного досвіду роботи у сфері природно-заповідної спра­ ви та формування національної екологічної мережі;

• організовує в межах повноважень, визначених Мінприроди України, виконання зобов'язань за міжнародними договорами у сфері природно-заповідної справи;

» забезпечує ведення державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, систематизує інформацію у сфері природно-заповідної справи;

■ за погодженням з Мінприроди України організовує, здійснює і координує роботу щодо створення нових та розширення територій іс­ нуючих об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного зна-

294

чення, зміни їх меж і категорій, скасування статусу^ а також охорони і збереження водно-болотних угідь;

• бере участь в організації розроблення і реалізації законодавст­ ва, державних цільових та міжнародних програм і проектів, спрямова­ них на розвиток природно-заповідної справи, формування національ­ ної екологічної мережі;

• бере участь у формуванні транскордонних природоохоронних територій міжнародного значення та підготовці міжнародних угод щодо спільної діяльності в цій сфері, здійснює інші повноваження, передба­ чені законодавством.

Контрольні запитання і завдання

1. Охарактеризувати структуру управління природно-заповідною справою на різних рівнях.

2. Які функції виконує Державна служба заповідної справи Мінприроди України?

3. Диференціювати заповідники і національні природні парки України за їх відомчою приналежністю.

8.2. Концепція збалансованого розвитку в контексті охорони природи

Поняття про сталий розвиток

Вчення В.І. Вернадського справедливо вважають предтечею бага­тьох сучасних концепцій, спрямованих на гармонізацію взаємовідносин людини і природи, у тому числі й сталого розвитку. Цей термін свого часу був запропонований науковцями, а нині вже широко використову­ється як в офіційних документах, так і в навчальній літературі.

Головною і першою вагомою причиною виникнення концепції ста­лого розвитку було значне погіршення стану навколишнього природно­го середовища на планеті під антропогенним впливом. Основними за­грозливими наслідками впливу діяльності людини на довкілля є: глобальні зміни клімату, руйнування озонового шару, кислотні дощі, накопичення в ґрунтах токсичних відходів важких металів та пестици­дів, загроза біорізноманіттю та біозагроза, забруднення радіонукліда­ми. Іншою причиною появи даної концепції було погіршення економіч­них і соціальних умов у багатьох країнах світу, зростання чисельності населення, яке проживає в умовах злиднів.

У зв'язку з цим постало питання стабілізації взаємовідносин суспіль­ства з довкіллям або досягнення того, що англійською мовою назива­ється стратегією способу життя "$изіаіпаЬІе сіеуеіортепі". Воно стало деякою новацією в англійській мові. Можливо, з цього випливають пев-

295

ні труднощі перекладу даного словосполучення на українську мову, яке є вельми ємнісним з кількома відтінками: "усталеність", "стійкість", "постійність", "довготривалість", "гармонійність" процесів розвитку люд­ства, причому підкреслюється, що все це стосується прийдешніх поко­лінь. Звичайно, важко передати цю смислову гаму українською мовою, тому деякі автори застосовують термін "екостійкий розвиток", який роз­криває такі терміноелементи як "еко", "стійкість", "збереження", "приро­дне середовище", "господарювання у середовищі". Можливо, найбільш коректним терміном є "екологічно збалансований розвиток", однак офі­ційно визнаний термін "сталий розвиток". У загальному розумінні це усталений, ресурсоекономний, природозаощадливий, самовідтворю-ваний розвиток у поєднанні з інноваційним. Будучи стратегією вижи­вання людства, ідея сталого розвитку повинна коректувати створення нових екотехнологій.

Міждержавні основи збалансованого розвитку були закладені ще на Стокгольмській конференції ООН, котра відбулася 5-16 червня 1972 року під назвою "Довкілля людини". На конференції проголошено сім основних положень, ключовими з яких є необхідність охорони та оздоровлення довкілля, більш тісної міжнародної співпраці для досяг­нення поставленої мети. На цій основі були сформульовані 16 принци­пів, наслідування яким дозволить досягнути гармонізації взаємовідно­син людини і природи.

Після Стокгольмської конференції питання сталого розвитку ще не раз обговорювалися на міжнародних форумах. З ініціативи ООН в 1983 році була створена Міжнародна комісія з довкілля та розвитку, завдан­ням якої було розроблення довгострокових стратегій у галузі довкілля. Комісія підготувала доповідь "Наше спільне майбутнє", яку було заслу­хано і схвалено Генеральною Асамблеєю ООН в 1987 році, і в якій сформульовано принципи сталого розвитку, як основну стратегію вза­ємодії природи та суспільства. Тому це сучасна найбільш поширена концепція взаємодії людини і природи, якою зараз керуються передові країни світу. Сталий розвиток є узгодженням між економічним та соці­альним розвитком суспільства і збереженням довкілля. У вищезгаданій доповіді відзначалося, що сталий розвиток - це такий розвиток сус­пільства, за якого задоволення потреб теперішніх поколінь не має ставити під загрозу можливості майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.

Однак повністю принципи та шляхи реалізації сталого розвитку були задекларовані на Конференції ООН в Ріо-де-Жанейро 3-14 черв­ня 1992 року. Тому ця офіційна загальнопланетарна ідеологія саме звідси бере свій початок. На цій конференції були сформульовані 27 принципів сталого розвитку. Тоді ж був прийнятий дуже важливий про­грамний документ "Порядок денний на XXI століття", в якому говорить-

296

ся: "Людство здатне зробити розвиток сталим - забезпечити, щоби він задовільняв потреби сучасного, не піддаючи ризику здатність наступ­них поколінь задовільняти свої потреби". Цей документ складається з чотирьох розділів та 40 глав, в яких подано глибокий аналіз проблеми сталого розвитку. Другий розділ є "екологічним", містить 14 глав і відо­бражає глобальні екологічні проблеми планети: знищення лісів, висна­ження родючих фунтів, розширення площі пустель. Розглядаються заходи, які запобігають забрудненню повітря й води, знищенню рибних ресурсів, сприяють безпечному поводженню з токсичними відходами. Виходячи з цього, основними двома принципами сталого розвитку є:

• принцип "задоволення потреб" - найбільшу увагу слід приділя­ ти задоволенню потреб найбідніших країн світу;

• принцип "встановлення обмежень" - на стан технології та на розвиток людства мають накладатися обмеження задля збереження довкілля, враховуються також обмеження у спроможності біосфери ліквідувати наслідки діяльності людства. В цьому аспекті необхідним є забезпечення балансу між зростаючими потребами населення й інте­ ресами охорони природи.

Сталий розвиток для суспільства означає поліпшення якості життя людей з таких основних напрямів як соціальне й економічне забезпе­чення, екологічно сприятливе середовище для життя, підвищення без­пеки життя, покращання стану здоров'я людей. Слід зазначити, що економічні, соціальні та природоохоронні заходи повинні бути ув'язані між собою для досягнення збалансованого розвитку, оскільки вони є взаємозалежними та взаємодоповнюючими компонентами останнього. Як реалізуються принципи РІО-92 в усьому світі, було представлено на різних наступних конференціях. Основні принципи сталого розвитку населених пунктів проголошено у заключних документах Конференції ООН з населених пунктів (ХАБІТАТ-ІІ), яка відбулася у 1996 році в Стамбулі (Туреччина). У Програмі "РІО+5" (1997 рік) продовжено роз­гляд досягнень країн та їх урядів, міжнародних агенцій, громадськості та неурядових організацій з виконання "Порядку денного на XXI століт­тя" за п'ять років, узагальнено набутий досвід і поставлено нові за­вдання. У Програмі "РІО+10" (2002 рік, Йоханесбург, Південна Африка) розглянуто результати, досягнуті країнами з виконання зобов'язань, взятих у 1992 та 1997 роках, оцінено успіхи на шляху просування до сталого розвитку.

Сталий розвиток неможливий без гармонійного поєднання загаль­нонаціональних та регіональних інтересів. На регіональному рівні ста­лий розвиток передбачає розроблення соціально-економічних та еко­логічних програм розвитку територій, формування місцевих бюджетів з урахуванням пріоритетності цілей і завдань сталого розвитку, реаліза­цію комплексу заходів збалансованого розвитку регіонів.

297

Для умов України сталий розвиток може бути визначений як про­цес гармонізації продуктивних сил, забезпечення гарантованого задо­волення принаймні мінімально необхідних потреб всіх членів суспіль­ства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності навколишнього природного середовища, забезпечення рівноваги між потенціалом природи і вимогами людей усіх поколінь. З урахуванням особливостей перехідного періоду, який переживає Україна, цілями сталого розвитку повинні стати:

■ створення цілісної системи законодавства у сфері сталого роз­ витку;

^в соціальна справедливість - встановлення гарантій рівності громадян перед законом, забезпечення рівних можливостей для досяг­нення матеріального, екологічного та соціального благополуччя, спри­яння становленню громадянського суспільства, подолання бідності;

• економічне процвітання - забезпечення можливостей, гарантій та мотивів громадян, якості життя, функціонування ефективної еконо­ міки і раціонального споживання, введення дієвого економічного меха­ нізму природокористування та природоохоронної діяльності;

• забезпечення високої якості стану навколишнього природного середовища - створення умов усім громадянам для життя в здоровому навколишньому природному середовищі з чистим повітрям, землею, водою, захист і відтворення біорізноманіття;

• раціональне ресурсокористування - створення системи гаран­ тій раціонального використання всіх видів ресурсів на основі дотри­ мання національних інтересів та збереження ресурсів для майбутніх поколінь, відхід від таких процесів розвитку суспільства, які призводять до його деградації;

• демографічна стабільність - формування ефективної держав­ ної політики з метою збільшення тривалості життя і стабілізації чисель­ ності населення України, надання всебічної підтримки молодим сім'ям, охорона материнства і дитинства;

• міжнародне співробітництво- активна співпраця з усіма краї­ нами і міжнародними організаціями з метою досягнення загальнопла- нетарної стабільності та злагоди;

• вдосконалення процедур доступу до інформації з питань на­вколишнього природного середовища та здоров'я.

Реалізація завдань сталого розвитку забезпечується через:

• раціональність територіальної організації природокористування відповідно до місцевих природних умов і природно-ресурсного потен­ ціалу території;

• паритетність використання природних ресурсів для теперіш­ нього і майбутніх поколінь;

298

■ переорієнтацію і збалансування міжгалузевої і внутрішньогалу­зевої структури господарського комплексу у відповідності з новими со­ціальними й економічними умовами.

Зміни в соціально-економічній та екологічній сфері потребують реформування суспільно-політичної системи й адекватних інституцій-них перетворень, що покликані забезпечити соціальну стабільність держави.

Що зроблено в Україні? Україна підписала Програму дій "Поря­док денний на XXI століття" на конференції в Ріо-де-Жанейро в 1992 році, а в 1997 році на конференції "Ріо+5" Україна підтвердила праг­нення йти шляхом сталого розвитку. Того ж року в нашій країні на дер­жавному рівні створено Національну комісію сталого розвитку. У 2000 році був підготовлений і обговорений громадськістю проект Концепції сталого розвитку України, а також схвалений відповідною Національ­ною комісією як основа для розробки Стратегії сталого розвитку Украї­ни і переданий на затвердження у відповідні державні органи влади. Стратегія сталого розвитку України має дати механізми узгодження економічної, соціальної та екологічної складових збалансованого роз­витку суспільства в країні, систематизувати план дій і терміни виконан­ня конкретних етапів. На нашу думку, в цьому аспекті найголовнішим досягнення,; України на міжнародному рівні було прийняття в Києві в 2003 році Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат.

Реформування й інетитуційний розвиток Концепція екологічно збалансованого розвитку є найбільш сучас­ною ідеологією для застосування не лише в різних сферах економіки, але і в галузі охорони природи, зокрема природно-заповідної справи. Із територій та об'єктів природно-заповідного фонду України за своїм функціональним призначенням найбільш зручними для реалізації цієї концепції виявились поліфункціональиі природно-заповідні території, а саме: біосферні заповідники, національні природні парки та регіональні ландшафтні парки. При запровадженні концепції збалансованого роз­витку варто брати до уваги "показник заповідності" (відсоток площ при­родно-заповідних територій по відношенню до площі країни), показник ступеня входження природно-заповідної мережі до екологічної мережі, питому вагу поліфункціональних природно-заповідних територій, сту­пінь інтеграції природно-заповідної справи із соціально-економічними системами, ступінь розвинутості мережі транскордонних природно-заповідних територій тощо. Вперше реалізація концепції збалансова­ного розвитку гірських регіонів обговорювалась у 2000-2002 роках на міжнародних конференціях у Карпатському біосферному заповіднику.

Проблеми реформування. Законодавство України про природно-заповідний фонд, міжнародні зобов"язання держави, результати новітніх наукових досліджень, а також сучасні європейські та світові тенденції

299

заповідання свідчать про необхідність уточнення деяких основних по­ложень концептуальних та правових засад розвитку природно-заповідної справи у нашій державі, і разом з тим про поглиблення та прискорення тих процесів, які вже зарекомендували себе позитивно і відповідають сучасним міжнародним пріоритетам.

У найбільш загальному значенні правове забезпечення доцільно здійснити на основі розробки системи законів про мережу природних територій, що охороняються. Базовим законом цієї системи має зали­шитися Закон України "Про природно-заповідний фонд України". Проте з часу його прийняття (1992 рік) та затвердження програми "Заповідни­ки" (1994 рік) в Україні сформувалися основи ринкової економіки, від­булося роздержавлення земель, прийнято цілий ряд законів у галузі охорони, використання та відтворення природних ресурсів. Україна приєдналася до ряду природоохоронних міжнародних конвенцій, на­самперед, про біорізноманіття з метою "збереження біорізноманіття, сталого використання його компонентів і спільного одержання на спра­ведливій і рівній основі вигод, пов'язаних із використанням генетичних ресурсів". Тому пріоритетом розвитку природно-заповідної справи на­шої держави має стати реалізація принципів Всеєвропейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, положень МСОП, Бернської конвенції щодо визначення "територій спеціального збереження" Смарагдової мережі, мережі '^АТІЛЧА 2000" тощо.

З метою встановлення відповідності вітчизняної системи геосозо-логічних категорій природно-заповідного фонду до міжнародної до­цільно мати окремі закони "Про біосферні резервати", "Про природні заповідники", "Про національні та регіональні парки", "Про ботанічні сади, дендрологічні, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-парко­вого мистецтва" ("Про штучні об'єкти природно-заповідного фонду") то­що. Доопрацюванню підлягає й існуюча система наукового забезпе­чення функціонування природно-заповідної справи, що пояснюється відсутністю наукових основ прийняття управлінських рішень, послідов­ної схеми методологічного та методичного забезпечення норм законо­давства, а також переважна більшість напрямів організаційної діяль­ності у сфері природно-заповідної справи, особливо рекреаційної, еколого-освітньої, просвітньої, інформаційної тощо.

У зв'язку з вищезазначеним, Україні потрібна нова концепція при­родно-заповідної справи, яка має стати логічним продовженням і до­повненням програми "Заповідники", постанови Кабінету Міністрів Укра­їни "Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні", а також Закону України "Про Загальнодержавну програму фор­мування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки", і врешті-решт частиною державної екологічної політики України у сфері формування та збереження природно-заповідного фонду, якої повинні дотримуватися всі суб'єкти господарської та іншої діяльності в країні.

300

Вона має бути спрямована і на розвиток в оптимальних обсягах тра­диційної пасивної форми охорони, а також на певну переорієнтацію ключових принципів територіальної й таксономічної охорони природно-заповідного фонду, зокрема на використання здатності природних еко­систем до самовідновлення, інтеграцію людини в природне середови­ще через розвиток заощадливих технологій, просторову й функціо­нальну диференціацію охорони природи, узгоджену з національним та міжнародним законодавствами, нормативно-правову базу, максималь­но можливе використання природних економічних механізмів для за­охочення заощадливого й компенсаційного природокористування.

Основними прогалинами ("білими плямами") існуючої системи ор­ганізації та функціонування природно-заповідного фонду України є:

• створення і функціонування природно-заповідних територій ще не є природоохоронним пріоритетом державної економічної політики, недосконалість системи управління на загальнодержавному і регіона­ льному рівнях;

• відсутність чітко визначеної стратегії розвитку природно- заповідної справи й особливо системи підготовки професійних кадрів природно-заповідної справи, кадрової політики і планової перепідгото­ вки фахівців з охорони біорізноманіття, що не дає змоги залучати спе­ ціалістів з необхідною кваліфікацією для виконання багатофункціо­ нальних завдань, які стоять перед природно-заповідною справою в сучасних умовах;

• сповільнення темпів заповідання та призупинення процесу ре­ зервування природних територій на загальнодержавному рівні через надзвичайну складність вилучення природних земельних ділянок і практично дуже важке переконання в цьому владних галузевих струк­ тур, землекористувачів та населення (середній показник заповідності, який планувалось до 2006 року довести до 7 %, не досягнутий);

• недосконалість існуючої законодавчої бази щодо врегулювання питань охорони, відтворення і забезпечення невиснажливого викорис­ тання природних ресурсів у межах природно-заповідного фонду;

• низький ступінь вивчення та недостатній рівень фінансування наукових досліджень і в зв'язку з цим відсутність офіційного методич­ ного забезпечення процедури виділення і проектування природно- заповідних територій;

• низький загальний рівень екологічної освіти й інформованості населення про доцільність заповідання чи резервування, а також залу­ чення до цього процесу громадськості;

• невідповідність системи державної охорони природно-заповід­ них територій України у повній мірі вимогам чинного національного за­ конодавства та міжнародним стандартам, низький професійно- кваліфікаційний рівень працівників служби державної охорони природ-

301

но-заповідного фонду України, обмеженість їх прав, правова незахи­щеність, відсутність стимулів до праці, відсутність служб державної охорони у штучно створених об'єктах природно-заповідного фонду України, низька ефективність контролю за діяльністю землевласників і землекористувачів;

• низький рівень фінансового і матеріального забезпечення, по­ гіршення і так незадовільного стану діяльності установ природно-запо­ відного фонду (установи природно-заповідного фонду отримують кош­ тів на розвиток на рівні 10 % від потреб), відсутність транспорту, засобів зв'язку, обладнання, службових та лабораторних приміщень, рекреаційної бази, музеїв і візит-центрів тощо;

• дуже часте нецільове використання земель природно- заповідного фонду, вилучення цих земель для індивідуального будів­ ництва, інших господарчих потреб;

• виникнення загроз втрати зарезервованих під заповідання за­ лишків унікальних та еталонних природних комплексів у процесі здійс­ нення земельної реформи;

• відсутність єдиної системи оплати праці, соціальних гарантій, відповідних пільг, не забезпечені належні умови життя і праці праців­ників установ природно-заповідного фонду.

Для реформування природно-заповідної справи є всі необхідні нормативні й інституційні можливості системи природно-заповідного фонду, наукових, освітніх та інших установ. Інституційні можливості системи природно-заповідного фонду України достатньо багатогранні. Вони дозволяють задіяти всі гілки влади та широкі верстви населення. Однак виникають потреби у реформуванні цих ресурсів.

До інституційних можливостей відноситься власне система запо­відників і національних природних парків (38 установ), система управ­ління природно-заповідним фондом - Міністерство охорони навколиш­нього природного середовища України, Міністерство освіти і науки України, Державний комітет лісового господарства України, Націо­нальна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Державне Управління справами Секретаріату Президента України. На­лежність установ до різних відомств ускладнює централізацію процесу управління. Лише в системі Міністерства охорони навколишнього при­родного середовища України створений урядовий орган виконавчої влади у галузі природно-заповідної справи. Не у всіх територіальних органах вищезазначеного міністерства є відділи з управління природ­но-заповідним фондом, а в системі інших відомств таких відділів зовсім немає.

Впродовж останніх ЗО років йде мова про необхідність створення єдиного в державі органу щодо централізованого управління всіма за­повідниками, національними природними парками й іншими об'єктами

302

природно-заповідного фонду. У зв'язку з цим необхідно формувати єдину, самостійну і відносно автономну систему управління природно-заповідним фондом України.

У нових умовах розвитку природно-заповідної справи Міністерство охорони навколишнього природного середовища України повинно від­працювати механізми співпраці з іншими центральними та територі­альними органами виконавчої влади, особливо з Державним комітетом лісового господарства України та його структурами щодо погодження створення нових природно-заповідних територій, змін підходів у при­родокористуванні з метою відродження первісних лісових природних комплексів.

Пріоритети розвитку. Основними пріоритетами перспективного розвитку природно-заповідної справи як галузі збереження біорізнома-ніття є:

* термінове резервування залишків найбільш цінних природних територій;

• формування національної екологічної мережі України, створен­ ня нових і розширення меж існуючих заповідників та національних природних парків у терміни, визначені Загальнодержавною програмою формування національної екомережі України на 2000-2015 роки, а та­ кож підготовка відповідних обласних програм формування регіональ­ них екологічних мереж;

• запровадження в Україні механізмів формування Смарагдової мережі та мережі '^АТІІКА 2000";

^и прийняття стратегії і програми розвитку природно-заповідної справи в Україні на основі реформування існуючої системи охорони біорізноманіття на засадах світових стандартів, високого професіона­лізму та інноваційного світогляду, зокрема приведення категорій при­родно-заповідного фонду України у відповідність до вимог класифікації категорій охоронних територій МСОП та розроблення державних стан­дартів на кожну категорію;

• забезпечення державою неухильного виконання відповідного чинного законодавства, особливо про природно-заповідний фонд України та цільових державних програм у сфері збереження біорізно­ маніття;

• запровадження ефективної системи державного контролю й обліку біорізноманіття (кадастрів, каталогів, реєстрів, списків, баз да­ них, особливо про біорізноманіття природно-заповідного фонду тощо), створення генетичних банків біорізноманіття, колекцій раритетних ви­ дів та конструювання раритетних фітоценозів у штучних об'єктах при­ родно-заповідного фонду;

303

• запровадження економічної оцінки різних типів, насамперед рід­ кісних екосистем та біорізноманіття і на цій основі складання повного списку природних територій зі статусом об'єктів національного над­ бання;

• створення багаторівневої системи обов'язкової природоохо­ ронної освіти та інформування громадськості на основі нової гуманіс­ тичної ідеології, а також професійне кадрове забезпечення природо­ охоронної галузі.